Левківські

Польський історик Єжи Охмянський, провідний фахівець з історії Віленської капітули, стверджував, що першим відомим предком Можаровських був Грицько Абрамович, який володів землями Немиричів в районі с. Можари (тоді «Мозаровичі» або «Козаровичі») Овруцького повіту в 1471 році[80][81] (він же був засновником роду і полісько-київських Немиричів, адже першим їх відомим предком, в свою чергу, вважається овруцький старожил Немира Грицькович, 1509 рік, фактично його син[82][83]). Охмянський в своїх дослідженнях спирався на унікальний документ «Inhibicio, ne Hryczko locaret homines circa homines capitulares», в якому король Казимир розбирав справу віленських каноніків про землі біля капітульного села Можари:

"Казимир з Божої ласки король Польський, Великий князь Литовський і інших. Дивилися з панами Ради нашої: Били чолом перед нами пробощ Віленський і диякон і архидиякон і каноніки святого Станіслава з намісником вруцьким з паном Волчком. Іж Волчко Романович закупив землю в Грицька Абрамовича біля капланського села в Мазоревичах («Mazorewyczach») і почав був на тій землі садити людей на сирому корченні і борті почав був наново переробляти. І каноніки перед нами розповіли, іж здавна в тій землі тільки одна Нивка була Стара а звичай здавна був не переробляти нового дерева бортного і ниви не переорювати, тільки знати Ниву Стару. І ми опитали Грицька Абрамовича, яко Волчку ту землю продав. І Грицько перед нами повідав, іже здавна одна тільки Нивка Стара в тій землі була, а люди там здавна не сиділи ані дерева бортного не переробляти і землю далей не розпахивано, тільки на тій Ниві Старій і Борть Стара а нової не переробляти, такем пану Волчку продав. І ми присудили так, што пану Волчку людей своїх про те звесть, а ту землю Грицькові засей оддать, а пенязі свої взяти, а Грицькові Абрамовичу свою землю в нього взяти, а пенязі йому оддать, і не треба Грицькові в тій землі людей садити ані розпахивать тієї землі, ані борті переробляти ново, тільки йому знати одну Ниву Стару і Борть Стару, яко здавна було а нового не переробляти. Писаний у Вільні, марта 15 дня, індикт четвертий. "[84]

Реальне існування київського зем'янина Грицька Абрамовича дійсно підтверджується, але вже іншим документом з Актів Литовської Метрики, де Грицько вказаний дідичем Годотимля під Овручем і «с полазными двема земълями, съ Хвосникомъ а з Жабиньскимъ остъровомъ»[85], як відомо, успадкованими згодом Немиричами, і навіть через століття родина відомого героя Кримської війни, штабс-капітана Йосипа Онуфрійовича Левковського (1833 р. н.) влаштувалася в тому ж селі Годотемля.

Левківський Володимир Йосипович (ліворуч) з дружиною Параскою і братом Левом Йосиповичем (праворуч) біля свого будинку в с. Годотемля (1916 рік)

«1523 08 27 Листъ и позволенье пани Михайловой Волчковича Огрени на именье её Годотимль на записанье кому хотячы по жывоте её:

Жыкгимонтъ, Божею м(и)л(о)стью.

Била намъ чоломъ пани Михаиловая Волчковича Огреня о томъ, што отецъ мужа её панъ Волчко купилъ был у земянина киевъского у Грыцъка Абрамовича именье его на имя Годотимль со въсимъ. А потомъ тоть жо Грыцко взялъ был на тое жъ именье своё в пана Марътина Кгашътолътовича пятнадцать копъ шыроких грошеи, и панъ Мартинъ Кгашътолтъ даровалъ тымъ записомъ п(а)на Кмиту Алекъсанъдровича. Какъ жо дети п(а)на Къмитины Крышътофъ а Семен тоть записъ перед нами вказывали и мы были водле того запису в тое именье дали имъ увязанье. И пани Михаиловая поведила перед нами, ижъ тоть листъ, которыи на тое именье мел муж её, в них татарове сожгли, нижли они от колкадесятъ лет тое именье держали во въ покои, и била намъ чоломъ, абыхмо тое именье дозволили окупити водле того, што перъво отецъ мужа её был купилъ. И мы, на её чоламбитье, дозволили ей тымъ Кмитичомъ пенязи отложыти для тог(о), што отецъ мужа её и самъ мужъ её, и она от колкадесятъ лет тое именье окупивъшы во въ покои держали и какъ жо она з дозволенья нашого тыи пенязи за тое именье Кмитичовъ отложыла и тоть лист записныи и тежъ н(а)шъ листъ увяжчыи в них узяла, и тыи она листы перед нами вказывала и била намъ чоломъ, абыхмо тое именье Годотимль и з земълями, и з нивами, и съ сеножатьми, и з лесы, и с полазными || [210\] двема земълями, съ Хвосникомъ а з Жабиньскимъ остъровомъ, дозволили её по её жывоте кому отъписати. Ино кгды ж перъвеи того отецъ мужа её тое именье купивъшы держали во въ покои от колкадесятъ летъ а потомъ и она сама за тое именье свои пенязи заплатила, мы, на её чоломъбитье, то вчынили: дозволили есмо еи тое имене по её жывоте кому хотячы отписати.

Писанъ у Кракове, под лет Бож(его) нарож(енья) 1000 пятьсоть 23, м(е)с(е)ца авъгус(та) 27, инъдыкъ[т] 11. Горностаи, писар».[86]

Ймовірний батько Грицька Можаровського[87], Абрам, як староста Звенигородський на Поділлі ("Abrahamo swinogorodensi capitaneis «), згадується в „Жалованной грамоте великого князя Витовта слугѣ его Василію Карачевскому на село Симяковъ, въ наслѣдственное владѣніе от 15 августа (1386 года?)“[88]. Насправді ж Вітовт не в 1386 році, а близько 1422 року дав своєму слузі Василю Карачевському (Карачевські — від села Карачова[89]) в дідичне володіння село Семяків (тепер Синяківці в Дунаєвецькому районі) у верхів'ї долини Джурджової з лісом Скварном, зі ставком, сіножатями, пасіками, дубровами і з усіма пожитками. Справжньої грамоти Вітовта на це немає, а тільки в латинському тексті вона внесена в грамоту Сигізмунда-Августа 1566 року на прохання Романа Карачевського. У 1569 році під час перевірки Подільських королівських маєтків Карачевські представили грамоту Вітовта і комісія визнала правдивість Вітовтової грамоти. Тут дата грамоти Вітовта вказана: Брацлав, 1386 рік, але це, як за словами М. Грушевського[90], так і Ю. Сіцинського, неправильна дата. Приблизну хронологічну дату цього документа можна встановити на тій підставі, що свідком під час видачі грамоти був староста подільський [Генріх?] Гедигольд, який був на Поділлі в 1414—1422 роках і по такій вказівці видачу грамоти можна встановити між 1414—1422 роками.[91] Місцезнаходженням подільського Звенигорода, який багатьма дослідниками ототожнюється з черкаською Звенигородкою[92], займалася фахівець з історичної географії Т. Гедзь, локалізувавши цей „степовий“ Звенигород (Swinigrod) на річці Синюха, тобто в районі сучасного села Синюхин Брід Миколаївської області, який лише після руйнування татарами перенесений у другій половині XVI століття в район сучасної Звенигородки Черкаської області.[93] Разом з тим, цей автор дотримується думки, що Звенигород вже з іншої грамоти Гриньку Сокілецькому від 1391 року ідентичний згаданому в 1516 році К. Острозьким, який просив передати „Браславль, Веницу и Звинигород“ онукові його сестри Р. Сангушку. Цей населений пункт територіально не збігається ні з одним відомим Звенигородом, але нічого певного з приводу його розташування їй не відомо.[94]

У судовому рішенні короля Казимира 1471 року село Можари названо „Мазоревичі“, що близьке з „Казаровичі“ (в копії XVI століття буква „К“ могла бути помилково записана як „М“; село також могло по-різному називатися в один і той же час: Можаровичі або Козаровичі, що історично цілком виправдано[95]), адже в копії привілею короля Олександра капітулі Віленській на Каменщизну від 1500 року[96] у другій неопублікованої редакції (книзі віленського архіву капітулу Lib. II, S. 13-16, № 5), також стоїть слово „Казаровичі“ (» Коzorowiczy "), а вже в третій неопублікованої редакції, як і в опублікованій версії — « Мазаровичі» («Mozorowiczy»), і це явно може свідчити про те, що село Можари називалося також «Козари» або «Козаровичі» — володіння Немир-Резановичів «Козаринів»[97], привілеї на володіння якими були сфальсифіковані віленськими каноніками (адже Можари знаходилися між Левковичами і Верпою, тобто в центрі Смолчанської землі — отчини не тільки Немирі — предка Гридковичів і Сідковичів Невмержицьких, який також ідентифікується з луцьким старостою Немирою Резановичем, а й Война-Городецьких, згодом бояр с. Левковичі: Василя та його сина Остапко, який володів Левковською землею і Зенка, з землі Зенковської: «інвентар капітульних доходів з села Городець від 1538 року — Василь Война заплатив, і він зобов'язаний платити щороку, як глава спадкових земель 16 грошів, той же Василь з сином Остапко розділений в сплаті податків на землю, звану Левківська — 38 грошів, той же Василь Война звільнений від сплати за фамільну землю, звана Зіньківська — 38 грошів „, де село Можари, до речі, також названо“ Мозаровичі»: «Moszarovycze» і Moszarowycze" (мова оригіналу, латинь),[98] а також Смолчинська земля була «отчизною» Булгака Велавського, предка Левківських, Верповських і Гаєвських). В описі Овруцького замку від 1545 року село Можари вже нібито офіційно закріплено за капітулом костелу Віленського[99]. З поборових книг 1581 року відомо, що капітулі віленській належало тоді 12 сіл у складі так званого району Каменщизна Київського повіту, в тому числі і Можари: «I. m. kapituła Wileńska, dali pobór z imion, z tych wsi mianawicie, które leżą w powiecie kijowskim. Naprzód ze wsi: Horodca, Brytowinców, Biehuna, Torynia, Możarow, Listwina, Zalesza, Waskowa, Timochow, Ozieran, Wojkowicz, Kulikow».[100]

Битва під Словечним. Гобелен (збереглася частина розміром 3,19 Х 2,06 м, шерсть, шовк). Львівський історичний музей. Сюжетом тут послужило придушення повстання шляхти і селян Кам'янщини, Мозирського повіту, в 1756 році.

Дело графа Викентия Потоцкого с шляхтичами Можаровскими, 1818 год (РГИА, Фонд № 1149, Оп. 1, т. 1. Дело № 24, Листов 45).

Насильницьке захоплення віленською капітулою земель Можаровських викликало не тільки природний опір місцевої шляхти, яка часто підтримувалася і їхніми сусідами-родичами Левківськими і Невмержицькими: «w 1754 r. „szlachta niemierzyniecka i lewkowska przyjęła stronę możarowskiej“»[101], а й привело до багаторічного судового розгляду в різних інстанціях по досить гучній Справі Можаровських, де, до речі, в представлених документах стороною графа В. Потоцького, село Можари також названо село «Козаровичі»[102][103][104][105]. Хоча найперші протести Можаровських фіксуються в архівних фондах капітули ще 3 жовтня 1538 року: «Піддані в Каменщизні бунтують і не хочуть дозволяти будувати замок; капітула наказала їх позбавити волі на 2 місяці, а в порядку відшкодування шкоди заплатити штраф в розмірі 30 коп грошей литовських» і 3 жовтня 1552 року: « Рада капітульна в Каменщизні. Івенський скаржився, що він постраждав і капітула доручила прокуратору розглянути ту справу. Піддані з Каменщизни оскаржені про спалення на 30 коп дерева, приготованого до будівництва замку: вони виправдовуються, що дерево нібито згоріло випадково»[106]. Протестні виступи шляхти Каменщизни тривали в 1713 році і в 1736 році, а найбільш масштабне збройне повстання Можаровських проти віленської капітули припало на 1754—1756 роки, яке було жорстоко придушене литовськими хоругвами під керівництвом поручика Никодима Понятовського[107][108].

Цікаво, що згідно зі Справою Можаровських у Сенаті, «подлинная грамота 1415 года великого князя литовского Александра Витольда виленскому костёлу и его капитуле, на имение-повет Каменец в Киевской земле состоящий, пожалованная, которая и тогда в деле имелась, обветшалая и оборванная до того, что ничего в ней прочесть нельзя»[109]. Тобто, це була справжня грамота, але невідомо кому і коли вона була видана. Це й не дивно, адже, як вважає В. Носевич, велика частина архіву капітулу згоріла ще під час великої пожежі в Вільно в 1529 році[110]. Більш точні відомості про існування капітульного архіву збереглися лише починаючи з кінця XVI століття. У 1592 році вперше в актах віленської капітули зустрічається заява прелата архідиякона про знищення пожежею значної частини капітульских привілеїв та інших паперів разом з капітульским будинком, в якому вони зберігалися. Страшна пожежа 16 травня 1610 року, яка почалася від костелу ксьондзів францисканців на Трокскій вулиці, менш ніж за півдня знищила все місто аж до кафедрального собору. У полум'ї загинули папери, книги і весь колишній архів капітули, що зберігався в особливій скрині над воротами у дворі єпископського палацу. З 1654 року почалися поневіряння капітульного архіву по чужих країнах. Вивезений каноніком Тізенгаузеном в Пруссію архів незабаром був переведений звідти каноніком Воловичем в Австрію. В 1656 архів знайшов для себе притулок в замку князів Любомирських, звідти його перевезли до Львова, де він зберігався прелатом архідияконом віленським Моцарським. Після смерті останнього в завідування архівом вступили львівські бернардинці. У 1659 році взятий у них архів був переведений в Брашевічі (Гродненське воєводство), потім — в Слонім і наприкінці 1660 року — в Ченстохова. Розміщений у кімнатах настоятеля і закрістіана, він залишався тут до 1663 року, коли віленські каноники Тізенгаузен і Млинецький знову повернули його у Вільно. Такі вкрай несприятливі для архіву умови не могли не позначитися на збереженні документів. Уже 1664 року Віленська капітулу заявила, що значна частина актів зовсім зникла. У наступних заявах наголошувалося, що в актах Капітульних за 1683 рік є сліди про захоплення єзуїтами дуже багатьох документів, які загинули таким чином для пізнішого часу. Однак і на цьому не закінчилися випробування для архіву віленської капітули. У пожежі Вільно 1748, коли вціліла лише п'ятнадцята частина міста, безповоротно загинули писемні пам'ятки, що знаходилися в міських і церковних архівах, в тому числі і в архіві капітули. І тим не менше, ксьондз І. Бовкевич, що обстежив архів в 1828 році писав у своїй «візиті»: «Після таких нещасних обставин, при яких доводилося існувати капітульному архіву, можна тільки дивуватися, як він міг зберегтися до останнього часу в чудовому порядку і зберегти все-таки для потомства порівняно величезне багатство безцінних актів і документів»[111].

Мабуть, єдиним документом цього архіву, так і не представленим в Справі Можаровських жодною зі сторін, був «Акт разграничения угодий между владениями Виленского епископа (Ивана Лозовича) и каноников Виленского костела Св. Станислава по рекам Локница (Лохница) и Плотница от 21 сентября 1474» «в оригинале и на пергаменте, а к нему привешенная на тонком пёстром шелковом шнурке разламанная печать», на якому чітко видно, що капітула на той момент ще не була повноправним власником Каменщизни, інакше їй, так само як і біскупу, не довелося б питати дозволу на продаж Бабиного острова і встановлення меж в місцевих овруцьких бояр — реальних власників, володіння яких, були сусідніми з Убортськими[112]. Мабуть, це була оренда (тримання) капітулою державних земель, до якої вони поступово приєднували і приватні землі, про що неодноразово заявляли пани Можаровські в судових позовах. Адже, навіть в Актах Люблінського трибуналу (Книга № 1 під назвою «Summarium transactionum in libro rutherico charactere scripto vitelicet annas 1591, 1592, 1595, 1598 reperebilium palatinatus Kijoviae») від 22 травня 1595 року капітула костела віленського названа державцею с. Кам'янець: "Між урядом гродським Київським (позивач), а ксьондзами прелатами, каноніками і цілою Капітулою костелу Віленського, державцями с. Кам'янець, в воєводстві Київському лежачого (відповідач), про баніції на відповідача за недопущення виконання вироку суду гродського Київського в селі Можарова, що стосується несплати поборів зі своєї держави. — Декрет. (Лист 159). "[113] У Висновках Сенату у Справі Можаровських сказано, що «оное имение, быв в роде князей Можайских, по смерти законных владельцев, осталось выморочным (то есть, без наследников), и потом подверглось завладению, с давних лет, Виленского капитула»[114]. В даному випадку Сенат помилився в своєму висновку, його заплутали документи і свідчення самих Можаровських, адже маєток Каменьщизна, включаючи Можари, насправді раніше належав боярам Немиричам і в їх числі предку Можаровських (Абраму), а після них, як «віно» княгині Степанської, і був ними втрачений після арештів головних призвідників волинської змови 1453 року.

Привілей київського воєводи Мартіна Гаштольда від 30 квітня 1474 року в «Потверженье привилею Немирицкихъ, шляхты киевские, на их имение Невмирицкое» від 8 січня 1591 року (НИАБ, ф. КМФ-18, оп. 1, Дело 197, Лист 33).

Природно, що володіння Немиричів, включали ще й Велавськ, і Котчищі, і Сільце (під Народичами), і Татариновичі в Овруцькому повіті,[115] і Мещеру (Нещерів) під Києвом. У заповіті ж Йосипа Немирича від 1598 року йдеться, що його сини Іван і Семен від першого шлюбу, отримали під Овручем Костюковщизну, Медведне і Фосню[116]. У той же час, О. Задорожна вважає першим відомим предком київських Немиричів — Немиру Грицкевича (Гризкевича)[82][117], який фактично був сином Грицька Абрамовича (Козаровича), оскільки саме цей Немира бл. 1509 року виступав свідком у «въ справе Суриново зъ Доротичомъ», де він докладно виклав родовід бояр Велавських — предків Левківських. Цей же Немира Грицкович і був батьком відомого овруцького боярина Івашка Немирича, який зрадивши князів Глинських, перейшов на службу до князів Острозьких[61]. По батькові як «Грицкевич» Немира виступає свідком у відомому документі від 1509 року: «Духовное завещание пана Ивана Булгака Лисиченка Киево-Печерскому монастырю на своего наследственнаго крестьянина Феодора въ с. Ремизовичахъ (Овруч. пов.), съ земельными его владениями и денежными платежами, а также на селище Бузуково».[62][83] Цей же Немира був по черзі одружений як на Олехні, що отримала в довічне володіння Овруцький Заручайський монастир в 1531 році,[118] так і на Милохні, сестрах Остафія Дашкевича, а їх дочка Богдана (від Милохни), як відомо, в 1511—1536 роках була одружена з Олізаром Волчкевичем.[119][120][121]

Зв'язуючим документом в даній концепції, за словами деяких її авторів, виступає привілей київського воєводи Мартіна Гаштольда від 30 квітня 1474 року, даний Микулі Осташковичу Невмирицькому, як онукові боярина Немирі, який служив ще князю Вітовту. У них немає сумніву, що цей Немира був предком не тільки Невмержицьких, а й рідним братом Абрама Звенигородського — предка київських Немиричів і Можаровських:

"Я, Мартин Кгаштолътовичъ, наместникъ Киевъский, маршалокъ земский, положилъ передо мною жалобу очевисто земенин Киевъский Лазар Скобейковичъ на земенина Киевского жъ, на Микулу О[с]ташъковича Невмирицкого, што тый Микуло отчизну мою держишъ Невмирицкую, не ведаю для чого. Микула Лазару мовилъ, я тую землю держу по продку своем Невмире за великого князя Витовъта, штожъ тамошние люди Вруцъкие Мишко а Грицко Ровъбовъские мовили, што то есть земля Микулина, Невмирицкая. Ино, я тую землю Невмирицкую присудилъ Микуле со всими пожитками, которые в той земли ест, какъ тые люди Вруцкие передо мною сознали, и на то есми ему далъ сес мой листъ за моею печатю. Писан у Киеве апреля 30 дня, индикта 7-го. "[122]

Київська дослідниця Н. Яковенко висуває тезу про тюркське походження роду Немиричів, можливо, навіть з середовища автохтонних тюркських васалів князів Київської Русі. Вона зазначає, що важко навіть з повною впевненістю встановити, де розташовувалася родова земля, яка становила первинну «отчину і дідізну» Немиричів. Адже ті величезні земельні комплекси, які згодом, протягом XVI ст. виявляються в їх руках — це або вислуги, або маєтки, що увійшли за невістками або куплені землі. Згідно з припущенням А. Яблоновського, поземельним гніздом роду, швидше за все було, село Приборці (пізніше Приборськ) в верхів'ях Тетерева, який згадується в ревізії в Чорнобилі 1552 року, як власність Йосипа Немирича.[123] Приборськ був вкраплений в Труденівську волость (нині Іванків), що входила до складу володінь князів Половців зі Сквира[51]. Але оскільки то припущення Н. Яковенко спирається на велику кількість міркувань гіпотетичного характеру, виникає ряд питань, які ставлять його під сумнів. Адже, Труденовичі по Половцям Рожиновським перейшли на Івашка Немирича лише в 1536 році[124]. До цього, Труденовичі — це дідичний маєток Юхновичів, який отримав Олехно Юхнович разом з іншими маєтками, також, як і Міхал Юрійович зі Сквира Половець, ще від київського князя Олелька Володимировича: "Року 1618 місяця травня 20 дня. Права від князя Олександра Володимировича Київського пану Олехну Юхновичу на городище старе за Дніпром Покалаврове, селища Булачін, Кругле, Сосніково за Кураньї з озером Білим, при тому три городища за Дніпром: Бусурменське, Ярославське, Салькове з озером Линів, а селище Проків і інші селища Білки, Махнач, селище Веприк, острови над Ірпенем і Унавою, селище Маликівщина, земля над Здвиженю Мелеховщизна, а над Тетеревом Труденщизна і Тригубовщизна … ".[125] Нарешті, незважаючи на те, що основний садибний комплекс Немиричів розміщений на Київському Поліссі, зафіксовано і їх володіння на Волині. Зокрема, Стефан Немирич, київський підкоморій (1619—1630 рр.), батько відомого Юрія Немирича був дідичем 89 димів Луцького повіту: Галичане — 34, Колмів — 22, Зборошів — 16, Зборишів — 17 димів. За даними Олени Бірюліної, Стефан володів 13 димами Луцького повіту і був посесором понад 110 димів у Торговицькій волості Луцького повіту, а брат Юрія Немирича в третьому коліні із так званої олевської лінії Іван (Юзеф)-Кароль Немирич посагом за дружиною Геленою Красицькою, отримав у володіння Велицький ключ (або його частину), що на Ковельщині (с. Велицьк (Wielick; нині село Велицьк), с. Селець (Szielec; нині с. Сільце), с. Угли (Huhly; нині с. Угли), с. Аршановичі (Arszanowiczy; нині с. Арсеновичі), с. Кухари (Kuhary; нині с. Кухарі), містечко Яновка (Janówka; нині с. Іванівка). Звідси не дивно, що Немиричі деякими дослідниками ототожнюються з відгалуженням роду волинського зем'янина — Немирі Резановича, луцького старости в 1445—1452 рр., активного прихильника і придворного князя Свидригайла[126]. Та ж Н. Яковенко також розглядала цю версію, але, не маючи на той момент аргументів на її користь, відмовилася від неї.[127] Але, пізніше О. Задорожна виявила, що ще К. Несецький в середині XVIII ст. пов'язав київських Немиричів з волинським родом Немир Резановичів, якщо точніше, то з сином Немирі Резановича — Яковом Войною Немиричем.[82] Ось що писав геральдик в статті про Немиричів герба Клямри: «Война або Немирич, сестрі своїй Марії, яка була одружена з князем Михайлом Чарторийським у 1458 році — ті добра записував: Житан, Чесний Хрест, Бубнов, Горичі, Тишковичі, Щутяти, Литовеж, Кречів, Горки і Олешко з присілками, як доводять автентичні документи дому княжат Чарторийських»[128]. Ясно, що в даному випадку К. Несецький спирався, в тому числі, на ці відомі п'ять документів з архіву князів Чарторийських[129][130]:

1. Жалувана грамота Свидригайла Ольгердовича Митку Немирі на село Липу в Перемильскому повіті і на села: Бутятичі, Тишковичі, Дубровець, Лішня у Володимирському повіті. 1450. Грудня 31.

2. Жалувана грамота Казимира Ягайловича Немирі Резановичу на маєтки в Володимирському повіті: Земно, Бубново Марков Став і Сернинав'є 1450. Листопада 10.[131]

3. Жалувана грамота Казимира Ягайловича Немирі Резановичу на маєтки: Литовеж, Сільце, Торговицю, Червища, Стволовичі, Земно, Бубнов, Чесний Хрест, Марков Став і Сернинав'є. 1452. березня 2.[132]

4. Підтвердна грамота Казимира Ягайловича Митку Немирі на маєтки, подаровані йому від Швидригайла. 1452. Січня 3.[133]

Підтвердна грамота Казимира Ягеллончика Митку — «плємєннику» Немирі на маєтки, подаровані йому від Свидригайла 1452 року. Січня 3 дня. Оригінал. (Fundacja XX Czartoryskich. 498 Perg.)

5. Духівниця Якова Войни Немировича, за якою він відмовляє: церкві в с. Земно — село Марков Став; матері своїй Ганні Немириній села: Мстишин, Полганов, Коршев, Серну, Жджари, Жджаркі, Ракулін, Сердятичі, Заболотці, Грибовицю, Щенятин і Земно; дружині своїй Марії в довічне володіння села: Стволовичі, Житани, Чесний Хрест, Бубнов, Горечів, Тишковичі і Щучатин; сестрі своїй Марії і її чоловікові, князю Михайлу Васильовичу Чарторийському: Литовеж, Кречів, Горки і Олесько. Дітям князя Чарторийського повинні відійти і інші маєтки після смерті або в разі виходу заміж дружини заповідача. — Акт без числа. — Друга половина XV століття («którego testamentu kopia w domu ksiąząt Czartoryskich znajduje się»[134]).

Северин Уруський був одним з перших, хто також зробив подібне сміливе припущення. Так, в описі Немиричів герба Клямри він, не погоджуючись ні з Окольським про литовського предка Немиричів Андрія — сина троцького воєводи Миколи Гржимали[135][136], ні з Несецьким про предка Ворону з Поділля, висуває свою версію про походження київських Немиричів від Немир Резановичів: «…najprawdopodobniej przeciez pochodza od ktoregos z Niemirow, nadanych juz przez Witolda na Wolyniu i Podolu, tak naprzyklad Niemira z przydoomkiem Rezanowicz».[137]

Відомий польський історик Владислав Семкович також розглядав Немиричів полісько-київських і волинських Немир Резановичів, як один рід: «Protoplastą tej rodziny był Niemira Rezanowicz (Razanowicz), bojar wołyński, sprawujący w latach 1445 do 1452 urząd starosty łuckiego. Bratem jego był Kozaryn Rezanowicz, występujący w połowie XV w., a dalszym krewnym (plemiennikiem) niejaki Mitko, obdarzony w 1450 szeregiem nadań królewskich na Wołyniu. Ów Niemira Rezanowicz miał z żony Anny syna Jakuba Wojnę Niemirowicza i córkę Marię, która wyszła za kniazia Michała Wasilewicza Czartoryjskiego… Otoz przypuszam, ze to jestto rodzina Niemirowiczow (Niemiryczow), ktora rozrodzona na Woluniu i w Kijowszczyzni, uzywala pozniej herbu Klamry».[138]

Реляції возного від 8 і 9 червня 1643 року по Остапковському ґрунту. Рукопис з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника

Оригінальний підхід до цієї проблеми нещодавно з'явився і в середовищі неакадемічних дослідників.[139] Так, історик Іван Левковський звернув увагу на документи Люблінського трибуналу (Книга № 2 від 26 червня 1604 року, Лист 1715[140] та Книга № 2 від 14 травня 1607 року, Лист 153[141])[142], в яких князі Збаразькі вимагають від панів Левківських повернути їм ґрунти Остапівський (дідич Остапко Война з Городця[98]) і Сосновський (дідич Михайло Сосновський) в Левковичах і частину ґрунту Васьковского (дідич Василь Оникієвич Невмирицький). Остапівський ґрунт знаходився в Левковщизні, розташованій на північний схід від містечка Велідники, села Прибиток[143] та села Паршова (згідно реляції возного від 8 і 9 червня 1643 року[144]), а по сусідству з ним, в Сєрковщизні, знаходився ґрунт Зіньківський його старшого брата Зенька Сєрковича.[145] В ході досліджень і вивчення родоводу князів Збаразьких було встановлено, що княгиня Збаразька Марія — вона ж княгиня Рівненська і вроджена княжна Степанська (дочка князя Михайла Степанського та Федьки Юршанки),[75] її перший чоловік Яків Война Немирич, батько якого Немиря Резанович був луцьким старостою у Великому князівстві Руському на Волині Свидригайла Ольгердовича.[146] Крім того, згідно тієї ж грамоти від 1415 року автентичність якої викликає сумніви, дистриктом або районом Каменщизна (включаючи Можаровську та Городецьку землі), що лежить в Київському повіті, і переданим капітулі Віленській князем Олександром Вітовтом, володіла княгиня Степанська: «districtum sive territorium nostrum Camyenyecz dictum in terra nostra Kyowyensi iacentem, quem ducissa Stepanska habuit et possedit».[147] З огляду на те, що повіт Кам'янець ніколи не входив до складу Степанського князівства (історична межа між Степанським і Овруцько-древлянським князівством проходила в межиріччі Случі та Горині[148]), очевидно, що Яків Война Немирич переписав своїй дружині, княгині Марії Степанській частину вотчинної землі і в Левковичах.[149] Княжна Марія після смерті Якова Войни Немирича в 1461 році вдруге вийшла заміж вже за князя Семена Васильовича Збаразького. Марія Рівненська померла близько 1517 року.[150] Виходить, вона фізично не могла володіти Каменщизною в 1415 році, а це означає, що, принаймні, рік видачі цієї грамоти, безумовно, підроблений каноніками. Проте, з усього цього все-таки випливало, що канонікам віленским була достеменно відома попередня перед ними власниця Каменщизни — княгиня Степанська, що стала згодом княгинею Рівненською, яка отримала в віно Каменщизну, а також ґрунти в Левківській землі («Левковщизне») за першим чоловіком Яковом Война Немиричем, і тому нащадки князів Збаразьких претендували на землі Левківських і Невмержицьких. Точно відомо лише, що копія грамоти 1430 року, що нібито підтверджувала попередню грамоту Вітовта 1415 року, була внесена в Коронну Метрику в 1459/1460 роках (Kop. 1. Metr. Kor. (W Arch. Glownem w Warszawie) T. XI str . 122—123. Kopja ta wciagneta jest w ksiege z lat 1459/1460).[151] Очевидно, що тоді не тільки внесено запис в Коронну Метрику, а й видана сама грамота капітулі віленській на тримання маєтку Кам'янець, але вже іншим королем — Казимиром, і саме тоді в цій справжній грамоті зазначалося, що «дистриктом або районом Кам'янщина, що лежить в Київському повіті, і переданим капітулі Віленській князем Олександром Вітовтом, володіла княгиня Степанська». Адже, це саме той період, коли реальна княгиня Марія Степанська, перед самим другим заміжжям за князем Семеном Васильовичем Збаразьким (близько 1460 року), і втративши свого першого чоловіка Якова Войну Немирича, втратила і віно, записане ним — повіт-маєток Кам'янець в Київському воєводстві, оскільки це стало своєрідною розплатою Вільнюса за участь її чоловіка, свекра і навіть вітчима (Олізара Шиловича) в невдалій волинській змові 1453 року.[152] Стефан Збаразький (дружина Катаріна Сулимянка), який судився з Мартіном Левківським, був сином Владислава Збаразького (зг. 1539 і 1558, дружина Софія Пшилуська), онуком Андрія Збаразького (зг. 1512 і 1528, одружений з Ганною Гербурт), правнуком Семена Збаразького (зг. 1478 і 1482, одружений з Гебровською), праправнуком Василя Збаразького (зг. 1463 і 1474) і праправнучатим племінником князя Семена Васильовича Збаразького, одруженого з тією самою Марією Степанською, оскільки ці Василь і Семен рідні брати князі Збаразькі.[153] А це значить, що князь Стефан Збаразький з дружиною Сулимянкою мали формальні юридичні підстави (мабуть, маючи на руках старі грамоти) на землі Левковські-Невмирицькі в тому числі і тому, що були законними спадкоємцями князя Семена Васильовича Збаразького, одруженого з Марією Степанською, якщо, звичайно, не малася на увазі інша спорідненість по дружині Стефана: Сулими і Немиричі були «кревними» Олізарів, і відповідно родичами між собою, про що відомо з заповіту Романа Олізара Волчкевича.[154] Правда, сам заповіт пана Романа викликає сумніви в автентичності не тільки в авторів публікації, а й в інших дослідників, оскільки відомо, що в цьому заповіті, датованому нібито 1450 роком, згаданий в числі володінь Волчкевичів Коростишів, насправді Олізарам переходить лише в 1565 році,[155] а Олізар Шилович, названий в заповіті братом Романа Волчкевича, в дійсності був з роду волинських Кірдеєвичів.[156] Деяких осіб, зазначених у цьому заповіті швидше можна віднести до рубежу XV—XVI століть, наприклад таких як Єгорій Нємерич, який реально міг виступати сполучною ланкою між волинським Яковом Войною Немиричем і овруцьким Василем Войною з Городця. Тим не менше, в 1710 році внучка відомого козацького гетьмана Івана Михайловича Сулими — Євдокія Іванівна Сулима зі своїм першим чоловіком бунчуковим товаришем і полтавським полковником Григорієм Івановичем Черняком[157] за універсалом гетьмана України Івана Скоропадського отримали земельні угіддя саме в родовому гнізді Немир Резановичів на Володимирщині. Так було покладено початок «Черняківському фільварку», до землеволодінь якого входили села Тишковичі і Стара Лішня. Кордони угідь пролягали на околицях сіл Будятичі, Калусів (сьогодні Гряди), Низкиничі, Грибовиця, Литовеж і Осмиловичі.[158] В результаті, Марія Рівненська, уроджена княжна Степанська, як в першому шлюбі дружина Якова Войни Немирича — сина Немирі Резановича, могла мати права на Каменщизну, в тому числі і на частину Левкович-Невмирич тільки в одному випадку: якщо Немира — предок Невмержицьких, дідич даних земель за князя Вітовта і Немира Резанович — староста Луцький, був однією і тією же особою, що надала її чоловікові, тобто своєму синові Якову Войні Немиричу, отчизні володіння під Овручем, які той записав у віно своїй дружині Марії, вродженій княгині Степанській.[139]

В даному контексті, цікаво і те, що в родоначальника Киселів, Олександра (Олехно) Киселя, який служив в Ягайла і в Свидригайла на початку XV століття, мати була княгиня Четвертинська, а дружина — Немиричівна. Імовірно, що це Марія — дочка Немирі Резановича і сестра Якова Войни Немирича, яка після загибелі Олехно Киселя вийшла вдруге заміж за князя Михайла Васильовича Чарторийського. Сином Олехно був Микита, власник Низкиничів і Дорогиничів у Володимирському повіті, які його батько вислужив в Свидригайла (за іншими відомостями («Патерикон Косова»), нібито Микита був чоловіком Немиричівни).[159][160] І не випадково 8 серпня 1544 року «били чоломъ королю Жикгимонту бояре овруцкие Федор а Андрей Гридковичи Невмирицкие о том, чтож дей державца Овруцкий пан Криштофъ Кмитич судил их очевисте с подданнымъ нашимъ Власом Микитичом о остров на имя Заесеничье именя их Невмирицкого, которого он подъ ними доставалъ, менуючи то быть своею отчизною», адже один з ймовірних синів Микити Олехновича Киселя — Влас Микитич цілком міг претендувати на землю Невмирицьку, як отчину по своїй бабці — вродженій Марії Немирич Резанович, пізніше княгині Чарторийській[161]. До цього слід додати, що між Киселями і Лозками (Ложчичі близькі родичі бояр Велавських: «Федко Ложчичъ», зг. в 1524 році в числі бояр велавських, вірогідно, був не з Лозків, а з Невмирицьких;[162][163] в 1527 році Лозки відомі з печаткою «księżyc rogami do gory, aw nim krzyz o rozdartym dolnym ramieniu», тобто півмісяць (не півколо[164]) кінцями догори, а в ньому хрест, розщеплений на нижньому кінці[165]; якщо згаданий Федько з Лозків, то міг бути одружений два рази — перший раз на Марії, дочці Івана Юхновича Олехновича[125], а другий раз на N. Велавській, сестрі Доротичів) в 1604 році розвернувся судовий спір за землі над річкою Здвижем (між Києвом і Житомиром), які називалися Киселівщизною: Ставище, Пуків, Високе, Мелетичі, Щенковичі (ці землі були віном Феді Кисілевичевої з Лозків, якими вона поступилася Тишку Киселю),[166] а в 1623 році пані Лозчина судилася з інстигатором за Сєрковщизну в Овруцькому повіті під Левковичами і пустотину Безсоліци в Київському повіті під Пуковим[167] (тепер Карабачин[168]) — «…dobra Serkowszczyznu y Bezsolicy, w starostwie owruckim leza˛ce»[169]; також в описі Овруцького замку від 1545 року фіксуються два власника Норинська, Григорій Аксак і Олександр Кисіль: «Григоря Оксакова, село Норинское, дымовъ осмъ, а службъ осмъ», «Олександра Киселя село Норинское жь, службъ чотыри, подачки даютъ три копы и двадцать грошей», а вже близько 1620 року Норинську волость купив Стефан Немирич[170].

Рукопис реєстру документів архіву панів Єльців, Турбівка, 1740 рік. З фондів ЛНБ ім. В. Стефаника.

Відповідь на питання, яким чином Велавська земля на овруцькому Поліссі, включаючи і Смолчанську землю, тобто Левковську-Невмирицьку і Верповську землі (і навпаки, відповідно до Справи Можаровських, Велавська земля і Каменщизна входили до складу Смолчанскої або Смольняної землі[171]), виявилася в руках Немир Резановичів з Волині, знаходиться в словах геральдика К. Несецького в статті про Немиричів гербу Клямри: «Piotr, jeden z synów siedmiu Hrydzka i najstarszy, zostawił dwóch synów, Niemirę i Czeresnią, od Czeresni poszli Czerlińscy, czyli Czerlinkowscy, od Niemiry Niemirzycowie: na dowód tego, dekretem się jakimsiś świadczy, którym Bojarów Kotczysca, jako wysługę Piotra Hryckiewicza przysądza obiema braci».[172] Несецький називає Котчищі (разом з боярами) вислугою Петра Грицкевича, де Котчищі — це село під Велавськом (сучасне с. Кочищі, Єльський район), а Петра Грицкевича — батьком Немирі та Черешні, де Немира — предок Немиричів, а Черешня — Черленковських, дійсно названих так з 1529 року Кміт-Александровичів, що контролювали Черленковський замок з однойменним містечком під Вінницею[173][174]. К. Несецький стверджував, що доказом цього був великокнязівський декрет, яким служби бояр в Котчищах присуджувалися обом братам. Дійсне існування даного документу підтвердилося з опублікованих нещодавно сканів рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника,[175] в Липовецькому архіві Юноша-Росцішевських серед переліку документів Турбівського сімейного архіву панів Єльців («DOCUMENTA FASCICULO PRIMO COMPREHENSA PER COLLEGIUM OWRUCIENSIS SOCIETATIS IESUS TERMINO COINDESCENSION ANO 1740 IN BONIS TURBOWKA COMPORTATA ET COMMUNICATA SUCCESSEORIBUS OTIM PHILIPPI THEODORI JELCOW»), де збереглася його назва: «List ksiaza Alexandra Litewskiego dany Niemirze y Czereszni Rydkiewiczom na Kodczyce» (Без вказівки дати.«Лист князя Олександра Литовського, даний Немирі та Черешні [Г]ридкевичам на Котчищі»). Очевидно, Лист був виданий литовським великим князем Олександром Вітовтом, на бояр Котчищів, службу яких отримали Немиря і Черешня, сам же Черешня повинен виступати двоюрідним братом Немирі, ймовірно це Кміта на ім'я Матвій або ж Волчко Олександрович,[176] вказаний в українських грамотах, виданих Володимиром Розовим під № 91 «Роз'їжджа старости житомирського Жидимонта і пана Каленика Скіпорю на село Туліни, дана близько 1458 року», де свідками виступають бояри житомирські пан Ворона і пан Волчко Олександрович[177]. Не секрет, що і в Грамоті Сигізмунда I, овруцькому старості Криштофу Кмітичу (рідний дядько відомого Філона Кміти Чорнобильського), від 10 червня 1544 року староста чотири рази названий Криштофом Немиричем, очевидно, за своїми велідниковськими володіннями («земли Матвеевское, пана Криштофовы»), які перед Матвієм Алексанровичем Кмітою (Кмітою Александровичем) належали пану Немирі за правління великого князя Вітовта, як маєток-повіт Кам'янець (Каменщизна) або по-іншому, Немиричизна: «…od nayiaśnieyszego króla jego mości, Zygmunta, w sprawie antecessorom offerentis do wielmożnego niegdy Krzysztofa Niemirycza, starosty Owruckiego»[178]. Інші джерела побічно підтверджують, що батьком братів: Немирі, Казаріна і Митка Резановичів був Петро — прадід бояр Васька і Івашка Сенковичів Русиновичів,[179] отчиною яких, як і Давида Велавського, була сусідня з Немиричизною Велавська земля (Котчищі і Литовський острів).[180][181][182][183][184][185][186] З огляду на це, виявляється, що луцьким старостою в 1443 році (не пізніше, ніж з 23 IX 1442) став пан Іван Петрович, один з найдавніших намісників луцьких, згідно пам'ятної записки, зробленої восени 1538 або влітку 1540 року,[187][188][189] прихильник Свидригайла (брат Немирі — Іван Козарин Резанович?),[190] а зовсім, як прийнято було вважати,[191][192] не князь Василь Федорович Острозький або його ставленик (від Казимира).[193][194]

Грегор з Вороновиці, його син Олександр Вороновицький і Матвій Кміта в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1182

Кміти Чорнобильські: Криштоф, Семен і Філон в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1183

Герб давній Вороновичів, вислужений ще при княжатах Руських, а Леліва і Одровонж внесені в чотирьохдільний герб Філона Кміти Чорнобильського «по матках в дом його» (Bartosz Paprockі «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1187)

В статті про Єльців герба Леліва, К. Несецький називає предком багатьох родів, в тому числі Немиричів, Грегора Вороновича з Поділля, який перейшов на службу до короля Ягайла, в Григорія був син Олександр, який служив князю Свидригайлу зі своєї отчизни на Поділлі і став вінницьким старостою, в цього Олександра було сім синів, в одного з яких Гридка, теж було сім синів. Перший був Петро, ​​він залишив двох синів Немиру і Черешню. Немира був предком Немиричів герба Клямр в Київському воєводстві, а Черешня — предком Черленковських (Кміт). Цим же синам і присудив король польський боярів Котчищів, як вислугу Петра Гридкевича[195]. Вольф називав цю генеалогію, списану у Олександра Ігнатія Єльця, «фантастичною» саме через те, що не могло бути, на його думку, в Олександра Воронича семи синів і в його сина Гридка також семи синів, та ще які дали б початок відомим боярським родам[196]. Але старий геральдик Папроцький, говорить лише про сім синів Олександра і від одного з них — Матвія Кміти, веде родовід Кміт Чорнобильських: Грегор Воронович —> Олександр (Кміта) Грегорович —> Матвій Кміта —> Криштоф Кміта, Семен Кміта —> Філон Кміта Чорнобильський (син Семена)[197].

Версія Папроцького, в основному, підтверджується джерелами. Так, Кміта (Олександр), згадується в грамоті великого князя Свидригайла, яка стверджує кордони маєтку зем'янина Брацлавського, Карпа Івановича Микулинського, 1431 року, травня 31 дня: «…ино мы послалы вижа замку Браславского, пана Хацка до земянъ Браславскихъ: пана Максыма Тымковыча, пана Ярмолу, пана Евсея и пана Кмыту…», «…одътоль уверхъ рички Дидовки до гостынця Винницкаго, а гостынцемъ, мымо лозу Мохнатую, у лево, пускаючи черезъ поле до рики Згару, нижей урочища Брычнаго, где впадаетъ ричка Кулыка, где есмо засталы пана Кмыту, который призналъ: же по левой рички Кулыгы грунтъ Мыкулынскій, а по правой мой до Лытына, тамъ же въверхъ Кулыги просто до (ро)гу леса; а одъ леса ажъ до урочища Вирной долыны, где засталысмо бояръ Хмельныцкихъ: пана Евсея и иныхъ, которыи призналы по тую долыну Вирную грунтъ Мыкулынскій, а за долыною Багрыновскій;……».[198] До речі, Багриновський ґрунт недалеко від Літина належав хмельницьким боярам — Євсію і Ваську, які, ймовірно і були родоначальниками Багриновських на Поділлі.[199] Тим часом, вже в XVI столітті Багриновські фіксуються на Київщині, причому крім села Багринівці (в 1579 р. — 3 дими, в 1628 р — 4 дими) в Заушші[200] (сучасний Стремигород[201]), був ще хутір Багринівка, який знаходився по сусідству з островом Заясенецьким (Левковичі в Овруцькому повіті). Конкретне місцерозташування селища Багринівка вказують Акти Люблінського Трибуналу — це Барановщизна, тобто острів Баранковський (названий від Мелеха Барана) або інакше Скребелицький («до добр позваних Багринівки на Барановщизні»)[202]. Кміта Олександрович (Матвій Кміта Олександрович) — староста Вінницький, Черкаський і Путивльський, зазначений в Папроцького, зустрічається в таких пожалуваннях королів Казимира і Олександра: «1490, апреля 30. Лист наместнику Путивльскому, пану Кмите Александрорвичу. Сдача в аренду на три года мыта и корчмы Путивльских Киевским жидам, Мевораху и Иероелу, и Слуцкому жиду Авраму»[203], «Наместнику Веницкому, пану Кмите Александровичу, 10 коп грошей у Окушка Калиниковича з даньных пенязей Извягольских, а 2 возы соли с ключа Луцкого»[204], «1494, мая 17. Лист наместнику Черкасскому, пану Кмите Александровичу. Разрешение Киевскому боярину Васку Ершевичу призывать и осаживать людей в его имении Мошны в Черкасском повете и освобождение их от ясачной службы, чтобы они служили Ершевичу, как служат люди другим Киевским боярам».[205] З опису Вінницького замку 1552 року відомо «село пана Александрово Кмитича Черленково», де Олександр Кмітич — син Дмитра Олександровича Кмітича[206], «село Семеново Кмитича Повторцы», тобто Пултівці, «пана Семена Кмитича двор в месте», «село Семена Кмитича Летынь», «другое село пана Семена Кмитича на имя Пелчевцы» (ті ж, Пултівці) з присілками Салатами (тобто, Салашами).[207] Не дивно, що ці ж маєтки «Литина, Полтевичъ и Солаши и двора Веницкого» 29 березня 1566 року Філон Кміта обміняв на Чорнобиль, Левковичі і Кобилин.[208] В ревізії Вінницького замку від 1545 року в триманні Семена Кміти названо ще й село Вонячин (сучасне Городище Літинського району): «A kotoroie imenie Woniuczyn na tot czas pan Semen Kmitych derżyt od hospodara Jeho Miłosti».[209]

На генеалогічну версію Олександра Єльця спирався також домініканець Юзеф Антоній Лодзинський в своїй похвальній промові «Трибунал Божий з хреста Ісуса», яку він виголосив в 1723 році в Люблінському костелі отців Домініка і згодом присвяченій парнавскій хорунжинні Магдалені з Єльців Роєвській. Тут він навів скорочений варіант генеалогії, створеної його попередником. Правда, є деякі відмінності. Наприклад, Ю. А. Лодзинський вважав Ігнатія п'ятим сином самого Грегора Вороновича, де Ігнатій був прозваний Єльцем від дідичного містечка «Єльця» в Київському повіті, який до старовинного герба Клямр додав Леліва.[210][211]

Відомо, що Немиря (імовірно, батько братів Немир Резановичів і Абрама, старости Звенигородського)[212] в 1388 році від князів Костянтина і Федора Коріатовичів отримав Бакоту і ряд прилеглих сіл: «Мы кн. Константинъ Коріатовичъ и братъ нашъ кн. Ѳедоръ Коріатовичъ божею милостью дедичевѣ и господаревѣ подольскои земли чинимъ сведочно своимъ листомъ всякому доброму, ктожъ на сесь листъ посмотритъ или услышитъ его чтучи, аже есмы взрѣвши нашего слугы Немиры вѣрную службу, дали есмы ему исъ нашимъ братомъ со кн. съ Ѳедоромъ за его вѣрную службу городъ нашъ Бакоту (а) на имя исъ тыми селы: исъ Студеницею, исъ Проворотьемъ, исъ Подтеремцы, исъ Ходорковцы, исъ Борсуковцы, исъ Молдавою, исъ Онисимовцы, исъ Бронницею, исъ Ладавою, исъ Бучаемъ, удеднину и вотнину и детемъ его и его прироженнымъ послѣдкомъ и со всѣмъ правомъ…»[213][214] У 1392 році виступив свідком надання князем Федором Коріятовичем пану Бедришку ряду сіл (Źrodła dziejowe. — T. V — S.22)[215]. Деякі дослідники припускають участь Немирі Бакотського в битві на Ворсклі в 1399 році, оскільки в районі битви знаходилося поселення, відоме за письмовими джерелами з другої половини XVII століття під ім'ям Немеровского городища (2 км на північний схід від села Журавне Сумської області).[216][217] Пізніше цей Немиря, під ім'ям «Петра Бакотського — старости Подільського», виступає свідком у грамотах Ягайла 1407 року Ісааку на Тисоловці і Ходьку на Ярмолинці. Дійсно, в «Жалованной грамоте короля Владислава Ягайла слугѣ его Ходку на с. Ермолинцы, въ Смотричской волости, въ вѣчное владѣніе, съ обязанностью военной службы от 1 марта 1407 года» цей Немиря названий «pan Piotr Bakothki stharostha podolski»[218]. Такої думки дотримувався український історик Ю. Сіцінський,[219] як і його сучасник, польський дослідник Поділля, К. Пуласький, котрий писав, що «…„Piotr Bakocki“… i „Niemiera Bakocki“ jest to jedna i taż sama osoba…». Він вперше публікує грамоту Ягайла вірменину Ісааку на Тисоловці, і за його свідченням, в XIX столітті, а значить і тепер — це повинно бути село Киселівка (Хмельницька область), причому тут Немира Бакотський також названий «pan Piotr Baccoczski, starosta podolski».[220] Зовсім інша думка склалася в А. Прохаськи: він припускав, що Петро Бакотський — це родовитий польський шляхтич, Пйотр Карвацян з Радоміна, каштелян Добринський, який був старостою Подільським після Петра Шафранця і перед Андрієм з Тенчина. Прохаська мотивує це тим, що нібито в 1394 році Бакота була відібрана в Немиричів і передана в ленне володіння поляку Спитку з Мельштина, а потім її отримав Пйотр Карвацян, після загибелі Спитка в 1399 році на Ворсклі і викупу його володінь у вдови Ягайлом[221]. Але, якщо звернутися до самого привілею, який отримав Спитко з Мельштина в 1395 році, то стане очевидно, що Ягайло дав йому Кам'янець, Смотрич, Скалу, Червоногрод і Бакоту на „таких же правах, які мали князі Литви і Русі“, крім Теребовлі і Стінки („Sczenca“)[222], а на себе король залишає Вінницю, Меджибіж та Божський[223]. Спитко з Мельштина замінює господарів Подільської землі князів Коріятовичів, які дарували маєтки, в тому числі Немирі Бакотському і Гриньку Сокілецькому. І це зовсім не означає, що Немиричі втратили Бакоту, адже відомо, що в той час був як генеральний подільський староста (від польського короля), так і староста міста-замку в ролі воєводи, якими реально і виступали Немиричі[224] .

Владислав Ягайло і Вітовт моляться перед битвою під Грюнвальдом. Картина Яна Матейка

Крім того 28 липня 1410 року на річці Осса (Польща, недалеко від Грюнвальдського поля) Владислав II (Ягайло), з огляду на військові заслуги шляхтича Фредра з Плешевич в битві з хрестоносцями (Грюнвальдська битва), дарує йому і його спадкоємцям королівські села Фредревці, Сушу (Schurza) і Кадіївці на річці Жванець Подільської землі Кам'янецького повіту, за що Фредро в разі військової експедиції слугуватиме королю одним списом і двома стрільцями-метальниками, де свідком виступає „Petro Вokuti“, тобто, Петро з Бакоти.[225][226] У зв'язку з цим, думка А. Прохаськи виглядає непереконливою, оскільки „Petro Вokuti“ від 28 липня 1410 року не міг бути Пйотром Карвацяном, адже з 9 березня 1410 року (тобто, за 5 місяців до появи Petro Вokuti в документі) подільським старостою став уже Пйотр Влодковіч з Харбиновіч (див. Urzednicy podolscy XIV—XVIII wieku. Spisy. Kornik 1998», S. 117—118). А звідси, реальним власником Бакоти міг залишатися лише представник Немиричів — Петро Бакотський. Остаточно цю версію підтвердила публікація в 2015 році грамоти князя подільського Свидригайла слузі Радю і його дітям на село Козлов С. Полеховим, яка була видана не 14 березня 1445 року як вважалося раніше[227], а 20 березня 1401 року.[228] «П(а)нъ Петрашь Бакотскии», свідок цього привілею в 1401 році, це той самий Немира, що під ім'ям «Петра Бакотського - старости Подільського», виступає свідком у грамотах Ягайла 1407 року Ісааку на Тисоловці і Ходьку на Ярмолинці, він же учасник Грюнвальдської битви 1410 року («Petro Вokuti»), причому русин і прихильник Свидригайла.

Герб Єзержа і «Чорний Немира» (другий праворуч) в книзі B. Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1115

Мабуть, тому Папроцький у своїй ранній роботі «Gniazdo cnoty …» називає гетьманом на Поділлі, так званого «Чорного Немиру» герба Єзержа.[229] В іншій роботі, він цього ж «Чорного Немиру» називає гетьманом над людьми лицарськими в Русі[230]. Цей легендарний Немира герба Єзержа[231] — це і є Немира Бакотський на ім'я Петро, ​​він же названий К. Несецьким також по батькові «Piotr Hryckiewicz», син Григорія Вороновича[232], міг бути одружений з пані Бибельською герба Корчак, родовід якої виводився традицією від князя Кудіна на Червоній Русі[233], а його син Немира Резанович взяв на себе герб матері, адже не випадково досить рідкісне ім'я «Кудін» зустрічається також серед прямих нащадків Немирі Бакотського (Кудін Дривинский, 1515 рік).[234][235] На відміну від Немирі Резановича, його брат Козарин Резанович заслужив власний герб у князя Вітовта, як оповідає легенда, передана Папроцьким: «клейнот давній, який вживається Султанами в Київському воєводстві. Габданк і подвійний хрест і зірка в червоному полі; той дано мужу сили великої, який громив поганів цілий день — де був на страж посланий від Вітольда, аж зірку визрів, ганяючи поган, і тоді лише повернувся, вже побоюючись помилитися в темряві».[236] Папроцький, як найстарший геральдик, цей герб визначає як власний герб в ВКЛ саме за волинсько-овруцькими Солтанами: «Султани на Волині того герба уживаються в воєводстві Київському, мужі великі і славні в тому домі здавна бували»[237], причому робить він це в розділі своєї книги про герби волинської шляхти. Це ті самі Солтани — нащадки Козарина Резановича, які також фіксуються описом Овруцького замку 1545 року, як бояри, що володіли Велавськом («Велявськом») Овруцького повіту.[238]

Батьком Олександра Кміти і, ймовірно, батьком Петра Немирі Бакотського, дідом Немирі, Казарина, Митка, їх сетри N. Резановичів і Абрама Звенигородського, міг бути реальний історичний персонаж, Гринько Сокілецький, адже деякі його нащадки називалися Вороновицькі: Бик Олександрович названий Бик (по Папроцькому і Кояловичу, Юрій) Вороновицький, а в іншому місці — Кмітин брат, який отримав 10 коп с корчом Вруцьких[239]. Відомо, що до Сокілецької волості додавав Гриньку Федір Коріатович Вороновицю: « …А к тои к Соколецьскои волости придала ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы… Вороновицю…» (це сучасна Вороновиця — селище міського типу у Вінницькому районі Вінницької області України), яка, напевно, отримала назву від річки Воронка.[240] Тут відома і діброва «Воронна», яка згадується, наприклад, в поділі Ободенських і Вороновицьких ґрунтів від 7 квітня 1617 року.[241] Вже сучасний білоруський історик А. Груша знайшов в Національному історичному архіві Білорусі це унікальне джерело з історії Поділля кінця XIV століття — підтвердну грамоту 1391 року господаря Подільської землі Федора Коріатовича привілею, наданого Костянтином і Федором Коріатовичами воєводі Гриньку на право володіння містом Сокілець, Сокілецькою волостю, а також окресленими в грамоті прилеглими землями. А. Груша опублікував текст грамоти, ґрунтовні та детальні коментарі щодо тексту, згадуваних осіб та історичних обставин, зокрема, ідентифікував більшість із вказаних у грамоті населених пунктів[242]. На сайті НІАБ знаходиться фотокопія оригіналу грамоти на пергаменті[243]. Місто Сокілець, як центр Сокілецької волості, даний пану Гриньку, за версією деяких дослідників, це сучасне село Сокілець в Немирівському районі Вінницької області [94], але за даними археологічних розкопок — це затоплений водами Ладижинської ГЕС острів на річці Південний Буг площею понад 15 га з городищем (замковою горою) площею 532 м² та висотою 11 м біля села Сокільці Гайсинського району Вінницької області.[244][245] Місто Немирів, можливо, і заклали Немиричі (швидше за все «панъ Немирѧ Бакотьскии»[246]). Адже, в ярлику Кримського хана Менглі-Гірея Литовському великому князю Сигізмунду 1506—1507 рр., який на думку деяких дослідників дублював ярлик ще самого Мамая[247], зокрема, серед інших, є і місто Немир: «Ябу городокъ, Балыклы, Карасунъ, городокъ Дашовъ, городищо Тушинь, Немиръ, Мушачъ, Ходоровъ, со всими ихъ выходы и зъ данми, и зъ землями и водами»[248]. Унікальність знахідки і в тому, що в грамоті Федора Коріатовича згадана теща Гринька — княгиня Андріянова Вінницька, яка передала йому і своїй дочці землі:

«А также теща ѥго кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска ѧ оуздала пану | Гринькови и своимъ дѣтем своѧ села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Микулиньцѣ, Лѣтыню, Во|нѧчинъ, Дешковцѣ, Стрѣжевку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому прислушаѥть — то также ѥму вѣчно ѥсть и ѥго послѣдко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринькови и ѥго дѣтем и с тым жь правомъ, как и Соколецьскую волость».

Досить рідкісне на той момент прізвище княгині Андріянової, яке за традицією надавалося за чоловіком, дає можливість розглядати одну з відповідних кандидатур серед чернігівських Ольговичів:

Рюрик, князь Новгородський | Ігор Рюрикович, великий князь Київський †945 | Святослав I Ігорович, великий князь Київський 942—972 | Володимир I, великий князь Київський †1015 | Ярослав I Мудрий, великий князь Київський 978—1054 | Святослав II, великий князь Київський 1027—1076 | Олег Гориславич, князь Чернігівський †1115 | Всеволод II, великий князь Київський †1146 | Святослав III, великий князь Київський †1194 | Всеволод III Чермний, князь Київський †1215 | Михайло II, князь Чернігівський 1179—1246 | Мстислав, князь Чернігівський | Тит, князь Карачевський і Козельський | Адріан, князь Звенигородський, дружина Олена Гамантівна, княжна Литовська | Іван Адріанович Болх, князь Звенигордський[249]

Олена Гамантівна — донька литовського князя Гаманта (Ольгіманта Міндовговича Гольшанського?), вона ж і є княгиня Андріянова Вінницька, а дочка її та князя Андріана, якої ім'я невідоме (княжна N.), могла бути дружиною Гринька Сокілецького. Оскільки чернігівський Болхів (в суч. Орловській губернії) спалений в 1196 році, а ця область спустошена Давидом Ростиславовичем Смоленським (по Татищеву)[250] та з'являється це місто в джерелах тільки у 1556 році за царя Івана Грозного «На Нугри в Болхове», «В Болхов князя Данила Семеновича Одоевского»)[251], то за припущенням деяких істориків (П. Долгоруков) тільки від Болохівської землі на півночі Поділля, де він, очевидно, народився (літописні болохівські міста Дядьків (сучасне с. Дяківці Літинського району), Межибож (суч. с. Меджибіж Летичівського району), Божський (суч. с. Суслівці Летичівського району), Кудин (суч. Кудинка Летичівського району) локалізовані в межах володінь княгині Андріянової Вінницької), міг отримати своє прізвисько Іван Андріянович «Болх»[252], виведений Власьєвим, як син князя Андріяна Титовича Звенигородського і княгині Олени Гамантівни, тобто, можливо, тієї ж княгині Андріянової Вінницької. За версією проф. Войтовича, який дотримувався родовідних розписів[253], князь Андріян був Мстиславичем[254]. Не дивно також, що в 1552 році пани Кошчичі-Стрижовські, вихідці з Волині[255] та ймовірні нащадки бояр Котчищів з-під овруцького Велавська ?, дають відходи порожніх сіл в Брацлавському повіті тим же загадковим «Болаховцам»: «которые Болаховцы тамъ по тѣхъ селищахъ уходы даютъ имъ отъ того по три або по чотыре гроши, того всего приходитъ имъ иногды о чотыри копы грошей»[256]. Є ймовірність, що князь Андріян Вінницький і його дружина княгиня Андріянова Вінницька могли також належати до нащадків місцевих подільських князів давньоруського походження (тих же болохівських князів?), як і князь Василь Вінницький[257] або ж татарського, як свідчить литовсько-руський літопис про Синьоводську битву 1362 року, вказуючи конкретні імена тутешніх князів — братів Хочибея, Кутлубуга і хрещеного Дмитра, називаючи їх «отчичи и дедичи Подолское земли».

Гринько з Сокільці зустрічався і в інших документах, як свідок акту князів Юрія і Олександра Коріатовичів, виданого місту Кам'янець (1374 рік), як Гринько Червоногродський (Черленковський) воєвода (Hryńko czerwonogrodzki wojewoda) (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. — Відділ рукописів. — Ф. 141. — Спр.2250 / III. — Арк.2).[258] У 1375 році, як подільський староста князів Коріатовичів (Гринко панъ староста Подольскии) був свідком надавчого документа князя Олександра домініканському монастирю в Смотричі (Розов В. Українські грамоти. — № 10. — С . 20). Гринько Сокілецький фіксується і в 1388 році в документі князів Костянтина і Федора Коріатовичів для пана Немирі на замок Бакоту з селами Студениця, Привороття, Підтеремці, Ходоровці, Борсуківці, Молодова, Онисимівці, Бронниці, Лядава і Буча, де свідками цього документа є: «…кн. Семенъ Юріевичъ, кн. Василій Вiйницкій, панъ Гринко Соколецкій, Павелъ Ступичъ, Вышко Толстый, Ходко Чемеревичъ, Вышко Худый, Пашко Васковичъ, Адамко Сверщиковскій, Бедрышко Голяртъ, Печъ Францко княжій подчашій, Бернартъ Мешковскій, Михаило Прочевичъ, Якушъ Целко, Михаилъ Поповичъ, Лютко Гневоміръ, Ходоръ Верозубъ, Пломенъ Скердо, Пашко Бусловичъ, Яцко. …». В 1400 році присутній (як Hriczkone de Sokolicz) в переліку свідків надавчого документа князя Свидригайла, виданого кам'янецьким францисканцям (Kurtyka J. Najstarsze dokumenty dla franciszkanów kamienieckich z lat 1400 i 1402 / / Roczniki historyczne. — Poznań, 2001. — R. LXVII. — S. 163), а також свідок (як Rincone de Sokolecz) документа князя Свидригайла для кам'янецьких домініканців (Zbiór dokumentów znajdujących się w Bibiliotece hr. Przezdzieckich w Warszawie / Wyd. A. Chmiel. — Kraków, 1890. — № VI. — S. 12). У 1404 році був присутній (як Гринко Соколецкий)[259] серед учасників врегулювання суперечок між Владиславом II Ягайло та Ядвігою і Ельжбета Пілецькими за місто Тичин і Заліську волость (Розов В. Українські грамоти. — № 38. — С.70).[260].

З точки зору польських істориків К. Стадницкого[261] та А. Яблоновського[262] волинський боярський рід Мокосіїв присвоїв собі князівський титул князів Несвицьких, які стали згодом протопластом князів Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких[263], що були власниками волостей Збаража, Хмільника і Вінниці[264], тобто частково і отчини бояр Вороновичів. Адже, саме ці три волості і вислугу Сокілець називав своєю вотчиною в 1434 році князь Федько Несвицький:

«… а мене его милость и дети мое и мое щядок при моюи вотчине, при Избаразискои волости, при Венницискои волостьи и при Хмельницкую волость и при Соколици при моюи выслузе, имает его милость оставит…»[265][266]

Також, згідно з документом «Привилей короля Казимира Дениску Мокосеевичу на Збаражъ доживотнымъ, а на села Исернь, Вандругу, Ляховцы а Джемелинцы и иные, вѣчнымъ правомъ от 12 января 1442 года» саме пан Іван Дениско Мокосієвич отримує в доживотне володіння Збараж і в вічне володіння села Кременецького повіту[267]. А за описом Ш. Окольського, Мокосії ще з 1073 року володіли величезною територією від Бужка над Бугом до Чорториї (адже вони мали привілей на Кременець нібито від самого Болеслава Сміливого ще в 1640-х роках[268]), степом і землею, де тоді ще було пасовище, під назвою «Вороне стадо»[269], очевидно, включаючи частково і ці три волості[270]. За словами деяких дослідників[271], виходячи з роботи Я. Длугоша, на відміну від усталених думок, сам Несвіж в 1415 році локалізується на Поділлі між Смотричем і Кременцем.[272] Примітно, що джерела фіксують саме на цій території існування в XVI столітті Валевського монастиря (поруч з Шумськом за один кілометр на північ від села Бриків),[273][274] а в 1570 році пані Андрієва Дибовська з маєтків своїх Валево (однойменний маєток «Валев» або «Велавськ» в Овруцькому повіті належав боярам Валевським або Велавським, а потім «братії їх» Солтанам), Брикова і Баймакова, 2-х бояр путних, огородників 2-х, 42-х димів і млина платить по 4 гроші.[275] 23 грудня 1563 року зем'янин повіту київського Семен Гринкович разом з дружиною своєю Софією Петрівною Граб'янкою продали один зі своїх маєтків вотчинних на ім'я селище Глівацкоє (частина?) під Києвом монастирю святого Михайла Золотоверхого «для бгомоля вечистого своего и родителей своих» за 30 коп грошей литовських,[276] причому ще в 1559 році цей же пан Семен Гринкевич фігурує як намісник київський у воєводи Григорія Олександровича Ходкевича,[277] та, за деякими припущеннями, можливо він з роду Немиричів (Невмержицьких), оскільки Невмирицькі в 1640 році нібито продовжують платити побори з більшої частини (28 злотих з 28 димів) того ж села Глеваха,[278][279][280] як, втім, згідно з реєстром поборів за 1628 рік і Іов Борецький, «яко ігумен святого Михайла Золотоверхого» зі своєї частини (Глевака дими 2).[281] У Кременецькому гродському суді, а потім в Люблінському трибуналі (1616) розглядалася справа, з якої відомо, що в 1615 році Ян Немерицький (син Федора Гридковича Невмирицького?) супроводжував партію «попелу» (поташу) з маєтків княгині Анни з Штемберку Острозької, як її фактор (слуга-купець), на сплав в річку Буг (кожна бочка вартістю по 11 злотих).[282] Також доведено ще Н. П. Дашкевичем[283] та підтверджено сучасними археологічними розкопками[284][285], що цими землями, принаймні в XII—XIII столітті, володіли загадкові «болохівські князі».[286]

Про зв'язок волинських бояр Немир Резановичів з Поділлям свідчить і литовсько-білоруський літопис, де в 1410 році[287] згадується луцький боярин Немиря (імовірно це Немиря Резанович[288]) — на той момент вже слуга князя Вітовта, а поруч з Бакотою названий Черлений городок (Червоноград[289]): «И князь великии даль половину Подольскои земли королю y 20 тисячехь, Каменець даль a Смотрич, a Скалу, a Черленыи городокь, a Бакоту», «И князь великии послаль королю 40 тисячеи пенезеи на имя паномь Немиромь …, луцкым бояриномь»[290]. Адже, багаторічний взаємозв'язок Немирі Резановича, як і його братів, з князем Свидригайлом, не завадив йому перейти на службу до князя Вітовта саме в той період, коли його патрон з групою «верхівських» князів поїхав в 1408 році в Москву, і після повернення з 1409 по 1419 рік перебував в ув'язненні в Кременецькому замку[291], про що йдеться і в привілеї від 1452 року: «дали есмо пану Немири Резановичу и записали тая именя: Литовижъ, сельцо Торговища, Червисча, Стволовичи по тому, какъ было при великомъ князю Витовти, и какъ тепер панъ Немира держалъ»[292]. В іншому документі від 1434—1437 рр.,[293] внесеним до Литовської метрики в 1501 році (Привілей великого князя Свидригайла місту Литовежу на право Магдебурзьке), є чітка вказівка, що місто Литовеж передане у володіння луцькому старості Немирі ще рідним братом Свидригайла і двоюрідним братом Вітовта — польським королем Владиславом Ягайлом, тобто до 1434 року («Niemiere capitanei Luceoriensis necnon heredis Lutoviensis, cupientes ipsius civitatis Lutowiez … ut frater noster bonae memoriae Wladislaus rex Poloniae dedit et donavit …»).[294][295] Саме в цей період служби Немир Резановичів в князя Вітовта, була можливою і їх участь в знаменитій Грюнвальдській битві, що знайшло своє відображення в художній літературі.[296]

Родина Немировичів (герба Ястшембець) стародавній і знатний в Новогрудскому повіті. Малюнок з книги Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1170

Можна не сумніватися, що саме луцький боярин Немира Резанович «при великомъ князю Витовти» і предок Невмержицьких овруцький Невмира[297] «за великого князя Витовъта» — це одна особа, оскільки вже другий Немира, згадуваний в джерелах, з християнським ім'ям Ян — конюший Вітовта 1398 року («Namur predicti Illustris Principis domini Alexandri Marschalcus equorum»[298][299]), в 1412 році разом з Зіновієм Братошичем посол Ягайла і Вітовта в Великий Новгород[300], староста полоцький 1412—1413 рр. («Johannes alias Nemir capitaneus Polocensis»[301])[302] належав до литовсько-білоруського роду, мав власну печатку ще 15 квітня 1412 року, підписавшись під угодою Вітовта і цісаря Зигмунта Люксембурзького («Apposita sigilla: Nicolai episcopi Vilnensis, Alberti Monuid capitanei Vilnensis et Johannis Niemir Polocensis»[303]), яка на переконання В. Кояловича і К. Несецького повинна бути лілією білою в червоному полі (герб Гоздава),[304][305] але прийнявшого польський герб Ястшембець, по-іншому Болещиць або Лазанки, на Городельськім сеймі в 1413 році, як «Нагора, прозваний Немир, староста полоцький» («Nagoro vocati cum Nemyr capitaneo Polocensi»)[306][307], а його син Миколай в 1412 році, як учень Краківського університету, прямо названий литовцем: «1412: Nikolaus Johannis Nemir de Lithwania»[308]. Ян Немира, хоча і був одружений з Анною[309], як і Немира Резанович[310], але був власником в Литві «добр» Вселюб в повіті Новогрудському, адже збереглася його оригінальна печатка, підвішена на Мельнському договорі від 1422 року з гербом Ястшембець і латинським написом «+ s(igillum) x iohan(n)is x de x wselub x»[311][312], як і печатка його другого сина Андрушко Немировича від 1433 року з написом «Андрейсо Вселюби». Ймовірні рідні брати цього Яна Немирі — Чиж з Мемізької волості[313] і Булгак[314] Романович[315] з Холхла разом з Немирою 18 січня 1401 року підписалися під віленсько-радунською унією «Nemyra cum suis fratribus germanis» (Немира зі своїми братами).[316] Водночас в Мазовецькому князівстві плоцьким (не полоцьким!) старостою був однофамілець полоцького старости «Nemerza capitanei Plocensis» з Кіник, герба Правдич, і 26 травня 1427 року в Плоцьку Тройден, князь Мазовецький, клопоче у Великого магістра за його сина (лат. filium) Johannа (Яна Немировича), старостича плоцького, щоб того влаштувати на службу до князя Михайла Зигмунтовича Кейстутовича,[317] а в землях Ордена в період правління Вітовта згадується лицар Nammir,[318] але всі вони, очевидно, не мають відношення до луцького старости Немирі.[319] Та й підляський рід Немир-Грималичів герба Гоздава і литовський рід Немирі — сина Мозгейки ніяк не перетиналися з волинсько-поліським родом Немир-Резановичів[138]. Врешті, Немира герба Mięszaniec (пів Орла білого і дві Троянди білі в полі червоному) — син Казимира Великого і єврейки Гестер, загинув під Копшивницею (Koprzywnica)[320], і за словами Б. Папроцького, як і його брат Пелка не залишив потомства.[321] Але, Ф. Пекосінський стверджував, що ця легенда не відповідає дійсності: Немира і Пелка, сини короля Казимира Великого, були народжені не з жидівкою Гестер, а з пані Цудкою Галовською («Cudką Galowską»), оскільки в музеї Чарторийських в Кракові зберігалася оригінальна печатка зем'янина малопольського, Пелки Галовського, яка висіла на документі від 1365 року із зображенням голови бородатої в капюшоні з двома високими вухами або рогами.[322][323]

Після повернення Свидригайла у велику політику довіра великого князя до Немири Резановича не послабла, про що свідчить його посада кімнатного (камергера) при дворі Свидригайла («Nemirza cubicularius»), який 17 січня 1432 року був послом великого князя до польського короля Ягайла.[324][325][326] А в «Листі Свидригайла з Смоленська Великому магістру Тевтонського ордена від 25 (11) квітня 1434 року» повідомляється, що Немира, як його маршалок і староста брянський («edel Nemyra, unser marschalk und hauptman von Bransk»[327][328]) був послом вже до золотоординського хана: «Воєвода його Немира[329], намісник Брянський, прибув до нього від татарського хана Сеїд Ахмета разом з великим князем цього Хана, на ім'я Бато, і з головним ватажком військ його. Посли ці донесли йому, що Хан з сильним військом і з усіма князями і воєводами своїми приготувався вже до походу і очікує призначення його».[330] Не виключено, що деякі члени цього посольства оселилися незабаром на Волині, адже не випадково дружиною Казарина Резановича стала сестра хрещеного родовитого татарина Юшка Камки (Юшка Камалетдиновича)[331], „Чаруковське подвір'я“ (назва тюркського походження) в Луцьку[332], села Татариновичі в Овруцькому повіті і Мещера в Київському повіті як отчизна і дідізна Русиновича (діти Русана і внуки Митка Петровича),[180] споріднений взаємозв'язок і сусідство Немиричів і Солтанів зі Скобейками[333], і участь останніх в «палацовому» заколоті 1440 року[334], родинні стосунки з половцями Рожиновськими, наявність в роду Немир Резановичів тюркських імен: Козарин, Солтан, Давид, Булгак і, нарешті, бажання Немиричів в процесі змови проти литовців в 1453 році, за словами Лівонського магістра, насправді «віддати Луцьк татарам», а не полякам[335]. Адже, навіть в іншому листі від 24 лютого 1436 року в день святого Апостола Матфія писав Свидригайло до Гросмейстера з Києва наступне: «Поляки мають намір вести переговори про мир, для цього відправив він до них єпископа київського і лицаря Масько Улевіча, хоча б і вважав напевно, що з ними поведуться, як з полоненими; бо татари і литовці набігами своїми заподіяли в Польщі чимало шкоди. Тут же повторює він запевнення, нічого не робити без згоди Ордена, просячи Гросмейстера не вірити нічому, що могло б до нього дійти протилежного цій його обіцянці. Далі пише він, що Смоленськ і Стародуб відпали від нього; але що Немира і воєвода Київський Юрша знову підкорили останній [Стародуб] з багатьма належними до нього повітами і знайшли там 170 взятих у полон литовців з багатьма іншими полоненими. Що він сподівається здійснити незабаром підкорення самого Смоленська. Що сам хан татарський прибув до нього на допомогу, і стоїть табором в землі його, неподалік від міста Києва».[336][337][338]

Герб Солтанів в Київському воєводстві в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1131

Печатки бояр Велавських: Михайла, Теодора, Семена Івановичів Шишок Ставецьких, 1585 рік[339]

Одним з аргументів на користь цієї версії є і те, що після Давида Велавського з синами, які через провал волинської змови 1453 року зовсім не випадково залишили свою овруцьку отчизну і дідізну і чомусь «пошли прочъ, къ Волыню, зъ жонами и зъ детьми и со со всими статки своими», їх же отчизна виявилася в їх близького родича, пана Федька Горловича (тестя Вольнянця?), а вже між 1492—1506 роками Велавск і інші землі все ж перейшли «кревним» Велавських з Волині — синові Івана Козарина Резановича і рідному брату Давида Велавського — Грицькові Івановичу і онукові пана Козарина, тобто, їх племіннику, Грицькові Стецьковичу, а пізніше вже їх нащадкам — боярам Солтанам Стецьковичам (Бутятицьким) і Шишкам Ставецьким. Прізвище Ставецькі утворене від їх маєтку Ставок в Турійському районі, який Стецько Шишка отримав 11 вересня 1471 року від волинської зем'янки Марії Вохнової як придане з дружиною Матрушкою Вохновою, Бутятицькі — від села Будятичі, яке «сестринець» Стецько з дружиною отримав від Юшка Камки[340], «дідича» с. Камчинські (від Юшка Камки) Шишковичі[341] (правильна назва Тишковичі[342]),[343][344] де іншу частину того ж с. Тишковичі записав Яків Война Немирич «до живота» дружині своїй княгині Марії Степанській з правом успадкування його «сестренцями» князями Чарторийськими.[345] Це ті самі Будятичі та Тишковичі, які ще в 1450 році від Свидригайла, а в 1452 році від Казимира отримав Митко — «племенник» Немирі Резановича,[346] в 1458 році згадуваний в Острозі, як боярин-воєвода замку Подоляни в Степанському уділі князя Юрія Семеновича Гольшанського («панъ Митко воєвода Подолѧнскии»).[347][348][349] У 1490 році камчинська частина Тишковичів, яка була на королі, обміняна за Тростянець князям Сангушкам: «Князю Александру а князю Михайлу Сангушковичам на именья в Берестейском повете Сошно, а в Володимерском повете Хвалимичи а Братуловское Заечичи, а Камчинское Тишковичи, отменою напротив Тростеницы».[350] З 1521 року ця частина Тишковичів належить володимирській єпископії, оскільки тоді Йона, владика володимирський, підтверджує князю Василю Михайловичу Сангушко заміну добр його Тишкович за добра церковні Сядмарти.[351] Поряд з володимирською єпископією в 1583 році іншою частиною Тишковичів володіє княгиня Михайлова Чарторийська, тобто Софія Юріївна Ходкевич — вдова по Михайлу Олександровичу Чарторийському, який доводився правнуком Михайлу Васильовичу Чарторийському, одруженому з сестрою Якова Войни — Марією Немирич.[352] «Прывилеи Грыцку, Солтану а Богъдану Стецковичомъ Шишъкиным на некоторые части имен их по дядку их небощыку Грыцку Ивановичу спалые у Киевъскомъ и во Вруцкомь повете» від 1 липня 1523 року показують відомих зем'ян київських і волинських, Стецьковичів, власниками Велавська і Давидковичів по їх дядькові Грицькові Івановичу і братові їх Грицькові Стецьковичу Шишці: «Били намъ чоломъ дворяне н(а)ши Грыцко а Солтанъ а Богданъ Стецъковичъ Шишъкины о томъ, што братъ н(а)шъ славъное памяти Алекъсанъдръ, корол его м(и)л(о)сть, дал дядку их Грыцку Ивановичу а Грытцу Стецковичу чотыры служъбы людеи у Киевъскомъ повете у Олевъском волости на имя Собечыных, а во Вруцъкомъ повете пять служобъ, у Велавъску чотыры служъбы а пятую служъбу Давыдковичовъ…»[353]. Ті ж імена братів Стецьковичів згадані в листі господаря до воєводи київського від 28 січня 1526 року «В справе Гришка а Богда[на] Стецковичов з братом их Солтаном о взрушиване делу, учиненог(о) вы именях их у Киевском повете: Жаловали дворяне Гришко а Богданъ Стецковичи на брата своего Солтана, што ж мель з ними дель вы именъкахъ дядковшчине у Киевъскомъ повете у Велавъску, у Собичине а у Давыдковичахъ…»[354] Велавські володіння не обмежувалися одним селом, а включали і прилеглу територію. Так, археологами в 1978 році в Єльському районі виявлено два нові городища. Одне з них — у села Шишки (назва від Стецьковичів Шишкіних), відоме під назвою «Панщинна гора», розташоване на березі річки Словечна[355]. Хутір Шишки Єльського району чи інакше Селище знаходився біля села Скородне і був виселений після Чорнобильської аварії.

Випис з книг кгродських замку господарського Київського від 04. 07. 1576. Лист 1 (оригінал). ДАЖО «Дело…» Левковських.

Випис з книг кгродських замку господарського Київського від 04. 07. 1576. Лист 2 (оригінал). ДАЖО «Дело…» Левковських.

Власноручні записки Петра Могили (1628—1632 рр.) Лист, у якому вказаний Іоанн Левковський, 1609 рік (ІР НБУВ. — Ф. 312. — № 367/676 С. Арк. 25).

У виписі із гродських книг Київського господарського замку від 4 липня 1576 року Петро Солтан — син Солтана Стецьковича показаний паном, який мав володіння в селищі Левковичах, хоча офіційно купівля частини Левкович в панів Левківських була оформлена паном Солтаном в Київському земському суді аж через чотири місяці — 4 листопада того ж 1576 року (Книга Київського земського суду за 1576 рік), а через рік там же видана «Облята» його дружині Богдані Іванівні, буркграбянці (Книга земська Київська 1577 року). Мало того, ще 5 липня 1571 року пан Солтан маніфестував на Філона Кміту в Київському земському суді про наслання його людей в добра Левковичі і Невмиричі (Книга земська Київська 1571 року).[356] Схематично родовід Петра Солтана виглядає так: Іван Козарин Резанович (1450) —> Стецько Шишка (1471)—>Солтан Стецькович (Федір Стецькович Солтан, 1523) —> Петро Солтан (1576). Згідно з цим «виписом» з книг гродських київських, возний київської землі Семен Олександрович Мочульський вчинив «сознание» перед намісником Київського воєводства Єфстафієм Івановичем Ружинським у справі господарских зем'ян Київського повіту, дворян Петра Солтана, Томили, Теодора, Григорія Неліповичів, Зіновія Сидоровича, Олехно Устимовича Левковських, Михайла Сосновського[357] 1576 року червня 7 дня, в якій йому скаржилися про маєтки свої Левковичі і Невмиричі дворяни Левковські і Невмирицькі Теодор, Андрій, Севастян, Опанас і Василь і всі разом розповідали возному, що травня 20 дня 1576 року Філон Семенович Кміта, оршанський староста, незважаючи на божі і людські закони, наслав насильно на селища Левковці і Немиричі на шляхетські їхні будинки підлеглих своїх, які пограбували майно, худобу, коні, корови, воли і т . д., і завдали фізичних образ шляхтичам. У числі постраждалих згадуються Зіновій Сидорович, Григорій Неліпович, Петро Солтан, Панас Сідкевич, Тит Севастянович, Андрій Невмирицький. А «…копию оного Петру Солтану и его суседом панам Левковским и панам Невмирицким за подписом и притеснением печати выдан…»[358][359]

Відповідно з роздільним листом між братами Солтанами Стецьковичами від 23 жовтня 1576 року (писаний в Овручі), Петро Солтан разом з братами Іваном і Павлом від батька свого, небіжчика, Федора Стецьковича Солтана отримав частини свої в Білокоровичах, Давидковичах на річці Уж (суч. Давидки (Народицький район), Кгру(з)лі (суч. Грезля (Народицький район)) і Чернігівці на річці Норинь (суч. дві Чернігівки Овруцького району), а також від братанича свого Івана Григоровича Шишки частину у Велавську, дворище батькове в місті Овручі і двір свого старшого брата, дворянина господарського та уповноваженого посланця для списання козаків до реєстру (1541)[360][361], небіжчика, Стрета Солтана — Котловщину біля Овруча (на південь від Чернігівки), брати Богдан — Ятковичі в повіті Овруцькому, а Федір — Будятичі в повіті Володимирському, крім того Іван і Павло Солтан — «дворец» Пятковичі[362] (на схід від с. Виступовичі в сторону Мухоєдович)[363][364] від матері їх Богдани Суринівни, записаного на неї небіжчиком чоловіком Федором Солтаном Стецьковичем.[365]

Імена київських зем'ян Солтанів і їх велавські володіння не раз згадуються документами з Литовської Метрики в «справах» з біскупом і капітулом віленським:

• 19 червня 1546 року. Отложенье справы бискупу виленскому зъ Солътаном а Богданом Стецковичи о островъ костельный;[366]
• 1547 рік. Справа князя Павла бискупа виленского с земянами киевскими Стецковичами о остров костёлный Убортский и о иншие розницы межи именьем костёлным Убортским и межи их именьем Велавском.[367]
• 6 січня 1551 року. Солтан Стецкович з бискупом виленьским: «Што первей сего земяне киевские Солтан Стецкович и з братьею своею з Богданом а з Иваном многокроть жаловали г[оспо]д[а]рю его м[и]л[о]сти на князя Павла, бискупа виленьского, и на всю капитулу Виленьскую. Иж люди его костельные волости Убортское стодоличане и липляне отнимають людеи их Велавскии остров»;[368]
• 4 травня 1563 року. Отложенье справы капитулы Виленское з земяны повету Киевского Солтановичами о островы именья сел Стодолишского и Куплянского волости Убортское, также о многие и розные кривды: «Лет[а] Бож[его] Нарож[енья] 1563, м[есе]ца мая, 4 дня. Што княз Валерыян его м[и]л[о]сть, з ласки Божее бискуп виленьский, с капитулою костела головного виленьского светого Станислава позвали… земян г[оспо]д[а]рских повету Киевского Федора, Богдана, Петра, Павла, Ивана Солтановичов, а Солтановую-Богдану Суриновну о островы именья его м[и]л[о]сти двух сел Стодолишского, Купляньского волости Убортское, о покаженье границ звечыстых, о порубанье дерева бортного, о половенье ловов, о суму п[е]незей, на них присужоную, о вырубанье пущи на три мили, о выдранье бчол через заруку г[оспо]д[а]рскую тисечу коп грошей и о иншые многие и розные кривды…»[369]

і в «справах» зі старостою володимирським, князем Андрієм Олександровичем Сангушко:

• 27 липня 1527 року. Справа Грицка и Солтана Шишкиных против князя Андрея Александровича Сангушки, о шкоды розные в добрах Шишкиных, Ставку, з добр князя Андрея, Турийска;[370]
• 15 лютого 1537 року. Солтан Стецкович Шишкинич Ставецкий, с женой своей Богданой и сынами: Стретом, Богданом, Федором, Петром и Иваном продаёт князю Фёдору Андреевичу Сангушке, маршалку земли волынской и старосте владимирскому часть свою в добрах Ставку, за сумму 200 коп грошей литовских.[371]

Серед богословів в Миляновичах під Ковелем, які входили в гурток і скрипторій князя Андрія Курбського[372], що існував з кінця 1560-х до 1583 року, ряд дослідників[373][374], посилаючись на німецького історика Інгу Ауербах[375], згадують священнослужителя-клірика Павла Левковського з Ковеля, який 30 січня 1572 року чомусь тікає від А. Курбського, прихопивши з собою, принаймні, 11 книг та іншої церковної власності. Ймовірний син Павла — «Іоаннъ Левковскій» згадується в власноручних Записках Петра Могили в 1609 році, як шляхетний громадянин рівненський в числі осіб, що читали «пророчий» лист Іллі пустельника до княгині Анни Костчанки Острозької («писаніе бѣ ляцкимъ языкомъ и писмены»).[376][377][378] Очевидно, Павло Левковський і Іоанн Левковський були родоначальниками волинської гілки священнослужителів Левковських, яскравим представником якої став Левковський Олександр Євменійович.[379]

Київський князь Олелько Володимирович (Гедиміновичі)

За словами багатьох дослідників родоначальником Левківських був Ларіон Валевський, батько Давида Велавського і дід Булгака Белавського (Велавського), слуга, пізніше боярин київського князя з села Валево (Велавська) — теперішнє село Валавськ (Єльський район) Гомельської області[381].

19 лютого індикту 13-го[382] удільний князь київський Олелько Володимирович з литовської династії Гедиміновичів — син київського князя Володимира Ольгердовича, пожалував в Овруцькому замку грамоту Ларіону Валевському („Мы, Александр Владимирович пожаловали нашего слугу Лариона Велавского“), згідно з якою, Ларіон Валевський переходив в розряд литовських служивих бояр — зем'ян, і повинен був служити „господарскою, военною, земскою службою конём“, „конно и оружно“ по призыву князя „винни, ехати на, послугу господарскую при воеводе киевскомъ якъ ихъ обошлетъ, а при старосте овруцкомъ ездити не винни, кроме своё доброе воли“. Крім цієї повинності зем'яни не несли ніякої іншої повинності і не підпорядковувалися суду княжих замків і їх державців, а судилися або перед особою самого князя, або його воєводи, або ж комісіями, що призначалися князем для кожного окремого випадку. Після повернення Велавських з Волині їх Смольчанські землі були підтверджені Мартіном Гаштольдом, а потім і листом великого князя Казимира Ягайловича в 1486 році, а острів Литовський листом короля Олександра в 1496 році. Землі Смольчанські, Левковські, Ловдиковські і острів Литовський були підтверджені за Левковськими, Гаєвськими і Булгаковськими з 1574 року Грамотою короля Генріха III і „вписаны до гроду киевского в 1597 году“[383] За оцінкою деяких дослідників зем'яни спочатку виконували роль при удільному київському князеві „щось на зразок особистої гвардії“[384].

Серед деяких прихильників гіпотези імовірного походження Левківських від волинських бояр Немир Резановичів (Іван Левковський) існує думка про тотожність не тільки Немирі — родоначальника Невмержицьких з луцьким старостою Немирою Резановичем[385], а ця тотожність стосується і Ларіона Велавського — родоначальника Левківських з рідним братом Немирі Резановича, членом ради і маршалком князя Свидригайла, маршалком Волинської землі — Козарином (Іваном) Резановичем. Іншими словами Ларіон Велавський і Козарин Резанович — це одна особа[386]. Вперше подібну думку висловив ще П. Клепатський, що цей Ларіон, очевидно, отримав своє прізвисько від маєтку Велавськ, і поступово дроблячись між родичами, Велавск в половині XVI століття належав вже кільком власникам, вихідцям з Волині: Солтану та Богдану Стецьковичам, їх племінникам Гринковичам і „брату“ Солтана і Богдана, Матвію Угриновському.[387][388] Вийшло так, що справжнє (світське) ім'я свого родоначальника Левківським не було відоме, в усякому разі на момент складання родоводу в XIX столітті, бо як в актових записах, так і в науковому обігу фігурувало дуже рідкісне, швидше таке, що нагадує чернече, ніж реальне ім'я, „Ларіон Валевський“. Хоча і не єдина письмова згадка привілею Ларіону Валевському знаходиться в „Потвержене земаномъ Киевъского повету Павлу, Семену Болгаковским, Гридку Нелеповичу, Радивону а Охрему Геевичом на имена их землю Смолчанскую и на листы Казимера корола его мл. и Володимера Киевского“ від 18 березня 1574 року і все ж на думку цих дослідників в коронну канцелярію цей лист тоді не був представлений, а підкладений фальсифікат або, швидше за все, оригінальний привілей Гаштольда від 1474 року, в який він був вписаний, оскільки вони не показывали сам „листъ славное памети князя Александра Володимеровича киевского“, а указовали, тобто вказували на нього в якомусь іншому листі. Ще в 1530 році Велавські, нібито цитуючи цей документ, в той же час зізнаються, що грамота Ларіону Валавському загинула („нижли, дей, тот лист был в нихъ зъгинулъ“) і в оголошенні дворян Левківських від 18 грудня 1649 року в переліку знищених козаками документів, на пергаменті писаних, вона не згадувалася, а згадувалися інші листи: „ a naprzód przywiley confirmaciey od … królów ich mosciów: Gasztolta, Kazimierza у Alexandra…“, які в оригіналах були на руках у Левківських не тільки в 1574, а ще й в 1648 році.

Павлу Клепатському невідомо було, за який „виступ“ були позбавлені всіх своїх маєтків бояри Велавські за правління київського князя Семена Олельковича.[389] Насправді, предок Левківських і всі його родичі були замішані в маловідомій, так званій волинській змові 1453 року, за що і постраждали майже всі бояри Велавські від князя Семена Київського. Пізніше, очевидно, побоюючись негативних наслідків з боку королівської влади в процесі підтвердження їх в шляхетстві і бажаючи приховати цей епізод, Левківські і не називали справжнє ім'я свого родоначальника, а лише чернече „Іларіон“ або „Ларіон“, як похідне від світського „Іван“.[390] В той складний період історії привілеями 1449 року Казимир Ягеллончик і пани литовські хотіли використати Немир Резановичів в справі приєднання Волині до Литви. Крім того, сам Свидригайло рекомендував Немирі віддати Луцьк в руки литовців по своїй кончині. У відповідності з певними ритуалами, Немира Резанович разом з іншими панами волинськими склав присягу перед послами литовськими і по смерті Свидригайла 10 лютого 1452 року віддав Луцьк литовцям. Потім, разом з Маском Гулевичем, Пешком і Федьком Козловським, Немира Резанович супроводжував тіло померлого князя до Вільно. У зв'язку з цим він брав участь в дискусіях з панами литовськими з приводу автономії Волині у складі Великого князівства Литовського. Незабаром, однак, Немир Резановичі розчарувалися в литовській урядовій політиці і, нібито разом з Олізаром Шиловичем (за словами О. Галецького загадковий „Ситріцке“ і було спотвореним ім'ям Олізара Шиловича) організували змову з метою приєднання Волині до Корони. Змова була розкрита наприкінці 1453 року і литовці вивезли і посадили Немиру Резановича до в'язниці в Вільнюсі. Ймовірно, він вийшов з в'язниці найближчим часом, тому що Казимир IV не збирався карати його, і не конфіскував у нього майже[391] ніяких добр.[392] Інший організатор заколоту, Олізар Шилович, який отримав в 1450 році від Казимира ряд сіл в Луцькому повіті і Мельницькій волості,[393] незабаром після 1453 року тимчасово втратив Горохів, на користь володимирського боярина Олешка[394] (можливо одного з синів Немирі, не задіяного в цих подіях — О(л)ашка, О[с](т)ашка Невмирича, що мав і вотчину під Овручем?). Мабуть, деякі з своїх маєтків (Кречевичі, Смідин) втратив тоді і пан Козарин Резанович, оскільки вже син великого князя Казимира, Сигізмунд Старий, 26 грудня 1509 року своєю грамотою передав старості володимирському, князю Андрію Олександровичу Сангушко данників Кречевичів в Мельницькій волості Луцького повіту,[395][396] а Кречів, нібито заповіданий Яковом Войною сестрі своїй княгині Марії, не зустрічається більше ні разу в фамільних документах князів Чарторийських, явлених в Володимирські гродські книги в 1605 році[397] та відповідно, в поборовому реєстрі воєводства Волинського за 1583 рік.[398] Також Смедин стало королівським маєтком в заставному володінні Федора Янушевича, а по смерті його в такому ж володінні з 26 травня 1508 року князя Андрія Олександровича Сангушко.[399] Не виключено, що нитками цього сепаратистського путчу був охоплений і близький Немиричам київський рід панів Єльців, адже Олельковичі також відібрали фамільні маєтки (Лучин, Селище, Турбівка) в Ігнатія Єльця, нібито у зв'язку з його активною участю в акціях Свидригайла, і тільки його синові Івашку Єльцовичу вдалося їх повернути через данину Казимира Ягеллончика.[400] Немира Резанович помер незабаром після 31 грудня 1453 року.[401] Литовці навмисно знищили всі першоджерела у цій справі, але дивом зберігся лише один лист Лівонського магістра (ландмейстера Тевтонського ордена в Лівонії) Йоганна фон Менгдена великому магістру Тевтонського ордена Людвігу фон Ерліхсхаузену від 31 грудня 1453 року, в другій частині якого йшлося про боротьбу поляків з литовцями щодо Луцька[402]:

«Стало відомо в Ризі, що якийсь Ситріцке („Sytritczke“), який в той час був на Луцьку, а тепер зі старостою луцьким сидять в тюрмі у Вільні, спланували були змову для того, щоб віддати Луцьк татарам, хоча деякі стверджують, що наміром змовників була передача Луцька полякам. Далі магістр додає, що король хотів би їх випустити з в'язниці, але Гаштольд хоче, щоб вони понесли заслужену кару».[335]

У зв'язку з цими подіями, не виглядає дивним і те, що в своєму передсмертному заповіті в 1458 році[403] Яків Война Немирич замовчує не тільки про своїх братів, а й дітей, хоча це не говорить про те, що їх не було, і, щоб хоч якось зберегти величезні володіння, він майже все майно відписує своїй сестрі Марії, яка одружена з впливовим при дворі монарха князем Михайлом Чарторийським. Адже князь Семен Київський відібрав тоді маєтки і боярські права не тільки в Давида Велавського і його дітей за участь в змові, а й в інших овруцьких Немиричів (імовірно, в сина Якова — Войни (Єгорія?) Немерича разом з братом або сином Єгорія — Василем Войною[404] та в їх близького Максима Белотського). Князь Семен був одружений з Марією Гаштольд, дочкою воєводи віленського Яна Гаштольда, який виступав за сувору кару для змовників. Мабуть, і тому в 1454—1455 роках, під час конфлікту Великого князівства Литовського з Королівством Польським, антипольськи настроєна частина литовської еліти на чолі з Яном Гаштольдом розглядала Семена, як кандидата на престол. Так, в 1476 році «Продажная запись Опанаса Бабины-Хмелевского Волчку Жасковскому на им. Хмелевъ» називає серед свідків, як Волчка Жасковського (сина сестрични Немирі Резановича — Фетинії Немирич і Костюшка), так і Войну Немерича — боярина Володимирського повіту, одного з ймовірних синів Якова Войни Немирича.[405] Можливо, що його ж, як «пана Егорья Немерича покревного мого» називає Роман Олізар Волчкевич в своєму заповіті.[406] Серед пожалувань Казимира (сер. 15-го століття)[407] є такі: Яцку Немировичу Волбыревъ[408] и Яцку Немировичу у Володимери потверженье на Летынъ а Моковичи, а под Перемылемъ Шибеное.[409] (Волбирев або по іншому Ульбарів — це сучасне село Нагірне Дубенського району на схід від Луцька. Летин — це сучасний Літин Турійського району Волинської області, знаходиться недалеко від Ставка, а також Верби і Блаженика. Моковичі — це село Турійського району Волинської області, біля Озерян. Шибене — це сучасне село Шибин Рівненська область). На противагу самого Яцка Немировича, його сини Немира (Богдан) Толпиженський (в 1467[410] и 1481—1488 роках[411]) і Немира Летыньский (близько 1489 року),[412] його онук Немира Богданович Хрінницький (Толпиженський) зі своїм сином Войною (в 1502—1511 роках[413][414]), так і їх нащадки втрачають свій патронім «Немирич», іноді вживаючи його замість імені («Немира»), і набувають топонімічні прізвиська, як наприклад, Олехно і Іван Кнегинінські «съ Кнегинина»[415], «Яцко Литинский», які згадуються у 1545 році при ревізії замків Володимирського і Луцького[416] или «Василий Юцкевич съ Моковичъ» в 1545 году[417], «Яцко Шибенский з Шибеного», 1569 рік,[418] а також Перенятинські, Хрінницькі та Толпиженські, отчизною і дідізною яких ще по листу князя Вітовта були села Хрінники, Любині, Товпижин, Вичолков, Лопавши, Смиків, а пізніше і вислуга Козарина Резановича — Кнегинін.[419][420] Польський історик В. Семкович називає Яцка Немировича, який отримав привілей на «Летынъ а Моковичи, а под Перемылемъ Шибеное»[421], братом Якова Войни Немирича: «W Metryce Litewskie zjawia się nadto w połowie XV. w. Jacko Niemirowieź, który o ile nie jest identyczny z Jakubem, jest zapewne bratem jego, otrzymuje bowiem nadania: królewskie na Wołyniu, w okolicy Krzemieńca, Włodzimierza i Peremyla, tam gdzie: Niemira i Kozaryn posiadali swe dobra».[138]

У заповіті того ж Якова Войни Немирича пані Козариновій Резановича відписувалися Горки і Олесько (половина до живота), як віно пана Козарина, тобто спочатку ними володів пан Козарин Резанович. Горки — це сучасне село Гірки Любешівський район Волинської області. Це підтверджується і тим, що успадковані князями Чарторийськими Горки в їх документах вказані на Прип'яті в Поліссі («…на именю Горках в повете Пинскомъ»[422]). Що стосується Олесько, то воно також повинно було успадковуватися князями Чарторийськими, однак ні в одному з таких документів архіву Чарторийських, а також в поборових книгах[423] його не згадується. Крім того, Олесько було кілька:

1. Любомльське Олесько (сучасний Олеськ Любомльського району) найбільш ближче розташоване до волинських маєтків Резановичів. Але про його власників поки не знайдено досить відомостей.

2. Белзське Олесько, яке з 1388 року більше в документах не згадується.

3. Буське або Припліснеське Олесько (відомий Олеський замок на Львівщині). На жаль серед його власників Козарина не виявлено.

У зв'язку з цим, історик Мицько Ігор висловив припущення, що Казарін насправді володів селом Голешов (Олешів) — сучасне село Голешов в Жидачівському районі Львівської області. На користь такого припущення свідчило те, що буквально поруч з Голешовом знаходиться село Козари, яке ймовірно отримало свою назву від Козарина Резановича[424], а поблизу с Голешовим знаходиться Жидачів, де в 1415 році?[425] Немира Резанович свідчив в документі, виданим Свидригайлом для настоятеля костелу Святої Марії в Жидачеві[426]. У сусідстві з Голешовом і Жидачевом знаходиться і Городок, де вперше в 1403 році?[427] фіксується Козарин Резанович, роз'їздчик в Галичині[428]. Козарин Резанович, об'їжджаючи цю землю, був добре знайомий не тільки з іншими свідками та учасниками даного акту (Сенько Сенновський, Ільвський, Бєлік, князь Іван Чарторийський, князь Михайло Костянтинович Ольшаницький-Курцевич, Ванько Добрянський, Пешко — маршалок великого князя, воєвода городецький — Бердоховський), а й з місцевістю в передмісті Городка («Попеловщизна», оскільки на документі був напис «№ 1. Popielowzczyzna w Grodku»), і ймовірно з її господарями, власниками Попеловщизни, тобто боярами Попелями герба Сулима, вихідцями з Перемишльської землі[429]. Нарешті 28 червня 1427 року на з'їзді руської шляхти в Галичі боярин з Львівської землі Cossarzin de Olesko (Козарин з Олесько) присягнув на вірність польському королю Владиславу Ягайло і його спадкоємцям, що з іншого боку стало визнанням за ним в числі шляхти руської привілеїв коронних і права польського.[430] Під цим документом стояла печатка Козарина з Олесько («sigillum Kozarzin de Olesko»), зображення якої не збереглося.[431] Проти даного припущення, за словами того ж Мицько, є відомості про володіння Олешовом і Козарами (можливо частиною) ще в 1419 році жидачівським старостою Леньком Зарубичем по привілею короля Ягайла. Але, безумовним є факт володіння деякими маєтками у Львівській землі (Червоній Русі) боярами Немир Резановичами, оскільки там знаходилася їх «материзна», де Немиру Резановича запам'ятали, як князя Луцького, в той час як на самій Волині князем його не називають. Серед найдавніших записок судів Львівських 1440—1456 рр. зберігся документ від 1443 року про судовий розгляд між місцевими панами Войницькими і купцями, де згадуються міста Львів, Галич і Олешко в Червоній Русі, а сам Немира названий князем Луцьким: «Nemera … Principes de Luczska» («Немера, …князь Луцький»)[432][433]. Хоча це могло бути і не випадковим, адже Немира Резанович належав до гербу «Корчак», який, за словами Б. Папроцького, веде свій початок «від колишніх слов'янських княжат» («Z dawnych książąt slawianskich ma swój początek ten klejnot»).[434][435] Могло бути і так, що пам'ять про княже походження Бибельських («Въспомѧни Ги̃ Кн̃sѧ Кудина»), як гіпотетичних предків Немирі Резановича по матері, і зіграла тут основну роль, адже не на Волині, а саме в Червоній Русі Немиру Резановича в 1443 році називають князем Луцьким. А в липні 1451 року також у Львівському суді розглядалася справа, де однією зі сторін виступав уже пан Война, тобто Яків Война Немирич (син Немирі Резановича), де він названий дворянином господарським князя Свидригайла Ольгердовича.[436][437] Деякі історики цілком обґрунтовано вважали цього Якова представником княжого роду Немирович, володіння яких на середину XV століття поширювалися на Волинь і Північну Київщину.[438]

Саме ж питання про княжі корені Немиричів не раз піднімалось істориками та геральдиками, але до сих пір так і не знайшло свого остаточного вирішення. Так на думку Н. Яковенко, дуже велику групу київського дворянства, на кшталт Вороничі, Немиричі, Кмітичі, Олізари Волчковичі, Голенки, Єльці, Стрибилі, Тиші Биковські легендарна традиція пов'язувала загальним походженням з руськими князями Загомулинськими і Ілговицькими. Хоча вона ж зауважує, що історичний факт їх існування знавець княжих генеалогій Юзеф Вольф рішуче заперечував, але старі геральдисти вважали його справжнім[439]. Дійсно, один з найавторитетніших польських геральдиків — Войцех Коялович в 1650 році пише: «Hreczynowie Kierdеiowie y Hreczynowie Woynowie iedenze dom tego herbu, ktory iedni prowadza, od kniaziow Zahomylskich, drudzy od Ilhowickich»[440], де ототожнює походження дому Гречинових, що розпався на Гречин-Кірдеїв і Гречин-Войнів, коли одні ведуть їх родовід від князів Загомильських, а інші від Ілговицьких. Родів на прізвище Война в Великому князівстві Литовському було настільки багато, як писав Вольф, що зводити їх до одного роду було б недоцільно.

J. A. Jabłonowski про походження Немиричів від князів Захомильських і Ілговицьких («Heraldica: to iest osada kleynotow rycerskich y wiadomość Znaków Herbownych …», S. 172)

Однак, продовження історії загадкових князів є у іншого пізнішого геральдика — Яблоновського Йосифа Олександра (1712—1773), де автор стверджує, що князі Ілговицькі і Загомильскі йдуть від лінії Дорспрунга або ж від княжат Руських, як каже один автор, по словах Яблоновського, ймовірно маючи на увазі під невідомим автором Кояловича. До нащадків Ілговицьких і Загомильских Яблоновський зараховує дом Ворони, в тому числі Немиричів гербу Клямри і доми, вирахувані у Б. Папроцького по князях Боратинських за спільним гербом Корчак[441]: Турів, Єсманів, Солтанів, Іліничів, Мелешків, Горайнів, Мишковичів з Варкович, Боговитинів, Козерад[442]. Ці твердження А. Яблоновського, Вольф оцінює, як списані родоводні легенди, що надсилалися йому, без будь-якого критичного аналізу і вважає, що Загомильскі і Ілговицькі, як «псевдо-князі», були неіснуючими фантомами.[443]

Але, слід врахувати той факт, що Гринько Сокілецький міг бути предком Немир Резановичів і він був одружений з княжною N. Андріяновною, дочкою вродженої княгині Олени Гамантівни Гольшанської?, і гіпотетично можна пояснити твердження геральдика А. Яблоновського про походження Немиричів від князів Ілговицьких і Загомильских по лінії Довспрунга, оскільки князі Гольшанські вважали саме його своїм предком. Може бути, не випадково і родич Вороничів — Ванко Мокосієвич (згідно Окольського володів величезним пасовищем «Вороне стадо» між річками Бужок і Чортория в Західному Поділлі) був одружений з Олехною, литовською княжною Гедройц з того ж роду Довспрунгів. З іншого боку, В. Коялович, мабуть, мав на увазі, що князі Ілговицькі або Загомильскі — з чернігівської гілки Рюриковичів, адже їх нащадок — дочка княгині Андріянової Вінницької була одружена з Гриньком Сокілецьким, від якого вели свій рід, в тому числі Войни-Немиричі. Звідси, цілком зрозуміло, що в даному випадку геральдики мали на увазі походження Немиричів від князів Ilhowickich по жіночій лінії. Якщо говорити про інтерпретацію Кояловича, то незвичайне прізвище князів Ілговицьких, як представників чернігівських Ольговичів, частково підтверджується історичними топонімами. Отже, в описі річок і річечок Чернігівського полку в 1754 році зустрічається, як первинний гідронім — річка, так і вторинний ойконім населений пункт «Ілговка» (сучасна Льгівка — село Чернігівського району Чернігівської області України.): «Речка прозываемая Илговка, увойшла оная з лесу, а впала в речку Белоус; на оной поселение имеется: в вершине футор, прозиваемый Илговский, а низшее оного футора верст за две деревня Илговка владения оной же катедри Черниговской».[444] Інше джерело також підтверджує цей топонім: «Село Киянка — 65 дворов, деревня Льговка — 18, Зайцы — 22; и того 105 дворов, во владении черниговского монастыря. Оного села Киянки, деревни Льговки и Зайцов старожилы сказками показали, что за ким прежних старых лет оные села были во владении, то не упомнят, а як упомнят, владел оными селами архиепископ черниговский Лазарь Баранович, а слободку Илговку поселил де архиерей черниговский Иоан Максимовична грунте монастырском илговском; а почему тот грунт монастырский, и по яким дачам оные маетности за монастырем архиерейским во владении, того старожилы не знают»[445].

А інша назва у геральдиків князів Ілговицьких (Ilhowickich) — князі Загомильскі або Загомельскі (Zahomylski), тотожне першому географічно, адже Ілговицьке (як удільна частина Чернігівського) князівство під поглядом з Вільнюса для того ж В. Кояловича, якраз і знаходилося за містом Гомелем (літописний Гомий, раніше також входив в Чернігівське князівство)[446], тобто це було одночасно і Загомильске князівство. Виникнення топоніма «Ілговка» і літописного «Олгова поля», деякі дослідники пов'язують, як з княгинею Ольгою («К западу от Чернигова, за рекой Белоус, расположены селения Льгов и Льговка. Поле, на котором стоят сёла, видимо и следует именовать Ольговым. Весьма вероятно, что княгиня Ольга почтила присутствием окрестности Чернигова»[447].), так і з одним з чернігівських правителів на ім'я «Олег», починаючи з Віщого Олега.[448] Так, під 1148 роком Іпатіївський літопис каже про Ольгове поле: «В лѣт̑ ҂s҃ н҃s 57 . [6656 (1148)] Пакъı поиде Изѧславъ к Черниговоу. скоупѧ силоу свою. и посла поӕ полкъ оу стрьӕ своего Вѧчеслава из Оугоръ приведе полкъı в помочь собѣ. и Володимерьскии полкъ приведе и скоупѧ вси свои полкъı. Берендѣе и поиде к Черниговоу. и пришед̑ ста на Ѡлговѣ поли. и тоу стоӕша …а Изѧславъ пришедъ за Десною городъı наша пожеглъ. и землю нашю повоевали. а се пакъı /л.133/ Изѧславъ. пришед̑ ѡпѧть к Черниговоу ставъ на Ѡлговѣ полѣ. тоу села наш̑ пожгли ѡли до Любча. и всю жизнь нашю повоевали».[449] «Ольгово поле», яке згадується під Черніговом і розташоване на просторі від Троїцького монастиря до села Гущиної і річки Білоуса, являло собою не тільки поле в буквальному сенсі цього слова, а й ряд сіл; про це свідчать залишки селищ, знайдених в цьому місці, маса всіляких речей X—XII ст. і сама назва одного з сіл в цьому районі — Льгова (зрідка званого місцевими жителями Ільгова), розташованого на березі висохлої річки «Льговочки», що впадала в Білоус (літописний «Боловос»).[450]. Ольгове поле під Черніговом ідентифікує також Д. Іловайський: «Что же касается до окрестностей Чернигова, то въ эпоху Домонгольскую онѣ, повидимому, изобиловали посёлками и хуторами. Изъ ближнихъ селъ, судя по лѣтописи, самымъ значительнымъ было Боловесъ или Бѣлоусъ; оно лежало на западъ отъ Чернигова за такъ называемымъ „Ольговымъ полемъ“, на рѣчкѣ Бѣлоусъ, правомъ притокѣ Десны. На этомъ Ольговомъ полѣ обыкновенно располагалась станомъ та непріятельская рать, которая, во время княжескихъ междоусобій, подступала къ Чернигову съ Кіевской стороны»[451].

Герб Корчак (Вреби) в книзі B. Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1181

Про належність Немирі Резановича до багатого «руського» роду Корчаків, герб яких він міг взяти від матері,[452] вперше написав його сучасник, відомий історик, дипломат і католицький ієрарх, автор «Історії Польщі» в 12-и томах, Ян Длугош. У 5-му томі своєї «Історії …» Длугош кілька разів згадує старосту луцького Немиру Резановича («capitaneus suus Luczensis Nyemyerza») в подіях 1452 року, пов'язаних з Волинню, зокрема зазначає наступне: «… capitanei Nyemyerzae (genere hic Ruthenus, nobilis erat de domo Ciphorum) …» староста Немира (русин, був пан з дому Чаші) [453], де дом Чаші — це і є дом Корчаків, один з описів герба якого і ототожнює його з чашею. Правота Я. Длугоша, підтвердилася недавно, коли на інтернет-аукціоні була продана з приватної колекції унікальна пам'ятка XV століття, кругла свинцева печатка старости луцького Немирі Резановича з написом «Пєчать Нємирина»[454], що складається з двох гербів: у верхній частині «якір-хрест» — один із символів династії Рюриковичів[455][456][457], в нижній, Вреби-Корчак.[458] У зв'язку з цим не виглядає випадковістю і те, що герб Немирі Резановича, як, втім, частково і його брата Казаріна (герб Солтан), має типологічну подібність по малюнку основної фігури (уда-якір і хрест) з гербом Вінниці,[459] даними місту привілеєм Яна Казимира від 1650 року, а печатка міста Вінниці від 1777 року — герб Єзержа збігається з гербом Чорного Немирі (Немирі Бакотського), а також зазначається повна подібність герба Вінниці з гербом «Juracha» («Юраха»)[460], носієм якого імовірно був близький родич Немирі і староста Луцький 1429—1431 рр., воєвода Юрша («Juraha Rusin Lucki starosta»[461])[462],русин («Iursza Ruthenus»,[453] «Iursza capitaneus Luczensis»[463][464])[465][466][467] (внучка Юрші по дочці Федьці — княжна Марія Степанська одружена з сином Немирі Резановича, Яковом Войною[75]), який (помилково?) зарахований К. Несецьким до князів Гедройців,[468] мабуть через те, що серед них зустрічається князь на ім'я Юраха.[469] Але, деякі дослідники печатку Юрші на документі 1431 року про поручительство за литовських полонених[470], вважають руським родовим знаком із зображенням двох стріл, загострених в різні боки[471][472], а також схожою на герб Богорію, що нібито зображує перехрещену рогатину.[473]

На початку XX ст. Михайло Грушевський назвав походження Корчаків, втім, як і Сасів, «невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою»[474]. Хоча вчений так і не запропонував жодного власного погляду на цю проблему, він першим вказав на факт розселення боярських родин в XV в., що носили герб Корчак, по всій території колишнього Галицько-Волинського князівства. Крім Холмської і Перемишльської земель, що належали до Польської Корони, сім'ї гербу Корчак знаходилися також у тих частинах Волині, які відійшли до Великого Князівства Литовського, — у Луцькому, Володимирському і Кременецькому повітах. Як і їх холмські або перемишльські гербові родичі, волинські Корчаки належали до найбільших землевласників в регіоні і відігравали значну роль в суспільно-політичному житті Волині того часу. Широка географія розселення сімей гербу Корчак, деякі ледь помітні сліди контактів між волинськими і галицькими Корчаками, спорадичні вказівки на їх солідарні виступи у політичних справах, присутність і маєтки кількох, нарешті маловпливових сімей (Балабани, Мишичі з Ситратина) як на території Галичини, так і Волині, які докладно дослідив Оскар Галецький[475] — все це могло схиляти до думки про можливе існування родинних зв'язків між цими різними гілками Корчаків, що стосувалися часів Галицько-Волинської держави. Однак, проти цієї гіпотези свідчить той факт, що на основі існуючих сьогодні джерел неможливо ніяк встановити не тільки, яким чином були споріднені між собою скажімо галицькі і волинські сім'ї Корчаків, але і виявити зв'язки спорідненості між сім'ями, які проживали в різних землях Руського воєводства[476].

Чотирьохдільний герб Кмитів Чорнобильських від Б. Папроцького

В Гербовнику Б. Папроцького, Кміти Чорнобильські зараховані до власного герба, щит якого розділений на чотири частини (1. Корчак — Три Вреби, до якого також відноситься чаша з собакою в нашоломнику, 2. Радван (дві хоругви), 3. Леліва, 4. Одровонж)[477], де логіка з'єднання цих гербів, вступаючи в суперечність з геральдичними умовностями[478], якимось чином пов'язана з предками Кмитів, але залишається поки загадкою. Б. Папроцький наполягав, що інші герби, яких «вживає» Філон Кміта Чорнобильський, зокрема, Леліва і Одровонж «wniesione po matkach w Dom iego».[479] В. Коялович і К. Несецький, сумніваючись в існуванні цього герба стверджували, що герб Лазаря Кміти Філонового сина — Радван (Radwan sowity), а в нашоломнику у нього 5 страусиних пір'їв і 6-конечна зірка, який бачив своїми очима геральдик Коялович в вільнюському костелі Сятих Іоаннів на надгробку Лазаря Кміти[480], про що сам писав і про це ж переказував Несецький: «… Кojalowícz ín MS. widzial na trumnie Lazarza Kmity Filonowego syna»…[481], причому Коялович пише, що герб Кмитів — це «chorągwie kościelne zolte bez krzyzow» (хоругви церковні жовті без хрестів), «iakom widzial na trunach y w liniach tey familiy».[482] Але, з'єднання Трьох Вребів з подвійним Радваном в печатках самого Філона Кміти Чорнобильського, з великою часткою ймовірності є підтвердженням реального існування цього четирьохдільного герба Кмитів Чорнобильських,[483] як власного герба Семена Кміти (батька Філона Кміти Чорнобильського), адже герб Одровонж міг з'явитися в цьому гербі від третьої дружини Семена Матвійовича Кміти — княгині Катерини Тимофіївни Капусти,[484] а друга дружина Семена Кміти (зг. в 1550 році), Горпина Духна Лукомська (1-й раз одружена з Михайлом Осовицьким, згідно з її тестаментом, в 1554 році померла бездітною), як виявляється, була носієм герба (князів Лукомських), який поміщав в собі також і Вреби (Корчак).[485] Звідки з'явився герб Леліва, узятий він від першої дружини Семена Кміти або когось із її предків, або від предків самих Кміт, невідомо: княжна Тетяна Іванівна Крошинська, мати Філона Кміти, була дочкою князя Івана Філіповича Крошинського[486] та княгині Ганни Львівни Буйницької. Княгиня Ганна, дружина Іванова Крошинська була дочкою князя Льва Івановича Буйницького і княгині Теодозії Федорівни Воротинської (батько Теодозії — Федір Львович Воротинський одружений був на княжні Марії Корибутівні Ольгердівні). Князь Лев Іванович Буйницький був онуком князя Юрія Толочка[487][488], який згадується в «жалованной Грамоте Великого Князя Литовского Витовта Каноникам Виленским, 1399 год»). Більше про походження князів Буйницьких (крім, як поява прізвища від маєтку Буйничі під Могилевом) немає відомостей.[489] Вельми символічно, що і «кревний» матері Філона Кміти — князь Ян, плебан[490] Крошинський, як один з найближчих, є свідком духовниці пана Якова Войни, Немириного сина, продиктованої їм на смертному одрі в поліському маєтку Стволовичі в 1458 році.[491]

Той же дослідник Ігор Мицько припускає, що Козарин Резанович став прототипом головного героя билини про руського богатиря Михайла Козарина[424][492], адже деякі епізоди в билині, крім родового прізвиська «Козарин», дійсно збігаються з реальною історією Немир Резановичів: батько Петро Коромислов (тобто Перемислов-Перемишльський?), а рідним містом богатиря Михайла Козарина називається то Галич, то Чернігів, то загадковий Карамишів або Коромислів, тобто Перемышль?[493] (Перемишль — ймовірне місце народження Ходьковни Бибельської — можливої матері Казаріна Резановича, а також місце перебування луцького старости Немирі Резановича при Раді князя Свидригайла в 1392 році?[494]), сестра Марфа (у Немир Резановичів була сестра, дружина N. Скуйбеди,[179] а її дочка була заміжня спочатку за волинським боярином, членом Ради князя Свидригайла, Івашком Ієвливичем Угриновським[495][496] (іноді помилкове написання: Івашко Невліч[497] або Івашко Кевлич[498]), а потім за володимирським старостою Костюшко[499]) і розповідь про те, як Козарин приїжджає до Києва з Галича, з міста Волинця з землі Залеської, помолитися святим чудотворцям київським, поклонитися князю Володимиру (ймовірно, його синові князю Олельку Володимировичу?) і вступити до нього на службу. Володимир, ласкаво прийнявши його, дає перше доручення: їхати до синього моря, настріляти гусей і лебедів. Очевидно, що мова йде про період «чорнобильської служби» Казарина (Ларіона Велавського), що побічно підтверджують привілеї, як самому Ларіону Велавському («в Чорнобыли не велели подводами ни стеречи»), так і родичу Немиричів, Яцку Єльцю: «1511.03.22 Потверженье Яцку Елцовичу на села в Киевском повете Козаровичи и два ч(о)лов(е)ки Демидовских Левковичи, и селишчо Ожъдиловъ, на вечность»[500] і «1525 04 03 Лист тому ж Яцку Елцу, писаныи до воеводы киевского, на землю обысочную Лосевщину, вызволяючи тую землю от служъбы осочницкое водлуг листу п(а)на воеводы киевского»[501], де зокрема зазначалося, «что дали смы ему именье Наше Козаровичи, и землю обесочную на Тетереви, на имя Лосевщизна, со вшистким, с которое ж деи земли на первых воеводъ киевскихъ звер сочивано…», где «звер сочивано» означает «искать зверя и его след»[502], і очевидно, що Козарин не тільки ніс службу по охороні Чорнобильського замку, а й "сочивал звіра"для київського князя. І ці землі недарма перейшли Яцку Єльцю, адже Єльці гербу Леліва, як і Кміти, і Немиричі, згідно геральдичних легенд, переданих К. Несецьким, вийшли з одного роду (див. також чотирьохдільний герб Кмитів Чорнобильських, де в нижній частині щита є герб Леліва[477]), причому Кмітам вдалося повернути собі чорнобильські володіння, а боротьба за овруцькі землі перетворилася на багаторічне протистояння з іншими нащадками роду Вороновичів: Левківськими, Невмержицькими та Верпівськими. Що стосується імені героя билини, то мова могла йти і про рідного брата Казарина Резановича — Дмитра (Митко, Мицько), що досить схоже з билинним Мишком, Михайлом. Побивши татар, Козарин бачить прекрасну, звільнену їм руську дівицю. Так як він вихований і виріс не вдома або перебуває в полі вже тридцять років, він ще не знає, що ця дівчина його сестра, не впізнає її. Дослідник Орест Міллер припускав, що дана билина створювалась як сюжет про кровозмішення, але що сюжет був «пом'якшений» і кровозмішення в руській билині не відбувається. Правда, таке припущення відкинув інший дослідник Пропп[503]. Якщо ж Міллер правий, і кровозмішення відбулося насправді, тоді знаходиться одне з пояснень того, чому реальний, а не билинний маршалок землі Волинської і наближений князя Свидригайла, пан Казарин Резанович заснував монастир, перетворившись в «блаженного Іларіона». Адже, за словами М. Грушевського, Козарин дівчину взяв і хотів з нею «гріх творити», але вона вчасно розговорилася, розповіла своє походження, і так виявилося, що це сестра його, яку схопили татари, але в одному з варіантів билини Козарин пізно дізнається про це, і тому йде в монастир замолювати гріхи.[504]

Численні дослідження цієї билини[505][506][507][508] говорять про те, що її головний герой, можливо, був прототипом більш раннього історичного персонажу, що згадується в «Повісті временних літ» — це Козарин, київський воєвода князя Святополка Ізяславича від 1106 року: «Рік 6614 (1106). Воювали половці близько Заречеська, і послав на них Святополк Яня і Івана Захаровича Козарина, і прогнали половців, і полон відняли». Ім'я воєводи «Іван Захарович Козарин» відноситься до більш ранніх зводів літопису (Радзивілловського і Лаврентівського)[509], про що також писав найбільш відомий дослідник «Повісті …» Шахматов А. А.[510] У той же час, більш пізній список (Іпатіївський) дає зовсім іншу картину, де крім воєводи Яня з припискою на полях «Вишатича» і «його брата Путяту», ім'я Казарина окремо йде від імені Івана Захаровича:

Перемога воєвод князя Святополка Ізяславича Яна Вишатича і Івана Захаровича Козарина над половцями під Заречеськом 1106 рік. (Мініатюра Радзивіллівського літопису).

«В лѣт̑. ҂s҃. х҃. д҃ı. [6614 (1106)] Повоева Половци ѡколо Зарѣчьска и посла по нихъ. Ст҃ополкъ Ӕнѧ Иванка Захарьича и Козарина. и въгонивьше Половцѣ до Дунаӕ. полон̑ ѿӕша а Половцѣ (а полонъ ѿӕша)»[511]

За твердженням М. Грушевського, в первісному записі провідником був тільки Іван Захарович Козарин. Локалізація давньоруського Заречеська, зроблена вченим, вказує на волинське місто між Перемишлем та Луцьком[504]. У більш вузькій локалізації цей Заречеськ знаходився між давньоруськими «Пересопницею і Мильськом», оскільки саме між ними згадується Заречеськ в Воскресенському літописі від 1148 року: «Изяславъ же иде мимо Пересопницу, пожже Зарѣческъ и ста у Мыльска».[512] За словами багатьох дослідників, київський воєвода князя Сятополка Ізяславовича — літописний Іван Захарович Козарин, зг. в 1106 році, як найбільш ймовірний далекий предок Немир Резановичів, безумовно хозарського походження: «Добре відомо, що в Києві жило досить багато вихідців зі Сходу. У топоніміці Подолу існувала назва, „Козари“, яка, можливо, залишилася від хозарської торгової колонії. Під 1106 роком згадується в літописі воєвода Святополка Ізяславича „Іван Захарович Козарин“ — ймовірно, обрусівший хазарин».[513]

С. Марченко «Поліські образки»; останній сюжет «Маковій у Левковичах» про Левковську церкву (відео)

Микола Святоша (ікона В. Васнецова)

Святий Миколай, середньовічний стінопис, церква Св. Георгі, Болгарія

У той же рік, коли в літописі згадувався воєвода Козарин, 17 лютого 1106 року прийшов до Печерського монастиря і прийняв чернецтво з ім'ям Миколи син чернігівського князя Давида Святославича і онук Святослава Ярославича, князь Святослав Давидович. При народженні своєму Микола був названий княжим ім'ям свого діда і, ймовірно на відміну від нього, з дитинства став іменуватися під зменшувальним ім'ям Святоша. При хрещенні Святослав названий був Панкратієм. Після досягнення повноліття він одружився (дружина його називалася Анною) і мав дітей; одна з його дочок була в заміжжі за св. Всеволодом, псковським князем. У 1097 році Святослав-Панкратій був луцьким князем, але в тому ж році, обложений Боняком і князем Давидом Ольговичем, добровільно залишив м. Луцьк і виїхав до Чернігова, де володів землями. Селища Пакул і Навоз зі своїми околицями на березі Дніпра належали князю Святославу-Панкратію і згодом їм були віддані Києво-Печерській лаврі, яка довгий час володіла ними. Влаштувавши спокій своєї дружини і дітей, князь вирішив залишити славу і багатство, честь і владу князювання свого земного заради вічного Царства Небесного і прийшов до Печерського монастиря. У 1142 році Микола, на прохання великого князя Всеволода Ольговича, відлучився з монастиря для примирення чернігівських князів з їх братами. Помер Микола Святоша 14 жовтня 1143 року, його мощі знаходяться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Шанується як чудотворець.[514] Микола Святоша (в миру, князь Святослав Давидович) фактично був рідним племінником князя Святополка Ізяславича, в якого воєводою і був Козарин (Іван Захарович?). Як відомо, другою дружиною князя Святополка Ізяславича була дочка половецького хана Тугоркана (в хрещенні Олена), нащадки якого, Половці Рожиновські були споріднені з Немиричами.[515] Крім того, інший рідний дядько князя Святослава Давидовича (Миколи Святоші) був князь Олег Гориславич, прямим нащадком якого був Адріан, князь Звенигородський, а його дружина Олена Гамантівна, княжна Литовська, вона ж і була княгиня Андріянова Вінницька — теща Гринька Сокілецького. Можливо, і сам воєвода Козарин, був одружений з однією з дочок княжого дому Ольговичів, і ще тоді поріднився з сином Тугоркана, Каріманом — родоначальником Половців Рожиновських. Виходячи з цього, на думку деяких дослідників,[516] воєвода Козарин і князь Святослав Давидович (Святоша) були не тільки знайомі, але могли бути і родичами. До того ж, спочатку саме Миколу Святошу (Святослава), як руського князя і руського святого міг спочатку почитати в своєму монастирі Св. Миколая в Блаженику Казарин Резанович («блаженний Іларіон»), його ж ім'ям назвав церкву (св. Миколая) в Липі на острові біля Дольська під Турійськом і пан Митко Ставецький в 1503 році[517], а потім цю традицію вже на початку XVII століття продовжили нащадки Немир Резановичів в Миколаєвському монастирі (фундований 28 січня 1628 року) і монастирській церкві (фундована 25 січня 1627 року) в Невмиричах під Овручем.[518][519] Безперечно, як зараз, так і, ймовірно, ще 19 травня 1684 року (на свято «Миколи весняного» — день прибуття мощей Миколи Чудотворця в місто Барі, вказаний на той період в греко-католицькій традиції за Григоріанським календарем, тобто, за новим стилем), Левковські і Невмирицькі під тиском церковного начальства «офіційно» вважали покровителем своєї церкви і монастиря святителя Миколая Чудотворця, але чомусь (в даному випадку позивач Дмитро Іванович Левковський зі своїми родичами) продовжували називати його "Миколаєм Руським «: „…w roku terazniejszym, tysiac“ szescset osmdziesìat czwartym, miesiaça maja dziewiçtnastego dnia, podczas uroczystosci prazdnika, we wsi Lewkowiczach, na swietego Mikolaja Ruskiego …».[520] Але ж, іменування св. Миколи «руським богом» зустрічалося виключно в свідченнях іноземців («Среди прочих святых они больше всего чтут Николая угодника и воздают ему почти божеские почести: строят особые храмы, названные его именем, и рассказывают о его многочисленных чудесах»)[521], але не самих руських.[522][523] Інший подібний випадок зафіксований в актовому матеріалі від 1692 року в Народичах, де народ також з'їжджався з околичних сіл на свято «…w dzien swietego Mikolaja ruskiego…».[524] Можливо, що і тут, як і в першому випадку, колись шанували руського князя Святослава Давидовича (Миколу Святошу), а не Миколу Чудотворця, який був насправді Мирлікійським і зовсім не Руським.[525] Ясно, що з плином часу ця особливість зникла, і як шляхта, так і її нащадки молилися вже Миколі Угоднику, і його іконам. Так, в селі Левковичах в 1892 році відома була ікона благодатна Св. Миколая, про походження якої не збереглося жодних даних. Розповідають, що намальована художником, який робив ряд безуспішних спроб зняти копію з тієї, що мав на руках. Художник не міг нічого зрозуміти. Але уві сні йому з'явився угодник Божий Микола і сказав: «Візьми кисть і малюй, а образ свій я тобі сам покажу». І художник намалював так, як йому спало. Дата написання невідома. Паломництво на весняного і зимового Миколи (травень, грудень).[526][527] У сучасних джерелах про цю ж ікону сказано, що «в храмі є вміщена в іконостасі шанована всіма ікона св. Миколи, дуже стародавнього живопису в посрібленій ризі. Ікона ця, за розповідями старожилів, була ще зі старої церкви, яка згоріла».[528] Цікаво також, що наприкінці XIX століття в Миколаївській церкві села Блаженик перебувала чудотворна ікона Святителя і Чудотворця Миколая, яку, за переказами, перенесли в цю церкву (але невідомо, коли саме) з місцевого монастиря, розташованого неподалік в урочищі Монастирщина.[529][530]

Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, (Карта № 2, Володимирський повіт)

Виникнення придомка «Резановичі» в зв'язку зі згадуванням в літописі поруч з Іваном Захаровичем Казарином інших воєвод, братів Яна Вишатича і Путяти, предком яких вважається легендарний воєвода Добриня, який носив також прізвисько «Резанович» ("Говорит Добрыня Резанович: «Постой ты, Никита Карачевец! Ходил во Царь град?»; "Да говорит Добрыня Резанович: «… Ты, Никита, ходил в Царьград?»), деякі дослідники зовсім не пов'язують з Рязанським князівством (Рязань — Резановичі), а лише з так званою «Будятиной весью» на Волині (Будятичі, Низкиничі і Калусов) — гніздом Немир Резановичів, Киселів та Малковичів (Малко Любечанин — батько Добрині і Малуші), а до того ж місцем народження князя Володимира I Святославича від Малуші[531], оскільки пам'ять про Добриню Резановича зберігалася фольклорною традицією не на самій Рязанщині.[532] Хоча інші дослідники навпаки вважають прізвище Немирі Резановича патронімічним прізвиськом: «Рез, Резальщик, Резан, Резник, Резовка — от „резать“. Уп. в 1450 (Резанович Немира), землевладелец владимирский».[533] Необхідно також згадати припущення про спорідненість імені «Малък» (Малк Любечанин), що могло звучати як «Мáлик», з семітським словом «Malik», що означає «цар», «правитель», на основі чого допускається можливість, що «Малък» є можливо титулом хазарського бека, що влаштувався в руському Любечі.[534] До такого висновку прийшов ще Герман Барац, який стверджував, що «дедъ Владимира по матери былъ Любечскимъ княземъ, что имена „Малкъ“ или „Малко“ и „Малка“ — не личныя, а нарицательныя, означающия заимствованный отъ хазаръ княжеский титулъ, такъ какъ царъ, князь, властитель по еврейски: Мелехъ, по арабски — Маликъ, по халдейски — Малка; царица по евр. — Малка, по араб. — Маликатъ, по халд. — Малкета, причемъ… въ русскихъ хронографахъ и апокрифическихъ сказанияхъ смешение титула съ личнымъ именемъ — явление нередкое…».[535] Батько Малуші, на думку львівського історика Диби Ю., міг бути пов'язаний з городищем Х—XI ст., що знаходиться біля села Любче Рожищенського району, а від назви сусіднього з Будятичами володіння — села Калусова — Малко отримав інше, відоме С. Герберштейну і М. Стрийковському прізвисько Kálusczá Malec. Тим більше, що навіть в 1583 році, тут на Волині, джерела фіксують бояр з придомком «Резанович»: пан Семен Резанович тримає частину села Оран в повіті Володимирському разом з Оранськими[536], пан Гневош Резанович тримає в заставі частину села Клюск разом з Клюскими біля Турійська.[537] До того ж, тойже волинський боярин Гневош Семенович Резанович в документі від 1572 року названий Резаном Луковським (від села Луковичі в районі Волиці і Жашкович).[538] 19 лютого 1601 року, в Лисині згадується пасинок Семена Резановича Оранського, «Михайло Андрεεвичъ Кгруя отписывает грошεй готовых шабля срεбром правлεная и кони быдла и риштунку иншого домовства… матце моεй милой пне Сεмεновой Рεзановича пни Мари и брати моε рожону сыном пна Сεмεновича Рεзановича сим тестаментом моимъ ωстатнεй воли моεй ωтписую даю дарую вεчными часы…»[539]

Випис з Книги воєводства Волинського від 30 червня 1620 року про продаж Роснова, Бискупич, Волиці та Жаскович Володимирського повіту. Рукопис з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника.

Недавня інтернет-публікація деяких рукописних актів, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, пролила світло і на цю проблему. Так, в Книзі воєводства Волинського від 30 червня 1620 року знаходився запис про те, що Юрій, підчаший Коронний Пінський, Сокальський та його брат Криштоф, конюший Коронний Кременецький, Солецький та інших, старостове і княжата Збаразькі добра свої дідичні в воєводстві Волинському повіті Володимирському лежачі, села Роснов («Rosnow» або «Rusnow»[540]), Біскупичі, Волицю, Жашковичі за суму 32000 злотих польських княгині Юриній Козичиній вічно продали.[541] Ці брати Збаразькі були синами Миколи Андрійовича Збаразького, який в свою чергу був одружений з княжною Козечанкою, а князь Юрій Дмитрович Козека одружений був на тій самій «княгині Юриній Козичиній», що купила частини Роснова і інших сіл в братів Збаразьких в 1620 році.[153] Згідно листа князю Миколі старости Володимирського, князя Костянтина Острозького, який розглядав скаргу судді повіту Володимирського Волчка Якимовича Жасковського (онука Волчка Жасковського?) від 21 серпня 1558 року Миколай Андрійович Збаразький отримав частину Жасковичів з церквою св. Миколи і Колоновське за дружиною своєю Марією Козечанкою.[542] Роснов (Руснов), Біскупичі, Волиця та Жашковичі відносилися до одного «ключа», частково належали Немиричам (в тому числі, можливо були їх «материзною» по князях Козеках: дружина Немирі Резановича, княжна Анна — сестра князя Федора Козеки?;[543] див. також «Жалованная грамота великаго князя Свидригайла Ѳетиньи Костюшковой, на село Жасковичи въ Владимирскомъ повѣтѣ от 1452 года сентября 22 дня») і їх нащадкам Волчкам Жасковським (див. «Продажная запись Опанаса Бабины-Хмелевского Волчку Жасковскому на им. Хмелевъ от 1476 года»), а інша частина князям Козекам гербу Кржижлук.[544][545] Від одного з цих сіл — Руснова (Роснова) — зараз село Руснів, знаходиться в Володимир-Волинському районі Волинської області, Немиричі імовірно і отримали свій придомок «Резановичі», «Рєзановичі» або «Рѧзановичі»[546][547], оскільки в одному з документів прізвище «Русановичі» (від села Руснова) і «Резановичі» (від того ж села Роснова) виступають як синоніми, коли Козарин названий Русанович, а його брат Немира — Розанович: «a pan Kozaryn Rusanowicz, a pan Niemira Rożanowicz, starosta Łucki».[548] Але, Резановичів-Русановичів не слід плутати не тільки з їх родичами Русиновичами, які походили від Русана (Русина) Митковича, брата Гануса, а й з нащадками Немирі з Гольця («Nemiera de Golecz») гербу Мондростки[549][550], який присутній в Пришові 31 серпня 1358 року при видачі підтвердного привілею польським королем Казимиром III русину Яцку Слонечку,[551] а також з нащадками відомих русинських бояр, учасників Галицького з'їзду 28—29 червня 1427 року: «Stanislai de Srocznow» («Stanislai de Rocznow») — шляхтича з Галицького повіту (дідича зниклого села Roznow), але з печаткою Ястшембець («sigillum Jastrzembiecz») і «Thodorek de Rossnow» («Thodorek de Roznouo») — шляхтича з далекого від Волині карпатського села Рожнів (Rozniow) в старостві Снятинському,[552][553][554][555] а тим більше Немир Резановичів не можна пов'язати з власником села Казанів («Niemirka Kaszanowicz»), який виступає свідком декрету Свидригайла шляхтичу Прокопу Тептуковичу («et Nobilem Procopium Theptucowicz») в Коломиї 20 серпня 1424 року[556] та з подільським земянином Немирою з Пилявниць («Nyemyerza de Pylavnice»), згаданому в Кам'янці в 1456 році[557], нарешті, з селом Рожанець (Rozeniecz) в Перемишльській землі, яке згідно Люстрації Королівщини від 1565 року «niedawno sie sadzicz poczela» на праві волоському, а в 1588 році Рожанець в складі староства Замхівського отримали у власність Замойські.[558][559] Одночасно частина цих маєтків: Біскупичі і Роснов (біля Бубнова)[560] 1484 року були «материзною» литовського боярина Михна Доргевича[561] —нащадка Доргема (Даргіса), брата Остіка (18 січня 1401 року під віленсько-радунською унією підписалися «Остикъ съ братомъ Доркгемъ»[562]), який прийняв на Городельськім сеймі у 1413 році герб Труби («Tramby Hosticonem», «Trambki Kosticonem»)[563][564], успадкований також частиною Немиричів — Велавськими-Левковськими.[20]

Як склалася подальша доля Козарина Резановича після провалу волинського заколоту 1453 року стає ясно з привілею короля Казимира ще від 23 січня 1451 року — на схилі років він заснував власний монастир біля села Верба, в якому оселився і прийняв постриг під іменем Іларіон (від мирського Іван), навколо якого згодом виросло село Блаженик, назване на честь «блаженного ченця» (за місцевою легендою село отримало свою назву від ченця, який тут в непрохідних лісах оселився і побудував скит св. Миколая)[565]: «У Луцку. Козарину король записал тым же обычаем, как и Немири, тая именья: у Луцком повете, на имя — Княгинин а Кречевичи, а у Володимерском повете — Две Вербе а Могилно, а Гнойно, а Смедычъ, а Сомин, а Увегощ, а два ставы к Вербои, што он заставил, где руды были; а монастырь к Вербои на пущи он учинил, а поведал королю: ни одного дей отчича ко всему тому нет. А при том были панове: Кгастовт, Петраш, Сенько, Юрша, пан Михайло. А дан у Вилни генваря 23, индикт 14. Якуб».[566]

Казарин Резанович, очевидно, пішовши в монастир, який він сам і заснував, за прикладом численних схимників, відмовився від усього свого мирського майна («раздаждь имения твоя вся…») на користь свого брата луцького старости Немирі Резановича, племінників Якова (Горки і Олесько), Яцка (Кнегинін) і Тишка (Сомино)[567], оскільки вже на той момент син його Давид зі своїми п'ятьма синами будуть позбавлені овруцьких володінь і шляхетських прав, не раніше ніж до 1471 року, а молодші сини Грицько і Стецько Івановичі[568], ймовірно, не досягнуть ще повноліття, адже в ревізії Володимирського замку від 1545 року йдеться, що велика частина цих маєтків була підтверджена королем Олександром, як не дивно, за представником лицарського братства Корчаков[569], але таким, що походив з «жировицької» (литовської) гілки Солтанів, кровно не пов'язаних з волинсько-овруцькими Солтанами[570], — паном Солтаном Олександровичем: «Вербая, приселки Гнойно, Могильно, двѣ Руди, Блаженики, Красноселки: король Александръ пожаловалъ пану Солтану»[571], де на відміну від пожалування короля Казимира, вже названо і село Блаженик. Зі скарги Юрія Михайловича Чарторийського від 1610 року відомо, що нібито сам «староста луцкий Немира Резанович (…) заставил добра своё дедичные (….) села Вербое обедве, Гнойно, Могильно, монастыр Блаженик и Руды нигды урожоному Солтанови в трехстах копах грошей литовских…»[572] Встановлено, що в 1570—1577 роках маєтками Верба, Могилно, Гнойно, Рудка та Блаженик володіє вже Любачівський і Холмський каштелян, пан Миколай Лисаковський.[573] Як сказано, в тому ж документі 1610 року нібито Іван Олександрович Солтан ще в 1568 році продав Миколі Лисаковському ці маєтки, що підтверджується також заставним записом каштеляна Любачівського в 800 злотих польських на Гнойно і Могилно, Серафену Гостирадовському від 23 серпня 1569 року.[574] Але, клан Соломерецьких-Чарторийських, в який по жіночій лінії входили і Немиричі, чіпко тримає свої землі, адже Іван Олександрович Солтан був рідним дядьком (по дружині своїй Марині Василівні Соломирецькій) княжні Малгожаті Богданівні Соломирецькій, яка була першою дружиною Миколая Лисаковського, і вона по своїй кончині залишила своєму чоловікові колишні волинські маєтки Козарина Резановича, що дісталися Малгожаті, очевидно, «по близкості» своєї рідної тітки княгині Марії Василівни Соломирецької і це при тому, що ще в XV столітті князі Богдан і Василь Івановичі Соломирецькі були синами Івана Васильовича Соломирецького, одруженого з донькою князя Олександра Васильовича Чарторийського.[575][576][577][578] У 1598 році ще один власник частини цих маєтків, князь Ян Дмитрович Курцевич Булига віддає єврею Аврамові Якубовичу в оренду «…село Вербую съ присёлками: Рудою и Блаженикомъ»,[579] де неясно, що пов'язувало Курцевичів з Немиричами[580], відомо лише, що Михайло Костянтинович Ольшаницький (Курцевич) підписався разом з Казарином Резановичем під грамотою Свидригайла церкви св. Іоанна в Городку в 1403 році; але точно відомо, що і частина Геєвичів Овруцького повіту в 1687 році перейшла у власність онука старости білоцерківського Дмитра Васильовича Курцевича — полковника уманського, Максима Булиги.[581] Його вдова, Олена, 10 червня 1687 року скаржиться на козацького полковника, Криштофа Лончинського, про те, що він, дізнавшись про смерть її чоловіка, напав з своїм полком на його села, в тому числі на село вдови під назвою Бронки, яке знаходилося в районі сіл Клинець і Піщаниця під Овручем, пограбував селян, а також майно Булиги, а вдову катував.[582] Село «Бронки», «Бродке»[583] або «Бодке»[584], що належало в 1618 році Гаєвським і Лисичам, а потім Максиму Курцевичу Булизі і, нарешті його вдові,[585] — це село в районі Піщаниці і Геєвичів, правильна назва якого, очевидно, Збраньки.[586]

Протестація панів Гаєвських проти пана Прушинського. Року 1713 місяця серпня 14 дня (ЦДІАК Фонд 2 Опис 1 Справа 15, Лист 174.

Спадкоємці маєтку «Княгинин» Казарина Резановича бояри Кнегинінські разом з його овруцькими нащадками боярами Гаєвськими навіть в 1713 році ще спільно володіли Литовським островом в районі с. Скородного: «Протестация их милостей панов Геевских, против действий пана Прушинского, подстолия Житомирского… его милость пан Ян Геевский Ловдыковский своим и уроджоным их милостей панов Яцентия и Теодора Геевских Ловдыковских братии свои роджоных добр острова Литовского дедичей, якже урожоной её милости панеи Марианны Кнегининского Ростоцкой вдовы…»[587], а 1569 році самі вже були власниками частини в Горловичах, де, як відомо, поряд знаходилася і Вольняницька земля бояр Велавських-Геївських: «Богданъ Кнегининский, возный повету Луцкого, съ Кнегинина и зъ ыменя своего, которое маетъ въ повете Овруцкимъ, зъ Горлова…»[588]

Давнє існування монастиря в селі Блаженик[589] підтверджується 1498 року липня 30 дня роз'їжджим листом намісника володимирського Василя Хребтовича, з визначенням кордонів маєтків пана Янчинського від сусідніх (кордони позначені ще вел. кн. Свидригайлом), де сказано, що «…Я Василей Хребтович, наместник володимерский сознавая сим моим листом; разъезжал есми землю пану Янчинскому от господаря нашого великого князя з Мокрычаны и з игуменом Блаженицким…»[590], а також заповітом князя Федора Андрійовича Сангушки від 9 листопада 1547 року, де заповідач записує на «манастыр святого Николы у Блаженику две копы грошей…»[591]. Також в опису майна Володимирського православного братства значилося Євангеліє Св. Миколаївської церкви с. Блаженик, писаного напівстатутом початку XVI століття, без початкових листів; на останньому аркуші напис, скорописом 16-го століття про пожертвування цього євангелія церкві в 1565 році[592]. Монастиря давно немає, та й стара церква згоріла, але на місці Блаженицького монастиря, а значить і на передбачуваному місці поховання Козарина Резановича (Ларіона Валевського), з початком Незалежності був поставлений високий дубовий хрест-фігура в сучасному селі Блаженик Турійського району[593]. А вже 19 грудня 2013 року в Блаженику освячений митрополитом Луцьким і Волинським, Михайлом (Київський патріархат) нововідбудований на монастирищі храм Святителя Миколая Чудотворця.[594]

Сурдегська Ікона Божої Матері (із публікації «Сургетский Свято-Духовский монастырь», С.- Пб., 1873)

Продовженням духовних традицій «блаженного Іларіона» було те, що разом з Левковськими і Невмержицькими, меценатами створення Левковського монастиря в с. Невмиричах під Овручем, також названого в честь св. Миколи, в 1628 році стали: Андрій Малюшицький — син Ганни Солтановни (з нащадків Козарина Резановича), «Гиполит Родкевич, мечник земли Киевской, очевисто прошоный до того листу печатарь от пана Андрея Малюшицкого», одружений з Настасією Ставецькою (також з нащадків Казарина Резановича). Це підтверджує «Лист Андрея Малюшицкого, данный отцу Иеремии Гдышинскому, игумену монастыря святого Миколая, в селе Невмиричах новофундующемуся»[595]. Нащадками Ларіона Велавського (Козарина), а саме Богданом Стецьковичем Шишко-Ставецьким, тобто рідним братом Солтана Стецьковича в містечку Сурдеги Вількомирського повіту Ковенської губернії (нині — Анікщяйскій район Утенського повіту Литви) в 1510 році була побудована православна церква. За переказами, в 1530 році, над ключем, неподалік від цієї застарілої вже церкви відбулося чудесне явлення ікони Пресвятої Богородиці. Незабаром після цього на місці набуття святого образу біржанський староста Олексій Федорович, на прізвисько Владика, вибудував дерев'яну церкву в ім'я Святої Живоначальної Трійці. Через 20 років, в 1550 році, біля цієї церкви завдяки сприянню власниці сурдегського маєтку Анни Шишки Ставецької був заснований монастир. З дарчого запису (1636) на належний монастирю маєток Вожделі, видно, що скарбникова, великого князя литовського, Анна Ставецька, по чоловікові Городенська-Біллевичева, в 1636 році почала вже будувати, на місці абсолютно застарілої, нову церкву. Сурдегський монастир, на відміну від Левковського, аж до 1917 року (час закриття монастиря) залишався православним, а Сурдегська Ікона Божої Матері залишила по собі багато різних легенд. На сьогодні ікона знаходиться в Каунаському Благовіщенському соборі. Історія виникнення монастиря вперше була опублікована в Западнорусском Месяцеслове за 1865 рік у Вільно, на підставі рукописного архіву монастиря.[596] Доречно згадати тут і лист Петра Могили до пана Павла Ставецького із запрошенням прибути до Києва на торжество вступу свого на митрополію і освячення митрополичої церкви св. Софії. 1632 року червня 29[597]. У публікації «Стверджувальної грамоти короля Сигізмунда I Володимирській єпископії на землю Квасівську, з дозволом заснувати на ній містечко з Магдебурзьким правом, а також на маєток Лішню, ставок і десятину з міщан Володимирських за користування землею церковною. 1513, січень 30 дня» єпископ Володимирський і Берестейський Йосип Мокосій Баковецький в 1635 році для вписання до Книг Головних Трибунальских подав привілей Сигізмунда I, даний попереднику Йосипа владиці Пафнутію, який згідно Теодоровича[598] зг. в 1513—1521 рр., і цей Пафнутій поклав листи Казимира, в яких король назвав його «предками» (попередниками): владику Дем'яна (Даміана), зг. в 1487 році і владику Никифора, зг. в 1458 році. Тоді ж Пафнутій поклав перед Зігмунтом лист записний Юшка Камки, де якийсь боярин Митко, що випросив в Свидригайла Лішню, також названий «предком» Юшка Камки (шурина Івана Козарина Резановича). Тут мова йде про відомого Митка, «племенника Немири», тобто сина Скуйбеди і сестри Немирі і Козарина Резановичів, втрачений маєток якого Лішню його свояк Юшко Камка записав на церкву, мотивуючи тим що він був «звечним» церковним: «… И тежъ покладалъ передъ нами записъ земенина Волынского Юшковъ Камчинъ, въ которомъ же листе есть выписано, ижъ предокъ его, некоторый земенынъ Митко, упросылъ былъ у великого князя Швитригайла имѣне звечное церковное на имя Лѣшнюю, и онъ, достаточне доведавшисе, ижъ то есть имене церковное, за ся тое именье Лѣшнюю привернулъ и записалъ къ церкви Володимерской на вечность…».[599]