Українське кіно 1930-1940-х років

У жовтні 1930 року Всеукраїнське фотокіноуправління розформовується, перетворюється на «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно». Одеська кіностудія та Київська кінофабрика починають підпорядковуватися безпосередньо Москві. Ще раніше в 1928 році Ялтинська кінофабрика переходить в управління «Востоккіно».

В «Кіно-Газеті» абревіатура ВУФКУ остаточно зникає вже в серпневому номері за 1930 рік, в журналі «Кіно» — в №17 за жовтень 1930 року. В наступному номері журналу проголошується «нещадна боротьба з "аполітичністю" в кіні, естетством, з головокрутним експериментаторством заради експериментаторства, з голим формалізмом, з ідеологічним впливом буржуазних і дрібнобуржуазних течій закордонної кінематографії, з ліво-інтелігентським спрощенством...».

З кінця 1920-х років в УСРР починається згортання процесу українізації та початку формування цензури щодо української культури. Ще в квітні 1926 року в листі до Лазара Кагановича Сталін критикував національні тенденцій у КП(б)У, зокрема діяльності Миколи Хвильового та Олександра Шумського. З цього моменту починається наступ партійної преси на українську літературу, який зокрема призводить до цькування українських письменників, саморозпуску прогресивно налаштованої групи ВАПЛІТЕ у січні 1928 року та подальше кримінальне переслідування деяких українських літераторів.

Цензура та доля українського Розстріляного відродження не оминає і багатьох кінематографістів. Утиску зазнає українське національне та авангардне кіно. Першою жертвою замовного цькування через газети у 1929 році стає фільм Івана Кавалерідзе «Злива», який розкритиковано на сторінках київської «Кіно-газети».

В червні 1930 року в журналі «Кіно» публікуються тези доповіді Миколи Бажана «Творчі методи українського радянського кіномистецтва», де він у недотриманні діалектично-матеріалістичних принципів та формалізмі, крім Кавалерідзе, звинувачує також Фавста Лопанського, Павла Долину, Дзиґу Вертова, Арнольда Кордюма. Вертов і Кауфман стали жертвою критики також в наступній статті Бажана «Місіонери чистого кіно», а Лопатинському дісталося за «нацдемівство» і «уенерство» від В. Мускіна в статті в «Кіно» «Клясова боротьба в кіні».

30 грудня 1933 року у харківській «Літературній газеті» виходить стаття авторства Олександра Корнійчука та Івана Юрченка «Розгромити націоналізм в кінематографі». В ній на прикладі фільмів «Василина», «Тарас Трясило», «Кармелюк», «Тобі дарую» критикувалася націонал-буржуазна пропаганда, контрреволюційні настрої.

Закріпив наступ на українське кіно у 1934 році сумновідомий Перший Всесоюзний з'їзді радянських письменників, на якому Максим Горький закликав радянських митців визнати соціалістичний реалізм за основну творчу методу. Соцреалізм став фактично єдиним офіційним методом в Радянському Союзі, художники незгодні з цим були позбавлені можливості творити, а то і поплатилися життям.

Жертвами доби стають режисери Лесь Курбас, Фавст Лопатинський, Василь Радиш, доля яких назавжди губиться в таборах особливого призначення. Олександр Довженко вимушений покинути Україну і знімати соцреалістичні фільми по держзамовленню, Іван Кавалерідзе мусить відмовитися від задуму фільму «Дніпро» та знімати безтурботні кіно-оперети. Втрачають можливість продовжити свої творчі пошуки режисери Арнольд Кордюм, Марко Терещенко, Олександр Перегуда.

Важливими віхами для 1930-х років стає також прихід нових технологій в кіно — звуку та кольору.

«Українфільм» більше року продовжує діяльність ВУФКУ з випуску хронікального щотижневого «Кіножурналу». Проте вже в 1931 році в Харкові на базі Товариства друзів радянського кіно виникає Українська фабрика кінохроніки, яку в 1938 році перейменовують в Українську студію хронікально-документальних фільмів, тоді ж таки студія переїздить до Києва та започатковує випуск хронікального кіножурналу «радянська Україна».

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар»

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Українські фільми 1945-1953 рр. підпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

• Кінематограф України

• Українське кіно у 1893-1922 роках

• Кінематограф Західної України (1896-1939)

• Всеукраїнське фотокіноуправління

• Історія українського кіно. Т.2: 1930-1945. / голов. ред. Г.Скрипник; НАН України; ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - К., 2016.
• Госейко Любомир, «Історія українського кінематографа. 1896 — 1995», К.: KINO-КОЛО, 2005. ISBN 966-8864-00-X.
• «Нариси історії кіномистецтва України», Редкол.: В.Сидоренко та ін., Інститут проблем сучасного мистецтва Академія мистецтв України, Інтертехнологія, 2006.
• Кінолітопис. Анотований каталог кіножурналів, документальних фільмів і кіносюжетів (1896–1939)