Герман Герінг

Герінг, 1907 рік

Народився 12 січня 1893 в Марієнбадському санаторії біля м. Розенгайм (Королівство Баварія) в сім'ї можновладного чиновника імперської колоніальної адміністрації, Генріха Ернста Герінга — особистого друга славетного канцлера Німеччини князя О. фон Бісмарка й завзятого прихильника пангерманістських переконань. Генріх Герінг закінчив Боннський і Гейдельберзький університети, служив офіцером прусської армії в кінноті. У 1885 році він отримав пост 1-го генерал-губернатора німецької Південно-Західної Африки (сучасна Намібія). Герінги були дуже заможними й впливовими людьми, їм належали два замки в Баварії та Австрії. Але, рано овдовілий, лишившись з п'ятьма дітьми від першого шлюбу, доктор Герінг одружився вдруге з молодою тиролькою, яку незабаром він вивіз до свого нового місця служби, на Гаїті, куди був призначений. Перед народженням Германа Герінга, його мати Франціска «Фанні» Тіфенбрунн (нім. Franziska "Fanny" Tiefenbrunn) (1859—1923) була відправлена до Баварії. Після смерті батька в грудні 1913 опікуном його сім'ї став багатий і могутній аристократ Ріттер Герман фон Епенштейн, який, до всього іншого, був хрещеним батьком Германа й коханцем його матері.

Герінг, 1917 рік

Герман ріс конфліктною дитиною. Його виганяли з усіх шкіл, де йому доводилось вчитися, за агресивність і непокірність. У результаті батько вирішив віддати його до кадетської школи в Карлсруе, звідти він був переведений до престижного кадетського корпусу Грос-Ліхтерфельд в Берліні. У березні 1912 року Герінг успішно закінчив цю школу, він був одним з перших за успішністю, й отримав призначення на службу в 112-й піхотний полк принца Вільгельма, який квартирував у Мюлузі з присвоєнням військового звання молодшого лейтенанта. Тоді йому щойно виповнилося 19 років.

Рутина гарнізонної служби була чужа енергійному молодому чоловікові й Герінг із захопленням сприйняв звістку про початок Першої світової війни. Війну розпочав у званні піхотного лейтенанта, брав участь у боях на Західному фронті (у Вогезах), але захворів на ревматоїдний артрит і був відправлений до шпиталю. Там його відвідав колишній товариш по службі в полку, Бруно Лерцер, що пройшов підготовку на пілота й переконав Герінга приєднатися до нього. Наприкінці 1914 року Герінг пройшов перепідготовку й з 1915 року почав літати спостерігачем з Лерцером у складі FFA 25. 25 березня 1915 обидва пілоти за бойові заслуги отримали особисто від кронпринца Вільгельма Залізний хрест 1-го класу.

Винищувач Германа Герінга Albatros D.III. Перша світова війна. 1917

Спочатку Герман Герінг літав у ролі спостерігача, потім — пілотом розвідувальної та бомбардувальної авіації. Під час битви за Верден Герінг літав на «Альбатрос» В.1, який пілотував Бруно Лерцер; при цьому спостерігачеві доводилося проявляти акробатичні таланти: вчепившись ногами за сидіння, Герман звисав за борт і фотографував ворожі позиції з положення «догори ногами». Незабаром він став брати з собою в польоти кулемет, і після виконання фотографування Герман обов'язково починав обстрілювати французьких солдатів. Кілька разів Лерцеру й Герінгу довелося вступати в повітряні бої, й доволі успішно: вогнем кулемета Германа було збито 2 ворожих аероплани. А в червні 1915, коли в Німеччині пішли розмови про появу нового роду авіації, Герінг вступив на курси пілотів, щоб стати льотчиком-винищувачем. Тут честолюбний лейтенант дуже здивував інструкторів своїми природженими талантами пілота: за весь час навчання він не розбив жодного аероплана — випадок небувалий в авіашколах того часу!

Восени 1915 Герман Герінг нарешті став льотчиком-винищувачем. У жовтні 1915 року він був направлений у винищувальну ескадрилью Jasta 5. Він уже здобув 2 перемоги (одну непідтверджену), як спостерігач, а з березня 1916 почав літати на одномісному винищувачі Fokker Е.III у своїй частині, у складі КЕК Stenay, а з 9 липня 1916 у складі КЕК Metz. У листопаді 1916 йому вдалося пошкодити один з перших британських важких бомбардувальників фірми «Хандлі Пейдж» й при цьому сам піддався атаці 6 винищувачів прикриття. Літак Герінга виявився зрешечений кулями, дві з яких потрапили в пілота. Стікаючи кров'ю, німець на бриючому дотягнув до своїх позицій, і звалився на кладовище. Від загибелі його врятувало тільки те, що поруч із цвинтарем виявився госпіталь, і Герману вчасно зупинили кровотечу. Роздроблене стегно стало причиною того, що лікування затягнулося — Герінг повернувся на фронт тільки в лютому 1917 року.

Коли він повернувся до лав авіації, бувши визнаним одним із найкращих льотчиків-винищувачів Німеччини, у травні 1917 отримав призначення на посаду командира 27-ї ескадрильї. На початок 1918 за ним налічувалася 21 перемога в повітряних боях, і вже в травні він був нагороджений орденом «За заслуги» (Pour le Mérite), що вважався в Німеччині вищою військовою нагородою. Саме тоді його переводять до знаменитої ескадрильї № 1, відомішої під назвою «Ескадрилья Ріхтхофена» — за прізвищем її першого командира барона Манфреда фон Ріхтхофена. 21 квітня 1918 гауптман барон Ріхтхофен, що мав на своєму рахунку понад 80 перемог в повітряних боях, був збитий і загинув. Лейтенант Рейнхард, який зайняв його місце, загинув 3 липня 1918.

Місце командира ескадрильї зайняв Герман Герінг. Він вступив на цю посаду 14 липня 1918 року, коли німецькі війська почали свій відхід після битви на Марні. Виявлена в боях мужність не пом'якшила для льотчиків ескадрильї № 1 всієї тяжкості поразки. Для Герінга настали важкі часи. У листопаді йому довелося повертати свої літаки та особовий склад до Німеччини. Всього за час боїв ескадрилья одержала 644 перемоги; 62 пілоти значилися в списках загиблих.

Варто зазначити, що Герман Герінг ніколи не забував про цей період свого життя та про своїх друзів по «Ескадрильї Ріхтхофена». Коли в 1943 один з його бойових товаришів, єврей на прізвище Лютер, виявився арештованим гамбурзьким гестапо, Герінг негайно втрутився, домігся його звільнення й узяв під своє заступництво.

Під час Першої світової війни «красунчик Герман» був дуже популярний у Німеччині — його фотографії не сходили зі шпальт газет та ілюстрованих журналів. Проте, вже тоді держави-переможниці занесли німецького аса в список військових злочинців: його ескадрилья холоднокровно скидала бомби на мирні міста. Листопадову революцію 1918 в Німеччині, що повалила кайзера Вільгельма II й проголосила буржуазно-демократичну республіку, Герінг не сприйняв, як, втім, й більшість офіцерів-фронтовиків.

Демобілізувався Герінг наприкінці 1919 року в чині гауптмана. На той час він був нагороджений Залізним хрестом I ступеня, орденом Лева з мечами, орденом Карла-Фрідріха, орденом Гогенцоллернів III ступеня з мечами та орденом «За заслуги».

^* лейтенанти Р. Л. Кертіс (15 перемог) та Д. П. Ф. Ун'яке (13 перемог)

Перша дружина Герінга — Карін фон Кантцов (ліворуч) з сестрою Лілі Фок

У 1919 після поразки Німеччини у Першій світовій війні та ліквідації Кайзерівської армії, а разом з нею й авіації, Герман Герінг відмовився служити в Рейхсвері й був демобілізований. Прихильник монархічних поглядів, Герінг не сприйняв республіканської форми правління, не побажав зрадити присягу кайзеру і відректися від свого принципу «За Бога, Кайзера та Вітчизну», в який щиро вірив і в якому бачив сенс військової служби. Важливу роль відіграло також його небажання переходити з авіації в піхоту, тому що військову авіацію, як рід військ, Веймарській республіці за умовами Версальського миру було заборонено мати. З 1920 року Герінг бере участь у показових польотах з виконанням фігур вищого пілотажу, які проводилися в Данії та Швеції. Ці польоти організовувалися німецькими авіапромисловцями, зацікавленими в просуванні своєї продукції (цивільні літаки) на зовнішні ринки. Для цього вони залучали відомих льотчиків колишніх німецьких ВПС, які опинилися не при справах. Герінг мав контракт з фірмою «Фоккер». Неділями він катав любителів гострих відчуттів на своєму маленькому «Фоккері».

У Швеції Герінг познайомився зі своєю майбутньою дружиною-аристократкою Карін фон Кантцов (нім. Carin von Kantzow), уродженою баронесою фон Фок. Карін була високою, красивою, сентиментальною й нещасною в першому шлюбі жінкою, старшою за Герінга на п'ять років. У грудні 1922 Карін розлучилася зі своїм чоловіком Нільсом Густавом фон Кантцов, й вже 3 січня 1923 вони розписалися з Герінгом у Стокгольмі.

У 1923 році Герінг забрав Карін у чоловіка й 8-річного сина і вивіз до Німеччини, у Мюнхен, де відбулося їх весілля. Незабаром колишній герой Першої світової війни опинився без роботи й ледве зводив кінці з кінцями. Згодом він вступив на перший курс Мюнхенського університету, не стільки заради вивчення політичних наук та історії, скільки для того, щоб його вимушене неробство виглядало респектабельно. Жив він у невеликому будиночку на околиці Мюнхена на подачки, які його дружина Карін отримувала від свого сімейства. Восени 1922 союзники зажадали від німецького уряду видачі деяких військових злочинців. Герінг був розлючений цією вимогою, оскільки його ім'я також фігурувало в списках, представлених Францією.

Герінг з Гіммлером та Е. Ремом серед штурмовиків СА. 11 жовтня 1931

У листопаді 1922 в центрі Мюнхена на Кенигсплац відбувалася маніфестація, учасники якої протестували проти вимог союзників. Тут Г. Герінг вперше побачив А. Гітлера. За тиждень він відвідав збори [[НСДАП, під час яких А. Гітлер виступав з промовою. Лейтмотивом його виступу була боротьба проти «версальського диктату». Оскільки Версальський договір 1919 зробив із блискучого офіцера Г. Герінга напівзлиденного бідолаху, що живе коштом дружини, думки оратора знайшли в нього живий відгук, і після зборів він запропонував А. Гітлерові свої послуги. Для гітлерівської партії, що лише набирала силу, герой війни Г. Герінг був справжньою знахідкою. Ще за кілька днів він вступив до нацистської партії.

А. Гітлер був явно задоволений тим, що йому вдалося дістати до числа своїх прихильників одного з героїв Першої світової війни, знаменитого льотчика і бойового офіцера колишньої кайзерівської армії. Йому імпонували наполегливість, дотепність, спритність і винахідливість нового соратника. Зростанню авторитета Герінга в націоналістично налаштованих колах також сприяла вимога Франції про видачу Германа Герінга. Хоча останньому і довелося провести кілька тривожних місяців, але видача його французькій владі все ж не сталася.

На початку 1923 року А. Гітлер доручив Г. Герінгу керівництво Штурмовими загонами — СА (нім. Sturmabteilung). Г. Герінг, з притаманною йому рішучістю та енергійністю взявся за справу; за кілька місяців з цього численного, але погано організованого воїнства він зробив справжню армію за допомогою військових, зокрема за сприянням Ернста Рема, який в цей час виконував обов'язки командира 7-ї дивізії, одночасно бувши керівником підпільних груп міліції. Але незабаром між Е. Ремом і Г. Герінгом, прихід якого Е. Рем зустрів з невдоволенням, виникло глухе суперництво. Г. Герінг відчув у Е. Ремові небезпечного суперника. Проте завдяки суперечливому співробітництву НСДАП змогла вже до початку листопада 1923 створити справжню армію, одягнену в сіро-зелені гімнастерки, з військовою виправкою, що мала кадри з числа колишніх бойових офіцерів, набраних за оголошеннями, опублікованими Г. Герінгом в «Фелькишер беобахтер». Коричневі сорочки та специфічне гітлерівське вітання з'явилися значно пізніше.

9 листопада 1923 у Мюнхені Г. Герінг був активним учасником спроби державного перевороту (так званого «Пивного путчу»). Під час перестрілки з поліцією був поранений у живіт. У перші години після сутички, Г. Герінгу вдалося сховатися в будинку єврейської сім'ї Баллен і уникнути арешту. Через 20 років за участь у долі Г. Герінга родина Баллен буде врятована від знищення, що їй загрожувало.

Герінг, 1932 рік

Віддані люди переправили його до Австрії (Інсбрук), де він зміг лікуватися. Герінг не міг повернутися до Німеччини, де вже був виданий ордер на його арешт. Йому довелося провести чотири роки спочатку в Австрії та Італії, а потім у Швеції. У зв'язку з запізнілим початком лікування рани погано гоїлися, приносячи гострі болі. Довелося робити уколи морфію, що призвело до психічного розладу. Поранення та вимушена бездіяльність істотно вплинули на темперамент Г. Герінга. Він став небезпечним у спілкуванні, тому його довелося помістити в психіатричну клініку в Лангбро, потім в аналогічну в Конрадсберзі, потім знову в Лангбро, звідки він недогоєний був виписаний під регулярне спостереження лікарів. Судовий медик Карл Лундберг, що оглянув його в клініці Лангбро, повідав, що у Г. Герінга проявився істеричний темперамент, спостерігалося роздвоєння особистості, у нього були напади слізливої сентиментальності, що перемежовувалися нападами божевільної люті, під час яких він був здатний піти на крайнощі. За словами його двоюрідного брата Герберта Герінга, сім'я вважала, що в характері Германа переважало марнославство, побоювання відповідальності й повна нерозбірливість у засобах: «Якщо треба, Герман піде по трупах». Тривале неробство, перебування в психіатричних лікарнях і госпіталях, наклали глибокий відбиток на вигляд Г. Герінга. У нього завжди була схильність до повноти, але тепер вона перейшла в ожиріння. У 32 роки він був надзвичайно гладкий, налитий нездоровим жиром, якого вже ніколи не зміг позбутися.

Коли почався суд над А. Гітлером та іншими керівниками «Пивного путчу», Г. Герінг виявив готовність повернутися до Німеччини та постати перед судом. Дізнавшись про це, А. Гітлер заборонив йому повертатися. Мотивування було таким: «зберегти себе для націонал-соціалістичного руху». Вже тоді А. Гітлер вважав Г. Герінга одним зі своїх найближчих і найздібніших соратників.

Герінг з Е.Мільхом та Е.Загебіль

1927 року уряд Веймарської республіки на чолі з П. фон Гінденбургом, обраним незадовго до цього президентом Німеччини, оголосив політичну амністію учасникам «Пивного путчу», що дозволило Г. Герінгу повернутися до Німеччини. Повернувшись до Мюнхена, Г. Герінг знову поринув у політичне життя. Наступного року він був обраний депутатом Райхстагу, де очолив фракцію НСДАП, що налічувала всього 12 осіб. Був експертом НСДАП з технічних питань. Використав своє перебування в Райхстазі, щоб встановити ділові контакти з багатьма керівниками великої промисловості Німеччини. Цьому багато в чому сприяли світські зв'язки Герінга і його певні дипломатичні здібності. У великосвітських салонах, віллах і замках фінансово-промислових магнатів він був своєю людиною. З кінця 1920-х років НСДАП стала швидко набирати політичної ваги й незабаром стала найбільшою в Німеччині політичною партією.

17 жовтня 1931 року після довготривалої хвороби померла перша дружина Г. Герінга — Карін.

На парламентських виборах 1932 року НСДАП отримала найбільшу кількість (всього 230) мандатів у Райхстазі. Герінг був обраний головою Райхстагу [6] і беззмінно залишався ним до 1945 року. Під його керівництвом націонал-соціалісти швидко домоглися гегемонії в законодавчому органі країни та винесли вотум недовіри уряду Ф. фон Папена — останнього кабінету Веймарської республіки. Новий уряд президент Німеччини П. фон Гінденбург доручив сформувати лідеру НСДАП Адольфу Гітлеру.

Герінг з Гітлером в аеропорту Темпельхоф, 1932

30 січня 1933 до влади в Німеччині прийшла коаліція партій на чолі із НСДАП. На чолі уряду (канцлером) став А. Гітлер. Г. Герінг, попри те, що продовжував залишатися головою Райхстагу, увійшов також до складу першого уряду на чолі з НСДАП, ставши міністром без портфеля, який здійснював контроль за авіапромисловістю та міністром внутрішніх справ Пруссії. Від початку, він провів у пруській поліції широкомасштабну чистку, звільнивши близько 1,5 тисячі керівних працівників різного рангу і призначивши на їхнє місце членів НСДАП або її прихильників. Обурений таким самоуправством Г. Герінга прусський ландтаг (парламент) визнав його дії незаконними. 7 лютого 1933 у відповідь на це «в інтересах захисту народу» контрольований НСДАП уряд розпустив ландтаг. Одночасно Герінг заборонив усі збори, походи та мітинги, «здатні порушити громадський порядок», дозволив поліції застосовувати зброю «для наведення громадського порядку» й мобілізував їй на допомогу до 30 тис. штурмовиків, надавши їм, таким чином, офіційний статус. Особисто організовував і здійснював нальоти на місцеві організації КПН та інших опозиційних партій. Таким чином, під безпосереднім керівництвом Г. Герінга у Пруссії — найбільшій землі Німеччини — було встановлено «новий порядок». Вона стала першою в країні землею, де запанувала диктатура націонал-соцівлістів.

27 лютого 1933 року у будівлі Райхстагу спалахнула пожежа. На місці злочину був затриманий голландець Марінус ван дер Люббе, колишній член Комуністичної партії Нідерландів. У підпалі будівлі націонал-соціалісти звинуватили комуністів. Пожежа стала приводом до ліквідації в Німеччині всіх конституційних свобод і встановлення диктатури націонал-соціалістів. 28 лютого, наступного дня після пожежі, був виданий і підписаний президентом П. фон Гінденбургом декрет «Про захист народу і держави». Як наслідок, були ініційовані масові репресії проти комуністичної та соціал-демократичної партій, заарештовано понад 4 тисячі їхніх членів, заборонена преса .цих партій. Деякі історики вважають, що план підпалу Райхстагу був розроблений і здійснений саме під безпосереднім керівництвом Г. Герінга. А виконавцями підпалу були штурмовики СА. Одночасно з ван дер Люббе до будівлі по підземному тунелю пройшов загін штурмовиків на чолі з Карлом Ернстом, які знали про намір ван дер Люббе влаштувати підпал і розлили в приміщенні бензин, після чого втекли по тому ж тунелю.

5 березня 1933 Г. Герінг став міністром-президентом Пруссії. У квітні 1933 року він створив таємну політичну поліцію і очолив її. Гестапо стало першим каральним органом в системі Третього Райху. Незабаром Г. Герінг став ініціатором створення першого у Німеччині концентраційного табору під Оранієнбургом (Заксенгаузен). Одночасно Г. Герінг очолив новостворене Імперське міністерство авіації, яке відразу ж розгорнуло діяльність з відродження німецьких ВПС. Однак, займаючи значну кількість інших посад, він не мав можливості повністю зосередитися на роботі в новому міністерстві. Залишивши за собою лише чисто представницькі функції та частково загальне керівництво, він всю поточну роботу передоручив своєму першому заступникові — статс-секретареві міністерства Е. Мільху (організаційні та технічні питання) і начальнику Командного управління генералу В. Веферу (військові питання). Паралельно Г. Герінг очолив ще й міністерство лісового господарства і полювання.

У серпні 1933 року президент П. фон Гінденбург підвищив його з гауптманів запасу відразу до чину повного генерала (генерала від інфантерії).

Герінг з Гітлером. Берлін. 16 березня 1938

Г. Герінг був одним з ініціаторів, натхненників та головних керівників акції проти вищого керівництва СА 30 червня 1934 року, що отримала назву «Ночі довгих ножів». Коли після смерті у серпні 1934 року президента П. фон Гінденбурга і проведеного референдуму А. Гітлер були об'єднані посади канцлера й президента, і введена посада «фюрер і райхсканцлер» (нім. Führer und Reichskanzler), Г. Герінг офіційно став другою після А. Гітлера особою у державі.

9 березня 1935 А. Гітлер офіційно визнав існування ВПС Німеччини, що отримали назву «Люфтваффе». Хоча це і було прямим порушенням умов Версальського договору, проте жодних практичних наслідків з боку західних держав не мало. Головнокомандувачем Люфтваффе став Г. Герінг. Він керував організацією виробництва найновіших військових літаків і підготовкою пілотів. Очоливши німецькі ВПС, залучив до керівництва ними низку асів часів Першої світової війни, серед інших і своїх товаришів по фронту. Однак більшість з них виявилися абсолютно непридатними для керівної роботи в новому виді збройних сил. Найбільш наочним прикладом був прославлений німецький ас Першої світової війни обер-лейтенант Ернст Удет.

1936 року Г, Герінг отримав чин генерал-полковника. Тоді ж А. Гітлер призначив його головним уповноваженим з «чотирирічного плану» розвитку економіки країни. Ставши фактично економічним диктатором Німеччини, Г. Герінг зосередив у своїх руках неосяжну владу, підпорядкувавши собі всі економічні структури країни. Основне завдання, яке він поставив перед ними, полягало у прискореній підготовці до війни. Влітку 1937 року, використовуючи свої необмежені можливості, Г. Герінг створює величезний (формально державний) концерн «Герман Герінг верке» (нім. Reichswerke Hermann Göring), який об'єднав багато конфіскованих у євреїв та інших «ворогів рейху» промислових підприємств.

Герінг з королем Швеції Густавом V та наслідним принцом Густавом VI (ліворуч). Берлін. Лютий 1939.

Пізніше, вже під час Другої світової війни, власність цього концерну багаторазово збільшилася внаслідок захоплення численних фабрик і заводів окупованих німецькими військами країн. Так Г. Герінг перетворився на наймогутнішого з капіталістів-олігархів Третього Райху. Він мав кілька великих маєтків. В одному з них, найбільшому — Шорфхейде (нім. Schorfheide) (близько 40 км на північний схід від Берліна) — Г. Герінг спорудив розкішний палац «Карінхалле», в якому зібрав велику колекцію творів мистецтва. Початок їй було покладено завдяки конфіскацій єврейської власності. Під час війни вона поповнювалася шляхом грабунку музеїв і приватних колекцій в окупованих країнах.

1936 року постало питання про окупацію Рейнської області. Г. Герінг, разом з керівництвом збройних сил, побоюювався відповідної реакції західних держав. Але А. Гітлер відстояв своє рішення. Лідери західних держав, котрі проводили політику «умиротворення» диктатора, не вжили жодних заходів проти агресора.

Г. Герінг проявив себе на початку 1938 року як майстер політичної інтриги, діючи нахабно і цинічно, не зважаючи ні на які моральні обмеження. Прагнучи обійняти посади військового міністра і головнокомандувача збройними силами, він організував скандал у керівництві Вермахту — «справу Бломберга—Фріча», з подальшою широкомасштабною «генеральською чисткою». В результаті з армії з ганьбою вигнали військового міністра й головнокомандувача Вермахту генерал-фельдмаршала В. фон Бломберга, головнокомандувача сухопутними військами генерал-полковника В. фон Фріча, а також була звільнена у відставку велика група генералів, які обіймали вищі посади в німецькій армії. Але своєї мети йому не вдалося досягти. Не зважаючи на рекомендацію В. фон Бломберга, А. Гітлер відхилив його кандидатуру.

«Герінг занадто ледачий, — вигукнув вельми здивований пропозицією В. фон Бломберга фюрер. — У нього й так занадто багато постів».

А. Гітлер не хотів зосереджувати в руках Герінга надто багато влади, тим більше влади реальної, якою було керівництво збройними силами. Та роль, яку Г. Герінг зіграв у «справі Бломберга-Фріча», А. Гітлеру була добре відома. Втім свою відмову він постарався пом'якшити, і надав йому вище в німецькій армії військове звання — генерал-фельдмаршала.

Після звільнення Бломберга Г. Герінг понад два роки був єдиним у Німеччині чинним фельдмаршалом.

Під час аншлюсу Австрії він зіграв одну з ключових ролей, здійснюючи керівництво діями австрійських націонал-соціалістів, що були «п'ятою колоною» німецьких націонал-соціалістів в австрійській державі. 4 вересня 1938 А. Гітлер призначив Г. Герінга своїм постійним представником в Раді міністрів.

30 серпня 1939 року А. Гітлер призначив Г. Герінга головою імперської ради оборони (нім. Reichsverteidigungsrat). Наступного дня він назвав Г. Герінга своїм правонаступником у випадку смерті.

Герінг з головнокомандувачем Кригсмарине грос-адміралом Редером. 10 березня 1940

Під час Польської 1939 та Французької 1940 кампаній, Г. Герінг, як головнокомандувач люфтваффе, здійснював загальне керівництво бойовими діями німецької авіації. За Польську кампанію він був нагороджений Лицарським хрестом, а за Французьку — Великим хрестом Залізного хреста і, крім того, 19 липня 1940 року отримав звання Райхсмаршал Великогерманського Райху. Це був єдиний у своєму роді титул (звання)титул, що його А. Гітлер заснував спеціально для Г. Герінга, знаючи його неймовірну пихатість.

Щоб якось виділити свого заступника з керівництва Третього Райху із загальної маси нагороджених воєначальників А. Гітлер заснував нове звання, яке стало на щабель вище за фельдмаршальський ранг. Єдиним його володарем протягом усієї війни залишався Г. Герінг. Для рейхсмаршала була встановлена (ним самим) особлива форма одягу.

Битва за Британію, що була програна Люфтваффе, серйозно підірвала віру А. Гітлера в непереможність власних військово-повітряних сил, якою так хизувався Г. Герінг і яку він спромігся вселити у фюрера, а заодно змусила його засумніватися також в здібностях Г. Герінга в ролі головнокомандувача. Його ставлення до райхсмаршала почало поступово погіршуватися. Гітлер все частіше став дорікати Г. Герінгові за недоліки в очолюваних ним відомствах. Та все ж, спеціальним декретом від 29 червня 1941 року офіційно призначив Г. Герінга своїм наступником у разі своєї смерті, а також на той випадок, якщо він, фюрер, за якою-небудь іншої причини не в змозі буде виконувати свої обов'язки.

Г. Герінг був проти війни з Радянським Союзом ^{[джерело?]}, але так і не зумів переконати А. в тому, що війна на два фронти для Німеччини буде безперспективна. Поступово, в ході війни на Сході, Люфтваффе втратили свою перевагу в повітрі. Британо-американська авіація почала здійснювати масовані повітряні нальоти на німецькі міста та промислові центри. Підпорядкована Г, Герінгу німецька ППО виявилася не в змозі протистояти її ударам, а основні сили Люфтваффе були залучені на Східному фронті. Авіаційна промисловість Німеччини, яка також перебувала у сфері відповідальності Г, Герінга, не справлялася з покладеними на неї завданнями. Внаслідок всіх цих причин вплив Г, Герінга у вищих ешелонах влади почав швидко слабшати, звинувачення на його адресу сипалися з усіх боків.

Герінг, Адольф Гітлер та Альберт Шпеєр. 10 серпня 1943

Починаючи з 1942 року повноваження Г. Герінга в економіці були різко обмежені, багато з них перейшли до нового фаворита фюрера Альберта Шпеєра, призначеного на посаду імперського міністра озброєнь і боєприпасів. Нищівний удар престижу Г. Герінга завдала катастрофа німецьких військ під Сталінградом. У листопаді 1942 року він запевнив А. Гітлера, що Люфтваффе забезпечить безперебійне постачання повітрям усім необхідним оточеної під Сталінградом 6-ї польової армії генерала Ф. Паулюса. Ця обіцянка була нездійсненою, про що Г. Герінга і А. Гітлера попередили деякі з його підлеглих, котрі більше за свого начальника розуміли реальні обставини на Східному фронті. Однак Г. Герінг не бажав нікого слухати. Він намагався за будь-яку ціну повернути довіру А. Гітлера, що похитнулася. Спроба створити «повітряний міст» закінчилася повним провалом, а Люфтваффе зазнали невиправних втрат, особливо в транспортній авіації та льотних кадрах (за штурвали транспортних літаків за наказом Г. Герінга були посаджені інструктори авіаційних училищ). Після цього Г. Герінг, як воєначальник, остаточно втратив довіру А. Гітлера, який майже повністю перестав з ним рахуватися в оперативно-стратегічних питаннях.

Герінг на похованні генерал-полковника Гюнтера Кортена. 3 серпня 1944

До середини 1944 року стало очевидним, що Люфтваффе зазнали нищівної поразки: їх боєздатність різко впала, втрати були величезні, загинула більшість льотчиків, з якими рейхсмаршал починав війну, поповнення, що прибувало, не могло замінити досвідчених асів і швидко вибувало з лав. Нальоти союзної авіації на Німеччину були все більш руйнівними. Терпець А. Гітлера нарешті увірвався, і він публічно звинуватив Г, Герінга в нездатності виконувати свої обов'язки, поклавши на нього всю відповідальність за ті жахливі руйнування, яких зазнали в результаті нальотів ворожої авіації німецькі міста. Але, попри це, ніяких висновків щодо Г. Герінга фюрером зроблено не було, жодного зі своїх численних постів він не позбувся. Коли почалися бої за Берлін, в Оберзальцберг (Баварія), де перебував Г. Герінг, прибув начальник Генерального штабу люфтваффе генерал К. Коллер. Він поінформував свого головнокомандувача про те, що А. Гітлер, який залишився в обложеному радянськими військами Берліні, практично втратив можливість керувати державою й збройними силами. «Прийшов час діяти вам, пане райхсмаршал», — такими словами завершив свою доповідь Коллер.

23 квітня 1945 Г. Герінг звернувся по радіо до Гітлера з проханням дати свою згоду на вступ в силу закону від 29 червня 1941 року, за яким Г. Герінг поклав на себе обов'язки голови держави.

«Мій фюрер, — радирував рейхсмаршал Гітлерові, — оскільки Ви вирішили залишитися в Берліні, чи згодні Ви, щоб я перебрав на себе загальне керівництво Райхом, як Ваш заступник, у відповідності до декрету від 29 червня 1941 року при повній свободі дій в країні та за її межами? Якщо до 10:00 вечора сьогодні не надійде відповіді, то я буду вважати, що Ви втратили свободу дій, та буду діяти в найвищих інтересах країни й нашого народу. Неможливо висловити те, що я відчуваю в найважчий час мого життя. Нехай захистить Вас Всевишній і, можливо, Ви залишите Берлін і приїдете сюди, незважаючи ні на що! Відданий Вам, Герман Герінг».

Відповідь надійшла негайно:

"Ваші дії становлять вищий ступінь зради стосовно фюрера й націонал-соціалізму. Покарання за зраду — смерть. Але, беручи до уваги ваші колишні заслуги перед партією, фюрер не накладе це вище покарання, якщо ви підете з усіх своїх постів. Відповідайте: «так» чи «ні».

Одночасно заступник А. Гітлера по партії Мартін Борман віддав наказ керівництву СС в Оберзальцберзі негайно заарештувати Г, Герінга за державну зраду. «Ви відповідаєте за це своєю головою», — пригрозив М, Борман есесівцям. Декрет від 29 червня 1941 року був скасований А. Гітлером. В той же день Г. Герінг і його оточення були заарештовані загоном СС. Заарештованих розмістили на віллі, яку вони займали до цього.

26 квітня 1945 Г. Герінг був зміщений А. Гітлером з посади головнокомандувача Люфтваффе, а також позбавлений всіх інших посад, чинів і нагород. Через 6 днів після арешту, коли союзна авіація піддала Оберзальберг сильному бомбардуванню, розжалуваний рейхсмаршал був переведений в замок поблизу Маутендорфу (Австрія).

29 квітня 1945 року у своєму заповіті А. Гітлер виключив Г. Герінга з партії та замість нього призначив своїм наступником грос-адмірала К. Деніца. 5 травня есесівці передали охорону Г. Герінга підрозділу Люфтваффе, який одразу ж звільнив його з-під варти. Коли йому стало відомо про самогубство А. Гітлера, він сказав своїй дружині: «Він мертвий, Еммо! Тепер я вже ніколи не зможу пояснити йому, що був вірним йому до кінця!».

8 травня Герінг виїхав назустріч наступаючим американським військам, сподіваючись зустрітися з верховним головнокомандувачем союзними військами американським генералом Д. Ейзенхауером, щоб домовитися з ним про умови капітуляції Німеччини, хоча не мав на те жодних повноважень і нікого, крім себе, не представляв. 9 травня 1945 року Герман Герінг був затриманий американцями на дорозі з Маутерндорфа в Берхтесгаден (північно-західна Австрія). Не володіючи реальною обстановкою, Герінг вирішив діяти у своїй звичній манері — нахабний волюнтаризм, густо замішаний на авантюризмі. А обстановка до того часу склалася наступна. Німецькі війська на Західному фронті вже кілька днів тому повністю припинили опір і в масовому порядку здавалися в полон. Ще 5 травня капітулювала група армій «G», що діяла в Баварії (генерал Ф. Шульц). У ніч на 7 травня представники уряду Деніца підписали з верховним командуванням союзників на Заході попередній протокол про капітуляцію Німеччини. Тому, вести в даній ситуації якісь переговори та про щось домовлятися було вже занадто пізно. Більш цього, союзникам було добре відомо про офіційний стан Герінга, який не мав ніяких владних повноважень, й був по суті самозванцем.

Герінг у супроводі двох офіцерів військової поліції під час судових слухань, 8 березня 1946

Під час обіду з іншими підсудними

Через кілька днів Герман Герінг був заарештований і як один з головних військових злочинців відданий суду Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі. Під час слідства і суду був найважливішим підсудним. Герінг прекрасно усвідомлював своє становище другої (після Гітлера) особи в Третьому Рейху та охоче грав роль лідера серед інших головних обвинувачених нацистського режиму, хоча деякі з нацистських ватажків висловлювали стосовно до нього відверте презирство. Але патологічне марнославство не залишало «наці № 2» навіть на лаві підсудних. У ході процесу з'ясувалося, що роль Герінга як державного діяча й особливо воєначальника вищого рангу багато в чому була бутафорською. Займаючи велику кількість вищих посад у державі, він виконував покладені на нього обов'язки вкрай недбало, передоручав всю роботу своїм підлеглим і не здійснював належного контролю за їх діяльністю. Величезну кількість документів, що проходила через нього, у тому числі й особливої важливості, він підписував, навіть не читаючи їх. Проте на суді, треба віддати йому належне, Герінг не намагався заперечувати свою відповідальність за всі підписані ним документи та перекласти вину на когось іншого.

Свій захист під час суду Герінг вів досить вміло, виявляв велику винахідливість і спритність, не раз ставив своїх обвинувачів, особливо американця, у вельми скрутне становище. На відміну від деяких інших підсудних, Герінг жодного разу і ні в чому не намагався звалити відповідальність на Гітлера чи прикритися його ім'ям. Як правило, всю відповідальність він сміливо брав на себе і всією своєю поведінкою прагнув підкреслити не тільки свою значущість в історії Третього Рейху, а й свою відданість Адольфу Гітлеру і справі націонал-соціалізму. Таку лінію поведінки Герінга не змогло похитнути навіть нагадування про те, що в останні дні війни Гітлер звинуватив його в державній зраді, і тільки завдяки збігу обставин він зумів уникнути неминучої розправи.

Ніяких пом'якшувальних обставин у справі Герінга трибунал не знайшов і засудив його до смертної кари через повішення.

Пізно увечері 15 жовтня 1946 року, за 2:00 до страти, призначеної на 1.00 16 жовтня, колишній рейхсмаршал покінчив життя самогубством, проковтнувши ампулу з ціаністим калієм.

Піти від заслуженої відплати Герінгу допомогла недбалість американської влади, які надали йому деякі привілеї як екстраординарному підслідному. Досить сказати, що за весь час перебування у в'язниці Герінга ні разу не обшукали, як слід. Кремація тіла Герінга була проведена в колишньому концтаборі Дахау, де ще зберігалася єдина піч для спалювання трупів. За рішенням Міжнародного військового трибуналу прах колишнього рейхсмаршала був скинутий у сміттєву яму.

Під час ув'язнення, Герман Герінг давав інтерв'ю американському військовому психологу Густаву Гілберту. Спостереження, здійснені протягом інтерв'ю, допитів, підслуховування та розмов з німецькими в'язнями в ході Нюрнберзького процесу, зокрема з Германом Герінгом, лягли в основу майбутнім публікаціям, найвідоміша з яких Нюрнберзький щоденник (англ. The Nuremberg Diary). Про Герінга Гілберт написав окрему статтю Герман Герінг: люб'язний психопат. Цікаво, що Гілберт сам був євреєм, але не казав нацистським лідерам про це задля налагодження контакту.

Відома розмова між Гілбертом та Германом Герінгом, опублікована в книзі:

Герінг: Ну звичайно, люди не хочуть війни. Навіщо якомусь бідному нечупарі з села ризикувати своїм життям на війні, коли найбільше, що він може отримати на ній, так це повернутися назад на свою ферму одним цілим? Природно, звичайні люди не хочуть війни: ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, ні в Німеччині. Це зрозуміло. Але, зрештою, є лідери країни, які визначають її політику і для них це завжди просте питання направити людей вперед, чи це демократія, чи фашистська диктатура, чи парламент, чи комуністична диктатура.

Гілберт: Є одна різниця. При демократії люди мають право голосу через своїх обраних представників, а в Сполучених Штатах лише Конгрес може оголошувати війни.

Герінг: Все це дуже добре, але чи є право голосу, чи немає, люди завжди можуть бути залучені до ігор своїх лідерів. Це легко. Все, що вам потрібно зробити — це сказати їм, що на них напали і звинуватити пацифістів у браку патріотизму і нараженні країни на небезпеку. Це працює однаково в будь-якій країні.

За завданням Гітлера Герінг ще до нападу на СРСР очолив роботи зі складання спеціальних «Директив з керівництва економікою в окупованих східних областях» («Зелена тека»). 29 червня 1941 року за наказом Гітлера Герінг був призначений «уповноваженим з використання економіки окупованих східних областей», фактично економічним диктатором на захоплених територіях. Діяльність Герінга у цьому напрямку координували великі німецькі підприємці Крупп, Стіннес, Тіссен, Флік та ін.

Як організатор економічної експансії Німеччини в Україні, Герінг стимулював відкрите і нічим не обмежене пограбування. Створив концерн «Герман Герінг верке», до якого було включено на правах особистого володіння низку найбільших недемонтованих підприємств України, зокрема, Ворошиловградський паровозобудівний завод та ін. Дії Герінга, як економічного диктатора України відзначалися екстремізмом та жорстокістю.

• Залізний хрест
  • 2-го класу (15 вересня 1914)
  • 1-го класу (22 березня 1915)
• Нагрудний знак пілота-спостерігача (Пруссія) (15 листопада 1914)
• Орден Церінгенського лева, лицарський хрест 2-го класу з мечами (19 серпня 1915)
• Нагрудний знак військового пілота (Пруссія) (12 жовтня 1915)
• Почесний кубок для переможця у повітряному бою (15 квітня 1916)
• Королівський орден дому Гогенцоллернів, лицарський хрест з мечами (20 жовтня 1917)
• Орден Військових заслуг Карла Фрідріха, лицарський хрест (2 червня 1918)
• Pour le Mérite (2 червня 1918)
• Нагрудний знак «За поранення» в чорному

• Пам'ятний знак пілота (Пруссія)
• Почесна медаль Світової війни з бойовою відзнакою
• Почесний знак Німецького об'єднання автомобілістів і повітроплавців в золоті

• Членський знак Сталевого шолому (1933)
• Орден крові (9 листопада 1933)
• Золотий партійний знак НСДАП (1 грудня 1933)
• Почесний знак Німецького Червоного Хреста
  • 1-го класу (1934)
  • великий хрест
• Почесний хрест ветерана війни з мечами (1 вересня 1934)
• Орден дому Саксен-Ернестіне, великий хрест (1930-ті)
• Знак льотного складу (19 січня 1935)
• Пам'ятна нарукавна стрічка «Винищувальна ескадра барона фон Ріхтгофена №1 1917/18» (1935)
• Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го, 2-го і 1-го класу (25 років)
• Німецький Олімпійський знак 1-го класу
• Срібний орел гау Тюрингія (20 квітня 1937)
• Золотий почесний знак гау Берлін
• Посадовий ланцюг президента і члена президіуму Німецької академії аеронавтики (21 січня 1938)
• Почесний знак протиповітряної оборони 1-го ступеня (20 квітня 1938)
• Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року»
• Медаль «У пам'ять 1 жовтня 1938» із застібкою «Празький град»
• Медаль «У пам'ять 22 березня 1939 року»
• Медаль «За вислугу років у НСДАП» в бронзі, сріблі та золоті (25 років)
• Застібка до Залізного хреста 2-го і 1-го класу (30 вересня 1939)
• Лицарський хрест Залізного хреста (№ 4; 30 вересня 1939) — отримав 3 нагороди одночасно.
• Данцигський хрест 2-го і 1-го класу (жовтень 1939)
• Великий хрест Залізного хреста (19 липня 1940) — за успішне завершення Французької кампанії.
• Комбінований Знак Пілот-Спостерігач в золоті з діамантами
• Нагрудний знак підводника з діамантами — подарований Карлом Деніцем.

• Орден «Святі Рівноапостольні Кирило та Мефодій», малий орденський ланцюг
• Орден «Святий Олександр»
  • великий хрест із зіркою і діамантами
  • малий орденський ланцюг
• Орден «За хоробрість» 1-го ступеня, 1-й клас

• Королівський угорський орден Святого Стефана, великий хрест
• Орден Заслуг (Угорщина), великий хрест з короною Святого Іштвана

• Орден Святих Маврикія та Лазаря, великий хрест (1938)
• Вищий орден Святого Благовіщення, малий орденський ланцюг (22 травня 1940)
• Орден Корони Італії, великий хрест
• Савойський військовий орден, великий хрест (27 листопада 1941)
• Колоніальний орден Зірки Італії, великий хрест
• Орден Римського орла, великий срібний хрест

• Імперський орден Ярма та Стріл, великий ланцюг
• Нагрудний знак пілота (Іспанія)

• Орден Михая Хороброго 3-го, 2-го і 1-го класу (21 жовтня 1941) — отримав 3 нагороди одночасно.
• Орден «Доблесний авіатор», командорський хрест з військовою відзнакою і мечами
• Орден Кароля I, великий хрест і ланцюг
• Нагрудний знак військового пілота (Румунія)

• Орден Білої троянди (Фінляндія), великий хрест з мечами
• Орден Лева Фінляндії, великий хрест з мечами
• Нагрудний знак пілота (Фінляндія) з діамантами (27 серпня 1941)
• Орден Хреста Свободи, великий хрест з мечами (25 березня 1942)

• Орден Квітів павловнії (29 вересня 1943)
• Орден Вранішнього Сонця 1-го ступеня
• Почесна катана національної організації Shochoku Seishin Shinko-kai — «За вірність Великій Німеччині і видатні військові подвиги.»

• Орден Корони короля Звоніміра, великий хрест із зіркою і дубовим листям
• Нагрудний знак військового пілота (Хорватія)

• Військова медаль (Османська імперія)
• Орден Цариці Тамари (Грузинська Демократична Республіка)
• Орден Данеброг, великий хрест з діамантами (Данія; 6 серпня 1938)
• Орден Меча, великий хрест (Швеція; 2 лютого 1939)
• Орден Білого орла (Сербія), великий хрест (Королівство Югославія)
• Орден Хреста Перемоги, великий хрест (Перша словацька республіка)