Клубівці

Першою зафіксованою назвою є Klubowcze (укр. Клубівче), 1578 (Źdź, том 18/1, с. 89); Тобто, поселення Клуба, який міг бути засновником, чи лідером громади, або існувати лише яко місцева легенда. Згодом, у XVI ст. письмова назва трансформувалася в Klubowce (укр. Клубівці). Яка збереглася дотепер. Частково, зміни зазнала лише польська назва, де згодом непалаталізована «л» стала записуватися як «ł», Kłubowce. Д. Бучко і М. Гудаш розглядають це, яко патронімічну назву, яка походить від власної назви Клуб, що походить від іменника і має підтвердження в словниках. (Бучко, 1990, с. 77 [1]; Гудаш, 2004, с. 142). Тому ця версія є найвірогіднішою.

Анна Чапля вважає, що назва села походить від слова клуб (pol. kłąb) – в значенні, щось кулястої форми. Що, ймовірно, якось характеризувало територію на якій жили люди. До слова, село отечене лісом майже довкола.

Але ця версія, на жаль, не пояснює чому польською мовою нава села була не Kłąbowce і не відповідає згаданій вище першій письмово зафіксованій назві.

Місцевий краєзнавець Йосип Карпів вважає, що село отримало таку назву ззовні, через те, що люди жили клубами. Але оскільки слово клуб в наддістрянських діалектах української мови було запозичене з палаталізованою «л» і звучало, як "клюб", то ця версія не є достатньо обґрунтованою.

Також додає, що жителі сусідньої Тисмениці називали людей клубками.

Ім'я Клуб, в свою чергу, походить від слова "клуб" клуб, яке мало декілька значень. Перше – щось зібране в кулю, скручене колом, кругле. Або ж друге – стегно. Ймовірно, воно описувало зовнішні риси людини. Оскільки слова є спорідненими, то великого значення це не має. Походить від праслов'янсткого *klǫbъ – щось кругле.

Ймовірно, є спорідненим з латинським glomus [2], що означає щось кулястої форми, клубок ниток. Звідси й глобус. Обидва слова походять з праіндоєвропейської *gel – «скручувати, клубок». Відповідно, можуть бути коґнатом з праґерманським словом *klumpô, зокрема, англ. club, від праіндоєвропейського *glembʰ- «охоплювати», що теж походить від *gel [3].

Vasil Âacìj також згадує попередні дослідження, додаючи потенційно ще одну етнічну назву поселення *Клубів, чи Клубівка (Âacìj, 2015, с.142). Але в цьому випадку походження назви ведуть від імени Клементина і є зафіксована назва Клембівка. Тому, зв'язок сумівний [4]. А походження назви іншого поселення Клубівка невідоме.

1. Черняхівське поселення І тисячоліття нашої ери, в 1,5 кілометра на північний захід від автостанції в селі Клубівці, вліво від дороги Клубівці – Вільшаниця, на правому березі безіменного потічка, виявлено в 1973 році Л.М.Микитенком.
2. Курганний могильник Клубівці І невизначеної приналежності, у лісі, на південний схід від села, урочище Пожарниця, розмір – один гектар, висота курганів біля одного метра, діаметр – до 20 метрів.
3. Поселення Клубівці ІІ бронзової доби, на схід від села, урочище Таборище, розмір – 100 на 200 метрів.
4. Поселення Клубівці ІІІ ранньої бронзи 1,5 кілометра на північний захід від села, урочище Помірки, розмір – 100 на 80 метрів.
5. Поселення Клубівці ІV ранньої бронзи на південно-західній окраїні села, розмір – 200 на 400 метрів.

Один із найдавніших переказів, який побутує в селі, розповідає, що в другій половині XII століття, коли Галицьке князівство досягло найбільшого розквіту, а столичне місто Галич. вело торгівлю із сусідніми державами, шлях вів торгівців через Сілець (передмістя Галича), Узин, Вільшаницю, Таборищі, на полудень до Молдови і далі. При цьому шляху один чоловік побудував хату, яку тоді називали будою, і мимоволі став засновником населеного пункту. Через певний час хат стало більше. Виникло поселення, яке одержало назву Буди. Його назва дойшла до наших днів і тепер існує як місцева назва лісу.

Зв'язок слова «буда» зі словом «будувати» і вживання його у давнину в значенні «хата», «хатина» підтверджують «Етимологічний словник української мови», словник Б.Грінченка 1907 р. та інші джерела. Населення Буди займалося переважно землеробством і скотарством. Певне значення мало те, що село знаходилося поблизу столичного міста Галича. Іншими близькими містами були Тисмениця і Тлумач, які згадуються в Іпатіївському літописі: перше — 1144, друге — 1213 року. Буди були розташовані ліворуч від центральної дороги, що веде до Вільшанці. Тут стояли хати. Трохи далі від дороги, на невеликому пагорбі, був цвинтар (ця назва збереглася дотепер). Тепер на місці гробів можна побачити ледь помітні заглибини. Далі, внизу, було орне поле, на якому вирощували урожай. Частина землі з південного боку села називається Розсічки (від слова розсікати).

П'ять глибоких потоків, що беруть початок у лісі, тут зливаються в один. Вони розсікають поле на декілька частин. Ці потоки у місці злиття утворювали невелике болото, яке називалося Брідки (від слова «брід»). Поле, що прилягає до болота, також має назву Брідки. Найбільший яр, утворений у лісі водою, і прилегла до нього територія мають назву Панькова яма. Назва походить від слів «пан», «панок». Так колись називали чорта, коли не хотіли його згадувати.Розповідають, що за Польщі, у році 1929, на Розсічках Карпів П. С. (1900—1984) корчував біля давньої лісової дороги дубовий пень і знайшов під ним одягнений у почорнілу бляху дерев'яний горщик зі старовинними монетами. За порадою людей він здав його в якийсь урядовий будинок у Станіславі коло вокзалу. За Польщі територію, що має назву Буди, тримали Пронюк Федір Миколайович (Федь Ткачів) і Савчук Федір Миколайович (Федь Савчуків). Тоді, як і раніше, вважали, що ліс має велику цінність, бо дуби можна продати будь-коли і мати за них гроші. Якщо господар ділив ліс у спадщину між синами, то з першу рахував дуби і розподіляв порівну, а вже потім — землю. У 1240 році у Галицько-Волинське князівство вдерлися монголо-татарські завойовники. Вони зруйнували і пограбували Галич, ними було знищено й село Буди. Люди, які залишилися, переселились жити вглиб лісу, подалі від центральної дороги, що вела до столиці.

Мешканці колишнього села Буди своє нове поселення назвали Пеколів. Щодо цієї назви, то від старожилів вдалося почути думку, що пеколівці не буди гарантовані від нападів ворогів і коло села тримали варту. Вартові на вежах, встановлених на найвищих місцях, при наближенні турків чи татар запалювали смолоскипи, повідомляючи таким способом про небезпеку. Ці вогні тоді називали «пекулі» або «пеклівці», що й дало назву селу. У «Матеріалах для словника давньоруської мови» І.Срезненського слово «пеколь» тлумачаться як «смола», «вогонь».

Королівство Польське

З історичних джерел відомо, що Галицько-Волинське князівство як держава існувало досередини XIV століття. Польські феодали в 1349 році захопили галицькі землі. В 1370 році їх загарбала Угорщина, але в 1387 році вони знову — і вже надовго опинилися під владою польських феодалів.

У «Гродських і земських актах» знаходимо відомості про нього за 1466 рік. Із документа № 4021[5] дізнаємося, що якійсь польській «знатного роду пані» у спадщину залишилися маєтки, які «розташовані на території Руси в районі Галицькому», зокрема в Пекловці та Колодзейові.

Село Клубівці засновано в 1520 році.

У 1598 р. Тодішній власник Єзуполя, ротмістр, майбутній воєвода брацлавський Якуб Потоцький отримав пожертву від Самуїла, Лукаша та Миколая Сєненських, трьох синів загиблого галицького каштеляна Яна Сєненського, Тисменицю з прилеглими селами: Добровляни, Клубівці, Микитинці, Вільшаниця, Підлужжя, Підпечари, Пшеничники, Студенець, Угорники, Узин, Вовчинець. Цю власність Ян Сєненський забрав у родини Паневських [6].

В історичній та краєзнавчій літературі відомий факт про перебування на Таборищах козаків на чолі з Максимом Кривоносом.

У 1648 році Семен Височан разом зі своїм повстанським загоном підійшов до замку в сусідньому селі Палагичі, але здобути його не зміг. Тоді він вирішив звернутися за допомогою до козаків, які стояли в Клубівцях. Частина війська перейшла до Палагич, але, за порадою козацького отамана, ні повстанці, ні козаки не штурмували замок, щоб не зазнати людських втрат, а знайшли серед прислуги замку своїх прихильників. Бідна служниця Зося перед досвітком, коли всі заснули коло бійниць, їм відчинила браму до замку. Козаки перебили польську шляхту, а здобуте добро розділили між людьм.

Указом Президії Верховної Ради УРСР 23 жовтня 1940 р. Клубовецька сільська рада передана з Тлумацького району до Тисменицького району.

У давні часи при церкві велася історія, хтось із грамотних людей фіксував у зошиті події, які відбувалися, а також відомості про Буди і Пеколів. Зацікавлені особи читали цю рукописну книгу, її зміст передавали із уст в уста. Історія села Клубівці писалася із покоління в покоління і зберігалася в церкві. Тривожного 1946 року Василь Михайлишин забрав її додому і тримав у стайні в старому відрі. Однак радянський активіст Федір Мальцев і тут знайшов її і забрав, бо вважав що вона суперечить радянській владі.

В Клубовецькому лісі була криївка УПА. 13 березня 1951 року енкаведисти ще досвіта приїхали в село, зробили облогу, перекрили лісові дороги. Коли настав ранок, вони взяли із села кількох чоловік і привели в ліс поблизу Монастирного провалу. На їх очах прибула машина. З неї вийшли два чекісти та одна людина в плащ-палатці, обличчя  якої було закрите. Саме вона була зрадником, показала вхід до криївки. Чекісти змусили цивільних людей розкопувати вхід, а самі стояли на сторожі з автоматами. Вони почали закидувати вхід до криївки гранатами, напускати задушливого диму.

А партизани в той час знищили документи, гроші, друкарську машинку, радіоприймач, старий одяг. Переодягнулися в святкову одежу, і коли кінець став очевидним, з криївки почулися глухі постріли. Тут загинуло восьмеро осіб, прізвищ яких ніхто не знав.

Потім під вартою енкаведистів їх мертвими відвезли до Тисмениці, залишили, як було наказано, під будинком НКВС на показ і пострах іншим. Місце поховання невідоме. Тепер, у результаті пошукової роботи встановлено прізвища та імена повстанців, роки і місця їх народження, псевда, які золотими літерами викарбовано на меморіальній плиті.

Клубівці з присілками на тактичній мапі (1925).

Та́борищі ― присілок села Клубівці, який розташований на схід від Великого мосту. Тут знаходиться роздоріжжя. За легендою на цьому місці таборувалося військо Богдана Хмельницького,

коли йшли на Львів, звідси й назва. Жолуді, якими годували коней проросли. Вздовж дороги було багато дубів, які місцеві жителі називали дубами Хмельницького. До нашого часу зберігся лише один.

Хатки́ ― присілок, що знаходиться на південний захід від центру села, дорогою до Тисмениці. Назва походить від слова «хата».

Через Клубівці проходить автодорога Н18 Івано-Франківськ — Бучач — Тернопіль — частина колишнього державного гостинця Бережани — Монастириськ — Станиславів,[7] який також називали «Тракт Бережанський.»[8] А також автодорога Р20 Снятин — Городенка — Тлумач — Тязів, колишній шлях з Древнього Галича на Молдову. Обидві дороги утворюють кільцеву розв'язку. Друга кільцева розв'язка знаходиться на межі з Тисменицею.

Принаймні у 1854 р. через село проходив мурований гостинець Бучач — Озеряни — Монастириська — Нижнів — Станиславів [9].

Паралельно автодорозі, через ліс на півдні села проходила одноколійна залізниця Станіславів — Бучач — Гусятин — Ярмолинці (Cхідно-Галицької частини трансверсальної залізниці), будівництво якої розпочалося у 1883 році. До листопада 1884 році завершилось на відтинку до Бучача (зокрема, через станції Хриплин, Палагичі[10]). Перший вантажний потяг на лінії Станислав — Бучач поїхав 1 листопада 1884 р., перший пасажирський — 15 листопада 1884. [11] Під час відступу німецьких військ у Другій світовій війні за наказом Гітлера залізниця була розібрана, місцеві ж розтягли для будівництва. Шлях, який залишивсяв в народі називають «Колія».

• Михайло Каратницький (псевдо Маяк) — провідник Тлумацького надрайонного проводу ОУН, загинув у Клубівцях 13 березня 1951 р.[14]