Возничі

Дворяни-шляхта Левківські-Возниченки з села Левковичі[5] (нащадки генерала возного Яцька Томиловича Левковського, який згадується в актових документах в 1602[6], 1603, 1614 роках[7]) вперше фіксуються в Возничах близько 1771[8] і 1772 років:[9] Левківський Федір Григорович з синами: Лукою, Іваном одним і Іваном іншим, Данилом, Григорієм, Семеном і Шимоном (Семеном).[10][11] Але земля в районі села Возничі, що входила у володіння панів Левківських, згадується набагато раніше, як мінімум з 1548 року, коли був списаний поділ овруцьким старостою Йосифом Халецьким між Левківськими, які володіли частиною Смольчанскої землі і св. отцями капітула віленського, які володіли Каменщизною (Можари, Тхорин, Листвин, Бігунь і ін.). Левківська земля в цьому поділі включала Луг Нівенський, острів Трунів, з Труніва острова вздовж річки Словечна до болота Зереміна, до річки Жидової, уздовж річки Жидової до Переділу, з Переділу до Лав, з Лав до урочища Перетимля, з урочища Перетимля Міхачем болотом, з Міхача в болото Тиврів, до Чорного-острова, до річки Словечно, межує з ґрунтами Невмержицьких, річка Роговка, лісками і «поплесками», йдучи до волоки Кісіна, а Кісінська межує до відтятого уділу.[12] Велике урочище Жереміна (Zeremin) від старо-біл., «зеремя» — місце, де живе стадо бобрів[13] належало тоді Томилу Нелиповичу Левковичу, як предку засновників села Возничі, який згадується в джерелах бл. 1571—1574 рр.[14], зазначене як болото Зеремін в оголошенні Степана Левковського від 1649 року про цей роздільний лист, знищений запорізькими козаками в 1648 році, було саме тим місцем, на якому спочатку виникло селище, а потім і село Возничі.[15]

У 1925—54 роках — адміністративний центр Возничівської сільської ради Словечанського району[16].

З приходом радянської влади в 1917 році дворянські права Левківських були повністю скасовані.[17] Хоча ще з 1831 року дворян села Возничі царський уряд почав переводити в розряд міщан (19 жовтня 1831 року Правлячим сенатом було видано закон «Про розбір шляхти в Західних губерніях і про впорядкування такого роду людей»).[18] В 1939 році, з виникненням колгоспу, у село Возничі примусово були переселені прилеглі хутори Левківських (хутір Роговка, Шаманчуки, частково хутір Греки та інші дрібні хутори в напрямку Міхач-Воляри, а також вбік хуторів Горохова, Шепети, Рудні-Бокієвскої, хуторів Малашкових, хутора Свинорой і Можаровського).[19] Селяни, які не вступили в колгосп, були репресовані.[20] У період другої світової війни більшість чоловіків пішли на фронт, у партизани, деякі стали служити в німецькій поліції. У перші місяці війни село Возничі потрапляє у вечірнє повідомлення Радянського Інформбюро від 13 вересня 1941 року: «Самовіддано борються з фашистськими загарбниками житомирські партизани … Загін під командуванням дільничного лікаря тов. Я. підстеріг на ділянці дороги між Возничі і Лученки німецьку автоколону. Знищивши охорону і шоферів, партизани підірвали 4 вантажівки зі снарядами і 2 вантажівки з запасними частинами для танків».[21] Насправді це був Словечанський партизанський загін під командуванням секретаря запасного підпільного обкому КП(б)У Тимофія Лаврентійовича Гришана, який тоді у вересні 1941 року біля села Возничі атакував каральний загін фашистів і знищив сім автомашин з окупантами.[22] Лише завдяки одному з жителів села (Левківському Григорію?[23]), вдалося тоді уникнути масового розстрілу, як акту відплати фашистів на дії партизан.[24] Під час війни через село рейдом проходили партизанські загони Ковпака, Сабурова.[25] 29 грудня 1942 року село було спалене гітлерівцями. Німецький каральний загін знищив 175 дворів, 10 жителів загинуло.[26] За іншими даними того дня у вівторок село було спалене повністю і загинуло 2 жителі.[27] Решта втекли в ліс і оселилися в землянках. Багато з них були примусово відправлені на роботу в Німеччину. У травні 1943 року в районі села Возничі діяв партизанський загін Козлова В. М., який входив до з'єднання М. І. Наумова.[28] Село Возничі, як і місто Овруч, були звільнені 18 листопада 1943 року військами 1-го Українського фронту і партизанами в ході Київської стратегічної наступальної операції.[29] Також документально зафіксофано, що 20 жовтня 1944 року в районі села Возничі діяв загін УПА.[30] До речі, до війни с. Возничі входило в лінію Коростенського укріпрайону (лінія Сталіна). Досі в районі сіл Козулі, Лісовці, Мацьки, Возничі, Лучанки збереглися зруйновані доти (довготривалі вогневі точки). Найбільш повна інформація про загиблих жителів села Возничі в період другої світової війни знаходиться в Книзі пам'яті України.[31][32]

Після війни село Возничі було відбудовано. Населення працювало в колгоспі на трудодні, на лісозаготівлях в районі села Красносілка (Жидова), де жили в бараках. Молоді чоловіки села як трудовий резерв були спрямовані на роботу в Донбас. За доблесну працю деякі Левківські були представлені до урядових нагород.

Навіть в цей радянський період збереглися багато колишніх традицій. Хрещення немовлят здійснювалось в православній Свято-Миколаївській церкві села Левковичі (всупереч атеїстичній пропаганді). Зазвичай на свято Різдва Христового, у село Возничі з'їжджалися гості з навколишніх сіл, родичі здалеку, що відбувається і понині. Великдень супроводжувався своєрідною розвагою — битками (гра з крашанками). Етнографічною цінністю є твори возничівських майстринь: радюжки, вишиті сорочки, рушники, домотканий одяг, виготовлені вручну за допомогою саморобного дерев'яного ткацького верстата (кросна). Щороку в поминальний четвер після Великодня Левківські села Возничі сходяться і з'їжджаються на «могилки», щоб вшанувати пам'ять «дідів», адже загальновідомо, що культ померлих предків притаманний древнім народам. Не тільки виходячи з генеалогічного дерева, а й за деякими практичними спостереженнями, у Левківських до початку 70-х років XX століття існувало табу на шлюби з іншими прізвищами, за винятком «братії своєї».[33] Не дарма, село Возничі, хоча і в етнографічному сенсі, все-таки стало об'єктом уваги академічної науки. Досі в селі існує незареєстрована релігійна громада Істинно Православних Християн. Про діяльність цих громад (на Житомирську область діяло лише 3 громади в селах Возничі, Нагоряни, Можари, Тхорин і Білка Овруцького району) відомо небагато. Загалом вони займалися апокаліпсистичною пропагандою, закликали віруючих до відмови від будь-яких форм співробітництва з радянською владою, в образі якої бачили появу Антихриста. Так, у 1973 р. віруюча ІПХ села Тхорин М. Шмаюк пророкувала близький кінець світу і у зв'язку з цим радила дітям не ходити до школи, а людям — не відвідувати православної церкви і не брати участі у богослужіннях, оскільки священики зрадили Бога на користь безбожного комунізму. Ще у 1980-х рр. вони, ніби, зникають з поля зору апарату уповноваженого та інших органів влади. Цікавим є факт, що в період релігійного піднесення 1989—1991 рр. громади ІПЦ і ІПХ взагалі зникають із статистичних звітів про кількість релігійних організацій в Житомирській області, хоча їхня діяльність все одно була зафіксована.[34]

Після Чорнобильської катастрофи (1986) село Возничі було віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Багато Левківських залишали рідне село в пошуках кращої долі, хоча, як відомо, процеси урбанізації розпочалися ще раніше. Село зараховано до категорії, так званих, депресивних регіонів. Це загальна тенденція для багатьох сіл регіону, де щільність населення за даними 2008 року по Ясенцю, трьом Рудням, Лучанкам, Возничам, Мацькам, Лісовцям і Козулям становить 19 осіб на 1 км².[35]

Встановлення пам'ятника історії села Возничі. 16 квітня 2015 року.

Левківський Віктор в зоні АТО

2015 року в селі Возничі був відкритий пам'ятник — на гранітному п'єдесталі плита з написом «Возничі 1771» із зображенням замку-фортеці, а нижче — пам'ятна дошка з легендою виникнення села і зазначенням його перших жителів. Пам'ятник встановлено на в'їзді в село Возничі з боку села Мацьки. Ініціатором і спонсором спорудження пам'ятника виступив депутат Овруцької районної ради, директор Черевківської восьмирічної школи, Левківський Микола Іванович (уродженець села Возничі)[36].

До 7 липня 2017 року село входило до складу Лучанківської сільської ради Овруцького району Житомирської області[37].