Більче-Золоте

Для села характерний помірно континентальний клімат. Більче-Золоте розташоване у «теплому Поділлі» — найтеплішому регіоні Тернопільської області.

Тут виявлене найдавніше в Тернопільській області поселення середнього палеоліту (50 тисяч років тому), є знахідки пізнього палеоліту, 2 поселення трипільської культури, одне з яких у печері Вертеба[4]. Розкопано курганні поховання ранніх скіфів (6 — 5 століття до нашої ери).

В урочищі Кадуби знайдено рештки Черняхівської культури.

Також відомі голіградської культури.

На високому березі Серету збереглися залишки одного з найбільших на Поділлі Древньоруських городищ, які оточені потрійними ровами й валами. Під час розкопок тут знайшли енколпіон із зображенням чотирьох євангелістів по кутах.[5]

На початку 15 століття неподалік колишнього городища над річкою Серет, виникло поселення Більче, яке вперше згадується у історичних документах в 1482 році.

В другій половині 16 століття воно належало шляхетській родині Язловецьких. В 16 столітті селом володіли магнати Потоцькі. Тоді Більче входило до Червоногородського повіту Подільського воєводства.

У 16 ст. в Більчому було збудовано замок, проте він не міг цілком оберігати село від нападів турків і татар. Ці набіги гальмували економічний розвиток села, завдавали страшного лиха його жителям.

За записами тодішніх реєстрів 1629 року тут було 37 осель, 1650-го їх залишилося всього 20. Під час панування Речі Посполитої в селі насаджувався католицизм і уніатство. 1600 року неподалік Більчого було засновано унійний монастир, руїни якого збереглися й досі (тепер це с. Монастирок).

У документах 1651 і 1652 років Більче згадується як містечко.

Селяни Більча брали активну участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького 1648–1654 рр., у 1740-их допомагали опришкам і Олексі Довбушу. Збереглося багато легенд про перебування Олекси Довбуша в цій місцині. Кам'яну брилу на крутій прямовистій скелі Серету в народі й досі називають Довбушевою. До речі, це також язичницький жертовник, один з небагатьох, які збереглися ще в Україні).

Фамільний князівський склеп з каплицею в парку

1772 року в селі встановлено австрійську владу. За даними 1787 року, земельні угіддя Більча (з присілком Монастирком) становили 1817 моргів у тому числі 402 морги орної землі, 583 морги лук і городів. В селі було 249 селянських родин, які володіли рештою земель. В цей час існувала загальна військова повинність для всіх чоловіків від 14 років.

У 1810–1815 Більче-Золоте перебувало у складі Російської імперії. Багато селян через гноблення втікали на Правобережну Україну.

На початку 1850-их рр. маєток у Більчому на ім'я своєї матері купив магнат князь Леон Людвік Сапега, який ним адміністрував.[6] У 1866 році більчецька громада подала скаргу на нього через позбавлення її сервітутів, проте селяни нічого не добилися.

Після смерті князя Л. Л. Сапеги власником маєтку був його син Адам[7] (1828—1903).[8]

У 1890-их роках Більче було віднесено до розряду містечок і воно отримало назву Більче-Золоте. Відомий львівський краєзнавець другої половини XIX століття Антоній Шнайдер склав для містечка проект герба: на срібному тлі мурована церква з трьома банями, над якою Господь Ісус Христос, що возноситься на небо.

Наприкінці 19 — початку 20 століття у містечку налічувалося 10 ткачів, які виготовляли полотно. Були також ковалі, теслярі, бляхарі та інші ремісники.

У 1900 році в селі діяла народна трирічна школа.

У 1914–1917 окуповане Більче-Золоте — у складі Російської імперії.

В 1930 в селі працювали дві олійні та поміщицький млин. Було 12 ремісників:

• 2 стельмахи
• 3 ковалі
• 1 кравець та інші.

1 квітня 1930 р. в селі було оголошено страйк в фільварку Сапєги. Селяни вимагали підвищення зарплати. В цей час через важке становище селян почалася масова еміграція. За 1927–1938 з села виїхало більше, ніж 200 жителів за океан.

З 1932 року в селі діяла школа з двомовним навчанням, у якій усі основні дисципліни викладалися польською мовою, хоча українці прагнули вчитися рідною мовою.

З вересня 1939 року село під радянською окупацією. У 1940 році було створено артіль «Червона Зірка», що об'єднувала 40 сімей. В цей рік у селі також було відкрито дитсадок, клуб, бібліотеку, у школі запроваджувалася українська мова.

7 липня 1941 року окупація змінилася на німецько-нацистську. Радянська влада повернулася після 8 квітня 1944 року знову в село, починаючи жорстоку розправу над тими, хто не погоджувався з цим.

У 1967 році було збудовано Монумент праці. З 1951 в селі працює середня школа і бібліотека.

У 1958 році стала до ладу Більче-Золотецька ГЕС потужністю 530 кіловат.

Зараз Більче-Золоте одне з найстаріших і найбільших сіл Борщівського району. В селі також приваблює спелеологів і туристів гіпсова печера Вертеба.

До 19 липня 2020 р. належало до Борщівського району[9].

З 12 вересня 2016 р. є центром Більче-Золотецької сільської громади.[10]

Використовувався з 1870-х років[11].

Автор — Антоні Шнайдер.

У срібному полі мурована церква з трьома банями, над якою Дух Господній, що возноситься в небо.

Цей символ нагадує про побудову в Більче церкви в ім'я Вознесіння Господнього.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[15]:

У Більче-Золотому єврейська громада була малочисельна і не надто впливова. Про появу євреїв у Більчі-Золотому бракує відомостей, найімовірніше, вони почали селитися тут щонайпізніше у 19 століття. У міжвоєнний період чисельність єврейського населення становила 20-30 сімей. Більшість з них займалися сільським господарством. Шість сімей шили хутряні вироби, переважно жупани для селян; чотири сім'ї орендували маслобійні. В Більче-Золотому був також єврейський швець, боднар, м'ясник і два дрібні торгівці. У божниці, яку називали «Клойз», були 4 сувїї «тори» («П'ятикнижжя»). На тимчасовому кладовищі хоронили тільки померлих під час епідемій євреїв, або євреїв-вояків, які загинули у першій світовій війні. Потреби євреїв обслуговував різник. Він же одночасно виконував обряд, обрізання хлопчиків, був колитором, вирішував цивільні справи між євреями і навіть влаштовував релігійні обряди оженку (весілля). У Більче-Золотому діяла також єврейська лазня і «міква» (купель).

З початком німецько-радянської війни і вступом нацистських військ у Більче розпочалися гоніння на місцевих євреїв. Коли на кілька тижнів в село прибули угорські військові частини, вони поклали край насильствам та побоям над євреями, а також звільнили заарештованих. Проте коли на місце угорців знову прийшли німці, переслідування поновилися з новою силою. У євреїв конфіскували цінні предмети сільськогосподарських продуктів, коней. Місцевих євреїв відправляли на каторжні роботи. Про дальшу долю єврейської громади, подробиці її ліквідації збереглося мало інформації. За деякими даними, євреї Більче-Золотого весною або літом 1942 року були депортовані до сусіднього села Королівки, де їх зрештою спіткала така ж доля, що і решту євреїв: відправлення в Борщів або до табору смерті Белзець. У роки війни вдалося врятуватись лише кільком євреям з Більче-Золотого, які переховувались у навколишніх лісах.

Пам'ятник воїнам ОУН-УПА

У Більче-Золотому є два пам'ятники Тарасу Шевченку, у 1965 році споруджено пам'ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам, також загиблому під час визволення села від нацистських окупантів полковникові В.Шиленкові. Є пам'ятник О.Ольжичу, пам'ятний хрест на честь скасування панщини, а також пам'ятник воїнам УПА.

На околицях села є могила невідомих радянських воїнів. 16 вересня 1941 р. сімнадцять радянських воїнів було взято в полон, а потім розстріляно на схилі кам'яної гори. На могилі встановлений пам'ятник — пірамідальний обеліск, який вінчає п'ятикутна зірка[18].

• Богдан Бойчук — український вчений-медик;
• Л. Бондарчук — підприємець і громадський діяч;
• Іван Верхратський — філолог, природознавець, вчитель Івана Франка;
• Р. Ганкевич — релігійний і громадський діяч;
• М. Гарасимчук — письменник, журналіст;
• о. І. Данильчук — письменник;

• Матійчук Михайло Іванович -професор, доктор фізико-математичних наук, багаторічний завідувач кафедри диференціальних рівнянь Чернівецького національного університету імены Юрія Федьковича. Народився 22 лютого 1937 року в с. Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. Понад 60 років життя було пов'язане з Чернівецьким університетом. У 1955 році поступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Чернівецького державного університету. Після закінчення університету в 1960 році працював учителем математики середньої школи м. Герца Чернівецької області. У 1961- 1963 рр. навчався в аспірантурі, у 1965 р. захистив кандидатську, у 1980-му – докторську дисертації. З 1969 по 2006 рік працював завідувачем кафедри диференціальних рівнянь. Був членом спеціалізованої вченої ради по захисту докторських дисертацій у Львівському університеті та головою, а згодом членом спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій у Чернівецькому університеті. Нагороджений медалями «За доблесну працю», «Ветеран праці», «На славу Чернівців», нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Помер 29.01.2022 р., м. Чернівці. Юхим Гусар.

• М. Паньків — пасічник;
• Михайло Сохацький — історик, археолог і громадський діяч;
• Віктор Твердохліб (нар. 1965) — український уролог, науковець;
• Марія Чайковська-Козіцька (1878–1944) — польська художниця.

• Степан Дволінський — український селянин,[19] громадський діяч, посол на Галицький сейм у 1861—1866 роках.[20]
• Василь Софронів-Левицький — письменник
• Б. Мандрик — заслужений працівник культури України, проживає тут нині.

• Василь Николин — український політичний та військовий діяч, член ОУН, керівник Віньковецького надрайонного проводу ОУН.

• Шептицький Станіслав — молодший брат митрополита Андрея, генерал австро-угорської та польської армій, уклав тут свій перший шлюб з княжною Марією Юзефіною Сапігою-Коденською з Красічина гербу Лис (1884—1917).[8]

• Луців Володимир — діяч ОУН, вояк УПА, загинув у бою з енкаведистами.[21]

• Бабуняк Ірина Ілярівна — діячка ОУН, перепохована в Теребовлі