Подружня зрада

У Біблії термін перелюб слід відрізняти від ширшого поняття «розпусти», що не передбачає подружнього статусу залученої особи (осіб).

Старий Завіт (Тора) забороняє перелюб (Вих., 20:14; Втор., 5:18), передбачаючи за нього смертну кару (Лев., 20:10) для «чужоложників та перелюбниць». У Новому Заповіті перелюб так само засуджено (1Кор., 6:9; Гал., 5:19).

Ісус та блудниця

Ісус Христос перебував на шлюбних церемоніях (Ін., 2:1-11), дав заповіді подружнього життя й такі, що засуджують перелюб. Наприклад: «Я кажу вам, що кожний, хто дивиться на [чужу] жінку з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт., 5:28).

Також Ісус Христос заповів: «Кожен, хто дружину свою відпускає, і бере собі іншу, той чинить перелюб. І хто побереться з тією, яку хто відпустив, той чинить перелюб.» (Лук., 16:18; Марк. , 10:11-12).

Новозавітнє Святе Письмо дозволяє чоловіку та жінці вступати в шлюб (1Кор., 9:5), бути разом (1Кор., 7:5), володіти тілом одне одного (1Кор., 7:4), народжувати дітей (1Тим., 5:14). Тобто, вести сексуальне шлюбне життя. Втім, са́ме дозволяє, а не спонукає (1Кор., 7:6,35). Отже, таке інтимне сексуальне життя чоловіка і жінки, що перебувають у шлюбі, не вважається перелюбом або розпустою згідно з Біблією.

У ще одному свідоцтві про життя Ісуса написано, що Він пробачив жінку, звинувачену в перелюбі (Ін., 8:1-11).

Також, у Новозавітньому Святому Письмі говориться, що Ісус Христос відмінив закон Мойсея, Тору (Євр., 7.12, Дії, 3.22-23), давши замість нього закон Христа [1] (Гал., 6.2), котрий скасував смертну кару та заборонив вбивства взагалі[2] ( Мт., 5.38-39, 5.43-44, 26.52, Рим., 13.8-10, 3.8), а отже і покарання на смерть за перелюб (адюльтер), що містилося у старозаповітньому Святому Письмі, також.

Натомість, вважається, що для перелюбника приготована не людська, а Божа кара - смерть друга, вічна мука у вогняному озері (Одкр., 21:8).

В ісламі будь-який позаподружній добровільний статевий зв'язок є перелюбством. Якщо людина, що вчинила перелюб, перебуває в шлюбі, то вона піддається 100 ударам батогом (хоча в деяких мусульманських державах і регіонах мають місце порушення цього правила, ба більше, смертній кари можуть піддати й незаміжню жінку, причому не тільки за перелюб, хоча це повністю суперечить Корану і сунні Пророка.

Перелюбство безпосередньо (за образним висловом юристів потрібно бачити, що «ключ знаходиться в замку») повинні підтвердити чотири (мінімум) людини, що володіють бездоганною репутацією і користуються заслуженим авторитетом (грубо кажучи, свідчення тих, кого часто звинувачують у брехні, свідоцтва ненадійних людей не приймаються). Якщо будуть розбіжності в показаннях свідків, вони всі будуть піддані тілесному покаранню. Будь-який вагомий сумнів скасовує покарання[3]. Також заборонено самосуд (існує думка, що чоловік може вбити дружину і коханця[4], але це повністю суперечить Сунні Мухаммада[5], де говориться, що Мухаммед був незадоволений, коли його запитали про допустимість самосуду). Якщо чоловік скаже, що побачив свою дружину з коханцем, але не наведе доказів, то він сам піддасться покаранню (80 ударів батогом)[6]. Але подружжя може поклястися в тому, чи було перелюбство чи ні[7]. Якщо чоловік звинуватить жінку, яка не є його дружиною, на гарячому вчинку перелюбу і не надасть чотирьох свідків, то отримає покарання у 80 ударів. Людина може сама зізнатися, що вчинила перелюбство, тоді вона також зазнає смертної кари (забивання камінням). Подібного роду випадки були в практиці. У Корані немає ніяких згадок про те, що слід піддавати страті тих, хто вчинив перелюб.[8]

Згідно з Сунною, на людині що піддалася зґвалтуванню, немає гріха (і, відповідно, вона не піддається покаранню).

Смертна кара дружинам за подружню зраду передбачалася Законами Ману в Стародавній Індії, а також законами Стародавнього Єгипту, Афін. За законами Римської республіки чоловік, застав дружину на місці злочину, міг її вбити.

В значній кількості країн заміжня жінка розглядалася як власність чоловіка. Відповідно і перелюбство було частково замахом на право власності, право на розмноження.

За Кодексу Наполеона (цивільний кодекс французів), що набув чинності 21 березня 1804, чоловік міг вимагати від дружини розлучення за адюльтер, а чоловіча зрада не могла бути достатньою підставою для розлучення, якщо тільки він не приводив коханку додому.

У багатьох юрисдикціях країн третього світу адюльтер також, як і позашлюбна статеве життя (перелюбу) досі переслідується законом, Там, де вони здійснюються, жінки караються набагато суворіше, ніж чоловіки, аж до забивання камінням. У деяких країнах світу випадками адюльтеру і перелюбства називають і ті випадки, коли жінку було зґвалтовано. Так, наприклад, відбувається в Нігерії та Пакистані.