Українці в Казахстані

Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю одна з найбільших серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації та США).

У 1989 році в Казахстані проживало 896 200 українців (5,4 % населення республіки).

У 1998 близько 796 000 громадян Казахстану самоідентифікували себе українцями. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.

Історія

Степи Північного Казахстану біля Акмоли та Астани — регіон, де поселилося багато українців

Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою «Коліївщина». Активніше формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX століття, коли сюди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок XX ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи. Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9 % в 1897 р. до 10,5 % в 1917, причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській (7,5 % населення в 1897 р. і 29,5 % — в 1917) і Тургайській (відповідно 1,0 та 21,6 %) областях.

У 1930-ті роки значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930—1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин. Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939—1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941—1942 рр. з України евакуйовано до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштоване — в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах. Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954—1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито. За браком практично будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це виявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7 % українців Казахстану, у 1959 — 60,4 %, у 1970 — 51,5 %, у 1979 — 41,3 %, у 1989 — 36,6 %.

Сучасність

Соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншоетнічному середовищі (а 27 % їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36 % — вільно, 24 — досить вільно, 16 — із певними труднощами, 15 — можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. 61 % обстежених зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах із українською мовою навчання.

Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найактивніші громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.

Громадські організації

Громадські організації Українців у Казахстані об'єднує Асоціація «Українці Казахстану» (Михайло Парипса) у складі якої понад 10 культурних центрів та товариств, 6 творчих колективів, українська гімназія в Астані, українські школи, бібліотеки. Виходить тижневик українською мовою «Українські новини».

2005 року в Астані було утворено другу республіканську організацію українців (у складі 11-ти регіональних українських національно-культурних центрів) — Об'єднання «Рада українців Казахстану» (голова Юрій Тимошенко). Наразі її очолює Юрій Євгенович Тимощенко, який із жовтня 2010-го до кінця 2011 р. був заступником голови Асамблеї народу Казахстану (голова АНК — Президент Н.Назарбаєв), а нині є депутатом Мажилісу Парламенту Республіки Казахстан. До цього об'єднання належать українці переважно в другому і третьому поколіннях. Серед них є чимало відомих представників як колишнього, так і нині діючого політичного істеблішменту.

«Рада українців Казахстану» ініціювала та провела 5 республіканських і 2 міжнародні фестивалі «Україна в моєму серці», бере активну участь у численних державних заходах культурологічного спрямування.

Чисельність

N Рік Кількість
1 1897 79 573
2 1926 860 201
3 1939 658 319
4 1959 762 131
5 1970 930 158
6 1979 897 964
7 1989 896 240
8 1999 547 052
9 2009 333 031
10 2014 301 346[1]
11 2020 263 962[2]

Примітки

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.