В бій ідуть тільки «старики»

У фільмі йдеться про бойові будні гвардійського полку льотчиків-винищувачів під час німецько-радянської війни, в основному — другої «співочої» ескадрильї.

Радянські війська розпочали визволення території УРСР. Із бойового вильоту повертається пілот-винищувач і, навіть не встигнувши пообідати, відправляється знову до бою. Бій був нелегкий, але повернулися всі, крім командира другої ескадрильї капітана Титаренка на прізвисько Маестро (Леонід Биков). Коли вже всі, крім його механіка Макарича (Олексій Смірнов), припинили чекати — пальне в баку Маестро мало б скінчитися ще сорок хвилин тому — на льотне поле сідає «Мессершмітт», а в ньому той самий Титаренко-Маестро. Його дійсно збили за лінією фронту, але піхота, яка саме атакувала в ту мить, виручила льотчика, а на наступальному аеродромі йому подарували трофей у вигляді Мессера.

Наступного дня в полку розподіляють по ескадрильях щойно прибуле поповнення. Кілька новачків, серед яких лейтенант Александров і молодші лейтенанти Щедронов і Сагдуллаєв, просяться до славетної другої ескадрильї. Титаренко запитує кожного про їх музичні здібності: друга ескадрилья відома як «Співоча» і після бойової роботи перетворюється на самодіяльний оркестр, де Титаренко постає диригентом. Щедронов наспівує пісню рос.«Смуґлянка» та отримує відповідне прізвисько.

Ледве познайомившись з поповненням, «старики» зі словами «На ваш вік вистачить!» вилітають на перехоплення великої групи німецьких бомбардувальників. Відразу до бою новачків не беруть: в Оренбурзькому льотному училищі їх готували за скороченою програмою, й їм ще треба доучуватися літати та вчитися воювати.

На аеродром базування повертаються всі, але Маестро в гніві: вже не вперше його ведений старший лейтенант Скворцов вийшов з бою без наказу. Після серйозної розмови з'ясовується, що після того як Скворцов в ході Курської битви над російським селищем Понирі зіткнувся в лобовій атаці з німецьким винищувачем і лише дивом уцілів, ведений «Маестро» підсвідомо боїться бою. Скворцов просить списати його з авіації, але Титаренко спалює поданий ним рапорт, даючи другові нагоду виправити становище.

У перервах між вильотами друга ескадрилья репетирує музичні номери, й одного разу льотчики різних національностей починають наспівувати власні народні пісні. Грузин Вано награє ритмічну національну мелодію — та на це Маестро відповідає, що він родом з таврійських степів — рівних до обрію, і каже, що тому пісні цього краю України протяжні як степ, й заспівує старовинну козацьку пісню «Ой у лузі та ще й при березі». Навіть відразливий до музики Александров береться виконувати партію бубна, а незабаром починає керувати репетиціями замість комеска, коли той відсутній.

Новачки починають літати. Після того неповнолітній, як згодом виявилося, Александров (перед вступом до авіаучилища приписав собі вік) розбиває літак під час посадки, командир вичитує йому, але Александров, наче нічого й не було, вирушає ловити коників. Титаренко усуває Александрова від польотів на невизначений час: «100 грам не давати. Призначити черговим, вічним черговим по аеродрому!». До Александрова міцно приліплюється прізвисько «Коник».

Титаренко на трофейному «Мессершмітті» відлітає на розвідку. За його відсутності на аеродром вимушену посадку здійснює легкий нічний бомбардувальник — біплан У-2, пілотований льотчицями Зоєю і Марусею. Сагдуллаєв з першого погляду закохується в Марійку і отримує від товаришів прізвисько «Ромео».

Повернувшись назад з розвідвильоту, Маестро підтверджує відомості партизан про велику групу німецьких танків. Коли поповнення (крім Коника) було готове до першого бою, Титаренко відправляється на повторну розвідку (німці замаскували власні танки під копиці сіна і сараї), але на зворотному шляху його збивають. Солдати-піхотинці, які прийняли Титаренка за німця-льотчика, який полюбляв стріляти по медсанбату, влаштовують йому «гарячу зустріч», але вчасно розуміють, що фашист не став би давати здачі радянським солдатам, які його б'ють. Повернувшись в полк на коні, Титаренко дізнається від Макарича, що загинув Смуглянка. Зі своїм провідним він відпрацьовував злітаність у парі та над аеродромом був збитий німецькими «бубновими» «Фоккерами».

За деякий час Ромео освідчується Марусі в коханні.

Титаренко вступає в ВКП(б) та одразу отримує партійне доручення: особистим прикладом показати молодому поповненню, що «бубнових» (асів Герінга) теж можна успішно збивати. Маестро викликає німців (гуртом складають лист, а Александров скорочує його та перекладає на німецьку) на показовий «лицарський поєдинок». Веденим він бере Скворцова і разом з тим проводить «педагогічний» дослід: на самому початку бою повідомляє напарнику, що у нього відмовило зброю. Рятуючи друга, Скворцов вперше за довгий час долає власний страх і навіть збиває німецький літак.

Увечері того ж дня німці роблять на аеродром наліт, під час якого відсторонений від польотів Коник без дозволу злітає, до того ж на літаку Титаренка, і одержує свою першу повітряну перемогу, рятуючи полк.

Ескадрилья дає черговий концерт, на який запрошують і льотчиць, чий полк розквартировано неподалік. Сергій Скворцов виконує українську пісню «Ніч яка Господи зоряна», а в одному з наступних бойових вильотів робить «вогненний таран» — спрямовує свій зайнятий вогнем літак на ворожі залізничні ешелони з вигуком: «Хлопці! Будемо жити!» Минає ще деякий час. Тим часом терени України та СРСР майже звільнено. До бою знову ідуть лише «старі», але серед них вже і Ромео — старший лейтенант, і ведений Маестро, і Коник — старший лейтенант, і командир другої ескадрильї, а сам Титаренко, в званні майора, вже командує полком. За п'ятнадцять хвилин до шикування полку перед бойовим вильотом Ромео звертається до командира з проханням дозволити одружитися, оскільки і його, і Марію в будь-який час можуть збити. Титаренко не без вагань дає дозвіл зі словами: «Щоб у вас це було на все життя — довге чи коротке...» і напівжартома докоряє Ромео за відсутність сумки-планшета (резолюцію на рапорт з проханням доводиться писати на футбольному м'ячі), як колись дорікали за це й самому Титаренку. Нові «жовторотики» залишаються на землі очікувати повернення старших побратимів.

З чергового бою важко пораненим повертається, але згодом вмирає, посадивши літак, Ромео. Коли Маестро, Макарич і Коник приходять на сусідній аеродром жіночого полку повідомити Марусі цю звістку, вони дізнаються, що полк відлетів, а Марія разом з напарницею Зоєю також загинули в бою. Макарич і Титаренко сідають біля могили дівчат і обіцяють повернутися сюди, коли закінчиться війна, щоби з великим оркестром знову заспівати «Смуглянку», але вже від початку і до кінця. Наприкінці фільму йдуть титри «Тим, що не повернулися з бойових вильотів, присвячується».

Україномовний постер невідомого художника

• Леонід Биков — Олексій Титаренко («Маестро»)
• Сергій Підгорний — Віктор Щедронов («Смуґлянка»)
• Сергій Іванов — Олександров («Коник»)
• Євгенія Симонова — Маша
• Ольга Матешко — Зоя
• Олексій Смірнов — Макарич
• Рустам Сагдуллаєв — «Ромео»
• Володимир Талашко — Сергій Скворцов
• Віктор Мірошниченко — командир полку
• Григорій Гладій — технік Олександрова
• Володимир Волков — замполіт
• Юрій Саранцев — Василь Васильович, командир дивізії
  

  О. Немченко, А. Федоринський, В.Пащенко та Р. Сагдуллаєв - актори фільму «До бою йдуть лише "старі"», 35 років потому (2008 рік)
• Дмитро Миргородський — комбат піхоти
• Олександр Мілютін — льотчик («Його хіба налякаєш!»)
• Олексій Криченков — молодий льотчик
• Валентин Грудінін — начальник розвідки армії
• Вілорій Пащенко — Воробйов
• Вано Янтбелідзе — Вано
• Борис Болдиревський — начальник штабу полку
• Олександр Немченко — Іван Федорович
• Алім Федоринський — Аляб'єв
• Володимир Бродський — Колосов
• Віктор Степаненко

• Режисер-постановник: Леонід Биков
• Сценаристи: Леонід Биков, Олександр Сацький, Євген Онопрієнко
• Оператор-постановник: Володимир Войтенко
• Художник-постановник: Георгій Прокопець
• Композитори: Віктор Шевченко, Анатолій Новіков (автор музики до пісні «Смуглянка»)
• Звукооператор: Ніна Авраменко
• Режисер: Владислав Чорнолих
• Оператор: Віталь Кондратьєв (повітряні знімання)
• Костюми: Л. Коротенко
• Грим: Е. Кот
• Монтажер: Марія Зорова
• Комбіновані знімання:
  • оператор: Микола Іллюшин
  • художник: Володимир Дубровський
• Інструментальний ансамбль, диригент: І. Ключарьов
• Редактор фільму: Емілія Косничук
• Директори картини: Микола Злочевський, І. Фідман

Вважається, що одним з прототипів головного героя фільму, став радянський військовий льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Попков Віталій Іванович[1]

Знімання фільму закінчилося в середині жовтня, після чого почався монтаж, що тривав до 6 грудня. Наприкінці місяця, відбулася прем'єра стрічки в Держкіно. На неї були запрошені не лише високі чини українського кінематографа, а й льотчики-фронтовики, серед яких був і Олександр Покришкін. Стрічка його буквально потрясла. Коли в залі увімкнули світло, Покришкін, насилу справляючись з почуттями, сказав: «Все так, як було...». Але попри захоплення і його й інших ветеранів (прем'єру фільму відвідали льотчики 8-ї окремої армії ППО, якою командував двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник авіації Володимир Лавриненко), представникам Міністерства культури України фільм не сподобався і був відправлений «на полицю». Тоді за стрічку заступилися глядачі і ветерани, серед яких був і член ЦК КПРС, головнокомандувач ВПС, Головний маршал авіації Герой Радянського Союзу Павло Кутахов. Заступатися за картину, він особисто ходив до міністра культури України, та ще двічі — Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Віталій Попков. Остаточне рішення випустити фільм в широкий прокат, було прийнято завдяки успіху «Стариків» на VII Всесоюзному кінофестивалі, де картина Бикова отримала дві перші премії — за кращий фільм і виконання чоловічої ролі та спеціальний приз від міністерства оборони СРСР.

Багато в чому, саме завдяки хорошим відгуками колишніх фронтовиків, які встигли подивитися фільм до його виходу на широкий екран, Держкіно СРСР прийняло рішення заохотити премією творців картини. Також позначилося і те, що стрічка була знята з великим заощадженням коштів: з відпущених на її постановку 381 тисячі радянських карбованців, було витрачено 325 тисяч. У колі заохочених, було 39 осіб. Під час нагородження, особливо відзначили режисера-постановника Леоніда Бикова: йому виплатили 200 карбованців премії і надали звання «режисера-постановника 1-ї категорії», тоді як акторам Олексію Смирнову, Володимиру Талашку та Сергію Іванову, виплатили по 50 карбованців. Керівництво кіностудії імені Довженка, визнало суму винагороди головним творцям фільму недостатньою, але клопотання перед Держкіно СРСР про збільшення гонорару авторам сценарію з 6 тисяч карбованців до найбільшого — 8 тисяч, залишилося незатвердженим. Чиновники Держкіно вважали, що «робота колективу заохочена досить переконливо і збільшення гонорару не представляється доцільним».

На широкий екран фільм вийшов 12 серпня 1974 року. Уже до кінця року, стрічка зібрала на своїх сеансах 44 мільйона 300 тисяч глядачів, посівши четверте місце в прокаті. Такий успіх став великою несподіванкою як для творців фільму, так і для Держкіно, оскільки на той час фільми про «Велику Вітчизняну війну», такої каси практично не збирали. Попри це, додаткових коштів від Держкіно, творці фільму не отримали.[3]

Згідно листа виконувача обов'язків директора кіностудії ім. О. Довженка Гліба Шандибіна Голові Держкіно УРСР Василю Большаку від 24 вересня 1973 року, Шандибін просив дозволу не створювати український дубляж фільму, хоча за тодішнім правилом фільми, зняті в союзній республіці, повинні були мати дві повноцінні мовні версії — російською та мовою республіки. У власному поясненні — чому цього не слід робити, Шандибін мотивував це тим що «всі персонажі спілкуються російською мовою, мовою, яка є звичною, загальнозрозумілою та узаконеною мовою нашої Радянської Армії. (…) Дубляж фільму українською, в даному разі просто неможливий, оскільки дубляж зруйнував би драматургію; і найголовніше — зникне дуже важлива для фільму тема інтернаціоналізації. Просимо вашого дозволу здати фільм тою мовою, якою він знімався без дублювання українською мовою».[4]

Українська компанія Traid Intertaiment виграла тендер із відновлення кольору картини восени 2008 року і завершила роботу над цим у 2009 році. Режисером колоризації виступив власник Traid Intertaiment Ігор Лопатьонок. На відновлення картини пішло півмільйона гривень приватних коштів, які забезпечив Народний депутат Верховної Ради України від Партії регіонів Нестор Шуфрич. Визначальну роль у створенні «кольорової» версії стрічки зіграв російський Перший канал, який як згодом виявилось, придбав права на показ і випуск нової версії картини на DVD.[5]

Після створення кольорової версії 2009 року розгорівся скандал щодо цього. Авторські права на стрічку належать Національній кіностудії імені Довженка та родині Леоніда Бикова. За словами тодішньої голови Держкіно Ганни Чміль, компанія, що робила колоризацію фільму, не владнала майнові та авторські права і тому не отримала ліцензію на показ стрічки на теренах України. У травні 2011 року Голосіївський районний суд міста Києва, який розглядав позов доньки режисера Мар'яни Бикової, визнав, що колоризація фільму була незаконною і заборонив прокат кольорової версії стрічки. За рішенням суду, творці кольорового варіанту мають вибачитися перед ріднею Леоніда Бикова та сплатити символічний штраф в одну гривню.[6][7]

Оскільки Леонід Биков родом з Донбасу — селища Черкаського (Краматорський район), а згодом його батьки переїхали до Краматорська, де він вчився в школі і машинобудівному технікумі, тож коли у 1970...80-і роки до Краматорська привозили фільм (котушки з кіноплівкою) «До бою йдуть лише "старі"», на величезних афішах кінотеатрів (а тоді кожного разу перед кінофільмом, художник малював фарбами нову афішу) великими літерами писалося: «На екрані наш земляк», а вже потім була назва фільму та відповідний портрет Л. Бикова.

Меморіал

Меморіал ескадрильї винищувачів, що базувалася на аеродромі с. Половинкине, Луганська область у 1943 році.

• Список фільмів про війну
• Воєнний фільм
• Поза межами болю (фільм)
• Кіборги (фільм)

• В бій ідуть тільки «старики» на сайті IMDb (англ.)
• В бій ідуть тільки «старики» на сайті KINO-КОЛО