Ядерна зброя України

Після проголошення Україною незалежності постало питання про подальшу долю потужного ядерного арсеналу, який знаходився на її території.

Фундаментальні принципи без'ядерності («не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї») було закладено в Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року.[2] і були елементом зовнішньополітичної доктрини, відомої як «доктрина Павличка»[3]

США та Росія однозначно бажали бачити Україну без'ядерною державою, і тиснули на неї з метою того домогтися[4][5][6].

Державне керівництво, головним чином через позиції тодішніх президента Леоніда Кравчука та голови СБУ Євгена Марчука[7], відразу пішло шляхом найменшого спротиву і почало активно декларувати наміри про відмову від ядерної зброї та позбавлення України ядерного статусу.

Проти подібного стану справ виступали зокрема політики В'ячеслав Чорновіл, Лев Лук'яненко, Володимир Толубко та військові Вілен Мартиросян, Олександр Скіпальський, Григорій Омельченко[8] тощо.

Так

З 1992 року в Україну почали направлятися делегації з Вашингтону і Москви. Американці пропонували знищити весь ядерний арсенал, а росіяни просили передати всю ядерну зброю Росії.

Всі тактичні ядерні боєприпаси були оперативно переміщені на російські заводи для знищення ще в першій половині 1992 року, і останній ешелон прибув до Росії на початку травня, на 25 днів раніше запланованої дати. Після цього до Росії мала бути переміщена і стратегічна зброя через приєднання України до радянсько-американського Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь.[9]

7 травня 1992 року тодішній президент України Леонід Кравчук відіслав у США листа, в якому значилось: «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території».

Водночас прем'єр-міністр України Леонід Кучма у промові, виголошеній у Верховній Раді 1993 року, відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго.

США, зрозуміло, піклувалися про свою безпеку, бо саме частина українських МБР була націлена на об'єкти в Америці.

1992 року з ініціативи Вашингтону в Києві була проведена серія тристоронніх дослідницьких зустрічей: Україна, Росія і США. В ході обговорень американці запропонували розглянути можливість оплати процесу ядерного роззброєння України, а також певну компенсацію для Росії.

Масандрівськими угодами від 3 вересня 1993 року передбачалися шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та Російської Федерації[10].

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року. Цими діями було затверджено, що Україна є власником всієї ядерної зброї, яку отримала у спадок від СРСР та має наміри повністю її позбутися, використовуючи надалі атомну енергію винятково у мирних цілях. В обмін на це найбільші ядерні держави повинні були гарантувати Україні безпеку та виключення будь-яких форм агресії чи тиску.[11]

Ту-95МС, музей.

Зважаючи на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю на її території, 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великою Британією та Сполученими Штатами Америки було підписано так званий Будапештський меморандум, за яким раніше перераховані держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі і від економічного тиску.[12]

2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус.

В 1999 році 8 літаків Ту-160 та 3 літаки Ту-95МС Україна обміняла за борг Росії за газ. Потім було знищено ще 9 літаків «Ту-160» та 21 літак Ту-95МС, ще по одному зразку літаків зазначеного типу залишилось у музеї дальньої авіації міста Полтава.

Такі складні й коштовні операції були, по суті, проведені в Україні до 2000 року з усіма 176 ШПУ і МБР. За загальними оцінками, видатки на це для США становили близько одного мільярда доларів. Однак дії України не наслідували інші держави. Більше того, у світі з'явилися нові ядерні держави.

Втрата Україною ядерного статусу від самого початку не була однозначно сприйнята у вищих політичних колах країни. Сьогодні є підстави стверджувати^{[джерело?]}, що на початку 1990-х деякі українські керманичі не бажали віддавати всю ядерну зброю, про що може свідчити^{[джерело?]} хоча б той факт, що 12 березня 1992 року тодішній президент України Леонід Кравчук призупинив вивезення з території України тактичної ядерної зброї, а прем'єр-міністр України Леонід Кучма закликав зберегти ядерну зброю у складі Збройних Сил України^{[джерело?]}.

Активна дискусія про можливість поновлення ядерного статусу розпочалася після українсько-російського конфлікту щодо острова Тузла у 2003 році. Зважаючи на те, що Росія є однією з країн-учасниць Будапештського меморандуму, який мав би гарантувати суверенітет та безпеку України, виникли сумніви про реальну дієвість цієї угоди та виконання її умов деякими державами-учасницями.

Відтоді минуло чимало часу, але розмови, підкріплені новими порушеннями Росією умов Будапештського меморандуму, а саме численними «газовими війнами» проти України[13][14][15], про відновлення ядерного статусу ведуться і по сьогодні. Аналітики зазначають, що Україна має всі необхідні технічні можливості для виготовлення та зберігання ядерної зброї, але для цього потрібна політична воля та наявність великих фінансових вкладень.[16] Також варто зазначити, що такі дії однозначно викликали б величезний міжнародний резонанс та могли б призвести до безпосередньої міжнародної ізоляції України.

В свою чергу до порівняно недавніх заяв політиків про відновлення Україною ядерного статусу можна віднести звернення Тернопільської обласної ради до Віктора Ющенка, від 27 серпня 2008 року, де депутати вимагали від тодішнього президента скасувати Будапештський меморандум та проголосити про відновлення ядерного статусу.[17]

Після початку Російської агресії 2014 року та анексії Криму, це надало неабиякого стимулу обговоренням можливості відновлення ядерного статусу України. Але водночас породило ще більшу кількість спекуляцій цією темою.[18][19][20]

3 липня 2014 року народні депутати України від ВО «Свобода» зареєстрували у Верховній Раді України проєкт Постанови про Заяву Верховної Ради України щодо відновлення Україною статусу ядерної держави.[21] Аналогічний проєкт подавали представники РП[22], пункт про відновлення ядерного потенціалу країни також входить до програми «Національного корпусу»[23].

В Україні є два підприємства з видобутку й перероблення урану, є завод з виробництва важкої води, технологія розроблення електронних компонентів і спеціальна техніка для вимірювання ізотопного складу ядерних матеріалів. Дмитро Снегирьов, з посиланням на українських науковців, висловив думку, що Україна має можливість за 5—7 років, із щорічним фінансуванням у 200—300 млн доларів, розробити технології для виготовлення ядерної зброї й відновити виробничі потужності. Серед задач, які мають бути вирішені, є отримання тритію, реактор-виробник збройового плутонію, радіохімічний завод зі збагачення плутонію й металургійний завод з виробництва збройового плутонію. Також уваги заслуговує той момент, що Україна є одним із найбагатших запасами урану регіонів.[24]