Оцінки та класифікація російсько-українського конфлікту

З точки зору держави Україна конфлікт є збройною агресією Росії проти України. Таке формулювання містить Закон про деокупацію Донбасу, що був ухвалений Верховною Радою 18 січня 2018 року.[2]

• 2 березня 2014 в.о. генпрокурора України Олег Махніцький сказав, що сценарій розвитку подій в Україні Росія готувала заздалегідь, і протягом останніх років в СБУ працювали співробітники російських спецслужб.[3]

• За оцінкою Володимира В'ятровича, під час військового вторгнення в Україну Російська Федерація широко використала «більшовицький» тип ведення війни, коли після світоглядного розколу населення країни на окремих територіях держави створювалася паралельна нелегальна альтернативна влада, яка мала тісний зв'язок з Кремлем. З метою подальшого підтримання життєдіяльності такої проросійської влади та уникнення прямого порушення міжнародного права у галузі ведення війни, Російська Федерація поступово підриває громадську довіру до офіційної влади шляхом активного інформаційного та пропагандистського промивки місцевого населення, поєднуючи його з диверсіями, вчиненими силами незаконних загонів злочинців, найманців і радикально налаштованих людей, організованими та керованими спецслужбами Росії.[4]
• Серед українських військовиків та суспільства існує погляд, згідно з яким війну слід визначати як гібридну.[5][6][7][8]
• На думку генерал-лейтенанта Олександра Чаповського гібридна війна по суті є дрібнодиверсійною, бандитською, тактикою, а не війною:[9]

Гібридну війну можуть вести розвідбати і диверсійні підрозділи, озброєні сепаратисти, а не регулярна армія. Те, що називають «гібридною війною» у нас — це блеф зі стрілецькою зброєю. Якщо ми захищаємо свою державу, то треба щоб муха не пролізла. Мінні поля, опорні пункти, запасні позиції. Попереду них, в смузі забезпечення, можна гратися в «гібридні війни». Цих мордатих поліцейських зберіть — і нехай там бігають.

• Як боротьбу за незалежність, третю за останні 100 років, характеризував конфлікт Сергій Немирич у 2015 році.[10]
• У статті за 11 лютого 2017 року Юрій Гудименко запропонував гіпотетичну оцінку конфлікту як «Треті визвольні змагання».[11] Подібну назву вже прямо застосував до конфлікту у публіцистичній статті Віктор Трегубов в серпні 2017 року.[12]
• За оцінкою Дмитра Тимчука у 2017 році, Кремль не мав остаточного плану на Донбасі навесні 2014 року, і його дії — це імпровізація на ходу під керівництвом та рекомендаціями різних відомств — ФСБ, ГРУ, ГШ ЗСРФ. План дій змінювався після чергового провалу — імітація сепаратистських республік та армії Новоросії була змінена формуванням армійських корпусів та їх подальшою інтеграцією до структури Збройних сил РФ.[13][14][15]
• За словами Івана Вінника, секретаря комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, Росія веде гібридну, неоголошену війну. Враховуючи можливу міжнародну ізоляцію, оголошення Україною воєнного стану у 2014 призвело б до неможливості взаємодії з Міжнародним валютним фондом, іншими фінансовими структурами, блокаді імпортних операцій, тощо.[16]
• За оцінкою Павла Казаріна, російсько-український конфлікт є світоглядним за своєю суттю, що істотно його відрізняє від інших можливих категорій конфліктів, які могли б базуватися на релігійних чи етнічних протиріччях, чи взагалі на економічній основі при війни за ресурси. Казарін стверджує, що Україні вдалося створити ціннісну ідентичність, наявністю якої, на думку Москви, раніше володіла лише вона. Ціннісна ідентичність є сукупністю ідей та поглядів, а не перевіркою певних наявних у індивіда рис, а тому здатна приймати до своїх лав інших носіїв, незважаючи на їх етнічне походження, мову, тощо. За його словами, Москва розраховувала, що інші республіки колишнього СРСР могли запропонувати лише ідентичність, засновану на етнічному базисі. Проте українська ціннісна ідентичність є інклюзивною — і об'єднує абсолютно різних людей на основі спільної мети боротьби за Україну.[17]
• В українському суспільстві період російської агресії, що почався 2014 року, інколи характеризують як Треті визвольні змагання.[12][1]

• Колишній радник російського президента А. Ілларіонов вважає, що датою початку війни слід вважати 20 лютого 2014, оскільки саме ця дата викарбувана на медалі «За повернення Криму», і, відповідно, першою силовою акцією — розстріл демонстрантів на Майдані Незалежності в Києві, який відбувався, за твердженнями автора, за наказами та під керівництвом представників російського ФСБ[18]. Подібну точку зору висловлює журналіст Ю. Колесніков[19].
• З перемогою Майдану, що суперечила геополітичним інтересам Росії, пов'язує початок війни також український історик В. Кравченко. На думку дослідника, Євромайдан «дещо сплутав карти кремлівським стратегам», і тому росіянами «був спішно „вийнятий із шухляди“ План „Б“»[20].
• Український правознавець Володимир Василенко відзначає, що згідно зі ст. 2 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» (14 грудня 1974 року), «Застосування збройної сили державою першою на порушення Статуту ООН є prima facie свідченням акту агресії…» Згідно зі ст. 3 Резолюції для кваліфікації як акту агресії збройного нападу, який першою вчинила одна держава проти другої, юридично не має значення, була війна формально оголошена чи ні. Отож початком російської агресії слід вважати 27 лютого 2014, коли підрозділи спецназу Головного розвідувального управління Генштабу та 45-го окремого повітряно-десантного полку Збройних сил РФ захопили приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів АРК, а військові частини кримського угруповання Збройних сил України стали об'єктом провокаційних нападів із дислокованих на півострові російських військових баз.[21]

Офіційні особи Росії наполягають на винятково внутрішньому характері конфлікту та називають конфлікт «громадянською війною».

На початку лютого 2014 року колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов заявив, що Путін має кілька варіантів можливого встановлення контролю над Україною (від управління Україною через свою людину до розколу України та від'єднання від неї деяких регіонів) і для цього може використати тонкі засоби впливу, наприклад, через українських політиків. Під час протестних акцій Євромайдану можливість розколу України пов'язували з планами президента Росії В. Путіна, який як альтернативу Януковичу розглядав В. Медведчука або ж А. Клюєва. За словами Ілларіонова, Кремль розглядав 4 сценарії втручання:[31][32]

1. Повний контроль над Україною через особу, яка користується довірою в Україні (цей варіант став малоймовірним);
2. Федералізація або конфедералізація України, мета якої — контроль над Східною та Південною Україною;
3. Контроль над деякими регіонами України;
4. Контроль над Кримом або Севастополем.

При цьому, за словами Ілларіонова, говорилось про те, що це історичний шанс на «возз'єднання Росії», який може закритися через кілька тижнів, тому відкладати ухвалу питання не можна.[32]

28 лютого 2014 року Андрій Ілларіонов зазначив, що метою російських диверсійних дій є дестабілізація політичної ситуації в Україні та отримання приводу для подальшого розгортання військової агресії на східні та південні регіони України. Він зазначив: «Перше завдання — показати Україну в очах росіян та світу як територію хаосу, беззаконня та відсутності правового порядку, для того, щоб підтвердити заяви МЗС Росії. Для того, щоб показати, що Україна не відбулася як держава».[33]

В кінці лютого — на початку березня 2014 року озвучувалися оцінки, що однією з причин вторгнення Росії до Криму був проект «Південний потік». В одній з найекономніших версій мав би пройти через Крим, в нього могли додатися ресурси газу з родовищ, розташованих навколо Криму.[34][35]

1 березня 2014 року експерт Московської Гельсінської групи Андрій Юров зазначив, що постанова Ради Федерації, яка дозволяє президенту РФ використовувати війська на території України, приймалася на підставі непідтвердженої інформації про «жертви» серед громадян Росії в Криму.[36]

За словами російського опозиційного політика Бориса Нємцова, захоплення Криму стане прикладом для російських сепаратистів, при падінні ціни на нафту для фінансово сильних регіонів, які цілком можуть прожити без федерального центру, приклад Криму стане надихаючим[37].

Згідно з опитуванням російських громадян у грудні 2017 року, 66 % вважало, що у Росії є вороги. Серед них 68 % опитаних назвали ворогом США, 29 % — Україну, і 14 % — Євросоюз та Захід.[38]

У березневому зверненні 2018 року Володимир Путін сказав, що Росія під час розпаду Радянського Союзу втратила майже чверть територій та майже половину населення. Подібним висловом Путін ототожнив увесь СРСР з Росією. За оцінкою Павла Казаріна, подібна заява може розцінюватися як відмову кремлівського керівництва від трактування СРСР саме як союзу національних республік, натомість оголосивши кордони СРСР кордонами Росії, перейнявши таким чином риторику Російської імперії часів династії Романових про «єдину та неподільну Росію».[39]

• Передумови та причини російсько-української війни

• Василенко В. А. Російсько-українська війна 2014 року: причини, перебіг та політико-правові оцінки // Український тиждень. — 2014. — № 42 (362). — С. 28-42. Процитовано 2015-07-16.
• Російсько-український конфлікт: стан, наслідки, перспективи розвитку подій // Центр Разумкова. — «Національна безпека і оборона». — №5—6, 2014.
• П. П. Гай-Нижник, Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики // К.: «МП Леся», 2016
• Володимир Горбулін, Какой Феникс родится из пожарища мировой гибридной войны?(рос.) // Дзеркало тижня, 3 листопада 2017
• Сергій Ільченко (18 січня 2018). Показания Дещицы. Почему в России сожалеют, что Украина не воевала за Крым в 2014 г.. http://www.dsnews.ua/. Ділова столиця. Процитовано 31 січня 2018.

• Лоссовський І. Є., Зовнішньополітична стратегія Путіна як нова доктрина обмеженого суверенітету. // uaforeignaffairs.com, 04.06.2015

• Валерий Пекар, Семь уровней войны: стратегическая рамка для Украины(рос.) // hvylya.net, 15 вересня 2014
• Віктор Трегубов (30 січня 2018). Время странных героев. https://petrimazepa.com/. Петро та Мазепа. Процитовано 30 січня 2018.(рос.)
• Ярослав Потапенко. Чергова українсько-російська війна переростає у Другу «холодну» війну?. — Вісник Переяславщини, 6 червня 2014