Траволікування

Траволікування є найбільшою складовою народної медицини та значущим напрямком наукової медицини. Лікар-фахівець в галузі фітотерапії називається фітотерапевтом. Людей, які знаються на травах і їхньому використанні у медичних цілях, називають травознаями (травознавцями). Інколи до галузі фітотерапії відносять не тільки рослини, але також і гриби (вид лікування, при якому як лікарські засоби використовуються гриби, називається фунготерапією), а іноді й інші природні препарати — продукти бджільництва (прополіс, маточне молочко, мед, віск, бджолину отруту), мінерали, певні частини тварин. Розрізняють традиційну фітотерапію, що є складовою частиною традиційної терапії, і ботанічну медицину (інші назви — наукова фітотерапія, медична фітотерапія) — один з напрямків наукової медицини. У сучасній науковій фітотерапії, на відміну від традиційної, фітотерапевтичні препарати практично не застосовуються самостійно, зазвичай їх призначають додатково до фармакотерапії[1].

Людей, що володіють глибокими знаннями, про лікарські рослини та застосування їх з лікувальною метою, називають травознавцями, травознаями або травниками.

Довідник з траволікування «De Materia Medica», XII—XIII ст. Автор — Педаній Діоскорид

Перші докази використання трав як лікарських засобів були виявлені під час археологічних розкопок на території сьогоднішнього Іраку, у місті Шумер. Лікарі із Шумеру вже тоді знали, що багато рослин мають цілющі властивості, і використовували їх для готування різноманітних настоїв і порошків. Для компресів і припарок лікарі збирали голки хвойних дерев, молоде листя верби. Листя ретельно висушували, потім мололи. Порошок з рослин часто змішували з подрібненими мінеральними речовинами й порошками тваринного походження, розбавляли пивом або вино.

На теренах Київської Русі зціленням хворих переймалися ченці, використовуючи для цього мед, віск, шипшину, гірчицю, цибулю, горицвіт, подорожник, наперстянку. Дуже цікавою є писемна пам'ятка «Ізборник Святослава», який був укладений для київського князя Святослава Ярославовича, де описуються властивості блекоти та болиголова. Енциклопедією медичних знань XII століття, є науковий тракт «Мазі» київської князівни Евпраксії Мстиславівни. У ньому містяться гігієнічні поради, розповідається про користь повітря і фізичних рухів, правильного харчування та описується лікування окремих недуг.

В епоху, коли в Україні розгорнула діяльність Києво-Могилянська академія, водночас з іншими науками, значного розвитку набула лікувальна справа. Надзвичайно цікавою є праця Нестора Максимовича-Амбодика (1743–1812) «Лікарське речеслів'я, або опис цілющих рослин». У цій багатотомній ґрунтовній лікарській праці подано не лише опис, але й малюнки лікарських рослин, що мало велике значення для практичних лікарів.[2]

Чинні речовини лікарських рослин, мають низку серйозних переваг перед хімічними речовинами. По-перше, ці речовини утворюються в живій клітині, тому вони краще, ніж синтетичні, пристосовані до життєдіяльності клітин людського організму та біохімічних процесів. По-друге, в живій клітині завжди є й інші речовини, що підсилюють або пом'якшують лікувальну дію. По-третє, лікарські рослини діють не на один орган чи симптом, а на весь організм в цілому — відновлюють функції ендокринної системи, активізують імунну систему, підвищують захисні сили організму, мають загальнооздоровчу, протипухлинну й протизапальну та іншу дію.

Крім того, перевагами рослинних ліків є їх мала токсичність, що є особливо важливим при лікуванні хронічних захворювань, можливість тривалий час застосовувати в домашніх умовах. Важливим фактором є й те, що більшість з них доступні й дешеві.[3]. До недоліків рослинних ліків належить небезпека отруєння ними — приміром, через недотримання правил збирання рослини, перевищення рекомендованої дози та курсу лікування. Часто рослини вбирають в себе токсини з навколишнього середовища і перетворюються на отруйні. Такі рослини, як цикута, борець (аконіт), наперстянка, вовчі ягоди, тощо можуть призвести до смертельного отруєння. Також внаслідок надмірного заготування багато видів рослин було знищено або ж їх запаси у дикій природі було значно вичерпано.

Корисні властивості лікарської рослини залежить від вмісту активних речовин, що мають лікувальний ефект. Кожна рослина має унікальний хімічний склад, і деякі рослини мають більше дієвих речовин у своєму листі, другі — у квітах, треті — у корі, кореневищах, а інші — в плодах та насінні.

Багато рослин синтезують речовини, корисні для підтримання здоров'я людей і тварин. До них належать ароматичні речовини, більшість яких становлять феноли і їхні киснезамінні похідні — такі як таніни. Багато речовин — це вторинні метаболіти, з яких щонайменше 12000 ізольовані — за оцінками, це число становить менше 10 % від загальної величини. У багатьох випадках ці речовини (зокрема, алкалоїди) виступають як захисні механізми рослин проти мікроорганізмів, комах і травоїдних тварин. Багато трав і спецій, що використовуються людьми для приготування їжі, містять корисні медичні сполуки.

Існують і отруйні рослини. Та насправді, використовуючи рослини для лікування, треба лише добре знати їхні властивості і обов'язково дотримуватися правильного дозування.

Сушіння рослин у центрі традиційної тибетської медицини

Кожну рослину треба збирати у свій час. Бруньки мають бути зібрані наприкінці зими чи рано навесні — в цей час вони найбагатші на бальзамічні та смолисті речовини. Приміром, народна медицина вважає, що бруньки берези, зібрані до розвитку листя, здатні оздоровити весь організм людини. Навесні також збирають кору дерев та чагарників, адже кора є найбільш цілющою впродовж нетривалого періоду сокоруху, і знімати кору краще з молодих гілок — тих, що виросли впродовж останнього року або двох. Скажімо, досить часто у траволікуванні використовують кору ліщини, що заготовлена під час сокоруху — з неї роблять як настої, так і відвари. Листя дерев збирають здебільшого у травні: саме травневе листя берези, горіха, осики тощо є найбільш цілющим.

Трави зазвичай збирають на початку цвітіння рослин. Деякі рослини, приміром, золототисячник, збирають на самому початку квітування, а скажімо звіробій — коли вже розпускаються практично всі квітки. Плоди та насіння збирають під час повного їх дозрівання, а корені та кореневища — пізньої осені, коли вже рослина зав'яне, або навпаки рано навесні, ще до початку сокоруху.

Збирання трав, листя та квітів має відбуватися лише в суху погоду. Зібрану сировину не можна спресовувати, утрамбовувати. Ніколи не слід брати для лікувальних потреб рослини, що ростуть обабіч залізниць та автошляхів, поблизу великих виробництв та в інших сумнівних з екологічної точки зору місцях. Не слід збирати рослини, під час вирощування яких застосовувалися обпилення шкідливими хімічними речовинами, не варто також брати зів'яле, зблякле, об'їдене комахами або іншим чином зіпсоване листя.

Під час сушіння рослин також слід дотримуватися певних правил. Перед сушінням необхідно відсортувати рослини, видалити всі сторонні домішки, пошкоджену та неякісну сировину. Листя, траву та квіти не слід сушити на сонці — воно вбиває в них корисні речовини. Необхідно вберегти рослини, що сушаться, від вітру, дощу та роси. Найкраще сушити рослини в сухому, добре провітрюваному приміщенні — для цієї мети добре підходять горища. При сушінні рослину необхідно регулярно повертати на різні боки, аби вони висохла рівномірно. Ягоди сушать на повітрі, у сушарках або печі. Зберігати висушені рослини слід в окремому сухому місці.

• Лікарські рослини
• Лікарська рослинна сировина
• Збір (лікарська форма)
• Галеновий препарат
• Фармакогнозія
• Зелена аптека

• Основи фармокогнозії і фітотерапії: навч. посіб. для студентів мед. ВНЗ III—IV рівня акредитації / Т. П. Гарник, В. М. Князевич, В. А. Туманов, Л. В. Андріюк, Я. А. Соцька; ред.: Т. П. Гарник, В. М. Князевич, В. А. Туманов; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, ПВНЗ «Київ. мед. ун-т УАНМ», ДЗ «Луган. держ. мед. ун-т», Львів. нац. мед. ун-т ім. Данила Галицького. — Житомир: Рута, 2015. — 446 c. — Бібліогр.: с. 432.

• ФІТОТЕРАПІЯ //Фармацевтична енциклопедія
• Фітотерапія // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.