Таїров Василь Єгорович

Василь Геворгович[3] (або Єгорович чи Георгійович) Таїрянц (або Таїров) народився 2 (14) листопада 1859 року в вірменському селі Каракліс[4] Еріванської губернії (нині місто Ванадзор[5]) (за іншою версією в селі Памбак[6], нині в марзі (області) Лорі, на півночі Вірменії) у скромній багатодітній сім'ї службовця. Він був п'ятим, з шести дітей, у родині (у Василя було п'ять братів та одна сестра). Незважаючи на скрутне фінансове становище, батьки дали своєму сину гарну на той час освіту. З восьми років Таїров почав відвідувати сільську школу, а коли йому виповнилося 10 років, батько відправив сина на виховання до своєї сестри в місто Ерівань (з 1936 року — Єреван). У 1875 році, з відзнакою закінчивши класичну прогімназію, Василь Єгорович переїхав до Тифлісу (нині місто Тбілісі), де двоюрідний брат Олександр Микитович Таірянц (син тітки, у якої на вихованні перебував Василь) зараховує його в 4-класне реальне училище. У 1878 році, після закінчення курсу навчання, майбутній вчений поступає в Імператорське Московське технічне училище (нині МДТУ імені М. Е. Баумана). Провчившись у ньому рік і перейшовши в 2-й спеціальний клас з похвальним листом, він залишає училище унаслідок поганого мікроклімату, сформованому у навчальному закладі[7].

У 1880 році колишній студент Московського училища екстерном здає іспити на атестат зрілості при 1-й Московській військовій гімназії і поступає, пройшовши величезний конкурс, в Петровську землеробську й лісову академію (нині Московська сільськогосподарська академія імені К. А. Тимірязєва). Закінчивши навчання зі науковим ступенем кандидата сільськогосподарських наук у галузі лісового господарства, 1884 року представляє дисертацію на тему «Виробництво деревної оцтової кислоти в заводах Брасовського маєтку», яка була визнана радою академії відмінною і надрукована в «Ізвєстіях акадєміі». За наполяганням двоюрідного брата Василь пов'язує себе з вивченням виноградарства і виноробства, після чого 26 грудня 1884 (8 січня 1885) року його зараховують до Департаменту землеробства і сільської промисловості Міністерства державного майна. Оскільки спеціалізованої освіти з виноробства та виноградарства в Російській імперії не надавали, Василя 1 (14) січня 1885 року відряджають за кордон на три роки для навчання виноробній справі. Перебуваючи за кордоном, він відвідав усі найважливіші виноробні місцевості Франції, Австро-Угорщини, Німеччини, Північної Італії та Швейцарії, працював в таких відомих закладах, як екологічний та помологічний інститут у Клостернейбурзі поблизу Відня, сільськогосподарське і виноробне училище в Санкт-Міхелі (Південний Тіроль), училище садівництва, виноградарства та плодівництва у Гайзенгеймі (на Рейні), училище землеробства і виноградарства в Монпельє (Південна Франція) та багатьох інших. Закордонне відрядження було дуже напружене і цікаве у творчому плані, що дозволило Таїрову взяти участь в аналізі стану виноградно-виноробної галузі та професійно оцінити перспективи розвитку виноградарства і виноробства в Росії[7][8].

Фото Василя Таїрова з енциклопедії Брокгауза і Єфрона

Фото будівлі виноробної станції (нині одна з будівель ННЦ «Інституту виноградарства і виноробства ім. В. Є. Таїрова»), смт. Таїрове, Одеська область

У вересні 1887 року, після навчання і встановлення зв'язку з видатними вченими Європи, Таїров повертається в Російську імперію, де розпочинає роботу у вченому комітеті Міністерства землеробства[4][5]. Василь Єгорович бере активну участь у вирішенні питань, що стосуються виноградарства та виноробства. Поширюючи отримані за кордоном знання, Таїров публікує низку статей у журналах, що стосуються питань виноградарства. Протягом 1885 —1891 років роботи і спостереження вченого публікувалися в іноземних та російських спеціалізованих виданнях[8]. Молодий дослідник займався вивченням можливості впровадження культури винограду на пісках, вивчав питання районування виноградарства[9], вів активну боротьбу проти вирубки виноградників, на яких лютувала філоксера (зокрема у Бессарабській та Кутаїській губерніях), наполягаючи на тому, що виноград треба прищеплювати, а не знищувати. Після кількох років ведення Василем Єгоровичем роз'яснювальної роботи про доцільність введення прищепленої культури винограду в Російській імперії, 1899 року Міністерство землеробства, переконавшись у вірності поглядів Таїрова, взяло почало прищеплювати виноградники в заражених філоксерою областях, при цьому призначивши його на посаду консультанта з питань філоксерної справи[7]. Зараз же цей метод прийнятий на озброєння у всьому світі[10].

В Єревані з 1887 року на заводі, побудованому Нерсесом Таіряном, почався випуск міцних спиртних напоїв, у тому числі коньяків марки «Арарат», що стала згодом візитною карткою Вірменії. Відкриття цього заводу стало можливим багато в чому завдяки рекомендаціям Василя Таїрова, даним своєму двоюрідному братові Нерсесу Таірянцу[11].

У 1891 році Василь Таїров видає «Бібліографічний покажчик книг, брошур і журнальних статей з виноградарства і виноробства» за період з 1755 по 1890 роки, а з 1892 року він вже починає видавати свій власний журнал «Вісник виноробства»[7], який повинен був сприяти розвитку виноградарства і виноробства. У журналі публікувалися статті провідних зарубіжних і вітчизняних вчених-аграріїв і енологів, з метою популяризації та пропаганди виноградарства і виноробства, поширення інформації про філоксерну справу, грибні хвороби виноградної лози (для дослідження яких з квітня 1899 року засновано при редакції патологічне бюро), недопущення фальсифікації вина і, взагалі, харчових продуктів тощо. Для детального розгляду величезного матеріалу з цих питань, зібраного в Росії і за кордоном, при редакції була утворена комісія з багатьох вчених і обізнаних осіб, які розробили ґрунтовний законопроект проти фальсифікацій вина та харчових продуктів[12]. При журналі виходив безкоштовний додаток «Бібліотеки Вісника виноробства». Спочатку журнал видавався в Санкт-Петербурзі, пізніше, після переїзду в Одесу[8], редакція знаходилася в будинку № 19 по вулиці Канатній, де проживав Василь Єгорович. До цього часу Таїров стає визнаним фахівцем у своїй галузі, за порадою до якого звертаються безліч виноробів і виробників винограду. Живучи в Санкт-Петербурзі, він щороку по кілька місяців проводить у виноградарських регіонах, з'ясовуючи потреби виробників винограду та виноробів, надаючи їм велику консультативну та організаторську допомогу[5].

У квітні 1895 року Таїров переїжджає в Одесу. Це місто вчений обрав не випадково, адже тут перетинаються основні транспортні потоки з Бессарабією, Кримом, Кавказом, є вихід до Середземномор'я та Європи, чого не було у Санкт-Петербурзі. Тут він розгортає компанію проти фальсифікації вина та харчових продуктів[8], для чого організовує спеціальну комісію, до якої входили знані вчені Одеського університету, юристи, торговці та лікарі. Результатом роботи членів комісії стало видання «Матеріали з питання про фальсифікацію харчових продуктів з додатком законопроекту», що вийшло у світ 1901 року. На його основі 24 квітня 1914 року був прийнятий закон «Про виноградне вино». Таким чином ця подія стала першою в історії Російської імперії випадком, коли законопроект був розроблений громадськими силами[7].

Наприкінці 1880-х років Таїрова все частіше почала з'являтися думка про створення науково-дослідної станції для проведення досліджень. Вперше своїми думками про її створення він поділився на сторінках одного з останніх номерів «Вісника виноробства» за 1899 рік в статті «Допоможіть», де казав про назрілу необхідність заснування виноробної станції, в обов'язки якої входило б вивчення та розв'язання різноманітних питань виноробства як наукового, так і, особливо, практичного характеру.

На всесвітній виставці 1900 року, що проходила в Парижі, вчений був удостоєний золотої медалі. У 1901 році там же була організована постійна Міжнародна комісія виноградарства (згодом Міжнародна організація виноградарів і виноробів), членом якої стає Василь Єгорович, а вже у 1903 році Таїров обирається віце-президентом цієї організації[5][7].

У 1902 році, за сприяння Одеської міської управи, Василю Таїрову безкоштовно було виділено під наукову станцію приміщення, що складалося з 2-х кімнат у критому ринку на Новому базарі. З 15 жовтня 1904 року, після проведення ремонтних робіт, приміщення станції були відкриті для огляду всім охочим, а вже 5 лютого 1905 року завдяки старанням вченого відбулося офіційне відкриття першої в Російській імперії виноробної станції[3][4][13]. Спочатку штат станції був невеликим, на ній працювало всього лише 2 співробітника, але в міру розуміння її важливості, збільшувалося фінансування, у результаті чого станція розширилася до семи приміщень та збільшився штат працівників. У 1905 році, за важливість виконаної роботи, виноробна станція нагороджується золотою медаллю Міланській міжнародної виставки[7]. Наступний 1908 рік ознаменувався рішенням департаменту землеробства про розширення функцій станції, завдяки чому були започатковані курси, бесіди, читання та спеціалізовані виставки. 26 квітня того ж року Василь Єгорович Таїров «за відмінну, старанну та корисну діяльність» був піднятий до чину дійсного статського радника[7]. У грудні 1909 року, відзначаючи 25-річчя науково-літературної діяльності і 5-річчя станції, Таїрову, Наталією Духновською і підполковником артилерії Олексієм Погорельським було виділено 5 десятин землі в 12 верстах від Одеси на березі Сухого лиману[3], що дало змогу розпочати дослідну роботу на винограднику. Але для побудови пристойного винограднику потрібні були чималі гроші. До 1912 року, знайшовши необхідну суму, за проектом С. В. Попова були побудовані основні будівлі і закладені дослідні виноградники, а у 1914 році, після кількаразового відкладення, відбулося офіційне відкриття. У цьому ж році, з ініціативи засновника, при станції відкриваються Вищі курси виноградарства і виноробства, які згодом передбачалося перетворити на інститут[14].

1914 року, напередодні першої світової війни, були введені заборонні заходи щодо спиртних напоїв та вин, які були, відповідно до закону, причиною алкоголізму. Дії уряду ставили виноградарство під загрозу руйнування. Відреагувавши на це рішення, Таїров у 1915 році, намагаючись врятувати галузь, пише записку уряду Російської імперії під назвою «Виноградне вино і алкоголізм», в якій намагається довести, що вино не можна розглядати як причину виникнення алкоголізму. Науковець навів, як приклад, декілька окремих поселень європейських держав, де люди споживають вино з року в рік не одну сотню років, але алкоголізму практично немає, як немає і захворювань, що викликаються споживанням алкоголю. Та висловлює твердження, що «алкоголізм — це наслідок вживання міцних спиртних напоїв — горілки та її сурогатів, що містять сивушні масла». Таїров бачив шлях протидії розвитку алкоголізму в «… широкої пропаганди заміни горілки доброякісними виноградними, плодовими та ягідними винами, медом, квасом та іншими напоями. Шлях цей, правда, довгий, але зате вірний». Проте спроби Таїрова протиставити алкоголізму культурою споживання столового вина не увінчалися успіхом і не знайшли підтримки в уряді[14].

У 1917 році в Росії відбувається революція, внаслідок чого наукова станція залишається без засобів існування. В результаті закриваються Вищі курси з виноградарства і виноробства, а також перестає видаватися «Вісник виноробства». У таких умовах Таїров зумів зберегти наукові та майнові цінності і навіть примудрився провести кілька дослідних робіт.

У 1922 році, після закінчення громадянської війни, станцію відвідав народний комісар землеробства, який зазначив, що

не отримуючи коштів від Народного Комісаріату Землеробства, працівники станції зуміли створити господарську базу для збереження станції та розвитку наукових робіт[14].

Поступово ситуація покращилася, у 1924 році в Москві відбулася всесоюзна нарада з виноградарства. З часом аналогічні наради пройшли в інших республіках і виноградарських регіонах. У всіх цих нарадах активну участь брали співробітники станції на чолі з керівником. Там же, з ініціативи Василя Єгоровича, було прийнято рішення про організацію при виноробній станції державного розплідника з вирощування щеплених саджанців, на що було виділено 119 гектарів землі. У 1922 році, на честь 20-річчя станції та 40-річчя наукової діяльності засновника, науково-дослідній станції присвоюється його ім'я, а на роботу відправляються ряд ще молодих, але в майбутньому відомих вчених-виноградарів, з якими Таїров ділиться своїм багатим досвідом. У цьому ще одна заслуга Василя Єгоровича — він поклав початок створенню вітчизняної наукової школи виноградарства і виноробства.

Але не всі молоді співробітники і стажисти весь час витрачали на оволодіння знаннями. Деякі були зайняті думками про «наведення порядку» на станції: піддають критиці заслуги вченого у розвитку вітчизняного виноградарства, пишуть скарги в партійні органи на те, що він ввів на станції жорстокі та деспотичні порядки, примушує співробітників до різних роботам, як у себе вдома тощо[14]. В результаті чого 19 листопада 1926 року, не витримавши тиску, вчений залишає свою науково-дослідну станцію, яку до того часу, на честь 10-річчя революції, перейменували на честь Климента Тімірязєва, який не мав ніякого відношення ні до станції, ні до виноградарства[5][14]. У цьому ж році Таїров почав редагувати журнал «Вісник виноробства України», який у 1929 році був перейменований на «Вісник виноградарства, виноробства і виноторгівлі СРСР», але вже через два роки припинив своє існування. Незважаючи ні на що, Таїров, відсторонений всіх важливих справ, перебуваючи в бідноті, живучи на мізерну пенсію й випадкові гонорари, борючись за збереження за собою квартири, продаючи особисті речі та книги із власної бібліотеки, продовжував свою діяльність і у 1934 році пише ряд статей з виноградарства і виноробства в Радянську енциклопедію, складає і видає «Довідковий словник з виноградарства та переробки винограду». Безліч робіт і статей, з причини знаходження вченого в опалі, залишаються так і не опублікованими і «лягають у стіл» автора[14]. У 1935 році, напередодні 30-річчя станції та 50-річчя наукової діяльності Таїрова, з усіх куточків Землі посипалися листи з питаннями: «коли і де буде відзначено ювілей професора?».

У 1935 році посуха і сувора зима в Україні призвели до того, що гібриди прямих виробників, які інтенсивно саджалися, практично повністю загинули, на відміну від прищеплених сортів винограду, про насадження яких свого часу наполягав Таїров — вони хоч і постраждали, але збереглися. Незабаром після цих подій, на початку 1936 року, з Василя Таїрова, якому в той час було вже 76 років, зняли всі обвинувачення[5][15]. Інститутові ж було повернуто ім'я його засновника, а йому самому — всі звання, призначена персональна пенсія, квартира, з якої його намагалися виселити, була відремонтована за державний рахунок і була закріплена за ним довічно, так само йому без захисту було присвоєно науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук, затверджено вчене звання — професор. Завдяки реабілітації вчений також був відновлений на посаді директора інституту.

Після подій, що відбулися професор відвідав інститут свого імені, але на роботу не повернувся — вже не було достатньо сил і здоров'я для звичної інтенсивної роботи, як не було, мабуть, бажання працювати в колективі, який його зрадив, де працювали люди, що вимагали по відношенню до науковця репресивних заходів. Він залишався в редакційній колегії збірника наукових праць інституту, був зарахований до штату, як консультант з питань виноградарства та виноробства. У 1937 році було запропоновано присвоїти вченому звання заслуженого працівника науки і техніки, але дирекція і вчена рада інституту не дали позитивної рекомендації, мотивуючи тим, що «в останні роки В. Є. Таїров нічого істотного для науки не зробив».

Василь Таїров був членом-кореспондентом і дійсним член 18 академій наукових товариств, у тому числі 6 іноземних. Помер вчений[6] 23 квітня 1938 року та похований на Другому християнському цвинтарі Одеси поряд зі своєю дружиною Євгенією Миколаївною[16]. За «відмінну, старанну та висококорисну роботу на благо Вітчизни» був удостоєний чину дійсного статського радника. Крім того, був нагороджений: орденом Святої Анни 2 ступеня, орденом Святого Станіслава 1 ступеня, орденом Святого Володимира 3 ступеня, медаллю в пам'ять царювання Імператора Олександра III, медаллю в пам'ять 300-річчя царювання Дому Романових, ще 9 іншими нагородами Російської імперії, та французьким орденом «Сільськогосподарських заслуг».