Сім красунь

Дата створення поеми точно не встановлена. Хоча Нізамі Гянджеві закінчив  «Іскандер-наме», яку вважав вершиною своєї творчості , в 1202 році, тому вважають, що саме поема  «Сім красунь» была останньою поемою автора[1].  У розділі, присвченому причині створення поеми, Нізамі  розповідає, як від шаха Кьорпе Арслана до нього прибув посланець і замовив поему. Ця поема мала бути надзвичанйо витонченою.  Поету в посланні була обіцяна велика нагорода, за умови, що замовлення буде виконано гарно. Але свобода вибору теми твору залишалась саме за Нізамі Гянджеві[4].

У відповідності до цього тексту декілька рукописів поеми  містять посвяту правителю  Мараги Ала ад-Дін Кьорпе-Арслану ібн Аг-Сонгору, який дав відомому поету Нізами свободу вибору теми твору[2].

Нізамі помер у 1208 році, а дата завершення поеми вказується  у словах «три роки після пятсот дев'яносто я читав цю книжку як і знамениті (поети минулого), у чотирнадцятий день місяця посту, коли чотири години дня були повними». Це означає, що датою завершення слід вважати 14 Рамадана 593 року гіджри (початок серпня 1197 року) - мабуть, це правильні дані[1]. Однак у інших рукописах (групи «а») ім'я монарха, якому присвячена поема, змінено або неправильно написано; зазначено, що поема присвячена Кизил Арслану. Зберігся навіть вірш, у якому вказано день, місяць и час завершення написання поеми (або «після 498», тобто занадто рано, або ж «після 598/1202 року за нашим літочисленням»)[1].

Бахрам смотрит на портреты семи красавиц. Миниатюра 1479 года. Музей азербайджанской литературы имени Низами Гянджеви, Баку

Після народження довгоочікуваного Бахрама за порадою мудреців його відправляють на виховання до арабського царя Номана. За наказом Номана був побудований прекрасний новий палац — Карнак. Одного разу в одній з кімнат палацу Бахрам знаходить портрети семи принцес з семи різних країн, в яких він закохується[1].

Після смерті батька Бахрам повертається в Персію і сходить на престол. Ставши царем, Бахрам починає пошуки семи принцес і одружується на них. Він наказує архітектору побудувати сім величних будівель — по одному для кожної зі своїх нових дружин. Архітектор розповідає Бахраму, що, згідно астрології, кожною країною, або «кліматом», тобто одним із семи «поясів», на які поділена Земля, править одна з семи планет, і дає пораду Бахраму прикрасити кожен з палаців для його дружин у відтінках кольору, з яким асоціюється планета, правляча країною, звідки прибула кожна з красунь. Спочатку Бахрам ставився скептично до пропозиції архітектора, але потім дає згоду на таке оформлення палаців для своїх дружин[1].

Бахрам Гур відвідує індійську красуню в чорному палаці. Мініатюра 1548 року. Ширазька школа. Художня галерея Фріра, Вашингтон

Після завершення будівництва принцеси поселяються в своїх палацах. Бахрам відвідує кожну принцесу в певний день тижня: в суботу — індійську принцесу, якою править Сатурн, в палаці з чорним куполом, в неділю — туркестанську[5] (китайську)[6] принцесу, якою править Сонце, у палаці з жовтим куполом, в понеділок — хорезмську принцесу, якою править Місяць, у палаці з зеленим куполом, у вівторок — слов'янську принцесу, якою править Марс, у палаці з червоною маківкою, у середу — магрибську принцесу, якою править Меркурій, у палаці з бірюзовим куполом, в четвер — румийську (візантійську) принцесу, якою править Юпітер, у палаці кольору сандалового дерева — і в п'ятницю — іранську принцесу, якіоюправить Венера, в палаці з білим куполом. Цікаво, що Бахрам приходить до принцес у вбранні кольору їх палацу. Кожна з принцес розповідає цареві свою історію, яка відповідає певному настрою та її відповідному кольору[1]. Сюжет кожної новели — любовне переживання, причому, у відповідності з переходом від чорного кольору до білого, груба чуттєвість змінюється духовно просвітленою любов'ю[3]. Деякі вбачають у цьому переході містичний шлях, який повинна пройти людська душа від мороку до чистоти, до божества. Відповідно до цього цар, проходячи цей шлях, знаходив високі душевні якості. Згодом, відчувши гіркоту поразки, зраду та інші негаразди, він з любителя пригод перетворюється в гідного і справедливого правителя[7]. Таким чином, друга тематична лінія поеми — перетворення Бахрама з легковажного царевича в справедливого і розумного правителя, який бореться зі свавіллям і насильством[3].

Минають роки. Доки цар переймався своїми дружинами, один із його візирів захоплює владу в країні. Раптом Бахрам усвідомлює хаос у своєму царстві: сусіди планують напасти, а скарбниця спорожніла. Він розслідує діяння міністра і, переконавшись у його провині за біди царства, засуджує його до смертної кари. Таким чином Бахрам відновлює порядок і законність у своїй країні. Опісля він наказує перетворити сім палаців своїх дружин у сім зороастрійських храмів, а сам вирушає на полювання та зникає у глибокій печері. Намагаючись знайти дикого осла (гур), Бахрам, натомість, знаходить свою могилу (гьор)[1].

Бахрам в червоному палаці (у слов'янської принцеси). Каліграф Махмуд. 1431. Державний Ермітаж, Санкт-Петербург

Поема «Сім красунь» написана у витонченому віршованому розмірі хафиф і, за оцінками, містить від 4637 до 5136 двовіршів[2]. У своїй передмові до критичного видання німецький сходознавець Хельмут Ріттер змалював «Сім красунь» як «найкращий  епос  новоперської поезії і в той же час... як одне з найбільш важливих поетичних творінь всій східній індоєвропейської літератури». При створенні поеми Нізамі Гянджеві вміло використовував різні старовинні джерела, серед яких можна назвати «Шахнаме», а також Сиясатнаме (англ.)рос. Нізам аль-Мулька (XI століття), з якого він узяв головну історію пастуха і його невірного пса. Цілком можливо, що сім розповідей принцес випливають з попередніх робіт, але знайти зв'язок кожного з них з відомими літературними джерелами не вдалося. Оповіді, написані Нізамі, в будь-якому разі мали великий вплив на подальший розвиток перської та світової літератури. Так, наприклад, історія, розказана четвертою (слов'янською) принцесою, є найстарішою відомою розповіддю про жорстоку принцесу, яка не має імені в Нізамі, але відома у перекладі французького сходознавця Петі де ля Кроа (англ.)рос. у більш пізньому переказі[8] як Турандот[1].

Про вплив стародавніх східних сюжетів, якими скористався Нізамі Гянджеві, на західноєвропейську літературу пише італійський дослідник Італо Піцці. Так, у другому томі його книги Storia de la poesia persiana (Торіно, 1894) Піцці проводить паралель між розповіддю про загибель шаха Бахрама-Гура в трясовині, куди він потрапив, коли верхи на коні погнався за диким ослом, і язичницькою готською легендою про смерть короля готів Теодоріха Великого, якого, за легендою, чорний кінь бога Вотана забрав з королівського бенкету в Равенні в небесний чертог. Інша паралель — повість Нізамі про дочку російського царя (разом з тим і «туранського государя»), що задає важкі загадки, і італійська драма Карла Гоцці «Турандот», оброблена Фрідріхом Шиллером, — зазначено, що Гоцці запозичив сюжет для Турандот не з «Семи красунь», а зі збірки «1001 день». Однак якщо говорити про безпосередній зв'язок, то вказується про вплив оповідної рамки «Семи красунь» на повість «Амето» Джованні Боккаччо, де Амето — юний мисливець, вправний стрілець, який закохується в сім красунь, кожна з яких одягнена в особливий колір, і кожна розповідає Амето повість про кохання. При цьому Піцці зазначає, що цей старий східний сюжет є і в арабському збірнику сіцілійця ібн-Зафера (XII століття)[9].

Бахрам в білому палаці. Рукопис 1636 року. Дуст Мухаммад ібн Дарвіш Мухаммад Дархаджі. Исфаханська школа. Інститут рукописів, Баку[10]

«Сім красунь» вважається шедевром еротичної літератури, але ця робота також сповнена повчень[1]. Згідно Енциклопедії ісламу, Нізамі залишався вірним помірності і писав про необхідність обмеження еротики стриманістю, а гедоністичних задоволень — відповідальністю за управління державою. Незважаючи на те, що поет любив описувати сцени розваги шаха, основний зміст поеми в тому, що фізичні пристрасті можуть принести найбільшу насолоду тільки тоді, коли вони знаходяться в контексті чесноти, простоти і доброти[2].

Потрібно зазначити, що в ісламській космології Земля знаходилась в центрі семи планет: Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Ці планети вважалися провідниками Бога, і їх рух мав вплив на істот і події на Землі. Нізамі вірив, що єдність світу може сприйматися через зв'язки з арифметикою, геометрією та музикою. Числа були ключами до взаємозв'язку Всесвіту; через числа множина стає єдністю, а розбіжність — гармонією. Нізамі використовував число сім як основний мотив, оскільки це число завжди мало особливе значення на Сході, бо в ісламі сім вважається першим, досконалим числом[2]. Деякі сучасні дослідники розглядають поему як трактат у віршах про астрологію, але дослідник Франсуа де Блуа вважає це помилкою[1].

Бахрам і Фітне, що піднімає бичка. Мініатюра 1570 року. Бодліанська бібліотека, Оксфорд

Згідно Франсуа де Блуа, сенс твору явно в тому, що спроба Бахрама знайти щастя, живучи відповідно до зірками, є невдалою. Сім куполів побудовані у повній відповідності з властивостями зірок, але вони дуже близькі до того, щоб стати причиною його загибелі. Зрештою, як пише де Блуа, тільки відмова від задоволень семи куполів і прислухання до скарг семи жертв тиранії надають Бахраму статус істинного героя. І що важливо, антифаталістичне повідомлення було підкреслено в історії другої принцеси, в якому розповідається про царя, що через передбачене нещастя від власної дружини відмовився від шлюбу, але потім, підкоряючись безкорисливому коханню до дівчини-рабині,  кидає виклик астрологам і бере долю в свої руки[1].

Енциклопедія ісламу зазначає, що фантасмагорична зміна героя поеми, Бахрама, під час його відвідин кожної принцеси охоплює символічний шлях між чорним, або таємним, величчю Божественного і білим, або чистим і єдиним. Палаци в поемі вкриті банями, що уособлювало будову Всесвіту, і через це Нізамі у своїй поемі показував гармонію Всесвіту[2].

Хоча в розповіді (зокрема, в історії сьомої принцеси) є містичні (суфійські) риси, точка зору на  цей твір як суфійську алегорію також помилкова. Де Блуа зазначає, що це витвір мистецтва, який дуже міцно вкоренився в цьому світі, і його етичний зміст носить принципово світський, а не релігійний характер[1].

Радянський сходознавець Євген Бертельс зазначає, що, хоча поема «Сім красунь» зовні справляє враження «найбільш легкої і безтурботної з поем Нізамі, де витончено всебічно розроблені теми любові, новели ніби написані лише для розваги й забави читача, насправді Нізамі уклав величезний філософський зміст в таку оболонку, яка могла полегшити йому доступ до кіл, не надто схильних до повчальних трактатів»[11].

Азербайджанський учений Гейдар Гусейнов підкреслює, що словами «Немає такої мурашки в гробниці, на якій не було б клейма від руки насильства» Нізамі зображає в поемі гніт і несправедливість тієї епохи[12].

Бахрам Гур у палаці кольору сандалового дерева. 1528/29. Ядкар аль-Катіб. Художній музей Волтерс, Мон Вернон, Балтимор

Арабський географ-космограф XIII століття Закарія Казвини у своїй «Космографії» («Аджаиб аль-махлукат»; 1-я редакція 1263 року, 2-я — 1275 року) повідомив про літературну діяльність «мудрого поета Абу-Мухаммеда Нізамі» і згадав «незрівнянні поеми (дастан) рахунком чотири» («Іскендер-наме» не згадана), включаючи і «Сім красунь»[13]. Найстарішим рукописом «Хамсі», що містить і поему «Сім красунь», вважається рукопис 1400 року[14]. Рукописи творів Нізамі, починаючи з найстаршої (1400), описані у швейцарського сходознавця Чарльза Р'є (англ.)рос. у «Catalogue of the persian manuscripts in the British museum», томі II, опублікованому в 1881 році в Лондоні (цікаво,  Р'є висловив припущення, чи не був меценатом для поеми  атабек мосульський)[15].

В кінці XVII століття французький сходознавець Бартелемі де Моленвиль д Эрбело (англ.)рос. склав свою східну енциклопедію «Bibliothèque Orientale» (надрукована в 1697 році), де у статті «Nazami» до творчості поета були віднесені три поеми, в тому числі і «Сім красунь» («Хефт пейкяр»). Запропонований у д'Ербело список творів поета просто з енциклопедії  переписав Вільям Джонс у бібліографічному додатку своєї «A grammar of the persian language» (Лондон, 1775).  Барон Самуель Руссо, що Довго жив в Османській імперії, у своїх «The flowers of persian literature» (Лондон, 1801) писав, що доповідь про п'ять поем «The five poems of Nezzaumee» читав у калькуттському Азіатському товаристві сер Джон Шор в травні 1794 року[16].

В 1832 році в Казані був опублікований віршований переклад уривка з поеми «Бехрам-Гур і російська царівна» німецькою мовою, виконаний сходознавцем Францем Ердманом, (2-е видання 1844 року там само)[17]. У 1846 році у Лондоні побачила світ посмертна книга  сера Гора Оуслі, що довго жив в Індії та Ірані, «Biographical Notices of Persian Poets». Тут була викладена, іноді в буквальному перекладі, перша частина поеми — виховання Бахрама Гура у сусіднього арабського царя Номана, передана англійською розповідь-казка китайської царівни про долю двох неоднакових супутників, що звалися Хейр (Добро) і Шерр (Зло), повість про царя і візиря разом з розповідями жертв візирського тиранства (це заключна частина поеми «Сім красунь»)[6]. Німецький філолог Пол Хорн (тур.)рос. у своїй книзі «Історія перської літератури» («Geschichte der persischen Litteratur», Лейпциг, 1901) розмістив досить детальне повідомлення про зміст поеми[18].

Титульний лист першого тому поеми 1924 року видання (Лондон, переклад  англійською     Ч.Е. Вілсона)

Критичне видання поеми було здійснено Хельмутом Ріттер і Яном Рипкою у 1934 році (Прага, надруковано в Стамбулі в 1934) на підставі п'ятнадцяти рукописів з текстами поеми і літографії 1848 року з Бомбея[1]. Це одне з небагатьох видань перського класичного тексту, в якому застосована сувора текстуально-критична методологія: видавці розділили основні рукописи на дві групи — «а» і «б». Тільки ті вірші, які перебували в текстах рукописів обох груп, вважалися справжніми. До групи «б» були відібрані ті рукописи, які вважалися основою для видання, при тому, що фрагменти з групи «а» були опубліковані в квадратних дужках. Вірші, характерні для групи «а», були надруковані в критичному блоці[1].

У 1936 році в Тегерані вийшло в світ некритичне видання іранського вченого Вахіда Дастгірді, яке згодом передруковувалось. У розпорядженні Дастгірді було тридцять старих рукописів, датованих від «трохи пізніше 700 до 1000 р. х.»[19] Поема була перевидана азербайджанським вченим Т. А. Магеррамовым (Москва, 1987). Це видання цитує варіанти з чотирнадцяти рукописів, видання Ріттера-Рипки і некритичного видання Вахіда Дастгірді, але Магеррамов не намагався розділити рукописи на розділи, і тому його версія відрізняється від празького видання. Існує також видання Барата Занджани (Тегеран, 1994). Наступні видання посилалися на празьке видання[1].

Існує три класичних повних перекладу поеми «Сім красунь» західноєвропейськими мовами. Вперше поема була перекладена "грубою" англійською Чарльзом Едуардом Вілсоном і видана в Лондоні в 1924 році (під поняттям «грубий» тут мається на увазі грубо-дослівний переклад, без дотримання метрики і мелодики оригіналу). Цей переклад, виконаний білим віршем, був виданий у двох томах і з деякими винятками вірно відтворював оригінал[20]. Перший том містив переклад, а другий — коментарі до тексту. Цей переклад згодом кілька разів перевидавався[21]. Варто відзначити, що перекладач був змушений викласти досить велику кількість віршів  латиною[1]. Англійською мовою поему перевела також професор Оксфордського університету Джулі Скотт Мейсамі, переклад був опублікований у Великій Британії та США в 1967 році і повторно у 1995 році[22]. Цей переклад був виконаний вільним віршем (частково римованим, частково без рими) і також ґрунтувався на виданні Ріттера-Рипки[1]. Переклад поеми  англійською мовою, виконаний Елсі Маттіном і Джорджем Хіллом, було видано у 1976 році[23].

У 1967 році поема була перекладена  італійською мовою Алессандро Баузані[24]. Цей переклад у прозі з пропусками віршів у дужках ґрунтувався на виданні Ріттера-Рипки[1]. З різних часткових перекладів можна згадати один переклад Рудольфа Гельпке у дуже елегантній німецькій прозі. Цей переклад був виданий у 1959 році в Цюриху[25].

У 1922 році в Москві був опублікований російський віршований переклад уривка поеми «Нізами — Сім красунь. Розповідь індійської царівни», виконаний головою Товариства любителів російської словесності Олексієм Грузинським ще перед Першою світовою війною для видавництва Сабашникових[26]. Уривок з поеми в прозовому перекладі  російською мовою, який був виданий в 1923 році[27] у журналі «Схід», виконав Євген Бертельс[28]. Повністю  російською поему перекладали Рюрик Івнев (у віршованій формі, видано в 1947 році Азербайджанським державним видавництвом і в 1959 році видавництвом Академії наук Азербайджанської РСР в Баку), Рустам Алієв (в прозі, видано в 1983 році в Баку) і Володимир Державін (у віршованій формі, видано в 1959 році в Москві, згодом перевидавалася)[1].

Поетичний переклад поеми  азербайджанською мовою виконав поет Мамед Рагім[29]. Поема в перекладі Мамеда Рагима видавалася в Баку також у 1983 і 2004 роках[30][31].