Ганс фон Зект

Йоганнес Фрідріх Леопольд фон Зект народився 22 квітня 1866 року у старовинній померанській шляхетній сім'ї офіцера, що вела свій родовід з XVIII століття. Й хоча родина не мала значних статків і багатих угідь, його рідні належали до відомих сімей Пруссії й мали видатних представників серед родичів і близьких. Батько Йоганнеса присвятив своє життя Прусській армії та завершив кар'єру генералом і військовим губернатором Позена.

Після завершення навчання в гімназії у 1885 році, у віці 18 років, молодий Йоганнес поступив на службу до Імперської армії Німеччини і був зарахований до елітного гвардійського гренадерського полку імені царя Александра. В 1893 зачислений на навчання до Прусської військової академії, по завершенні якої в 1896 році, один з небагатьох кандидатів зарахований до Великого Генерального штабу Німецької імперії. Проходив службу на штабних посадах, де зарекомендував себе з найкращого боку, як грамотний і талановитий офіцер.

З 1913 року майор Ганс фон Зект отримав посаду начальника штабу корпусу, що дислокувався в Берліні.

Напередодні Першої світової війни фон Зекту присвоєно військове звання оберст-лейтенант і призначено начальником штабу 3-го корпусу Евальда фон Лохова. За умовами відмобілізування кайзерівської армії цей корпус входив до складу 1-ї німецької польової армії, котра за планом Шліффена зосереджувалася на правому фланзі імперських військ на Західному фронті.

З першого дня війни фон Зект на цьому фронті, брав участь у прикордонній битві, боях за Монс, першій битві на Марні. 27 січня 1915 року йому присвоєно чергове звання оберст.

У березні 1915 року його переводять на Східний фронт на посаду начальника штабу 11-ї армії генерала Августа фон Макензена. На цій посаді Ганс фон Зект продемонстрував неабиякі здібності та таланти в розробці та проведенні військових операцій.

Весною 1915 року він узяв найактивнішу участь у плануванні та проведенні Горлицького прориву, коли німецькі війська з 2 травня по 27 червня 1915 року вщент розгромили дві російські армії й вирвалися на оперативний простір. Саме за пропозицією фон Зекта, командувач Август фон Макензен увів у битву свої резерви у проломи в російській обороні, хоча за канонами того часу, резерви, як правило, кидали на посилення власних флангів та закріплення на здобутих рубежах. Однак, діючи в такій ризикований спосіб, імперська армія досягла приголомшливого успіху, передові частини 11-ї армії прорвалися так далеко в тил противника, що це призвело до повного колапсу фронту оборони царських військ. Росіяни ще довго не могли оговтатися від цього удару.

Кайзер Німеччини Вільгельм II поруч з Г.фон Зектом та фельдмаршалом А.фон Макензеном під час виїзду на Східний фронт. Квітень 1915

За видатні штабні навички та вміння, успішне планування й реалізацію сміливого задуму наступальної операції за клопотанням А.фон Макензена Ганса фон Зекта нагородили найвищою військовою нагородою імперії — орденом Pour le Mérite. А вже у червні 1915 року йому присвоєно чергове звання генерал-майора.

Восени 1915 для ведення військових дій на Сербському фронті генерал Макензен сформував групу армій під своїм ім'ям, до складу якої увійшли 11-та німецька, 3-тя австро-угорська та 1-ша болгарська армії Четверного союзу.

Як і в ситуації на Східному фронті, фон Зект відіграв ключову роль у розробці плану наступальної операції, що проводилася проти сербської армії. З 6 жовтня до 24 листопада 1915 року в наслідок чітко спланованого та організованого австро-німецько-болгарського наступу армія Сербії була вщент знищена, а Королівство окуповане арміями Центральних держав. Після приголомшливого розгрому військ противника на Сербському фронті за молодим генералом закріпилася слава, яка гриміла по всіх фронтах. У німецькій армії навіть з'явилася приказка: «Де Маккензен, там і Зект, а там, де Зект — там перемога».

За свої заслуги Ганс фон Зект був удостоєний дубового листя до Pour le Mérite.

У червні 1916 року його терміново перекидають з балканського напрямку на Східний фронт начальником штабу 7-ї австро-угорської армії генерала Пфланцера-Балтіна, що билася в Галичині. Ця армія Австро-Угорщини повинна була стримати Брусиловський прорив. Однак, у Зекта із самого початку виникли розбіжності з командувачем армією, який ніколи не вважав себе другом німців. Через це 7-ма армія незабаром була розбита військами російської армії. Після важких боїв і відступу австрійсько-німецьким військам нарешті вдалося зупинити російський наступ у передгір'ях Карпат.

У серпні 1916 фон Зекта переводять на іншу високу посаду — начальником штабу армійської групи ерцгерцога Карла. А після того, як у листопаді 1916 року ерцгерцог Карл став австрійським імператором, командувачем групою армій став ерцгерцог Йосип, і фон Зект залишався його начальником штабу протягом 1917 року.

У грудні 1917 року генерал-майора Г.фон Зекта відряджають на заміну оберста Фрідріха фон Шеллендорффа на посаду начальника штабу армії Османської імперії. Однак, ані фон Зекту, ані його попереднику фон Шеллендорффу не пощастило переломити погляди вищого військового керівництва Стамбулу на військову стратегію. Й хоча радників та керівників на посади командирів і командувачів турки запрошували з Німецької імперії регулярно, це ніяким чином не могло вплинути на загальну внутрішню військову систему хиткої імперії. До думки німецьких стратегів і командирів прислуховувалися, але, якщо це йшло врозріз з їхніми власними планами та стратегією, поради попросту ігнорувалися. Тому й ідеї та пропозиції німецького генерала рідко зустрічали підтримку й порозуміння з боку вищого керівництва збройними силами Османської імперії.

У листопаді 1918 року після поразки Османської імперії та капітуляції її військ, Ганс фон Зект повернувся до Німеччини. Весною 1919 року його відрядили представником німецького Великого Генерального штабу на мирні переговори до Парижа. Він доклав максимум зусиль, намагаючись переконати західних союзників зменшити вплив нищівних та принизливих умов роззброєння німецької армії; він благав їх залишити збройні сили чисельністю 200 тис. чоловік. Проте, усі його аргументи розбивалися о непохитну позицію переможців. У червні 1919 року Німеччина прийняла грабіжні домовленості Версальського договору.

Нетривалий час генерал-лейтенант Йоганнес фон Зект перебував на посаді начальника Генерального штабу Німеччини, але, у зв'язку з реформуванням та ліквідацією Великого Генштабу уряд призначив його начальником Військового комітету реорганізації армії та переходу її на мирне життя й поклав на нього усю відповідальність за дотримання німецькою стороною вимог Версальських переговорів. Йому вдалося швидко розпочати реорганізацію сухопутних військ і вже 11 жовтня 1919 він став начальником, так званого Військового офісу Веймарської республіки і одночасно Головнокомандувачем армії Рейхсверу. Під його проводом, крім Військового управління, перебували Загальне управління (нім. AllgeTeines Heeresamt), Управління кадрів (нім. Heerespersonalant), Адміністративне управління (нім. Heeresverwaltungsamt). Військове управління складалося з чотирьох відділів. Перший відділ під назвою «Внутрішня оборона» виконував функції колишніх східних відділів Генерального штабу, оперативного та розгортання. Другим був організаційний відділ, третій займався іноземними арміями, а четвертий був навчальним.

З політичних міркувань начальник Військового офісу вважав, що заснування на частині німецьких земель Другої Речі Посполитої є першопричиною усіх проблем Німеччини на сході й гадав, що це несумісне з життєво важливими інтересами його країни. Відносини з Польщею драматично ускладнювала проблема так званого «Польського коридору», переданого Речі Посполитої. Коридор відділяв споконвічно німецьку Східну Пруссію від фатерлянду. Францію ж фон Зект розглядав як найпотужнішого та найнебезпечнішого ворога німецької нації. Саме через цю призму оцінок ситуації фон Зект наполягав на створенні альянсу з Радянською Росією, незважаючи на усю складність взаємостосунків з більшовиками.

Він розраховував, що врешті-решт Британія буде змушена воювати проти свого історичного ворога, Франції, і що, в час, коли станеться така подія, Англія шукатиме союзника на континенті, який нестиме весь тягар війни на суходолі. Він вважав, що сильна Німеччина буде найприваблівишим союзником, ніж слабка. Таємні контакти між Німеччиною і Радами розглядалися у контексті такої стратегії, як угоди, які додадуть сили обом країнам. Він не вірив, що така угода буде відчужувати Англію. Хоча Зект мав сильно антикомуністичні погляди, й категорично не сприймав появу комунізму у власній країні, це не означало, що він не буде здійснювати операції з Радянською владою, яка сприятиме посиленню позиції Німеччини у світі.

У квітні 1919 за проханням фон Зекта його особистий друг, ще за часів перебування в Стамбулі, Енвер-паша прибув до Москви, як таємний посланець німецької військової верхівки, для промацування можливих контактів з лідерами більшовицької держави. У серпні 1920 Енвер-паша надіслав генералу листа в якому запропонував від імені Радянського Союзу розділ Польщі в обмін на поставки німецької зброї до Радянської Росії.

Парадоксально, але Зект не хвилини не вагався застосувати військову силу при спробі німецьких комуністів захопити владу в зруйнованій війною Німеччині, й таке його особисте ставлення до комуністичних ідей не впливало на його погляди на стосунки з Радянським Союзом. Фон Зект розглядав неформальний союз з Радянською Росією в практичному плані, а не з точки зору ідеології. Поразка обох країн у Першій світовій перетворила колишні імперії на надзвичайно слабкі та невпливові на світовій арені держави, обидві країни мали купу зовнішніх загроз та проблем. Тому фон Зект вважав, що збройні сили обох країн мусять бути сильними. Він досить скептично ставився до зусиль генерала Рюдігера фон дер Гольця і його Фрайкора створити у Прибалтиці пронімецьку та антикомуністичну коаліцію держав. Водночас, він поділяв його намагання перетягнути ці країни на свій бік, хоча абсолютно не погоджувався з ідеями щодо перетворення їх на своєрідний плацдарм для «великого походу на більшовиків». Начальник Військового офісу вважав набагато більш загрозливішим ворогом для Веймарської республіки Польщу, а Росію думав використовувати як корисного помічника у справі знищення польської державності.

9 лютого 1920 року Ганс фон Зект зібрав на термінове засідання усіх вищих посадовців Військового офісу з приводу отримання німецьким урядом листа союзників зі списком військових злочинців, яких слід віддати під суд. Генерал оприлюднив ці вимоги і заявив, що якщо уряд Густава Бауера не зможе протистояти та поступиться таким вимогам, тоді він пригрозив, що Рейхсвер буде протистояти втручанню союзників у внутрішні справи держави усіма способами, аж до відновлення бойових дій. Він акцентував, що в разі вторгнення союзних армій до Німеччини — в чому він дуже сумнівався — Рейхсвер відступить за Везер та Ельбу на рубіж оборонних укріплень і боронитиме рідну землю проти загарбників. Одночасно на сході, німецькі війська розпочнуть наступ на Польщу і у взаємодії з Червоною армією почнуть війну проти Франції та Британії. Більш того, він попередив, що з цього моменту військове майно не може бути утилізоване чи продане й наказав скорочення армії здійснювати лише на папері. На цю промову, міністр внутрішніх справ Пруссії Альберт Гржезінські звернувся до уряду з тривожним листом про загрозу створення військової диктатури непоступливим генералом.

Більшість військового керівництва Німеччини категорично відмовлялася визнавати факт існування демократичної Веймарської республіки саме через сприйняття її лідерами кабальних умов Версальської угоди. Тому, фон Зект доклав чимало зусиль, щоб максимально ізолювати знов створене військо від політиків Німеччини. Армія, вважав він, не повинна займатися придушенням повстань, втручатися в класову боротьбу, служити інструментом громадянської війни. Деякі звали це навіть «державою в державі», через те, що армія розвивалася і діяла поза межами впливу політичних сил республіки. Однак, головною метою начальника Військового офісу була ідея зберегти міць та престиж німецьких збройних сил і не дати можливості поринути їй у безвладдя та сутички суспільства та держави. Зект прагнув до того, щоб армія захищала основи державності, але стояла поза політикою.

Найяскравіше роль фон Зекта у політиці Німеччини була продемонстрована у березні 1920 року під час Каппського путчу. Він попросту ігнорував накази вищого командування, зокрема рейхспрезидента Фрідріха Еберта, канцлера Густава Бауера та міністра оборони Густава Носке, кинути війська на придушення путчу. Й хоча Головнокомандувач Рейхсверу заявив, що: «Немає ніяких питань послати війська битися проти цих людей», він діяв над законом. За конституцією Веймарської республіки Верховним головнокомандувачем був президент країни, й фон Зект, як керманич війська, мусив виконувати усі його накази у відповідності до чинного законодавства. Натомість, він наказав своїм підлеглим ігнорувати інші вказівки та розпорядження й зайняв вичікувальні нейтральну позицію, по-суті підігріваючи повстанцям. Бувши цілковито на боці своїх бойових товаришів, але, як дуже розумна та обачлива людина, фон Зект вважав їхній виступ передчасним і не втручався у перебіг подій, застерігаючи зі сторони, хто візьме гору. Німецький уряд, не маючи сил протистояти путчистам через фактичну зраду головнокомандувача, втік з Берліна й вже зранку 13 березня 1920 року до столиці без жодного пострілу ввійшли підрозділи бригади морської піхоти Германа Ергардта.

Вступ морських бригад Ергардта та інших формувань добровольчих загонів у Берлін змусив уряд переїхати спочатку до Дрездена, а потім у Штутгарт. Виїхали всі, за винятком віце-канцлера Шиффера, що залишився як посередника. Капп оголосив про призначення фон дер Гольця начальником Генерального штабу. Зект спокійно подав заяву про відставку, залишивши Військове управління на свого заступника.

Однак путч викликав хвилю протестів серед робітників, які, за закликом чинного уряду, почали загальнонаціональний страйк і підняли повстання, сформувавши Рурську Червону армію і започаткували встановлення радянської влади в Рурському регіоні. Бунтівники захопили зброю і бронемашини, по суті, з'явилися революційні війська, і цього разу не можна було обійтися без допомоги німецької армії. У ході операцій у декількох випадках формування рейхсверу порушили демілітаризовану зону, після чого Франція направила окупаційні війська до Франкфурту і Дармштадту.

Бачачи неспроможність заколотників стабілізувати ситуацію та різке погіршення економічної ситуації в країні, фон Зект направив оберста Вільгельма Гайе до реального лідера каппського путчу — генерала Вальтера фон Люттвіца, з повідомленням, що прийшов час закінчити з бунтом. Одночасно фон Зект продемонстрував свою симпатію до учасників повстання, надавши дозвіл бригаді морської піхоти Ергардта з усіма почестями вийти з Берліна.

Генерал Ганс фон Зект поруч з рейхсканцлером та рейхспрезидентом Фрідріхом Ебертом. Берлін. Серпень 1923

Навдивовижу, явне невиконання присяги та неприкрита зрада не призвели до відставки, а тим більше до карного провадження щодо вчинку головнокомандувача. Фон Зект відповів керманичам Веймарської республіки, що «Рейхсвер не стріляє в Рейхсвер». Більш того, коли Президент Еберт спитав головного воєначальника, на чиїх позиціях стоять збройні сили, фон Зект відповів: «Рейхсвер стоїть за мною», а на питання, чи надійний він, той відповів: «я не знаю, надійний чи ненадійний він, але він виконує мої накази!»

Події березня 1920 року призвели до корінних змін на німецькому політичному Олімпі. Після відставки з поста голови Військового офісу, Ганс фон Зект зайняв посаду командувача Сухопутних військ Німеччини — фактично вищого керівника усіх збройних сил країни.

У 1921 році фон Зект заснував, так звану «Робочу команду» (нім. Arbeits-Kommandos) на чолі з майором Ернстом фон Бухрукером, до складу якої увійшли колишні військові для виконання другорядних завдань. Контроль над Робочою командою здійснювався через секретну групу управління Зондергрупа R, до якої входили Курт фон Шляйхер, Ойген Отт, Федор фон Бок та Курт фон Гаммерштайн-Екворд.

Керівництво рейхсверу організувало підготовку добровольців у з'єднаннях, які видавалися за невійськові, трудові організації. В основному новобранці служили близько трьох місяців, сама служба проходила в прикордонних загонах і відрізнялася кращою якістю в порівнянні з іншими напівлегальними воєнізованими організаціями тих років. Такі підрозділи озброювалися зі схронів, прихованих німецькими офіцерами від міжнародних комісій, що стежили за виконанням угод. Так званий Чорний рейхсвер фон Бухрукера «прославився» тим, що фізично ліквідував німців, що співпрацювали з союзниками або були їхніми інформаторами. Коли інформація про існування такого роду «ескадронів смерті» потрапила до широкого кола спільноти, вибухнув неабиякий скандал.

1 жовтня 1923 року в Кюстріні, за сотні кілометрів від столиці, майор Бруно Ернст Бухрукер з «чорного рейхсверу» наказав своїм дружинам здійснити путч. Спроба скинути сильцем законний уряд у черговий раз провалилася. З самого початку фон Зект знав про існування та плани путчистів, і поділяв їхні думки, але ж, знову проявив хитрощі й не втрутився в перебіг подій. На суді фон Бухрукер ані слова не сказав про роль керівництва Рейхсверу в його діяльності й був засуджений на 10 років в'язниці. На суді також офіцери Зондергрупи R заперечували свідоцтва про свою причетність до замовлення вбивств політичних опонентів.

У секретному листі Голові Верховного суду Німеччини, який вів справу стосовно члена Чорного рейхсверу у замаху на вбивство, Зект визнав, що Чорний рейхсвер контролювався Рейхсвером, і стверджував, що вбивства були виправдані боротьбою проти Версаля, тому суд повинен виправдати підсудного.

У 1921 році один з членів Зондергрупи R Курт фон Шляйхер вів переговори з радянським представником Леонідом Красіним щодо надання німецької військової допомоги Совєтам. У вересні 1921 року, на секретній зустрічі у квартирі Шлейхера, обговорювалися деталі надання німецької фінансової та технологічної допомоги з метою нарощування радянської промисловості з виробництва зброї в обмін на підтримку Радянського Союзу в планах Німеччини ухилитися роззброєння у відповідності до положень Версальського договору. Шлейхер створив фіктивну корпорацію, відому, як GEFU (нім. Gesellschaft zur Förderung gewerblicher Unternehmungen) та організував передачу 75 млн рейхсмарок на рахунки цієї компанії для радянського військово-промислового комплексу. Ця компанія стала фундаментальною основою для будівництва об'єктів військового значення для виробництва літаків, танків, артилерійських снарядів та отруйних речовин. Контракти, заключні GEFU допомогли врятувати багато німецьких технологій, які згодом дуже знадобилися німцям при розбудові Вермахту.

Німецькі та радянські воєначальники на спільних польових навчаннях. 1929

11 березня 1923 головнокомандувач сухопутних військ Рейхсверу вперше в житті зустрівся з Адольфом Гітлером. Пізніше фон Зект писав: «Ми маємо одну ціль; тільки ось шляхи наші різні!» Досвідчений генерал Першої світової навіть не здогадувався про те, які реально цілі ставить перед собою єфрейтор імперської армії.

У листопаді 1923 року Гітлер перейшов до активних дій і розпочав у Мюнхені «Пивний путч». Фон Зект довідався, що повстанці ветеранської організації «Кампфбунд» на чолі з Адольфом Гітлером та генералом Еріхом Людендорфом ставлять за мету повалення конституційного уряду, і готові до відкритого оголошення військових дій проти союзників, у першу чергу Франції.

Фон Зект знав, що за таких умов, потужна французька армія просто розчавить слабкі німецькі сили й окупує Німеччину, що врешті призведе до ліквідації німецької державності. Тому, він віддав наказ баварській дивізії Рейхсверу не втручатися в конфлікт та залишатися вірним берлінському уряду.

Спроба путчу, який не отримав підтримки ні серед населення, ні серед військових (на що особливо розраховував Гітлер у зв'язку з симпатіями до НСДАП прославленого генерала Людендорфа), таким чином, була приречена. Протягом декількох днів після придушення заколоту були заарештовані всі його лідери, крім Герінга і Гесса (вони втекли в Австрію, Гесс пізніше повернувся і теж був засуджений). Учасники ходи, в тому числі і Гітлер, отримали різні строки тюремного ув'язнення.

В обох випадках, як у вересневому путчі в Кюстріні, так і в листопадовому заколоті в Мюнхені, старий вояка зберігав вірність демократичному уряду країни, не через щиру відданість Веймарській республіці та котрімсь демократичним цінностям. Він чітко усвідомлював справжню мету як нацистів, так і Чорного рейхсверу, і будучи щирим патріотом Німеччини, знав, що в разі їхньої перемоги та розірвання мирних домовленостей, на його Батьківщину чекатиме швидкий розгром слабких збройних сил та жорстока окупація союзними військами. Яскравим прикладом для нього була ситуація навколо Рурського конфлікту. Як ніхто інший він знав справжній стан справ зі спроможностями Німеччини чинити опір і наполягав на тому, що головне — це виграти час.

В 1925 році він писав: «Ми мусимо стати могутніми, і як тільки ми зможемо цього досягти, ми заберемо все, що втратили».

9 жовтня 1926 Ганс фон Зект був змушений піти у відставку за те, що дозволив проведення дуелей у військах і запропонував принцу Вільгельму Гогенцоллерну, онуку колишнього імператора, пост начальника військової підготовки без попереднього отримання згоди уряду.

Ганс фон Зект з дружиною. Жовтень 1930

У відставці Ганс фон Зект поринув у політику і в 1930 році був обраний до Рейхстагу республіки від Німецької народної партії, де був депутатом до 1932 року. З 1933 до 1935 відставний генерал служив військовим радником Чан Кайші і доклав багато зусиль до нормалізації стосунків між Китаєм та Німеччиною і сприяв підписанню договору про німецько-китайське співробітництво до 1941 року. На той час, взаємовідносини між двома країнами перебували у надзвичайно напруженому стані, й Чан Кайші вже розмірковував про скасування співробітництва з німцями та запрошення замість них французьких експертів.

У травні 1933 року Ганс фон Зект прибув до Шанхаю, де зайняв пост старшого радника німецької місії з економічного і військовому розвитку Китаю. У червні він представив Чан Кайші меморандум, в якому виклав свою програму індустріального і військового розвитку Китаю. Фон Зект запропонував реорганізувати китайські війська за зразком Рейхсверу в невелику, мобільну і добре оснащену армію: така армія мала стати основою правлячої влади. Першим кроком до підвищення якості Зект бачив зміну структури війська. Він порадив відбудувати армію централізовано, як піраміду, під загальним командуванням Чан Кайші, а ні регіональних польових командирів, що було вельми притаманне китайським збройним силам. Навчання солдатів повинно проходити за єдиним зразком, у «тренувальних бригадах», а офіцерський корпус мусив навчатися в спеціальних військових навчальних закладах.

Завдяки старанням фон Зекта Німеччині вдалося зберегти свої позиції в Китаї та, більш того, значно наростити їх інтенсивність і якість. Німці уклали нову торговельну угоду з Китаєм, у відповідності до якої, в обмін на поставки озброєння, екіпіровки та військової техніки, китайці поставляли мінерали, зокрема дорогоцінний для республіки вольфрам.

У березні 1934 Чан Кайші не тільки призначив фон Зекта своїм головним військовим радником, а й удостоїв його рангу заступника голови військової ради країни. Цей привілей надавав фон Зекту безпосереднє право бути присутнім на засіданнях вищої ради поруч з воєначальниками Китайської республіки. На одному з таких засідань генерал порадив Чан Кайші ідею, як перемогти китайських комуністів. В основу його доктрини була покладена «тактика спаленої землі». Фон Зект пропонував побудувати низку оборонних рубежів та фортів навколо територій, де панували комуністичні війська, й таким чином змусити їх діяти за умовами, вигідними для Ґоміньдана. Весною та літом 1934 у відповідності до порад військового радника, урядові війська завдали серію поразок повстанцям і врешті-решт змусили їх у жовтні 1934 року відступити у знаменитому марші, який отримав назву «Великий похід».

Після повернення з Китаю відставний генерал жив у столиці.

27 грудня 1936 генерал-полковник Йоганнес фон Зект помер у Берліні й був похований на військовому цвинтарі Інваліденфрідгоф.