Любитів

Посеред села Любитів безстічне Любитівське озеро. Розміри 0.5 км×0.5 км (Пн—Пд×Зх—Сх). Рівень води в озері має кількарічні цикли.

Живиться поверхневими стоками та підземними джерелами. Взимку замерзає. Озеро є популярним місцем рибної ловлі для мешканців навколишніх сіл та міста Ковеля. Спільнота рибалок проводить періодичне зарибнення водойми.

Свого часу на озері любила відпочивати Леся Українка, сім'я якої тривалий час мешкала в сусідньому селі Колодяжне.

В озеро, ближче до східного берега, у часи Другої світової війни впав та затонув військовий літак.

Найдавнішу згадку про село знайдено в описі замка Любарта датованому 1545, який наведений в збірці зібраної із церковних, монастирських та приватних архівів по Київській, Подільській і Волинській губерніях[4] наведена така цитата:

...селом володіє Ванько Білостоцький: воно дане його предкові за князя Семена[6], старости Луцького.

В 1569, внаслідок підписання Люблінської унії село, як і більша частка українських земель перейшло під польське панування. Син Ванька Білостоцького Михайло в 1570 році розподілив батьків маєток в Любитові між чотирма своїми зятями та донькою Вегериною[7][8].

У подальшому щодо села не раз точилися феодальні міжусобиці. Наприклад, 23 серпня 1573 року було подано позов до суду в конфлікті між власниками села Любитів та власником села Ворона Володимирським єпископом Феодосієм. А наступного 1574 року єпископ Феодосій із загоном напав та пограбував село, спустошив поля[7][8].

Під час Визвольної війни багато любитівчан билися у військах Богдана Хмельницького. Також селяни робили напади на обози та загони шляхти, що втікали через Ковельщину від навали козаків. Після повернення польської влади — певна частина селян переселилася на Придніпров'я[1].

На перший час після Хмельниччини послабився тиск на селян, та надалі побори ще більше зросли, загалом селяни відробляли різноманітні феодальні повинності та мусили сплачувати також податки поголовний, подимний та податок на утримування шляхетського війська. Впродовж XVII-го століття, у рамках Берестейської унії Любитівська сільська парафія стала з православної греко-католицькою. Ще одна згадка датується 1679 роком, коли волинська шляхта подала прохання до князя Вишневецького видати селян-втікачів (в тому числі втікачів із Любитова), що оселилися в Збаразьких слободах. Село Любитів тоді належало Вацлаву шляхтичу Канусовському[1][8].

Німецька топографічна мапа. 1912

Після третього поділу Польщі в 1795 ці землі відійшли до складу Росії. Була утворена Любитівська волость, яка увійшла до складу Ковельського повіту, Волинської губернії. В 1812 році під час Французько-Російської війни в лісах навколо Любитова діяв партизанський загін з очільником Обуховим. Під час однієї із сутичок Обухов загинув, був похований неподалік села, на могилі насипали курган[1]/

В I-а пол. XIX ст. основними землевласниками були Л. Л. Вержбицький (520 десятин), Р.Рибчинський (204 дес.), Л. Руцинський (174 дес.), церкві належало 42 дес. орної землі, бл. 40 дес. сіножатей[9].

В 1861 після скасування кріпацтва в Російській імперії всі селяни отримали особисту свободу, але земельні наділи, якими користувалися селяни передавалися їм на викуп, для чого виділялися кредити із казни. Так 38 дворів мали сплатити 2 474 рублів поміщику Л. Вержбицькому за свої ділянки з умовою не будувати на них млини, а також не дозволялося користуватися лісом[1].

В Листопаді 1875 року було відкрито перший навчальний заклад в селі — початкове народне училище[1].

На початку століття в Любитові, та у сусідньому Колодяжному, виникли проукраїнські осередки. В Колодяжному під впливом сім'ї Косачів, у Любитові — сім'ї Підгірських. Зокрема уродженець Любитова Самійло Максимович Підгірський в майбутньому став адвокатом, був делегатом від Волині до Української Центральної Ради 2-го та 3-го скликання[10][11].

25 Лютого (9 Березня за новим стилем) 1914 року молодь села відмітила 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, без дозволу властей. За кілька днів по тому біля пам'ятника «царю-визволителю» Алєксандру ІІ, що стояв в центрі села понівечила всі дерева поблизу. Значну частину молоді було арештовано[1].

Під час Великої війни фронт кілька разів проходив через село. Частину селян було евакуйовано в Київську та Катеринославську губернії[1].

4 серпня 1920 село захопила 25-а Чапаєвська дивізія (Червона армія). Одразу було обрано комітет незаможних селян (комнезам).

4 вересня 1920 село було захоплене польськими солдатами. Наступного року згідно із Ризьким договором село, як частина Волині відійшло до 2-ї Речі Посполитої. Любитів став центром однойменної сільської ґміни, що об'єднувала 22 громади, проіснувала з 1921 по 1939 роки.

Польща на Східних кресах проводила політику пацифікації, що породжувало протидію українців, так у 1932-33 роках в селі утворився осередок ОУН. Любитівчанин Павло Новосельський був одним зі співорганізаторів Ковельської повітової команди УВО, керівником якої був колодяженець племінник Лесі Українки — Юрій Косач.

Меморіал на кладовищі в пам'ять полеглим солдатам (перша братська могила)

Могили братські (2) радянських воїнів - друга могила

Могила старшого лейтенанта Торопова (з синім хрестом)

Могила революціонерки Алексієвської Є. З.

У Вересні 1939 згідно із Пактом Молотова — Ріббентропа село захопили радянські війська. В Січні 1940 головою сільради став О. Т. Кот, секретарем — М. Г. Комісарук. Одразу ж почалася колективізація організація колгоспу ім. В. І. Леніна. За рік колгосп мав вже 250 га орних земель, 60 коней, 25 корів. У лютому в селі було організовано курси трактористів та МТС, яку очолив Юзеф Собесяк[12].

За першого правління СРСР неподалік від села в напрямку Колодяжного було збудовано невеликий військовий аеродром та казарми військовиків. В перший же день Німецько-Радянської війни аеродром був обстріляний німецькими літаками, що поверталися зі сходу.

27 червня 1941 року село захопили нацистські війська. Партизани з навколишніх лісів, куди увійшла й низка любитівчан, впродовж роки війни здійснили ряд диверсій зокрема на відтинку залізниці Ковель-Ківерці.

Під кінець червня 1943 року військо УПА вибило з Любитова німецьку залогу[13].

В Листопаді 1943, воїни УПА вбили 4 людей родини Вишневських, що мешкали в Любитові. Вижила лише 10-літня дівчинка, яка на момент погромів була за межами доми. Перелякану дівчину селянин українець, відвів до її дядька в Ковель[14].

31 січня 1944 року поблизу села відбулася битва поміж Армією Крайовою та Українською Повстанською Армією. Польська армія, що базувалася в польській колонії Люблятин вибила українську армію з села Будище, яка відступила до Колодяжного. Проте на підмогу будищанцям вирушили загони, що базувалася в Любитові та на Вороні. Українські вояки було відтіснили поляків до річки Воронка, проте польський загін не розгромили, а несподівано відійшли назад до своїх баз, ймовірно через інформацію про вилазку німецьких військ, які базувалися в Ковелі та були занепокоєні подіями, що відбувалися у безпосередній близькості з містом. Загін Армії Крайової скориставшись цим відступив від Будищ до своєї бази в колонії Люблятин[15].

17 Березня 1944 в село знову увійшли радянські війська на чолі з маршалом Рокоссовським. Але під Ковелем, за 12 км на З-Пн-З^{[прояснити]} від села, війська зупинилися і фронт впродовж 4 місяців кілька разів проходив через село. Частину селян тоді було тимчасово евакуйовано до Голоб. За роки війни загинуло 73 любитівця.

В 1949 році остаточно завершено колективізацію. В 1962 колгосп переведено на госп.розрахунок і селяни отримали гарантовану оплату праці.

До 1970 року вже діяли сільський стаціонар на 35 ліжок, пологове відділення, пункт швидкої допомоги, аптека, дитсадок.

Військовий аеродром після війни тривалий час ще використовувався для цілей сільськогосподарської авіації.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[18]

Свято-Покровська церква

• В Любитові є дерев'яна Свято-Покровська церква, що вже існувала у 1794-му році. За рішення виконкому № 76 Волинської обласної ради від 03 квітня 1992, церква XVIII-го століття визнається пам'яткою архітектури місцевого значення, під номером 173[19]. Використовується Українською православною церквою Московського патріархату, відноситься до Володимир-Волинської єпархії. Настоятель — ієрей отець Василь (Василь Борисович Поліщук)[5][20].
• На сільському кладовищі є братська могила де поховано 736 воїнів, що загинули під час Другої Світової війни[21].
• В парку біля озера монумент слави із написом «Зупинись друже» в пам'ять про загиблих радянських воїнів.
• На центральній площі села знаходиться будинок культури.

Любитівська ЗОШ 1-3 ступенів ім. Лесі Українки

В Листопаді 1875 було відкрито перший освітній заклад — народне училище, що утримувалося коштом місцевої громадськості. Викладання як і повсюдно в імперії велося російською мовою[10]. Першою вчителькою була М. О. Мачтет (сестра Г. О. Мачтет). Та одразу після арешту брата 16 березня 1876 року, вчительку звільнили та вислали до Луцька під нагляд поліції.

В 1911 році відкрито двокласне училище.

За часів Польської республіки освіта розширилася до 4-х класів, та велася польською мовою, українська мова викладалася як окремий предмет. За Радянського союзу школа стала семи- а потім десяти-річною. Викладання почало вестися українською мовою. В 1954 році було зведено нове приміщення, у 2006 році було розпочато капітальний ремонт, а 4 листопада 2008 урочисто було відкрито реконструйовану школу[22]. Зараз це загальноосвітня школа I—III ступенів ім. Лесі Українки, при школі також діє кімната-музей поетеси, а також кімнати-музеї бойової слави, етнографічну та екологічну[23]. Після 2-ї Світової Війни неподалік села розташовувалася школа-інтернат.

Діє філія Голобської дитячої музичної школи, працює Любитівський Будинок культури, дошкільний навчальний заклад «Сонечко»[5]. Працює Любитівська бібліотека-філія № 34. При Свято-Покровській церкві діє недільна школа.

В часи Польської республіки діяла низка підприємств. За селом діяв піщаний кар'єр (баластний кар'єр Шинкера) відкритий в 1924 році, куди було прокладено залізничну колію — вузькоколійку. В 1925 було запущено лісопильний завод Шеля, на ньому працювало 220 робітників[1].

В радянські часи діяла районна МТС (з 1940 по 1941 і з 1945 по 1991) та Ковельське районне об'єднання «Сільгоспхімія». Діяв невеликий цегельний завод. З 1940 року організовано колгосп ім. В. І. Леніна. В 1949 всі 290 господарств села увійшли до його складу. В 1990-х роках реорганізовано в агрофірму «Полісся», земля була розпайована між селянами[1].

Станом на 2009 рік в селі діють ВАТ «Ковельське ремонтно-транспортне підприємство» та ВАТ «Ковельський райагропостач»[22].

Добробут селян базується на сільському господарстві, вироблені продукти продають в місті Ковель. Там же значна частина селян працює. Деякі селяни займаються торгівлею із Польщею.