Східний Тимор

Територія Східного Тимору охоплює не тільки східну половину Тимору, але й анклав Окуссі, який розташований на північному узбережжі індонезійської частини острова, а також два невеликих острови Атауро і Жаку. Берег оточений кораловими рифами. Узбережжя Східного Тимору має довжину 6789 км, довжина сухопутного кордону з Індонезією — 228 км.

Село в горах Східного Тимору

Тимор знаходиться на зовнішньому кордоні так званої дуги банда, яка є частиною передгір'їв Тихоокеанського Вогняного Кільця, утворюючи ланцюг островів навколо моря Банда. У цьому регіоні північно-західний кут австралійської тектонічної плити опускається під Євразійську плиту. Це призвело зокрема до утворення гірського хребта, який проходить через весь острів з південного заходу на північний схід. Через активні геологічні процеси існує постійна загроза землетрусів і цунамі. Найвищі вершини країни — гори Татамайлау (2963 м), Аблай (2320 м) і Матебіан (2316 м).

У північній частині гори круто спадають до моря. Типовими є прибережні тераси, а деякі плато підіймаються на 400—700 м над рівнем моря. Гірська система розчленована долинами річок. На південному узбережжі знаходяться широкі рівнини, простягаються від кордону до міста Вікеке, а потім звужуються до міста Лора.

Найбільшим плато Східного Тимору є Фуілоро в районі Лаутен на сході країни. Висота його повільно спадає з півночі на південь від 700 м до 500 м.

Майже всі річки країни беруть початок у центральних гірських районах острова і течуть на північ чи південь. Жодна з річок Східного Тимору не є судноплавною. Усі непересихаючі річки країни беруть початок у південній частині Східного Тимору. Причиною цього є довший сезон дощів у цій частині острова. Це зокрема стосується і найбільших річок північної частини острова — р. Луас (найдовша річка країни, довжина 80 км), р. Північна Лакло і Сейшал. Головними річками півдня є Іребере, Бебеї, Ділор, Тафара, Белулік, Тафара, Караулун.

Річка Сейшал

Найбільше озеро в Східному Тиморі, Іра Лаларо (також Сура-Бек) у районі Лаутем. Воно має довжину 6,5 кілометрів та ширину 3 км. У гірських районах є багато водоспадів, найвідомішим є водоспад поблизу поселення Атсабе.

Клімат країни субекваторіальний і характеризується вираженими дощовим і посушливим сезонами. З травня по листопад триває посушливий сезон, і на північному узбережжі в цей час практично немає дощів. Гірські райони у центрі острова і південне узбережжя не потерпають в цей час від такої засухи, проте кількість опадів тут теж суттєво нижча, ніж в дощовий сезон. Сезон дощів триває з кінця листопада по квітень. На кінець сезону дощів припадає збирання врожаю. Середня річна кількість опадів в столиці Ділі, становить близько 1000 мм. Здебільшого вони випадають з грудня по березень. Натомість місто Манатуто, розташоване на схід від Ділі, отримує у середньому лише 565 мм опадів на рік. На південному узбережжі Східного Тимору кількість опадів становить від 1500 до 2000 мм на рік, найбільше їх випадає на центральному узбережжі та у південних горах. Найвищий середній рівень опадів зафіксований у містечку Лолотое у районі Бобонаро і становить 2837 мм. Середньомісячна температура у столиці становить близько 27 °C і майже не змінюється протягом року.

Центральна частина Тимору вкрита невеликими горами та тропічною саваною. Низькі рівнини досягають узбережжя острова і на них сформувалися комплекси мангрових рослин. На узбережжі острова розташовані тропічні ліси евкаліптових дерев, бамбука, сандалового дерева. У внутрішніх регіонах острова знаходяться трав'яні савани. У цих регіонах флора і фауна значно бідніша ніж на інших островах Зондської групи. На Тиморі мешкають рідкі види рослин та тварин, характерних для території Австралії.

До 1975 року Східний Тимор був колонією Португалії і являв собою найменш розвинене володіння найвідсталішої з колоніальних держав. Основу економіки становило сільське господарство, яке велося примітивними методами та не забезпечувало продовольчих потреб колонії. Розвивалося виробництво експортних культур: кави, каучуку та копри. Близько 32 % кошторису витрачалося на військові цілі (утримання 7 тисяч солдатів колоніальних військ), на освіту йшло 9 %, на соціальне забезпечення — 4 %. Частка неписьменних перевищувала 90 %.

Після революції 25 квітня 1974 року в Португалії почався процес деколонізації португальських володінь, що торкнувся й Східного Тимору. Утворилось декілька політичних партій, найкрупнішими з яких були: УДТ (Демократичний союз Тимору), який виступав за збереження автономії в складі Португалії як заморської провінції, АПОДЕТІ (Народно-демократична асоціація Тимору), що добивалася приєднання території до Індонезії, і найкрупніша із політичних партій країни — ФРЕТІЛІН (Революційний фронт за незалежний Східний Тимор), який вимагав негайної незалежності. Було створено ще кілька невеликих партій. Переговори між португальською владою та політичними партіями про шляхи деколонізації території зайшли у безвихідь, а після цього й припинилися через збройну конфронтацію у колонії. У ніч перед 11 серпня 1975 року УДТ при підтримці місцевої поліції здійснив переворот, були заарештовані й страчені деякі з лідерів та активістів ФРЕТІЛІН. ФРЕТІЛІН, своєю чергою, спираючись на тиморівців-вояків колоніальних військ, встановив контроль над територією, а 28 листопада 1975 року в односторонньому порядку проголосив незалежність Демократичної республіки Східний Тимор.

30 листопада лідери АПОДЕТІ, УДТ та ще двох малих партій, що знаходились на окупованій Індонезією частині Східного Тимору, випустили спільну декларацію щодо приєднання території до Індонезії. Вранці 7 грудня 1975 року почалося збройне вторгнення індонезійських військ, в якому у різний час брало участь від 20 до 40 тисяч солдатів. Через бойові дії, голод і епідемії загинуло близько третини населення колишньої колонії (понад 200 тисяч осіб), а 17 липня 1976 року Східний Тимор був включений до складу Індонезії як 27-ма провінція. Почали проводитись заходи щодо асиміляції населення, але спротив, у тому числі збройний, не припинявся. Проходили демонстрації тиморських студентів і молоді проти нової влади. Внаслідок масових виступів, а також під тиском світової громадськості й після припинення підтримки індонезійських дій Сполученими Штатами новий президент Індонезії Хабібі змушений був оголосити про проведення референдуму з питання самовизначення Східного Тимору.

21 травня 1998 року в Індонезії пішов у відставку Мохамед Сухарто, диктатор з 1966 року. 30 серпня 1999 року у Східному Тиморі пройшов референдум. 78,5 % населення висловилися за незалежність, що призвело до нового спалаху насильства. Проіндонезійськи налаштована поліція розпочала терор, десятки тисяч осіб змушені були стати біженцями. 12 вересня 1999 року в Східний Тимор було введено сили ООН, під захистом яких почалося практичне здійснення заходів зі становлення незалежної держави. У ніч проти 20 травня 2002 року колишня колонія була офіційно оголошена незалежною державою.

20 травня 2006 року, в річницю незалежності від Індонезії, майже половина армії Демократичної республіки Східний Тимор (593 вояки з 1433) стали вимагати пом'якшення армійського статуту. Бригадний генерал Матан Руак звільнив невдоволених, останні вийшли на вулиці зі зброєю в руках. Почався загальний бунт, «війна всіх проти всіх», що продовжується й зараз. Наразі в країну введено миротворчі сили чотирьох держав (Австралія, Малайзія, Нова Зеландія і Португалія), які стримують ескалацію насильства.

Корінне населення не є єдиною етнічною групою, проте існує загальна самоназва — маубер.

Сім'я мамбаї

Найзначнішу групу в Східному Тиморі утворюють «местісу» або власне східні тиморці, що втратили племінну ідентифікацію (191 тис. осіб). Вони живуть в основному в містах, населяють також західні райони та південну прибережну область. Більшість населення складають австронезійські народи, з них найбільші — мамбаї (народ) (165 тис. осіб, в горах центрального району), кемак (64 тис. осіб.), Даван (58 тис. в анклаві Окусі), Тетум -терік (45 тис.), токодеде (39 тис. осіб, у прибережних районах на північному заході країни), Тетум-білому (30 тис. осіб), галолін (15 тис. осіб).

До папуаських народів належать макасаї (110 тис. людей, на північному сході), Бунакен (62 тис. людей, у прикордонних гірських районах), фаталуку (дагода, 38 тис. людей, на східному півострові) і макалеро (7 тис. людей). У 1976-99 практикувалася т. зв. трансміграція — переселення в Східний Тимор переважно мусульманського населення з перенаселених островів Західної Індонезії (Яви та Мадури, Балі, Південного Сулавесі та ін.) Після проголошення незалежності більшість мусульман повернулося до Індонезії, нині індонезійці налічують кілька тисяч осіб; є також невелика кількість малайзійців з Сараваку. У Ділі існує мусульманська громада арабського походження (нащадки переселенців середини — кінця XIX століття) чисельністю близько 1 тис. осіб. Китайці, налічують 11 тис. осіб, в основному сповідують католицизм.

Найпоширеніші мови Східного Тимору

Рідною мовою «местісу» є креольська мова тетум (тетум-прасіт), яку знає більшість населення країни. Рідними мовами більшості населення (тетум, мамбаі, токоде) є мови тиморської гілки центрально-малайсько-полінезійської зони австронезійських мов. Мови племен бунакен, макасаі та деяких інших належать до тиморо-алорської сім'ї папуаських мов.

У період індонезійської окупації (1976—1999) проводилася політика інтеграції населення Східного Тимору до складу індонезійців, широко поширилося знання індонезійської мови (на той час — державної мови), португальська мова була заборонена, тетум-прасіт зберігалася як мова спілкування на всій території, за винятком крайнього сходу та анклаву Окусі. Після здобуття незалежності у 2002 державними мовами Східного Тимору стали тетум-прасіт і португальська. Як і раніше, широко поширена індонезійська мова.

У 2008 році 43 % імпорту до Східного Тимору надійшло від Індонезії, 17 % із Сінгапуру, 14 % з Австралії, 7 % з В'єтнаму, 5 % з Малайзії. Значну частку імпорту становлять автомобілі, електропобутові прилади, техніка, продовольство і медикаменти.

Перше місце за обсягами експорту займає Німеччина, на другому місці США.

Східний Тимор є членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку та Азійського банку розвитку (АБР). Позиції державного бюджету покращилися завдяки зростанню доходів у нафтовому та газовому секторі, в результаті вищих цін на нафту. Зовнішнього боргу не існує, оскільки міжнародна допомога була надана у вигляді субсидій (грантів). Державний бюджет на 2008 рік спочатку був затверджений на рівні 348.1 млн доларів США. Зважаючи на швидке зростання цін на основні харчові продукти, зокрема рису на світових ринках, уряд вирішив до кінця липня 2008 року збільшити видатки бюджету до 612 мільйонів доларів США. У 2009, парламент затвердив бюджет 1,05 млрд доларів США. У 2010, він знову знизився до 659.996 млн доларів Дефіцит становить 572.6 млн доларів США. Основна частина бюджету йде на розвиток інфраструктури.

монета номіналом 50 сентаво

Національною валютою країни з січня 2000 року є долар США. Крім того, з 2003 року використовуються власні монети тиморські сентаво, що відповідають по курсу американському центу. Випускаються монети номіналом 1, 5, 10, 25, 50,100 та 200 сентаво.

Ще до індонезійської окупації, в Тиморському морі між Тимором та Австралією виявлено кілька родовищ нафти. Ці родовища є одними з найбагатших в Азійсько-тихоокеанському регіоні. 11 грудня 1989 року Індонезія та Австралія підписали Договір про Тиморську западину, що розділяє ресурси між двома державами. Ще в травні 2004 року уряд Австралії підтвердив дійсність договору, в такій формі. 12 січня 2006 була прийнята нова угода між Австралією і Східним Тимором (Treaty on Certain Maritime Arrangements in the Timor Sea), що передбачала рівномірний розподіл ресурсів між двома країнами на деяких важливих родовищах, що не розглядалися попередніми угодами. 7 листопада 2006 року Східний Тимор підписав перший контракт на родовища з італійською групою ENI. Через десять днів, аналогічна угода була укладена з індійською групою Reliance.

Серед інших мінеральних ресурсів є запаси мармуру, золота, марганцю і міді. Гарячі джерела в ряді регіонів свідчать, про значний потенціал геотермальної енергії.

Більшість тиморського населення працює в сільському господарстві, лісництві та рибальстві. Основними продовольчими культурами Тимору є кукурудза, рис і батат.

Основними домашніми тваринами у Східному Тиморі є буйволи та свині. Всюди в країні поширене розведення курей. Іншими важливими домашніми тваринами є кози, вівці та коні.

З 1815 року в Східному Тиморі набуло поширення вирощення та експорт кави Особливо цінними є гірські сорти. Потенціал вирощення кави використовується лише частково через недостатню транспортну і виробничу інфраструктуру. Cooperativa Café Timori є найбільшим кооперативом Східного Тимору та об'єднує близько 22000 виробників. Під час збору врожаю він є найбільшим роботодавцем у Східному Тиморі, забезпечуючи 3000 робочих місць. Основними центрами вирощування кави є райони Ермера, Айнару і Ликіса.