Договір про нерозповсюдження ядерної зброї

За ДНЯЗ 5 країн були визнані такими, що мають ядерну зброю: Франція (підписала у 1992), Китай (1992), Радянський Союз (1968; Росія — як правонаступниця СРСР), Велика Британія (1968) та США (1968). Ці 5 держав також є постійними членами Ради Безпеки ООН. Ці держави погодилися не передавати «ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої» та «ні в якій мірі не допомагати, підтримувати чи спонукати» неядерні держави щодо оволодіння ядерною зброєю (Стаття I).

Країни-учасники ДНЯЗ, які не мають ядерної зброї, погоджуються не «отримувати», «виробляти» чи «розробляти» ядерну зброю чи «шукати чи отримувати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї» (Стаття II). Країни-учасники, що не мають ядерної зброї, також погоджуються прийняти гарантії МАГАТЕ (тобто міжнародний контроль) та підписати відповідну угоду з Міжнародним агентством з атомної енергії виключно з метою перевірки, що держава дотримується зобов'язань за ДНЯЗ «з тим, щоб не допустити перемикання ядерної енергії з мирного застосування на виробництво ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв» (Стаття III).

5 країн-учасниць, що мають ядерну зброю, дали зобов'язання не застосовувати свою ядерну зброю проти неядерних держав, окрім відповіді на ядерну атаку чи звичайну атаку в союзі з іншою ядерною державою. Але ці зобов'язання формально не були внесені до Договору і точні формулювання час від часу варіювалися. Також, з 1959 по 1991 рр. США мали ядерні боєголовки, націлені на Північну Корею, яка на той час не мала ядерної зброї. Колишній міністр оборони Великої Британії Джеф Гун також цілком ясно підкреслював можливість застосування британської ядерної зброї у відповідь на необумовлений напад з боку держави, яка не визнає міжнародних норм[4]. У січні 2006 президент Франції Жак Ширак наголосив, що терористична діяльність у Франції, організована іншою державою, може спонукати ядерну відплату, спрямовану на знищення силових центрів ворожої країни[5][6].

На Конференції 1995 року з перегляду і продовження ДНЯЗ також ухвалено рішення щодо посилення процесу перегляду і прийняття набору «Принципів та завдань ядерного непоширення і роззброєння» для сприяння ефективному виконанню договору.

На конференції з перегляду ДНЯЗ, яка проходила у 24 квітня — 19 травня 2000 року в Нью-Йорку, був ухвалений комплексний і насичений остаточний документ. Висновки в ньому відбивають неухильну підтримку і виконання принципів ДНЯЗ, суворе виконання його положень, посилені запобіжні механізми Міжнародної агенції з атомної енергії (МАГАТЕ) і подальші кроки до ядерного роззброєння.

Одним з найзначніших практичних досягнень конференції з перегляду стало ухвалення введення в дію Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДЗЯВ) негайно по завершенні усіх ратифікаційних процедур. Країни — члени НАТО налаштовані на виконання усіх процедур підписання і ратифікації задля якомога скорішого набрання чинності договору.

На конференції з перегляду було також наголошено на важливості досягнення прогресу у підписанні Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються, для ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, та зроблений заклик до відновлення переговорів з цієї тематики в рамках Конференції з роззброєння.

Преамбула ДНЯЗ містить текст, що підтверджує прагнення учасників договору полегшити міжнародне напруження та зміцнити міжнародну довіру, з метою створення у майбутньому умов для припинення виробництва ядерної зброї та погодження загального та повного роззброєння, яке, зокрема, ліквідує ядерну зброю та засоби для її запуску з арсеналів країн.

Формулювання 6-ї статті Договору досить неоднозначно накладає на учасників ДНЯЗ тільки невиразне зобов'язання рухатися у загальному напрямку ядерного та повного роззброєння: «Кожна з Сторін Договору зобов'язується в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи із зупинення гонки озброєнь у найближчому майбутньому та ядерному роззброєнню, також про договір про загальне і повне роззброєння»[7]. Згідно з таким тлумаченням, Стаття VI не вимагає від сторін насправді укладати угоду з роззброєння. Скоріше, вона наказує їм «вести переговори у дусі доброї волі»U.S. Compliance With Article VI of the NPT.

З іншого боку, деякі уряди, особливо тих країн, які не мають ядерної зброї та належать до Руху Неприєднання, інтерпретують 6-ту Статтю досить чітко. З їхнього погляду, Стаття VI встановлює офіційні та специфічні зобов'язання ядерних країн-учасниць ДНЯЗ щодо роззброєння, та доводить, що ці країни не змогли виконати ці зобов'язання. Деякі урядові делегації на Конференції з Роззброєння представили свої пропозиції з повного та загального роззброєння, але з цих пропозицій не було укладено жодної угоди. Критики ядерних держав, визнаних ДНЯЗ, іноді стверджують, що провал роззброєння ядерних держав, особливо у добу після Холодної війни, роздратував деякі країни-учасники ДНЯЗ, що не мають ядерної зброї. Така невдача, додають критики, надає виправдання країнам, що не мають ядерної зброї, відмовитися від участі в Договорі та розробляти власну ядерну зброю.

Інші спостерігачі припускають, що зв'язок між поширенням та роззброєнням може також спрацювати у зворотному напрямку, наприклад, невдача у вирішенні погрози поширення ядерної зброї в Ірані та Північній Кореї завдасть шкоди перспективі роззброєння. Наразі жодна ядерна держава, на їхню думку, не буде серйозно обмірковувати знищення своєї останньої ядерної зброї, не маючи чіткої впевненості, що інші країни не оволодіють ядерною зброєю. Деякі спостерігачі навіть натякають, що навіть процес роззброєння наддержав — що призведе до знищення тисяч одиниць зброї та пускових установок[8] — може зрештою зробити володіння ядерною зброєю привабливішим через зростання стратегічної цінності навіть невеликого арсеналу. Як застерігав у 2007 р. американський експерт з питань ДНЯЗ: «логічно було б подумати, що зі зменшенням кількості ядерної зброї зросте „гранична корисність“ її як засобу воєнної влади. Зрештою, коли буде досягнуто мету руху за роззброєння, стратегічне значення навіть однієї чи двох одиниць ядерної зброї буде величезним»[9].

Третій компонент дозволяє і погоджується на передачу ядерних технологій і матеріалів країнам ДНЯЗ, які підписали для розвитку цивільних програм ядерної енергетики в цих країнах, до тих пір, доки вони можуть продемонструвати, що їхні ядерні програми не використовуються для розвитку ядерної зброї.

Оскільки далеко не всі з держав з програмами ядерної енергетики готові відмовитися від використання ядерної енергії, третьої опорою ДНЯЗ відповідно до статті IV передбачає інші держави з можливістю робити те ж саме, але в умовах, призначених, зробити розробку ядерної зброї дуже важкою.

Договір визнає невід'ємне право суверенних держав на використання ядерної енергії в мирних цілях, але обмежує це право на ДНЯЗ, які будуть здійснюватися «відповідно до статей I і II» (основні, які не є зобов'язаннями нерозповсюдження, які представляють собою «перший стовп» договіру). У міру того, як комерційно популярний легкий водяний реактор атомної електростанції використовує уранове паливо, це означає, що держави повинні мати можливість або для збагачення урану, або для придбання його на міжнародному ринку. Мухаммед аль-Барадеї, а потім генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергії, назвав поширення можливостей збагачення і повторної обробки «ахіллесовою п'ятою» режиму ядерного нерозповсюдження. Станом на 2007 13 держав мають можливість збагачення урану.

Оскільки наявність матеріалу, здатного до поділу, вже давно вважається головною перешкодою на шляху зусилль щодо обмеження можливості для розвитку ядерної зброї країн, він був оголошений головним акцентом політики США в 2004 році, щоб запобігти подальшому поширенню по збагаченню урану і плутонію (також відомий як «ENR») технологій переробки. Країни, що володіють можливостями ENR, мають побоювання, про те, що, по суті, можливість використання цієї можливості для виробництва матеріалів, що розщеплюються для зброї використовуватиметься на вимогу, таким чином, даючи їм те, що було названо програма «віртуальної» ядерної зброї. Ступінь, в якій члени ДНЯЗ мають «право» на технологію ENR незважаючи на її потенційно серйозні наслідки поширення, таким чином, знаходиться на передньому краї політики і правових суперечок, що оточують змістом статті IV і його ставлення до статей I, II і III Договору.

Країни, що підписали договір як неядерні держави, і стверджують, що статус мають безперервний запис про нестворення ядерної зброї. Проте, Ірак був згаданий МАГАТЕ з каральними санкціями, прийнятими проти нього Радою Безпеки ООН за порушення своїх зобов'язань за ДНЯЗ гарантіями; Північна Корея ніколи не понесла відповідності відповідно до її підписання угоди про гарантії та ДНЯЗ було процитовано неодноразово за ці порушення, а потім вийшла з ДНЯЗ і випробування декількох ядерних пристроїв; Іран був знайдений в стані недотримання своїх зобов'язань по ДНЯЗ про гарантії в незвичайному рішенні, не на основі консенсусу, оскільки він «не вдалося в ряді випадків протягом тривалого періоду часу», щоб повідомити аспекти своєї програми зі збагачення урану, і Лівія здійснювала таємну програму створення ядерної зброї, перш ніж відмовитися від його в грудні 2003 року.

У 1991 році Румунія повідомила про раніше незаявлену ядерну діяльність в колишньому режимі і МАГАТЕ повідомила про це недотриманням Раді Безпеки тільки для інформації. У деяких регіонах той факт, що всі сусіди перевіряються на відсутність ядерної зброї, зменшує будь-який тиск окремих держав, що могли б відчувати себе здатними будувати ядерну зброю самотужки, навіть якщо відомі сусіди, що мали мирні ядерні енергетичні програми, які могли б бути підозрілим. При цьому договір працює так, як він був задуманий.

У 2004 році Мухаммед аль-Барадеї заявив, що за деякими оцінками, від тридцяти п'яти до сорока держав потенційно могли створити ядерну зброю.

У той час, коли щодо цього договору велись перемови, НАТО мав таємні договори з поділу ядерної зброї, за якими Сполучені Штати надавали ядерну зброю буде розгорнуто, і їх дія буде продовжена щодо інших держав НАТО. Деякі стверджують, що це порушення статей I і II договору. Зустрічний аргумент про те, що США контролювали зброю в сховищах країнах НАТО, і що жодна передача зброї або контролю над нею не передбачалася "до тих пір поки було прийнято рішення йти на війну, на якій цей договір більше не матиме сили ", так що немає ніякого порушення ДНЯЗ. Ці угоди були розкритиковані деякими з держав, в тому числі Радянським Союзом, але більшість держав, що підписали ДНЯЗ до 1968 року не знали про ці угоди і їх інтерпретації в той час.

У 2005 році передбачалося що Сполучені Штати, як і раніше, забезпечить близько 180 тактичних ядерних бомб B61 для використання Бельгією, Німеччиною, Італією, Нідерландами і Туреччиною в рамках цих угод НАТО. Багато держав і Рух неприєднання зараз стверджують, що це порушує статті I і II договору, і застосовують дипломатичний тиск, щоб припинити дію цих угод. Вони вказують на те, що пілоти та інші співробітники «неядерних» країн НАТО практикують обробку і доставку ядерних бомб США, а також те, що і не американськ івійськові літаки були пристосовані для доставки американських ядерних бомб, які повинні були пов'язані з передачею деякою технічною інформацією про ядерну зброю. НАТО вважає, що його «ядерні сили продовжують відігравати важливу роль у запобіганні війні, але їх роль в даний час є скоріше політичною».

Американська політика ядерного обміну спочатку була розроблені, щоб допомогти запобігти поширенню ядерної зброї, не в останню чергу, переконавши Західну Німеччину не розвивати незалежний ядерний потенціал, запевнивши її, що Західна Німеччина зможе, у разі війни з країнами Варшавського договору, оперувати ядерною зброєю США з метою самооборони. (Проте до моменту початку тотальної війни зброя сама по собі буде залишатися в руках США.) Справа в тому, щоб обмеження поширення країн, що мають свої власні програми створення ядерної зброї, необхідно щоб допомогти гарантувати, що союзники НАТО не хочуть йти вниз поширенням маршруту. (Західна Німеччина була обговорена в оцінках американської розвідки протягом ряду років як країна з потенціалом для розвитку своїх власних можливостей створення ядерної зброї, якщо чиновники в Бонні були переконані в тому, що їх захист проти Радянського Союзу і його союзники могли б бути виконані.)

Чотири держави- Індія, Ізраїль, Пакистан, Судан ніколи не підписували договір. Індія і Пакистан публічно оголосили про свої програми розвитку ядерної зброї, а Ізраїль давно веде політику навмисної двозначності щодо своєї ядерної програми (див Список країн з ядерною зброєю).

Індією були підірвані ядерні пристрої, спочатку в 1974 році і знову в 1998 році. Індія, за оцінками, має достатню кількість матеріалу, що розщеплюється для виробництва більш ніж 150 боєголовок. Індія була однією з небагатьох країн, що погодились не застосовувати ядерну зброю, якщо спершу не були атаковані противником із застосуванням ядерної зброї, проте в Індії АНБ Шившанкар Менон повідомив про значний зсув від «незастосування першим» до «незастосування проти держав, що не володіють ядерною зброєю першими». В промові з нагоди Золотого ювілею в ході урочистостей Національного оборонного коледжу в Нью-Делі 21 жовтня 2010 року, доктрина Менон відбила стратегічну культури, з її акцентом на мінімальне стримування Індії.

Індія стверджує, що ДНЯЗ створює клуб «володарів ядерної зброї» і велику групу «тих, хто не має її», обмеживши законне володіння ядерною зброєю тим державам, які мали її до 1967 року, але цей договір ніколи не пояснює, на яких етичних підставах така різниця є дійсною. Міністріз зовнішніх зв'язків Індії Пранаб Мукерджі під час візиту в Токіо в 2007 році сказав: "Якщо Індія не підписала ДНЯЗ, це не через відсутність зобов'язань щодо нерозповсюдження, а тому, що ми вважаємо ДНЯЗ некоректним договором, і не визнаємо необхідність загальної, недискримінаційної перевірки і лікування ".

На початку березня 2006 року, Індія і Сполучені Штати остаточно уклали угоду, незважаючи на критику в обох країнах, щоб перезапустити співпрацю з цивільних ядерних технологій. За умовами угоди Індія прагне класифікувати 14 зі своїх 22 атомних електростанцій, як для використання в цивільних цілях і розміщувати їх під гарантії МАГАТЕ. Мухаммед аль-Барадеї, а потім генеральний директор МАГАТЕ, вітав угоду по телефону, кажучи що Індія «є важливим партнером в режимі нерозповсюдження».

У грудні 2006 року Конгрес США схвалив закон Сполучених Штатів щодо співпраці з Індією в галузі мирної атомної енергетики, схваливши угоду, яка була викувана в ході візиту прем'єр-міністра Сінгха в США в липні 2005 року і укріпилася в ході візиту президента Буша в Індію на початку 2006 року, і законодавчо допускає передачу цивільних ядерних матеріалів в Індію. Незважаючи на свій статус поза рамками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, ядерне співробітництво з Індією було дозволено на підставі її чистих записів нерозповсюдження, а також потреба Індії в енергії для швидкої індустріалізації і забезпечення населення в більш ніж мільярд осіб.

З 1 серпня 2008 року МАГАТЕ схвалило угоду про гарантії в Індії і 6 вересня 2008 року Індія отримала відмову в Групі ядерних постачальників (NSG зустрічі), що відбулася у Відні, Австрія. Консенсус був знайдений після подолання побоюваннь, висловлених Австрією, Ірландією та Новою Зеландією, і є безпрецедентним кроком у наданні більших свобод країнам, які не підписала ДНЯЗ і Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). У той час як Індія могла б почати ядерну торгівлю з іншими зацікавленими країнами. Конгрес США схвалив цю угоду і президент Буш підписав її 8 жовтня 2008.

Коли КНР оголосила про розширене ядерне співробітництво з Пакистаном в 2010 році, прихильники контролю над озброєннями засудили обидві угоди, заявивши, що вони послабили ДНЯЗ шляхом сприяння ядерним програмам в державах, які не є учасниками ДНЯЗ.

Станом на січень 2011 року Австралія, що входила в першу трійку виробників і має один з найбільших відомих в світі запасів, продовжила свою відмову на експорт урану до Індії, незважаючи на дипломатичний тиск з боку Індії. У листопаді 2011 року прем'єр-міністр Австралії оголосив про бажання розширити експорту в Індію, зміна політики, яка була санкціонована національною конференцією її партії в грудні. 4 грудня 2011 прем'єр-міністр Джулія Гіллард скасувала в Австралії давню заборону на експорт урану до Індії. Крім того, вона сказала «Ми повинні ухвалити рішення в національних інтересах, рішення про зміцнення нашого стратегічного партнерства з Індією в цьому азіатському столітті», і каже, що будь-яка угода про продаж урану до Індії передбачатиме суворі запобіжні заходи, щоб гарантувати його (урану) використання тільки для цивільних цілей, а не для створення ядерної зброї. З 5 вересня 2014 року. прем'єр-міністр Австралії Тоні Ебботт затвердиві цивільну ядерну угоду з продажу урану до Індії. «Ми підписали угоду про співпрацю в ядерній галузі, оскільки Австралія довіряє Індії, щоб зробити правильну річ в цій області, як це робилось в інших областях», повідомив журналістам Ебботт після того, як він і прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді підписав договір про продаж урану для мирних цілей.

У травні 1998 року після ядерних випробувань Індії раніше в цьому місяці, Пакистан провів два комплекси ядерних випробувань, Чагай-I і Чагай-II. Станом на 2015 рік, Пакистан, за оцінками, мав близько 120 боєголовок. За даними Фонду Карнегі, міжнародного Центру Стимсона, Пакистан має досить матеріалів, що розщеплюються, для виготовлення 350 боєголовок.

Як і Індія, Пакистан вважає, що договір не дає рівних прав для всіх держав. Міністр закордонних справ Айзаз Ахмад Чаудхрі був цитований, як відповідач на запитання «Це дискримінаційний договір. Пакистан має право захищати себе, отже Пакистан не підписуватиме ДНЯЗ. Чому ми повинні?» коли його запитали на брифінгу, чи буде Ісламабад підписувати ДНЯЗ, якщо Вашингтон попросить його зробити це. До 2010 р Пакистан завжди підтримував позицію, щодо підписання ДНЯЗ, якщо Індія зробить так само. У 2010 році Пакистан відмовився від цієї історичної позиції і заявив, що вона приєднається до ДНЯЗ тільки як визнана держава, що володіє ядерною зброєю.

Керівні принципи ГЯП в даний час виключають ядерний експорт з боку всіх основних постачальників в Пакистан, з дуже вузькими винятками, так як він не має повномасштабних гарантій МАГАТЕ (тобто гарантії на всю його ядерну діяльність). Пакистан прагне досягти угоди, аналогічної з Індією, але ці зусилля були відкинуті Сполученими Штатами та іншими членами ГЯП, стверджуючи, що послужний список Пакистану як ядерного розповсюджувача унеможливлює можливість мати будь-якої ядерні угоди в найближчому майбутньому.

2010 року Китайська Народна Республіка, за повідомленнями, підписала громадянську ядерну угоду з Пакистаном, стверджуючи, що угода була «мирною». Британський уряд висловився після угоди, припускаючи, що "час ще не настав для цивільної ядерної угоди з Пакистаном. Китайська Народна Республіка не шукала формального схвалення від постачальників ядерної групи, і стверджував, замість того, що її співробітництво з Пакистаном було вже старим, коли КНР приєдналася до ГЯП, претензію, оскаржують інші члени ГЯП.

Ізраїль має давню політику навмисної двозначності щодо своєї ядерної програми (список країн, що володіють ядерною зброєю). Як і в випадку з Пакистаном, NSG Керівництво в даний час виключає ядерний експорт з боку всіх основних постачальників в Ізраїль. Згідно інформації, що просочилася в розвідку, Ізраїль розробляє ядерну зброю на своєму підприємстві Дімона в Негеві з 1958 року, і багато аналітиків, такі як Девід Олбрайт, вважають, що Ізраїль, можливо, має від 100 до 200 боєголовок з використанням плутонію, переробленого в Дімоні. Ізраїльський уряд відмовляється підтверджувати або спростовувати володіння ядерною зброєю, хоча це тепер не вважається секретом Полішинеля, після того як ізраїльський ядерний технік низького рівня Мордехай Вануну, що згодом був арештований і засуджений за зраду, опублікував дані в британській газеті в 1986 році.

18 вересня 2009 року Генеральна конференція Міжнародного агентства з атомної енергії закликала Ізраїль відкрити свої ядерні об'єкти для інспекції МАГАТЕ і дотримуватися договору про нерозповсюдження в рамках резолюції про «ядерний потенціал Ізраїлю», який проходив по вузькому краю від 49-45 при 16 тих, що утрималися. Головний ізраїльський делегат заявив, що «Ізраїль не буде співпрацювати в будь-якому питанні щодо цієї резолюції». Тим не менш, подібні резолюції були розпочаті в 2010, 2013 і 2014 роках.

Північна Корея ратифікувала договір 12 грудня 1985 року, але дала повідомлення про вихід з договору 10 січня 2003 після стверджень США, що вона приступила до здійснення незаконного збагачення урану, а потім США припинила постачання мазуту в рамках Рамкової угоди, якою були вирішені проблеми збройового плутонію в 1994 році. Вихід набув чинності 10 квітня 2003, що робить Північну Корею першою державою, яка коли-небудь вийшла з договору. Північна Корея вперше оголосила про вихід 12 березня 1993 року, але призупинила повідомлення перш ніж воно вступило в дію.

10 лютого 2005 року Північна Корея публічно заявила, що вона володіє ядерною зброєю і вийшла з шестисторонніх переговорів, проведених Китаєм, щоб знайти дипломатичне вирішення проблеми. "Ми вже прийняли рішення вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і виготовили ядерну зброю для самооборони, щоб впоратися з усіма неприхованим намаганнями адміністрації Буша ізолювати і задушити КНДР " заява МЗС Північної Кореї оголосила про вихід з шестисторонніх переговорів, що буде поновлено в липні 2005 року.

19 вересня 2005 року Північна Корея оголосила, що вона надасть попередню згоду. За бажанням, Північна Корея перетворить на брухт всю свою існуючу ядерну зброю та ядерні виробництва, приєднається до ДНЯЗ і поверне інспекторів МАГАТЕ. Складне питання про постачання легководневих реакторів для заміни старих на атомних електростанціях в Північній Кореї, відповідно з узгодженими 1994 року рамками, було залишено для вирішення в ході майбутніх обговорень. Наступного дня Північна Корея підтвердила свої наміри про те, що поки вона не забезпечена реакторами на легкому водні, вона не буде демонтувати свій ядерний арсенал або приєднуватись до ДНЯЗ.

2 жовтня 2006 року міністр закордонних справ Північної Кореї заявив, що його країна планує провести ядерне випробування «в майбутньому», хоча не відомо, коли це буде. У понеділок, 9 жовтня 2006 року в 1:35:28 (UTC) Геологічна служба Сполучених Штатів зафіксувала поштовх ​​магнітудою 4,3 бали за 70 км (43 милі) на північ від Кімчхеку, Північна Корея, що зазначає ядерне випробування. Незабаром після цього північнокорейський уряд оголосив, що вони завершили успішні підземні випробування пристрою ядерного ділення.

У 2007 році, як повідомляють з Вашингтона, заява в доповідях ЦРУ 2002, що Північна Корея розробляє програму збагачення урану для зброї, що призвело до виходу Північної Кореї з ДНЯЗ, була неправильно оцінена, а загроза перевищена. З іншого боку, навіть крім цих прес-тверджень, які деякі критики вважають штучно створеними для сіяння паніки, щоб виправдати Сполучені Штати в відмові від намаганнь перевірити демонтаж уранової програми Пхеньяну в умовах Півночно-Корейської непоступливості, там залишається деяка інформація, що міститься в публічних звітах і вказує на існування запасів урану. Абсолютно незалежно від того, що перший віце-міністр Північної Кореї Кан Сік Джу в одній точці визнав існування програми зі збагачення урану, тодішній президент Пакистану Мушарраф показав, що Хан надав Північній Кореї ряд газових центрифуг, призначених для збагачення урану.

Іран є учасником ДНЯЗ, але був визнаний в стані недотримання своєї угоди про гарантії ДНЯЗ і статус його ядерної програми залишається предметом суперечок. У листопаді 2003 року Генеральний директор МАГАТЕ Мохаммед ель-Барадеї повідомив, що Іран неодноразово і протягом тривалого періоду не в змозі виконати свої зобов'язання за гарантіями, в тому числі не в змозі оголосити свою програму зі збагачення урану. Після того, як близько двох років EU3 під керівництвом дипломатичних зусиль намагалися змусити Іран тимчасово припинити програму по збагаченню урану, в раду керівників МАГАТЕ, діючи відповідно до статті XII.C Статуту МАГАТЕ, було прийнято рішення, що ці невдачі являли собою недотримання угоди про гарантії МАГАТЕ. Про це повідомили в Раді безпеки ООН у 2006 році, після чого Рада безпеки прийняла резолюцію, що вимагає від Ірану припинити роботи по збагаченню урану. Замість того, Іран відновив свою програму зі збагачення.

МАГАТЕ було в змозі перевірити непереключення заявленого ядерного матеріалу в Ірані, і продовжує свою роботу з перевірки відсутності незаявленої діяльності. У лютому 2008 року МАГАТЕ також повідомила, що вона працює над вирішенням " дослідження "озброєння, на основі документів, наданих деякими державами-членами, заявлених цими державами як отриманими з Ірану. Іран відкинув ці звинувачення як «безпідставні», а також документи, як «вигадки». У червні 2009 року МАГАТЕ повідомило, що Іран «не співпрацює з Агентством в зв'язку з чим залишаються питання … які повинні бути роз'яснені виключаючи можливість військових аспектів ядерної програми Ірану».

Сполучені Штати прийшли до висновку, що Іран порушив статтю III його зобов'язаннь по ДНЯЗ про гарантії, а також стверджував, ґрунтуючись на непрямих доказах, що програма Ірану зі збагачення урану була для військових цілей і, отже, порушено зобов'язання Ірану в сфері нерозповсюдження Статті II. В листопаді 2007 року Національна розвідувальна оцінка (NIE) США пізніше прийшла до висновку, що Іран призупинив активну програму зі створення ядерної зброї восени 2003 року, і що вона залишалася зупиненою за станом на середину 2007 року. «Ключові Рішення» ННІ, однак, також ясно давали зрозуміти, що Іран насправді зупинив свою ядерну програму.

Так як програму зі збагачення урану Ірану в Натанзі і її продовженню- роботи по створенню реактора на важкій воді в Араку, який був би ідеальним для виробництва плутонію, почали таємно років за кілька років до того, багато спостерігачів знайшли подальший розвиток у Ірану можливостей виробництва, матеріалів, що поділяються, справді тривожними. Зокрема, через наявність матеріалів, що діляться, всі вже давно зрозуміли, що основною перешкодою для розвитку ядерної зброї і первинного «стимулюючого елементу» для програми зброї, той факт, що Іран, як повідомляється, призупинив вепонізаційні роботи, не може означати дуже багато. В США директор національної розвідки Майк Макконнелл повідомив, що Іран нібито призупинено, таким чином, «ймовірно, це найменш значна частина програми.»

Іран заявляє, що має законне право на збагачення урану в мирних цілях відповідно до ДНЯЗ, і далі каже, що він «постійно виконує свої зобов'язання по ДНЯЗ і Статуту Міжнародного агентства з атомної енергії». Іран також стверджує, що його програма зі збагачення урану є частиною його цивільної ядерної енергетичної програми, яка допускається відповідно до статті IV ДНЯЗ. Рух неприєднання вітає триваюче співробітництво Ірану з МАГАТЕ і підтверджує право Ірану на мирне використання ядерної технології. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун привітав продовження діалогу між Іраном і МАГАТЕ, і закликав до мирного вирішення питання.

У квітні 2010 року під час підписання договору між США і Росією СНО, президент Обама заявив, що Сполучені Штати, Росія, і інші країни вимагають, щоб керуючі особи Ірану понесли відповідальність за невиконання своїх зобов'язань за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, і що «ми не потерпимо дій, які нехтують ДНЯЗ, ризик гонки озброєнь в життєво важливому регіоні може поставити під загрозу авторитет міжнародної спільноти і нашу колективну безпеку.»

Південна Африка є єдиною країною, яка розробила ядерну зброю сама по собі, а потім розібрала її — на відміну від колишніх радянських республік — України, Білорусі та Казахстану, які отримали в спадок ядерну зброю з колишнього СРСР, а також приєдналися до ДНЯЗ як держави, що не володіють ядерною зброєю.

За часів апартеїду, уряд Південної Африки посіяв глибокий страх як чорного повстання, так і загрози комунізму. Це призвело до розробки секретної програми створення ядерної зброї як інструменту кінцевого стримування. Південна Африка має великий запас урану, який видобувається в золотих копальнях країни. Уряд побудував ядерний дослідницький центр в Пеліндаба поблизу Преторії, де уран збагачувався до паливного класу для атомної електростанції Куберг, а також для виготовлення ядерної зброї.

У 1991 році, після того, як посилився міжнародний тиск і загроза неминучої зміни уряду, Південноафриканський посол в США Гаррі Шварц підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1993 році тодішній президент Фредерік Віллем де Клерк відкрито визнав, що країна розробила обмежену кількість ядерної зброї. Ця зброя була згодом демонтована до того, як Південна Африка приєдналися до ДНЯЗ і відкрила себе для інспекції МАГАТЕ. У 1994 році МАГАТЕ завершила свою роботу і заявила, що країна повністю ліквідувала свою програму створення ядерної зброї.

Лівія підписала і ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, була предметом інспекцій ядерних гарантій МАГАТЕ, але створила секретну програму розробки ядерної зброї, тим самим порушивши свої зобов'язання відповідно до ДНЯЗ, з використанням матеріалів та технологій, наданих A.Q. Ханом через мережу розповсюдження -включаючи фактично конструкції ядерної зброї, що нібито розробляється в КНР. Лівія почала таємні переговори зі Сполученими Штатами та Сполученим Королівством в березні 2003 року над потенційним усуненням її програми з розробки зброї масового ураження. У жовтні 2003 року Лівія була збентежена забороною на відвантаження пакистанцями розроблених деталей центрифуг, які були надіслані з Малайзії, а також у складі кільця проліферації А. Q. Хана.

У грудні 2003 року Лівія оголосила, що вона вирішила ліквідувати всі свої програми з розробки зброї масового ураження, а також впускає перевіряючих США та інших британських команд (а також інспекторів МАГАТЕ) в країну, щоб допомогти цьому процесу, і перевірити його завершення. Ядерна зброя, газові центрифуги для збагачення урану, а також інше устаткування, в тому числі прототипи вдосконалених балістичних ракет, були видалені з Лівії Сполученими Штатами. (Запаси лівійської хімічної зброї та хімічні бомби були знищені на місці з міжнародним контролем, внаслідок чого Лівія приєдналася до Конвенції про заборону хімічної зброї.) Про недотримання Лівією гарантій МАГАТЕ повідомили Раді Безпеки ООН, але без будь-яких дій, вжитих по відношенню до неї, в Лівії повернулися в режим дотримання гарантій і статті II ДНЯЗ.

У 2011 році лівійський уряд було повалено в лівійській громадянській війні за допомогою військового втручання з боку сил НАТО, що діяли під егідою резолюції Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй 1973 г. Було припущення в засобах масової інформації (особливо серед мешканців Середнього Сходу), що втручання НАТО в Лівію незабаром після того, як країна вирішила відмовитися від ядерної та хімічної зброї спонукало б інші країни, такі як Північна Корея, замислитися над доцільністю ядерного роззброєння через ризик бути ослабленими в результаті.

• С. Галака. Негативні гарантії безпеки // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4