Насильство проти жінок

Див. Насильство над жінками в Україні.

Частина серії
Сексизм
Портал Проєкт Стиль
Рівень фізичної безпеки жінок, 2011.
Частина серії
Насильство проти жінок
Портал Проєкт Стиль

Насильство проти (стосовно, щодо) жінок (англ. Violence against women, VAW), також гендерно-зумовлене, гендерно-орієнтоване, гендерно-базоване чи просто гендерне насильство (англ. sexual and gender-based violence (SGBV)) — це «будь-який акт насильства за ознакою статі, що завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, включаючи погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне обмеження свободи, незалежно від того, відбувається це в суспільному чи особистому житті» (за визначенням у статті 1 прийнятої ГА ООН Декларації про усунення насильства проти жінок).

Подібно визначається насильство стосовно жінок і у Стамбульській конвенції Ради Європи (головному міжнародному комплексному законодавчому інструменті боротьби з насильством проти жінок та сімейним насильством), де є одним із ключових понять. Відмінність полягає у додатковому визнанні насильства проти жінок одночасно «порушенням прав людини та формою дискримінації», а також включає, крім трьох названих різновидів, ще й економічну шкоду[1].

Сучасні інструменти боротьби з насильством проти жінок — це Стамбульська конвенція (Україною підписана, але не ратифікована) та Шведська модель протидії проституції.

Визначення

У Декларації про усунення насильства проти жінок, прийнятій ООН у 1993 році, постановляється, що «насильство проти жінок є втіленням історично нерівних владних відносин між чоловіками та жінками, котрі призвели до домінування чоловіків та дискримінації жінок чоловіками та до недопускання повноцінного розвитку жінок; і тому насильство проти жінок є одним із ключових соціальних механізмів, з допомогою котрих жінок примушують до позиції підлеглості стосовно чоловіків»[2]. Декларація класифікує насильство проти жінок у три категорії: насильство, що відбувається в родині (домашнє насильство), таке, що відбувається в суспільстві, і насильство, яке чинить чи виправдовує держава.

Міжамериканська конвенція про попередження, покарання та ліквідацію насильства проти жінок (Inter-American Convention on the Prevention, Punishment, and Eradication of Violence against Women) визначає насильство проти жінок як «будь-яку засновану на гендері дію чи поведінку, що призводить до смерті, фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди чи страждань жінок як у публічній, так і в приватній сфері»[3].

A map of the world showing countries by level of women's physical security, 2011

Протокол Мапуту (протокол про права жінок Африканської хартії прав людини і народів) успадкував ширше визначення насильства проти жінок як «всіх вчинених щодо жінок актів, що завдають чи можуть завдати їм фізичної, сексуальної, психологічної та економічної шкоди, включаючи погрози такими актами; чи самочинне обмеження чи позбавлення фундаментальних свобод в особистому чи публічному житті під час миру та протягом ситуацій збройних конфліктів чи війни»[4].

Стамбульська конвенція постановляє: «під насильством проти жінок розуміється злочин проти прав людини чи їх порушення as та форма дискримінації жінок»[5].

Види злочинів

Насильство щодо жінок охоплює випадки фізичного, статевого і психологічного насильства (але не обмежується цими випадками):

Конкретизація деяких видів насильства та кримінальної відповідальності за них за Стамбульською конвенцією:

Вид насильства Відповідальність
Ушкодження жіночих статевих органів (УЖСО) — всі операції, що навмисно змінюють чи травмують жіночі геніталії з немедичних причин. Це завдає непоправної постійної шкоди і зазвичай проводиться без згоди жертви. Кримінальні санкції також накладаються на тих, хто допомагає в скоєнні операцій. В Австрії до 2001 року заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої. В результаті практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун дівчини давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу Австрія тепер гарантує неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів».
Примусовий шлюб — акт навмисного використання фізичних або психологічних погроз, щоб змусити доросл/у чи дитину прийняти шлюб, чи перевезення доросл/ої чи дитини до іншої країни, щоб змусити їх вступити в шлюб. Кримінальний кодекс Болгарії передбачає кримінальну відповідальність за примусовий вступ до шлюбу, а також за викрадення жінки для того, щоб примусити її вступити в шлюб.
Психологічне насильство — це навмисне залякування, домагання чи погрожування особі (а також словесні образи, критика, ізоляція) протягом певного періоду, що призводить до травматичних переживань. У близьких відносинах може часто переходити в фізичне та сексуальне. Проте те, що насильство не фізичне, не означає, що воно менш небезпечне чи суворе. У Франції вчинення психологічного насильства внесене до Кримінального кодексу в 2010 році. Злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від 3 років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу.
Переслідування (сталкінг)  — неодноразове погрожування комусь через фізичне переслідування, залучення до небажаного спілкування чи навмисне інформування когось про те, що за ними ведеться нагляд, щоб змусити їх боятися за свою безпеку. Це може бути завдання шкоди власності, дії проти сім'ї жертви, її друзів чи домашніх улюбленців або поширення невірогідної інформації через інтернет. В Італії переслідування стало кримінальним злочином у 2009 році; карається позбавленням волі від 6 місяців до 4 років. Якщо кривдник — колишній чоловік чи дружина, був у близьких відносинах із жертвою, чи жертва неповнолітня, санкції можуть сягати 6 років позбавлення волі.
Сексуальне насильство, зокрема зґвалтування  — будь-який статевий акт, виконаний із кимось без згоди цієї особи (non-consensual sex). Передбачає проникнення до будь-якої частини тіла жертви будь-якої частини тіла кривдника чи предмета. Також зґвалтування в шлюбі, між партнерами чи між подружньою парою/партнерами в минулому. Злочини на сексуальному ґрунті часто лишаються безкарним через невіру жертв у можливість довести, що вони намагалися протистояти нападові. Тому передбачене врахування обставин, при яких відбулася дія, при оцінці того, чи була дана згода, незалежно від того, чи жертва чинила будь-який фізичний опір. Декларація з ліквідації насильства над жінками, ухвалена Генеральною Асамблеєю ОО в 1993 році, відкрито згадує зґвалтування дружини чоловіком як насильство проти жінок.
Сексуальне домагання — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, мета або наслідок якої — порушення гідності особи, зокрема шляхом створення загрозливого, ворожого, принизливого або образливого середовища Країнам-учасницям Стамбульської конвенції додатково дозволяється вибрати некримінальні (цивільні чи адміністративні) правові санкції для таких дій.
Примусовий аборт — виконання операції аборту жінці без її попередньої та інформованої згоди.
Примусова стерилізація — проведення операції, що націлена на усунення здатності жінки до природного відтворення, без її попередньої та інформованої згоди чи розуміння.

Поширеність та статистика

Насильство стосовно жінок, зокрема домашнє насильство, — одна з найсерйозніших форм порушення прав людини в Європі[1].

  • Це один із найпоширеніших злочинів: кожна п'ята жінка в Європі — жертва насильства в минулому, теперішньому чи стане нею у майбутньому[1]. Фінансові витрати через насильство проти жінок високі — орієнтовно 34 млрд євро на країну РЄ щорічно, відповідно 555 євро на душу населення[7]
  • Насильство проти жінок є універсальним за віком, класом та походженням. Правопорушники та жертви існують серед усіх верств населення. Страждають не лише потерпілі, але й діти, що стають свідками насильства, також зазнають травм. Від насильства страждають жінки будь-якого віку та походження, хоча деякі особливо вразливі[1].
  • Про більшість випадків насильства не повідомляється. Отримання точної статистики про насильство проти жінок є ускладненим, оскільки таке насильство вважають приватною справою, і багато жінок не бажають повідомляти про нього, або ж піддаються на тиск сімей чи громади. Заниження звітних показників доповнюється поганою організацією розслідувань, судового переслідування та системи покарань. Багато справ не доходять до суду, а якщо і доходять, то кривдники дістають мінімальне покарання. Нечутливе ставлення до жертв під час слідства та судового процесу часто стає причиною повторної віктимізації. Це знеохочує жінок повідомляти про випадки насильства, особливо враховуючи те, що через нестачу достатнього захисту такі повідомлення підвищують ризик наражання жертви на подальше насильство[1].
  • Жертви домашього насильства — в основному жінки та дівчата. У більшості випадків кривдники — чоловіки. Тоді як деякі чоловіки можуть страждати від домашнього насильства, його частота та жорстокість набагато менші за насильство над жінками, і чоловіки можуть стати жертвами насильства у відповідь на скоєне ними насильство. Як показують дослідження, існує зв'язок між фізичним насильством над дітьми та домашнім насильством над жінками; інші види домашнього насильства, як-от жорстоке поводження з літніми людьми та з чоловіками, менш досліджені[1].

Насильство проти жінок в Україні

Див. більше: Насильство над жінками в Україні, Проституція в Україні, Фемінізм в Україні.

Причини та фактори

Насильство проти жінок — наслідок нерівноправності між жінками та чоловіками в суспільстві, його підживлює культура нетерпимості та заперечення. Водночас воно — причина та наслідок нерівних правоможних відносин між жінками та чоловіками в суспільстві. У результаті дисбалансу правоможностей, дискримінація та певне (мізогінне) ставлення до жінок ускладнюють їхні можливості уникнути насильницьких ситуацій. Громада та органи влади не завжди сприймають серйозно пережите жінками насильство, таким чином ще більше посилюючи їхню вразливість щодо подальшого насильства та навіть вбивств[1].

Відтворенню гендерованого насильства проти жінок сприяють:

Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють насильству[1].

Боротьба з насильством проти жінок
Країни-учасниці (синій) та підписантки (червоний) Стамбульської конвенції

Стамбульська конвенція: комплексна боротьба з насильством проти жінок

Боротьбі з насильством проти жінок та сімейним насильством на міжнародному рівні присвячувались ініціативи Ради Європи, починаючи з 1990-х років. Багаторічна підготовка та дискусії закінчились складанням Стамбульської конвенції — законодавчо закріпленого потужного інструменту, котрий «створює вичерпну законодавчу рамку та підхід до боротьби з насильством проти жінок» та сфокусований на запобіганні домашньому насильству, захисті постраждалих та провадженні судових справ над злочинцями. Документ визнає насильство проти жінок водночас і порушенням прав людини, і формою дискримінації; встановлює чіткий зв'язок між досягненням гендерної рівноправності та викоріненням насильства над жінками; включає комплексні міри для запобігання та боротьби з насильством проти жінок, захисту та підтримки жертв та свідків насильства (включаючи дітей), покарання кривдників та контролю за впровадженням Конвенції у країнах-учасницях (ефективність досягається об'єднанням і координованою співпрацею всіх залучених органів та установ, з особливим акцентом на громадські організації та парламентарів)[1].

Стамбульська конвенція вимагає криміналізації (визнання злочинами та притягнення до відповідальності) такі дії:

Країни-учасниці зобов'язуються:

Пропоновані Конвенцією стратегії запобігання насильству проти жінок включають:

  • Кампанії з підвищення обізнаності суспільства щодо насильства проти жінок, сімейного насильства, їх ознаки, форми, способи протидії, місця та способи отримання допомоги постраждалими.
  • Пропагування та тлумачення принципів рівноправності та поваги у стосунках у закладах освіти, для виховання поколінь із меншою кількістю сексистських, мізогінних переконань та гендерних стереотипів. Див. Сексизм в освіті.
  • Підготовку кадрів з запобігання та виявлення насильства, рівноправності, потреб постраждалих, запобігання повторній віктимізації та підтримки міжвідомчої співпраці.
  • Програми профілактичного втручання та лікування осіб, які вчинили домашнє насильство, злочини на сексуальному ґрунті, націлених навчити їх ненасильницької поведінки, відповідати за свої дії та переглянути своє ставлення до жінок.

Заходи з підтримки та захисту постраждалих:

  • запровадження виконавчих документів для невідкладного перешкоджання доступові кривдників до сімейного притулку та заборонних чи захисних судових приписів;
  • забезпечення інформування постраждалих про їхні права та місця і способи отримання допомоги (служб допомоги);
  • забезпечення роботи спеціалізованих допоміжних служб, основної ланки опори жінкам-жертвам насильства. Мають надавати як коротко-, так і довгострокові послуги, забезпечувати гендерно-чутливий підхід, адаптований для задоволення потреб жертв (часто специфічних: у груп молодих жінок, жінок-мігранток, жінок з обмеженими можливостями), багато з яких страждають від травм регулярного насильства. Служби повинні працювати по всій країні, бути доступними для всіх постраждалих та їх дітей (зрозумілою для них мовою), мати кваліфікований персонал, достатні кошти та змогу розширювати права постраждалих. Постраждалі від сексуального насильства потребують негайної медичної допомоги, судмедекспертизи та консультацій і тривалого психологічного нагляду з боку делікатного, професійного персоналу. Звідси потреба в компетентних, легкодоступних кризових центрах допомоги жертвам сексуального насильства. Робоча група з питань боротьби з насильством стосовно жінок та домашнім насильством Ради Європи рекомендує один такий центр на 200 000 мешканців.;
  • заохочення свідків і фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи) повідомляти про випадки насильства, адже про більшість випадків насильства над жінками не повідомляється;
  • захист і підтримка дітей — свідків насильства. Реалізується центрами допомоги жінкам-жертвам, включає психо-соціологічні консультації.

Стамбульська конвенція надає країнам-учасницям комплексну юридичну базу, стратегії та заходи, засновані на найкращому досвіді запобігання та протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Конвенція може та має допомогти покращити як становище жінок, так і повагу до прав людини за умови ратифікації її в достатній кількості держав. На січень 2018 року Стамбульську конвенцію підписали 46 країн та Євросоюз. Україна підписала Конвенцію, проте у формулюваннях, що не допускають її ратифікації[1].

Шведська модель боротьби з проституцією

Докладніше — Шведська модель протидії проституції та Проституція у Швеції

Єдиною ефективною законодавчою рамкою боротьби з проституцією та насильством стосовно жінок у ній є «шведська (північна) модель» — підхід, заснований на принципі попиту та пропозиції, коли криміналізується (вважається злочинцем і несе відповідальність) покупець сексу, той, хто платить за нього (клієнт, зазвичай чоловік), а виконавиця сексуальних «послуг» (проституйована особа, зазвичай жінка) декриміналізується; крім того, жінка отримує від держави захист та підтримку у програмах з оздоровлення, реабілітації, ресоціалізації, профорієнтації, профнавчання та працевлаштування. Досягнення таких змін уможливив звід законів «Про жіночі свободи» (швед. Kvinnofridslagstiftningen), котрий визначив саму проституцію видом чоловічого насильства щодо жінок, однією з форм експлуатації жінок і домінування чоловіків над жінками, а також наголосив на необхідності запобігання торгівлі людьми та злочинності. Швеція — одна з небагатьох країн, які максимально наблизилися до «остаточного вирішення гендерного питання». Головне положення шведської гендерної політики — формування сучасного суспільства, в якому і чоловіки і жінки мають однакові (рівні) права, можливості та обов'язки. Закон набув чинності 1 січня 1999 р. і включений до Кримінального кодексу Швеції з 1 квітня 2005 р. Покарання за купівлю сексу встановлене у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення на максимальний термін у 6 місяців. Станом на 2008 р., за законом було звинувачено 1650 клієнтів чоловічої статі. З 1999 року подібні закони прийняті в Норвегії (2009), в Ісландії (2009), в Канаді (2014), Північній Ірландії (2015), у Франції (2016). Ряд європейських країн обговорюють можливість прийняття аналогічних правових норм.[8]

Див. також

Примітки
  1. К О Н В Е Н Ц І Я Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Довідник для членів парламенту. Київ, К. І. С., 2014 рік.
  2. UNFPA (2008). UNFPA strategy and framework for action to addressing gender-based violence 2008–2011. New York: United Nations Population Fund. ISBN 9780897149518. Архів оригіналу за 5 лютого 2016.
  3. Multilateral treaties: Inter-American convention on the prevention, punishment and eradication of violence against women "Convention of Belém do Pará". oas.org. Department of International Law, Organization of American States. Архів оригіналу за 13 квітня 2016.
  4. ACHPR (11 липня 2003). Protocol to the African charter on human and peoples' rights on the rights of women in Africa. African Commission on Human and Peoples' Rights. Архів оригіналу за 2 December 2015.
  5. Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence (CETS No. 210). conventions.coe.int. Council of Europe. Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 22 серпня 2015.
  6. A/RES/48/104 - Declaration on the Elimination of Violence against Women - UN Documents: Gathering a body of global agreements.
  7. Counsil of Europe: Stop domestic violence against women. Frequently asked questions
  8. Sweden Treating Prostitution as Violence Against (Sisyphe.org)

Джерела

Література
  • Примушування до вступу в статевий зв’язок // Велика українська юридична енциклопедія. У 20 т. Т. 17. Кримінальне право / В. Я. Тацій (відп. ред.) та ін. — 2017. — С. 821. — ISBN 978-966-937-261-1.
  • Заохочення участі приватного сектору і ЗМІ у запобіганні проявам насильства щодо жінок та домашнього насильства: Стаття 17 Стамбульської конвенції : Серія документів, які стосуються Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами / підгот. М. Морбек. — Рада Європи, 2015. — 51 с.
  • Запобігання насильству стосовно жінок: Стаття 12 Стамбульської конвенції : Серія документів, які стосуються Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами / підгот. М. Гестер, С.-Д. Ліллі. — Рада Європи, 2014. — 52 с.
  • Кампанія Ради Європи боротьби з насильством проти жінок включно із насильством у сім'ї : підготовлено до парламентських слухань «Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства», Верховна Рада України, 21 листопада 2006 року: Неофіц. переклад. — К., 2006. — 93 с.
  • Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. — К. : КІС, 2017. — 79 с. — ISBN 617-684-185-2.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.