Татарбунари

Згідно з уривком опису подій у Причорномор'ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Королівства Польського, у вересні 1628 року Татарбунарська фортеця вже будувалася або відбудовувалася Кенан-пашою. Також факт існування замку вже у 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі (італ. Niccolo Barsi).[1][2][3]

Османській етнограф Евлія Челебі, що побував у причорномор'ї в 1656—1666 роках, свідчить про те, що у 1637 році зруйновану імовірно ногайськими татарами фортецю наново відбудував капудан-паша Кенан-паша. Побудову ж першої фортифікаційної споруди в Татарбунарах можна пов'язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II у 1484 році.

Каді фортеці входив до Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах, окружністю в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що відчинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдовські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів. Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.

Відомо, що в кінці XVII — на початку XVIII століття Татарбунари на деякий час стали резиденцією сераскера Буджака.[6]

До кінця XVIII століття в містечку проживали вже не лише буджацькі татари і молдовани, але і біглі українські селяни, солдати, козаки.

У 1770 році в ході Російсько-турецької війни 1768—1774 років Татарбунари були захоплені російськими військами, потім повернені Османській імперії.

У 1784 році відбулося перше вимушене переселення ногайських татар з Тарарбунар, однак місто попри це продовжувало вважатись ногайським.[6]

План розташування російських військ при Татар-Бунарі (1790 р.)

Восени 1790 року під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років в Татар-Бунарі стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер-Закомельського.[7]

У 1803—1804 роках у Буджаку активізували свої дії задунайські козаки, які прагнули поповнити свої ряди за рахунок втікачів з Росії. У той самий час в Татарбунари тимчасово переніс свою резиденцію кошовий отаман Задунайської Січі[6][8]. За даними російської розвідки, у серпні 1804 року каушанський воєвода Махмет-ага відсилав дезертирів і утікачів з Росії в Татар-Бунар до кошового, а звідти — до Коша Запорозького.[9]

У результаті Російсько-турецької війни 1806—1812 років Татарбунари були знов захоплені та приєднані до Росії згідно з Бухарестським мирним договором.[6].

На початку ХІХ століття в Татарбунарах мешкали ногайські татари та біглі українські селяни, солдати, козаки. З часом місто почали навмисне заселяти різноетнічним населенням для асиміляції татар. У вересні 1807 року населення містечка стрімко збільшилося за рахунок задунайських козаків, які побажали перейти на бік Росії. Починаючи з 1807 року усе мусульманське населення міста було переселене углиб Російської імперії. Крім того, за два роки, з 1816 по 1818, населення Татарбунар збільшилося з 365 до 901 людини за рахунок переселень з Наддніпрянської України.[6]

У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей — всього 365 чоловік. Опісля лише за два роки, у 1818-му, число жителів збільшилося до 901. При цьому велика частка сімей володіла кам'яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин.

Татар-Бунар на карті Шуберта 1860-х років.

До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам'яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам'яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам'яних — 2, кам'яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам'яний — 1, кам'яний храм Успіння Божія Матері — 1. Ремісники: чоботарів — 8, вівчинників — 9, кравців — 4. Етнічний склад: українці, молдовани, євреї, болгари, росіяни, у тому числі особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники тощо. У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богодільня, а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдавським князівством) і йшла значна вивізна торгівля.

Руїни турецької лазні в Татарбунарах. 1903 рік.

У 1854 році в Татарбунарах була бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква та синагога. У 1878-му тут засновано двокласне чоловіче училище[10]. У 1885 році тут налічувалося 413 дворів, а кількість мешканців становила 2 685 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво. У містечку працювали суконна фабрика та каменоломні.[8]

Станом на 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактири, завод мінеральної води та 7 винних погребів, відбувались базари по неділях[11].

Пам'ятник О. С. Пушкіну у Татарбунарах

Усього лише декілька годин провів Пушкін у Татарбунарах, супроводжуючи Івана Петровича Ліпранді в його службовій поїздці по Буджаку. Проте години ці виявилися на рідкість плідними.

Будинок, де зупинявся Пушкін

Ліпнарді згадував:

У Татар-Бунар ми приїхали зі світанком і зупинилися відпочити та пообідати. Поки нам варили курку, я ходив до фонтану, а Пушкін щось писав, за звичаєм — на маленьких латочках паперу, і як було складав їх по кишенях, виймав знову, переглядав і так далі. Я його не запитував, що він записує, а він, знаючи, що я не знавець віршів, нічого не казав. Пам'ятаю дуже добре, що він жалкував, що не захопив із собою якогось тому Овідія.

Писав Пушкін чорнові варіанти «До Овідія»; у Татарбунарах він побував 17 грудня 1821 року, а біловий текст з'явився відразу після повернення до Кишинева — 26 грудня. Так, поет чітко знав, «що Овідій не міг бути засланий Августом на лівий берег Дунаю», що проте затверджені в Аккермані і в цілому в Придністров'ї легенди не залишили його байдужим і якось надихнули до медитування на задану тему.

Пушкін і Ліпранді прибули в невелике, але вже сповна затверджене і пристойне на ті часи містечко. Імовірно Пушкін бачив і руїни лазні, і «фонтан», швидше за все знав татарбунарську та аккерманську версії згаданої легенди. Руїни тієї лазні збереглися до початку ХХ століття, і фотографії її публікувалися в путівниках Бессарабією.

Група татарбунарських повстанців. Вересень 1924 р.

15 вересня 1924 року, на півдні Бессарабії, у селі Татарбунари почалося селянське повстання. Між 1918 і 1940 роками це був найкрупніший виступ проти Королівства Румунія.

Повстали більше шести тисяч осіб — Чишмія, Акмангит, Нерушай, Михайлівка, Галілешти, Татарбунари. Чекали, що повстання охопить все межиріччя Прута та Дністра. Але уряд випередив повсталих. Проти них були кинуті крупні сили. Десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків оточили бунтівників, обстрілюючи їх і навіть застосовуючи отруйні гази, а в Кілії, Ізмаїлі, Вилковому по всьому узбережжю висаджувалися десанти. Татарбунарці протрималися три дні, потім були розгромлені. Ще чотири дні армії знадобилося, щоб придушити осередок опору в інших місцях.

Етнічний склад Татарбунар — німецька карта 1930-го року

До кінця тижня убитих і замучених налічувалися тисячі. Решта була засуджена на так званому «процесі п'ятисот», що вівся за закритими дверима. Проте таємно вирішити їхню долю не вдалося: багато представників науки і культури висловилися на захист засуджених, тому більшість заарештованих було звільнено. Терміни, від п'яти років до довічного ув'язнення, отримали 85 обвинувачених. Додатково з них ще стягнули чималу суму судових витрат.

Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бессарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання.

Статус селища міського типу надано 2 січня 1957 року. Статус міста — 27 квітня 1978 року.

Винзавод, суконна фабрика, харчова промисловість, краєзнавчий музей. На 2019 рік мали 11 032 мешканців.