Мацієвич Левко Макарович

Народився в сім'ї міщанина, службовця цукрового заводу.

Батько — Мацієвич Макар Дмитрович(1850—1928), бухгалтер, згодом — управляючий цукроварні в Олександрівці, що її орендував Торговий дім братів Яхненків і Симиренка.

Мати — Тетяна Федорівна Підгаєцька, донька священика сільського приходу Київської єпархії.

В родині Мацієвичів було 7 дітей. До 1960-х років дожила лише молодша сестра Л.Мацієвича — Оксана Макарівна (тривалий час працювала вчителькою в Обояні та Харкові). Нині з нащадків роду Мацієвичів до останнього часу була на цьому світі донька наймолодшого брата, Євгена Макаровича, — Тетяна (1924-2013) та її сини — Юрій (* 1954) і Сергій (* 1960) Сахни (всі мешкають у Києві).

Дружина — Олександра. Після загибелі Лева Макаровича вдруге вийшла заміж, після 1917 емігрувала з донькою до Франції. Подальша їхня доля не відома.

Меморіальна дошка на будинку, в котрому навчався молодий Лев Мацієвич

1886–1895 — навчався у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, іноземних мов і класичної літератури. Закінчив гімназію з лише добрими та відмінними оцінками[1].

1895 — вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Під час навчання входив до харківської Української студентської громади, який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич[2].

У цей час Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури[3]. Його сестри (старші Мелітина й Олександра та молодша Оксана) склали основу «жіночої української громади» та входили до самодіяльного українського театру в Харкові, під керівництвом Гната Хоткевича[4].

Був делегатом на Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Києві в серпні 1899 року від харківської Студентської Громади, разом із Д. Антоновичем та М. Русовим. Після закінчення з'їзду поїхав закордон до Львова, у відрядження від Громади, щоб видрукувати відозву й постанови з'їзду[5].

1900 — разом із Митьком Антоновичем, Мишком Русовим, Бонькою Камінським та іншими був серед засновників Революційної Української Партії (РУП)[2][6].

За активну громадську діяльність навесні 1901 року був виключений із інституту. Виїхав із Харкова до Севастополя, там по вільному найму поступив на роботу креслярем в креслярську майстерню Севастопольського віськового порту. Працював над дипломним проєктом.

Квітень 1902 — захистив дипломний проєкт комерційного пароплава та одержав диплом Харківського технологічного інституту на звання інженера-технолога[3].

Жовтень 1902 — представивши комісії Морського інженерного училища (в Кронштадті) до захисту проєкт броненосного крейсера (проєкт одержав найвищу оцінку[7]), був зарахований на державну службу по Морському відомству.

1906 — закінчив за 1-м розрядом Миколаївську морську академію в Петербурзі (кораблебудівне відділення).

1907 — закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві, був зарахований в "Списки офіцерів підводного плавання".

1902 — зарахований на державну службу в Корпус корабельних інженерів Морського відомства Російської імперії. Одержав посаду молодшого помічника судобудівника в Севастопольському порту.

У Севастополі брав участь у спорудженні крейсера 1-го рангу «Очаків», здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден.

Від березня 1903 обіймав посади члена приймальної комісії на Севастопольському рейді, старшого помічника суднобудівника по спорудженню броненосця «Іоан Златоуст».

1904 — розробив проєкт бона Севастопольського порту.

1905 — розробив два проєкти протимінних заслонів.

Березень 1907 — переіменований з чину "старший помічник судобудівника" в чин штабс-капітана Корпусу корабельних інженерів.

Червень 1907 — у Кілі (Німеччина) спостерігав за будівництвом для російського флоту підводних човнів «Карп», «Карась» і «Камбала».

Грудень 1907 — призначений спостерігачем за спорудженням субмарин на Балтійському суднобудівному і механічному заводах (Петербург).

1908 — призначений помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету Російської імперії.

1908 — розробив проєкт захисту бойових кораблів від атак торпедами.

1908 ― одним з перших в світі розробив проєкт авіаносця, взявши за основу крейсер «Адмірал Лазарєв». Проєктна довжина мала 77 м, ширина ― 15. Ангар для літаків мав розташувати 15 бортів, які піднімали два ліфти. Пости керування і димарі мали бути встановлені уздовж бортів. Згодом розробляє варіант на 25 літаків.[8][9]

Автор 14 проєктів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них, випередили свій час).

На початку 1908 року захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання.

Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна.

Разом із авіатором Єфімовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні».

Березень 1909 — підвищений до чину капітана Корпусу корабельних інженерів.

Травень 1910 — після створення в Росії Відділу повітряного флоту (шеф — великий князь Олександр Михайлович) Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків).

У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.

Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам'яті Тараса Шевченка.

1903 — брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам'ятника І.Котляревському, сфотографувався разом із учасниками свята — видатними діячами українського національного руху (Микола Міхновський, Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка тощо).

1904 — начальник Таврійського жандармського управління двічі повідомляв, що Мацієвич перебуває під таємним наглядом «ввиду агентурних указаний на то, что он усиленно агитировал среди рабочих Севастопольского порта».

Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга.

Пам"ятник Мацієвичу на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі

Фінансово підтримував український національний рух.

Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко, Микола Левитський.

Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.

Комісія встановила причину катастрофи. У польоті на висоті 385 метрів (це вдалося визначити за уцілілою барограмою) лопнула дротяна розтяжка перед мотором; вона потрапила у гвинт, одна з лопатей гвинта розлетілася на шматки; дріт накрутився на вал мотора, на залишки гвинта, натягнувся — і лопнули інші розтяжки. Аероплан втратив жорсткість, клюнув носом; авіатор, відкинув тіло назад, щоб вирівняти машину, та випав. Якби і не випав, все одно ніщо не врятувало б його. Протокол підписали: полковник Найдьонов, авіатори Михайло Єфімов і Генріх Сегно[10].

Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Ф.Достоєвського. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою (з українськомовним написом) та червоною стрічками.[11]

Похоронна процесія авіатора Лева Мацієвича

Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. На його могилу поклали 350 вінків.

Пам'ятний камінь на місці загибелі Лева Мацієвича

На могилі Мацієвича за кошти, зібрані всенародними пожертвами, встановлено пам'ятник у вигляді 8-метрової колони з червоного фінляндського граніту (автор — І.Фомін, в майбутньому автор будинку Уряду України в Києві).

На місці загибелі льотчика покладено гранітну меморіальну плиту (зараз це ріг Аеродромної вул. та Серебристого бульвару). Неподалік від неї — площа Льва Мацієвича.

Як пише Віктор Петраков у своїй книжці «Лев Мациевич. Памятная книжка…», наприкінці 70-х — початку 80 рр. ленінградська влада ухвалила розширити набережну Неви за рахунок території Нікольського кладовища. На нове місце було перенесено тільки надгробну колону, а прах Л. Мацієвича (як і деяких інших осіб) залишився і невдовзі опинився під асфальтом проспекту Обухівської Оборони.

1911 — при Харківському технологічному інституті відкрито аеросекцію, якій присвоїли ім'я випускника інституту Л.Мацієвича.

На головному авдиторному корпусі Харківського політехнічного інституту (колишній технологічний) встановлено меморіальну таблицю на честь Л.Мацієвича.

1997 — на фасаді одного з будинків у містечку Олександрівка також встановили меморіальну таблицю, напис на якій повідомляє, що тут народився Л.Мацієвич, «піонер авіації і визначний діяч соціал-демократичного руху України».

У краєзнавчому музеї Олександрівки зберігаються матеріали, присвячені видатному авіатору.

Архів родини Мацієвичів, збережений Оксаною Мацієвич, нині знаходиться в родини політика і громадського діяча, одного з останніх нащадків славного роду — Юрія Сахна (м. Київ).

18 вересня 2015 року на батьківщині Лева Мацієвича, смт Олександрівка Кіровоградської області, з ініціативи В. Кобзаря, В. Панченка, І. Петренка на громадські кошти встановлено пам'ятник скульптора В. Френчка[12].

31 жовтня 2016 р. в Києві на Будинку дитячої творчості (Контрактова площа, 12) з ініціативи В'ячеслава Брюховецького, Володимира Панченка та письменника Володимира Кобзаря встановлено меморіальну дошку, де, зокрема, викарбувано слова: «У цьому будинку, приміщенні колишньої Третьої київської гімназії, протягом 1886—1895 рр. навчався майбутній перший український авіатор, інженер-конструктор, громадський діяч Левко Мацієвич»[13].

З 2017 року в Києві існує вулиця Левка Мацієвича.

13 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 140 років з дня народження Лева Мацієвича (1877—1910), інженера, авіатора, громадського і політичного діяча.[14]

• Микола Морозов, який був одним із пасажирів Мацієвича та очевидцем його загибелі, присвятив загиблому авіаторові вірш «Пам'яті Л.М. Мацієвича».
• 1910—1912 — Олександр Блок описав останній політ Лева Мацієвича в поезії «Авіатор».
• 1953 — У романі Леоніда Леонова «Російський ліс» епізод загибелі пілота Мацієвича вплетено в художню тканину твору як тло сюжетних подій.
• 1975 — у романі Валентина Пікуля «Нечиста сила» докладно зображено політ Л. М. Мацієвича з пасажиром на борту — прем'єр-міністром Російської імперії Петром Столипіним, а також згадано про обставини загибелі авіатора та про його велелюдний похорон у Петербурзі.
• 1993 — документальний фільм, присвячений життю і діяльності Л. М. Мацієвича «Два крила Левка Мацієвича» (студія «Укртелефільм», режисер В. Гузик, сценарист В. Колодяжний). Автор ідеї створення фільму — українська письменниця та історик авіації Корольова Євгенія Володимирівна (племінниця авіатора М. Н. Єфімова[15]).

• В. І. Кізченко. Мацієвич Левко Макарович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 563. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Небо Левка Мацієвича. Спогади, листи, фото. Передмова — Володимр Панченко, упорядкування, переклад, примітки — Володимир Кобзар. — Київ: Темпора, 2016. — 255 с.
• Віктор Петраков. Лев Мациевич. Памятная книжка (биография, документы, публикации). — Москва: Фонд одействия авиации «Русские витязи», 2010.
• Панченко В. Є. Небо Левка Мацієвича: нарис. — Київ: Пульсари, 2009. — 49 с.
• Андрій Квятковський. Перший український авіатор — оспіваний Блоком соратник Міхновського // Історична правда, 10.11.2010
• Сергій Грабовський. Левко Мацієвич — авіатор, інженер, політик // Радіо Свобода, 10.01.2007
• Володимир Жила. Левко Мацієвич — перший український пілот // Сайт «Чота крилатих»
• Український Ікар // День, № 180, 4.10.2002
• Валентин Сандул. Підкорювач «Фармана» // Персонал Плюс, № 13(61), 6.04.2006
• Ю.Коллард. Спогади юнацьких років. — Торонто: Срібна Сурма, 1972
• Пам'ятник на могилі Л.Мацієвича