Український правопис

Український правопис правопис для української мови, система загальноприйнятих правил, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Зизаній Лаврентій у 1596 р.

Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» Мелетія Смотрицького в 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» Олексія Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися винятково літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 18741875 р.р., коли літера ї почала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням уживання літер е, є, и та апострофа в їхньому сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 19071909 р.р., що є основою сучасної орфографії.

Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

Як зазначено у передмові до українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р)». «Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР підготувала і 14 листопада 1989 р. затвердила третє видання (надруковане 1990 р.)»[2]. 8 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику починаючи з 1992 року правописних норм третього видання[3]. В подальшому Видавництво «Наукова думка» НАН України перевидавало правопис. При цьому «спершу продовжували нумерувати стереотипні перевидання правопису (1993 — 4-е вид, виправлене й доповнене, 1994-го видрукувано додатковий наклад з тими ж вихідними даними, 1996 — 5-е, стереотип., 1997 — 6-е, стереотип., 1998 — 7-е, стереотип.), потім просто зазначали без нумерації, що перевидання стереотипне (1999, 2000, 2002, 2003, 2004, 2005), а в останніх (2007, 2008, 2010, 2012) бібліографічний опис взагалі відсутній»[2]. Відсутній бібліографічний опис й у чинної редакції правопису 2019 року[4].

Періоди розвитку

Виділяють від 3 до 5 головних етапів становлення правопису української мови:

  • Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)
    • давній українсько-руський період: X — третя чверть XIV ст.
    • староукраїнський період: ост. чверть XIV — поч. XVII ст.
  • Норми «Граматики» Мелетія Смотрицького 1619 року (XVIIXVIII ст.)
  • Новоукраїнський період (XIX ст. — сьогодення)
    • пошуки найкращого варіанту правопису сучасної мови: XIX сторіччя
    • унормування правопису із залученням державних чинників: з поч. XX сторіччя

Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)

Витоки українського правопису йдуть від слов'янського правопису, започаткованого творцями слов'янської азбуки. Більшість української графіки майже не змінилося від тих часів. Зокрема, у нинішньому алфавіті є тільки дві літери, яких, на думку проф. Івана Огієнка, не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. й набула поширення у XVII ст., та ї, яку спершу писали замість колишньої літери ѣ та на місці е в новозакритому складі, а потім перебрала на себе функції звукосполуки й+і. Також у руських кириличних рукописах не розрізнялися в написанні літери е і є. Правопис, що відштовхувався від слов'янської абетки, в Україні значною мірою підтримували вихідці з Болгарії, які працювали тут і переписували тексти (переважно церковного змісту). У період від XIV до XVI ст. в богослужбових (та частково у світських) рукописах панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. На теренах України вплив цього правопису був відчутним з кінця XIV ст. і тривав до 20-х рр. XVII ст. Цей період відомий у мовознавстві під назвою «Другий південнослов'янський вплив».

«Граматика» Смотрицького 1619 року (XVII—XVIII ст.)

У 1619 р. вийшла праця М. Смотрицького «Грамматіка славенскія правилноє синтагма», де слов'янсько-українську писемність частково пристосовано до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і ґ, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних укр. звуків, узаконено вживання букви й.

У 1708 році змінилося накреслення літер — традиційну кирилицю замінили спрощеним різновидом, т. зв. «гражданкою». Участь у розробленні нового алфавіту й графіки взяли також українські вчені. Перші зображення 32 літер нового шрифту, які досі без значних змін служать основою для української, білоруської та російської орфографіки, видрукували в місті Жовква поблизу Львова. З алфавіту вилучено застарілі букви: омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, натомість закріплено букви ю та я, які до того вживалися лише в окремих текстах.

Правописні пошуки XIX століття

У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського — твір, який став піонером нової української літератури й поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови в писемному вигляді. Виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р. ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка й постійна зміна елементів алфавіту та їхнє різноманітне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи взагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб:

Звук та відповідна літера сучасної абетки«Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького, 1619 р.«Гражданський шрифт», 1708 р.Правопис І. Котляревського«Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського, 1818 р.Максимовичівка, 1827 р.Правопис часопису «Русалка Днѣстровая», 1837 р.Абетка М. Гатцука, 1860 р.Правопис Т. Шевченка, зокрема в «Букварі южнорусськім», 1861 р.Кулішівка, 1856 р.Зміни до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука, «Записки Південно-Західного відділення Російського географічного товариства», 1874—75 р.р.Ярижка, 1876—1905 р.р.Драгоманівка (герцеговинка), кін. XIX ст.Правопис «Малоруско-нїмецкого словаря» (желехівка) Є. Желехівського й С. Недільського, 1886 р.Орфографія Б. Грінченка (грінченківка) у «Словарі української мови», 1907-09 р.р.Один із варіантів латинки (рішення № 9 комісії з питань правничої термінології, спрощена система, протокол № 2 від 19.04.1996 р.) Латинка Йосефа Їречека (Latynka Josefa Jirečeka)
[ɑ] — аa a
[b] — бb b
[w] / [ѵ] — влітера у҄ : у҄сю ручку (всю ручку)v v
[ɦ] — гh, gh[5] h
[ɡ] — ґлітера ґ: фѣґура (фігура)літера гдиграф кг: кгрунтъ (ґрунт)літера г: грунт (ґрунт)літера глітера г: дзигари (дзиґарі)літера g: дзиgа (дзиґа)диграф кг: кгрунт (ґрунт)як у сучасному правописіg g
[d] — дd d
[dʲ] — дьлітера з титлом д҄d ď
[ɟː] — пом'якшена ддзавжди ддьодна літера дdd
[d͡ʒ] — дждиграф дждиграф джлітера џ : розраџає (розраджає)dzh
[d͡z] — дздиграф дздиграф дзу деяких варіантах драгомангівки — літера sdz dz
[d͡zʲ] — дзьdz
[ɛ] — елітера э на початку слова / після голосних, літери е / и після приголосних: эолъ (еол), поэтъ (поет), теперъ (тепер), минѣ (мені)літери ы / е: чырвоный (червоний), очеретъ (очерет)літера є, на початку слова іноді э: жєньци (женці)літери и / е: почали (почали), лебонь (либонь)літера є: вєчир (вечір)літери е, и, ы: тиче (тече), ныначе (неначе)літери е / и: друже (друже), пиромъ (перо́м)літера е: не чуе (не чує)як у сучасному правописіe e
[jɛ] — єлітера е: мое (моє)літера ѣ : маѣшъ (маєш)літера е: збирае (збирає)уперше літера є: почуєшлітера є́ : має́ (має)після голосних — літера е, після м'яких приголосних — ѣ : твое (твоє), синѣ (синє)літера е: попивае (попиває)літера є: маєлітера е: не чуе (не чує)диграфи jе / ье: сподіваjетцьа (сподівається)як у сучасному правописіye, ie: Yenakiieve (Єнакієве) je/ 'e

(majetok, navčańe)

[ʒ] — жzh ž
[ʒʲː] — пом'якшена жжзавжди жжьодна літера жzhzh
[z] — зпаралельно префікси роз- / рос-, прийменники зъ / съ: зъ неи (з неї), съ кварты (з кварти)паралельно прийменники зъ / съ: зъ воломъ (з волом), съ конемъ (з конем)z z
[zʲ] — зьлітера з титлом з҄z ź
[zʲː] — пом'якшена зззавжди ззьодна літера зzz
[ɪ] — ичергування и / ы: другий / другый (другий)літери и, і, ы: великій (великий), сынъ (син)літери ы, и, е: підняты (підняти), називаю (називаю), шепшина (шипшина)літери ы / и (літера ы — за традицією): мы ходили (ми ходили), сынъ (син), сила (сила)літери и, ы, е: думы (думи), тыхенько (тихенько), вешневий (вишневий)літери и / е: вимие (вимиє), задзвонемо (задзвонимо)літера ы, після шиплячих — ы, и, іяк у сучасному правописіу великій групі слів — початкова и: идол (ідол), ижиця (іжиця), индик (індик), иржа (іржа)y y
[ɪ] — ывперше вилученовилучено
[i] — іетимологічне ѣ : фѣґура (фігура)літери ѣ, и, і : лѣто (літо), жинка (жінка), твій (твій)лише літера і: гомінъ (гомін)залежно від етимології літери ô, ê, û, ѣ : нôсъ (ніс), пêчъ (піч), добрû (добрі), снѣvъ (снів), у закінченні прикметників твердої групи в називному відмінку множини на позначення [i] вживаються ы / ыи: прекрасны (прекрасні), добрыи (добрії)якщо походив від [о] й [е] — позначався як і, якщо походив від ѣ — позначався як ѣ : рідна (рідна), недѣля (неділя)літера и, перед голосними — літера і: идучи (ідучи), патріот (патріот)завжди і: стілъ (стіл), попіл (попіл), моіх (моїх)літери и / і (перед голосними та й)літера і, перед з, с, д, т, н, л, ц, якщо етимологічно походив від [е] / [ѣ] — літера ї: поділ, принїс (приніс), лїс (ліс)після м'яких приголосних — лише і, а не їi i
[ji] — їнайчастіше як ѣ, рідше як и / е : ѣжакъ (їжак), ии (її)літера ѣ : кроѣла (кроїла)літера í : церкоу҄ноí (церковної)літери и / і: ихъ (їх), моій (моїй)літера і: Вкраіна (Вкраїна), моіх (моїх), тихоі (тихої)літера ї: їстилітера ідиграф jі: Украjіна (Україна)як у сучасному правописіyi, I, 'i[6] : Yizhakevych (Їжакевич), Kadiivka (Кадіївка) ji
[j] — йвведено йлітери ȕ, ȁ, ȉ, ȅ (також для у, ю, ѧ) для сучасних уй, ай, ій, ей, уй, юй, яй: першȕ (перший), тȁ (та й)літера j: свьатиј (святий)y, i j
[jɔ] — йо / ьодиграфя іо: іому (йому), тріома (трьома)диграфя іо: у іого (у нього)літера ё: ёго (його), сёго (сього / цього)вперше диграфи йо, ьо: його, сьогоднілітера ô : важко ôму (важко йому)літера ё або диграф йо: ёго (його), слёзы / слйози (сльози)літера ё: ёго (його), лёнъ (льон)літера ё, м'якість приголосного перед [о] — ьо: ёго (його), трьохдиграф іо: сліозы (сльози)диграфи jo / ьо: сльозаяк у сучасному правописіyo, 'o jo / 'o

(johurt, sľozy)

[k] — кk k
[l] — лв іншомовних словах — м'який л: кляса (клас), блюза (блуза)l l
[lʲ] — льлітера з титлом л҄l ľ;

pered nastupnoju pryholosnoju abo v kinci slova l

[ʎː] — пом'якшена ллподовжена вимова на письмі не передавалася: бездѣлье (безділля, неробство)подовжена вимова на письмі не передавалася: зѣля (зілля)подвійне л: весіллє (весілля)завжди лльодна л: зїлє (зілля)ll odna litera ľ

(vesiľe, ziľe)

[m] — мm m
[n] — нn n
[nʲ] — ньлітера з титлом н҄n ń
[ɲː] — пом'якшена ннзавжди нньодна літера н: знанє (знання)nn odna litera ń

(znańe)

[ɔ] — оo o
[p] — пp p
[r] — рr r
[rʲ] — рьлітера з титлом р҄r abeceda skladala śa na osnovi halyckoji literaturnoji movy XIX stoliťa, jaka ne mala danoho zvuka
[s] — сs s
[sʲ] — сьлітера з титлом с҄s ś
[sʲː] — пом'якшена сслітеросполучення сь + йотована голосна: волосья (волосся)завжди ссьодна літера сss
[t] — тt t
[tʲ] — тьлітера з титлом т҄t ť
[cː] — пом'якшена ттзавжди тть: завзяттьа (завзяття)одна літера т: житє (життя)tt: Zakarpattia (Закарпаття) odna litera ť (Zakarpaťe)
[u] — уu u
[u̯] — в / учергування у / в: урядъ / врядъ (уряд)у кінці складу літера ў : ходиў (ходив), іноді дієслова у формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалълітера ў : порубаў (порубав)v / u v / u
[f] — фf f
[x] — хkh ch
[t͡s] — цts c
[t͡sʲː] — пом'якшена ццзавжди ццьодна літера цtsts
[t͡sʲ] — цьлітера з титлом ц҄ts ć
[t͡ʃ] — чch č
[t͡ʃʲː] — пом'якшена ччзавжди ччьодна літера чchch
[ʃ] — шsh š
[ʃʲː] — пом'якшена шшзавжди шшьодна літера шshsh
[ʃt͡ʃ] — щдиграф сч: счобъ (щоб)диграф шч: шчука (щука)sch šč
ь у більшості позиційьььь҄ титло: тїл҄ки (тільки)ьØ ' abo ˇ

(ća, ńe, śu, źo ale ďa, ľe, ťo)

ь після кінцевої шиплячої, губної приголосної та «р» — зараз Øчергування ь / ъ: пишешь / пишешъ (пишеш)Написання «рь» наприкінці слова
ь у словах світ, святоз літерою ь: сьвіт (світ), сьвято (свято)
[ju] — юдиграфи jу / ьу: в ріднім краjу (у ріднім краю)yu, iu: Yurii (Юрій), Kriukivka (Крюківка) ju / 'u
[jɑ] — ялітера ѧлітера є в іменниках середнього роду: щастє (щастя)диграфи jа /ьа : јаблуко (яблуко), свьатиј (святий)ya, ia ja / 'a
апострофлітери ъ та ь: зъѣвъ (з'їв), напьявсь (нап'явсь)не вживається: позавязовани (позав'язувані)на письмі не позначався — бю (б'ю)' — м'яка зупинкалітери ъ / ь: семьі (сім'ї), разъединила (роз'єднала)літера j: відобjетцьа (відіб'ється)вперше введеноапостроф систематично після губних приголосних перед є, ї, я, ю vidsutnij
ъ після кінцевого приголосного — зараз Øзавжди ъ: бувъ (був)завжди ъ: Чмыръ (Чмир)завжди ъ: изъ (із)вилученоv — важка зупинказавжди ъ: ихъ (їх)завжди ъ: безъ пана (без пана)вилученонайчастіше писавсявилучено
ѣ — зараз здебільшого ілише літера і: гомінъ (гомін)літера ѣ позначала звук [і]: снѣгъ (сніг), бѣдный (бідний)якщо звук [i] походив від ѣ, літера ѣ зберігалася: недѣля (неділя)літера ѣ для звуку [i]вилучено
спрощення у групах приголосних стн — зараз снчергування спрощеної / повної групи приголосних: честний / чесний (чесний)
етимологічне [т'с'а] — зараз -ться-тся, -ться або -тця: дадуться (дадуться), остатця (остаться / залишитися)-цьця: быцьця (биться / битися)-т-ся: бют-ся (б'ються)-ця, -тця, -тся: дивиця / дивитця (дивиться), радуются (радуються)-тьця, -тця: вертаютьця (вертаються)‑тцьа: усміхнетцьа (усміхнеться)-тця, -цця: зоветця (зветься), робицця (робиться) -ť śa

(dyvyť śa)

častka «śa» zavždy vžyvajeť śa okremo

звукосполучення [чц'і] — зараз -чці-ццѣ : боляццѣ (болячці)-цьці: печуроцьці (печурочці / печічці)-чцѣ : дочцѣ (дочці)-ці, -цці: вкупоці (укупочці), колисоцці (колисочці) -čci
етимологічне [шс'я] — зараз шся-сься: засміѣсься (засмієшся)-ся / -шся: вибераєся (вибираєшся), напєшся (нап'єшся)-ся, -сся: умыеся (умиєшся), подинесся (подінешся)-шся, -сся: одібъешся (одіб'єшся)-сся: поденесся (подінешся) -š śa

(zasmiješ śa)

častka «śa» zavždy vžyvajeť śa okremo

етимологічне [тч] — зараз тч-ч- : квічали (квітчали)
ѥвилучено
sвилучено
ω — зараз здебільшого о / івилучено
ѫ — зараз здебільшого увилучено
ѱ — зараз псвилучено
ѯ — зараз ксвилучено
ѵ — зараз здебільшого івилучено

Унормування правопису (XX—XXI століття)

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису в 1918 р.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проєкту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р., Харків), правопис ухвалили згідно з постановою РНК із 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.

1929 року Григорій Голоскевич видав «Правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений із повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія й затвердив Народній Комісар Освіти (6.IX.1928 р.)[7]

У 1933 р. правописна комісія на чолі зі заступником народного комісара освіти УРСР А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення в дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано в 1930 році. Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято в редакції правопису 1946 року й у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проєкт обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано в 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (27.VIII — 3.IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, який мав би опиратися на весь історичний досвід української мови.

15 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів.[8] Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2 з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота з підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови в середині січня 1999 року. Цей проєкт відомий під назвою «Проєкт правопису 1999 року» (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.).

Деякі сучасні українські видавництва дещо відхилялися від тодішніх правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах вони використовують способи транслітерації (з мов, що використовують латинський алфавіт), без огляду на правопис: «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» (Київ) — у серії книг про Гаррі Поттера; «Астролябія» (Львів) — у серії творів Толкіна («Володар перстенів», «Гобіт», «Діти Гуріна» і «Сильмариліон»); «Літопис» (Львів); «Мапа» (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва «Ірина» (Київ), а також видавництво «Критика». Ці видання передають германські H і G у власних назвах як Г й Ґ. За правописом 1993 року «G і h звичайно передаються літерою г» (§ 87).

22 травня 2019 року Кабінет Міністрів на своєму засіданні схвалив Український правопис у новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.[9]

27 січня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва скасував постанову Кабміну № 437 «Питання українського правопису», якою було схвалено нову редакцію «Українського правопису»[10] нібито з причини того, що Кабінет Міністрів України не мав відповідної компетенції. Шостий апеляційний адміністративний суд визнав протиправним та анулював рішення Окружного адміністративного суду міста Києва щодо скасування нового правопису.[11]

Структура чинного правопису

Наведено згідно з редакцією правопису від 2019 року[12].

I. Правопис частин основи слова 1–65)

II. Правопис закінчень відмінюваних слів 66–120)

III. Правопис слів іншомовного походження 121–140)

IV. Правопис власних назв 141–154)

V. Уживання розділових знаків 155–168)

Див. також

Джерела

Примітки

  1. Сучасна українська мова. О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. 2006 р. Стор. 171
  2. Максим Бистрицький. Неофіційні зміни в чинній українській орфографії / Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2012.
  3. Постанова Кабінету Міністрів України «Питання українського правопису» від 8 червня 1992 р. №309.
  4. Український правопис (PDF) (українською). Українська національна комісія з питань правопису. 2019. Архів оригіналу за 17 вересня 2019.
  5. Для відтворення -зг-.
  6. У літеросполученні ьї.
  7. .Голоскевич Григорій. Правописний словник Архівовано 22 грудня 2010 у Wayback Machine. (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  8. Постанова № 402 від 15 червня 1994 року «Про підготовку і видання „Українського правопису“» в новій редакції — Кабінет Міністрів України.
  9. Уряд схвалив Український правопис у новій редакції
  10. ОАСК скасував постанову Кабміну щодо нового українського правопису. ЮРЛІГА. Процитовано 19 квітня 2021.
  11. Новий правопис залишається: суд скасував рішення ОАСК. www.ukrinform.ua (укр.). Процитовано 24 травня 2021.
  12. Український правопис (2019). Процитовано 27.02.2020.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.