Войнилів

4 червня 1437 р. Войнилів (в книзі — Вонилів, лат. Wonylow) згаданий в найдавніших записах галицьких судів (1435—1475 років) — «Актах ґродських і земських».[2]
Поселення було королівщиною.[3] У податковому реєстрі 1515 року в селі документується млин і 2 лани (близько 50 га) оброблюваної землі[4].

1552 р. король Сиґізмунд ІІ Авґуст дозволив львівському стольнику Прокопу Сенявському заснувати на маґдебурзькому праві місто Прокопів — так Войнилів отримав магдебурзьке право і на короткий час змінив назву.[5] З набуттям статусу містечка тут почали активно розвиватися ремесла й торгівля, двічі на рік проводилися ярмарки. Королівська люстрація 1565 року в селі Сільце зафіксувала імена власників черед худоби: Курило, Василь і Федько.[6] З XVII століття відомі печатки з гербом Войнилова: на блакитному тлі — червоний фортечний мур, з-за якого виходить золотий лев з кільцем у передніх лапах («Правдич», пол. — Правдзіц) — родовий герб тогочасних власників містечка Ґедзінських).

Місцеві жителі також брали участь у національній революції 1648—1676. Багато з них приєдналися до загонів Семена Височана. За деякими даними в цей час у Войнилові побував Богдан Хмельницький.

Неодноразові турецько-татарські напади у XVII столітті завдали містечку значних руйнувань. 24 вересня 1676 року сталася Битва під Войниловом під час польсько-турецької війни 1672—1676 років між військами Речі Посполитої під командуванням короля Яна ІІІ Собеського і татарами. За легендою під-час битви було взято в полон багато турецьких і татарських воїнів і з того часу стара назва містечка Прокопівка замінена на Войнилів. Доказом цієї легенди є деякі прізвища місцевих жителів Мурин, Дурбак.

Місто успішно відбудувалось і процвітало. Про масштаби у 1701 році тодішнього міста Войнилова можна судити хоча б із наявності аж трьох міських греко-католицьких парафій (а весь Войнилівський деканат налічував 28 парафій).[7]

Після 1-го поділу Польщі (1772) Войнилів увійшов до складу Австрії (від 1867 року — Австро-Угорщина).

У 1785 році організована школа.

У 1874 р. у Войнилові створене Братство тверезості, на честь події поставлений хрест поблизу церкви св. Миколи.[8]

Значної шкоди завдала Войнилову Перша світова війна. У серпні 1916 р. австрійською армією конфісковані 12 давніх дзвонів з трьох войнилівських церков загальною вагою 775 кг, виготовлених від 1600 до 1825 року, з каплиці — 1 дзвін діаметром 25 і вагою 7 кг та ще 5 дзвонів вагою 45, 27, 11, 11, 11 кг 1715—1834 рр. із церкви Сільця[9]

Після окупації Західноукраїнської Народної Республіки поляками в 1919 році в містечку був осередок постерунку поліції та ґміни Войнілув Калуського повіту.

1 квітня 1927 р. присілки (хутори) Павликівка, Черешеньки, Баранівка і Будостав вилучені з сільської гміни Войнилів Калуського повіту Станіславського воєводства і з них утворена самоврядна гміна Павликівка[10].

У 1939 році у Войнилові проживало 2850 мешканців (1450 українців-грекокатоликів, 250 українців-римокатоликів, 150 поляків і 1000 євреїв), а в Сільці — 880 мешканців (670 українців, 80 поляків, 70 латинників і 60 євреїв)[11].

Від 21 вересня 1939 року Войнилів — у складі Західної України приєднаний до УРСР, де-факто — анексований червоною імперською Росією[12].

У 1940—1941 та 1944—1962 роках Войнилів був центром Войнилівського району. В роки німецької окупації Войнилів входив до Крайсгауптманшафту Калуш. Єврейське населення було розстріляне у Рогатині[13]. Поляки в 1944 р. виїхали в Польщу, а звідти у Войнилів переселено 18 українських сімей (92 особи).

Після захоплення Войнилова Радянським військами в липні 1944 р. негайно розпочата насильна мобілізація, більшість із мобілізованих додому не повернулася. В центрі селища в приміщенні костьолу в 1944—1962 рр. працювала катівня НКВС (після втрати Войниловом статусу райцентру тюрма стала непотрібною і споруду тюрми-костьолу знесли, рештки сотень жертв випадково розкопали в 1991 році).[14][15] Населення жорстоко тероризувалося, кращих господарів і свідомих людей виселено на Сибір, землеробів загнано в утворений колгосп «Промінь». 12 червня 1951 р. під приводом попереднього злиття колгоспів Войнилівський райвиконком рішенням № 320 ліквідував Сільцівську і Павликівську сільради з приєднанням до Войнилівської сільради; так припинило своє багатовікове існування село Сільце (польською — Siółko)[16].

У Войнилові працював сироварний цех, де вироблявся сир марки «Костромський». Продукція підприємства в основному ішла на експорт. За відмінну якість продукції цех у 1957 році на всесоюзному конкурсі підприємств м'ясної та молочної промисловості СРСР нагороджено дипломом 2-го ступеня.

За роки радянської влади у Войнилові здійснено значне житлове й культурно-побутове будівництво. Тут зведено понад 100 житлових будинків, виросли дві нові, упорядковані, засаджені деревами й квітами вулиці Івана Франка та Василя Стефаника. Працювала комунальна лазня, перукарня, фотоательє, аптека, майстерня пошиття одягу і взуття, ощадна каса, відділення зв'язку, АТС на 112 номерів, будинок піонерів.

Від 1960 року — селище міського типу. 1963 року Войнилівську сільську Раду було реорганізовано в селищну.

Приділялася певна увага розвитку торгівлі та громадського харчування. 1960 року у Войнилові побудовано раймаг, книго-культмаг, ресторан, три їдальні, гастроном, молочний, хлібний, комісійний та меблевий магазини.

В листопаді 1964-го у Войнилові відкрито професійно-технічне училище. В жовтні 1965 року відкрито районну лікарню на 100 ліжок з хірургічним, терапевтичним, акушерсько-гінекологічним, педіатричним відділами та рентгенкабінетом. Але з утратою статусу районного центру почалась деградація Войнилова і поступовий соціальний занепад.

З 24 серпня 1991 року — у складі відновленої держави Україна.

• Белей Іван Михайлович (1856—1921) — український журналіст, перекладач і критик.
• Белей Іван Якович (1899—1970) — український лікар і громадський діяч.
• Любомир Белей (1962—2018) — український мовознавець, дослідник ономастики, історії української літературної мови, мови та культури української діаспори та лексикографії.
• Ярослав Гонський (1930—2017) — український вчений у галузі медицини.
• Дурбак Павло (1879—1960) — український промисловець і підприємець, інженер машинобудування, сотник-інтендант та головний інтендант Української Галицької Армії.
• Микола Євшан (1889—1919) — український літературний критик, літературознавець і перекладач.
• Антоніна Король-Мельник (1922—1946) — лікар, учасниця ОУН, дружина Ярослава Миколайовича Мельника (псевдо Роберт)[35] — провідника ОУН-Б Карпатського краю[36].
• Сидір Рей (ориг. Izydor Reiss) (1908—1979) — польський прозаїк та поет.
• Ярослав Самотовка (1913 — загинув у Дніпропетровську або Києві 1942—1943) — адвокат, випускник Львівського університету, учасник Похідних груп ОУН на Схід. Співробітник Дніпропетровського українського державного університету у 1941-42.
• Петро Федюшка — «Комар», «Брюс», «Готур», «Ка-ро», «Автор», «737» (14.07.1919 — 15.09.1949, с. Солотвино Богородчанського району) — господарчий референт Калуського надрайонного проводу, а потім Калуського окружного проводу ОУН, Калуський окружний провідник, фінансовий референт Карпатського краю ОУН, організаційний референт Крайового проводу. Лицар Золотого хреста бойової заслуги 1 кляси — посмертно.[37]
• Болеслав Ян Чедековский (пол. Bolesław Jan Czedekowski) (1885—1969) — польський та австрійський художник-портретист.