Фестиваль Санремо

Цей список стосується змін до регламенту фестивалю «Санремо» та новизн цього фестивалю

• 1951 — перший сезон. Йде змагання двадцяти пісень від трьох виконавців — Нілла Піцці, Акілле Тольяні та Duo Fasano.
• 1952 — співачка Нілла Піцці отримує всі перші три місця фестивалю, відповідно з піснями «Vola colomba», «Papaveri e papere» та «Una donna prega». Це єдиний такий випадок в історії фестивалю.
• 1953 — для кожної пісні вводиться подвійне виконання та акомпанування оркестру. Такий формат триватиме до 1971 року, за винятком сезону 1956 року, а також (хоч у трохи іншому вигляді) протягом сезонів 1990 та 1991 років.
• 1955 — фестиваль «Санремо» вперше транслюється по телебаченню.
• 1956 — телерадіокомпанія RAI відбирає виконавців для виступу через фестиваль для конкурсу «Нових голосів», який було введено рік до того; з 6646-ти надісланих кандидатур було вибрано шість новачків. Також того року вперше відбувся пісенний конкурс «Євробачення», де виконавець, що виступав від Італії, відбирався серед учасників фестивалю. Зокрема, до 1966 року, як і 1972, 1997, 2013, 2015, 2017, 2018 та 2019 років, на «Євробаченні» звучала пісня, яка перемогла на італійському фестивалі;
• 1958 — перша трансляція «Євробачення»;
• 1961 — остаточний порядок учасників визначається через «Enalotto» та оголошується через тиждень після фіналу;
• 1964 — у цьому сезоні, як і наступного року, виступи проходять парами — один із виконавців має всесвітню славу та, за деякими винятками, співає італійською. Починаючи з цього року, окрім 1975-го, пісні просто надсилаються комісії, яка займається відбором, а до того відбирались пісні й тільки потім вирішувалось, хто їх буде виконувати;
• 1965 — останній сезон, в якому італійські виконавці можуть брати участь з більше, ніж однією піснею, тим часом як зарубіжні виконавці будуть мати таку можливість ще два роки;
• 1967 — самогубство одного з учасників, Луїджі Тенко, не допущеного до фіналу;
• 1968 — починаючи з цього року, кожний виконавець (як італійський, так і зарубіжний) може брати участь лише з однією піснею;
• 1972 — відновлення одиничного виконавця для кожної пісні;
• 1973 — перший фестиваль, знятий кольоровими камерами для зарубіжного телебачення — в Італії фестиваль транслюватиметься в чорно-білому форматі до 1977 року, коли на ринку з'являться апарати, які ловлять кольоровий сигнал. З цього року по 1980-й компанія RAI транслює по телебаченню лише вечір фіналу, а сам фестиваль транслюється тільки по радіо;
• 1974 — вперше виконавці діляться на «великих», які допускаються у фінал, та «нових», для яких вводиться додаткове голосування;
• 1976 — вперше пісні виконуються під фонограму, попри наявність оркестру; це останній сезон, що проводився в «Казіно»;
• 1977 — фестиваль перенесено до Театру «Арістон». Перший сезон, що транслюється в кольоровому форматі також в Італії через систему PAL;
• 1978 — RAI транслює лише фінал фестивалю, по радіо і по телебаченню;
• 1980 — скасовується оркестр. Усі виконавці виступають під фонограму;
• 1981 — у цьому сезоні та в трьох наступних допускається участь принаймні однієї пісні повністю іноземною мовою, за умови, що хоча б один з авторів — італієць. RAI знову транслює весь фестиваль по телебаченню.
• 1982 — вводиться «Премія критики».
• 1984 — вперше «великі» італійські та зарубіжні виконавці, за яких проводиться голосування через систему Totip, становлять окремий список, на відміну від «нових італійських пропозицій», за які голосує журі соцопитування. Також, цього року та наступного, всі пісні виконуються під фонограму.
• 1986 — вперше головною ведучою фестивалю є жінка, Лоретта Годжі; відновлюється живе виконання пісень, під фонограму.
• 1987 — перший сезон, прослуховування якого проводиться через нову систему «Auditel». Цей сезон досі має найбільшу кількість прослуховавань за всю історію фестивалю.
• 1989 — між відомими виконавцями, або «чемпіонами», та «новими» вводиться ще одна категорія — це виконавці, які не матимуть успіху в наступних сезонах.
• 1990 — повертається живий оркестр та народне журі для всіх співаків. З 1977 року це перший фестиваль, проведений не в театрі «Арістон», який закривається на ремонт, а у павільйоні Квіткового ринку, якому дають назву «Палафіорі» (не плутати з тим, який знаходиться в центрі міста Санремо, з часу відновлення старого Квіткового ринку), в місцевості Валле Армеа, що в комуні Санремо.
• 1991 — фестиваль повертається до Театру «Арістон».
• 1992 — у цьому та наступному сезоні відновлюється вибуття з фіналу для «чемпіонів», учасників головної сцени.
• 1994 — RAI знову займається організацією фестивалю.
• 1996 — всі «нові пропозиції» допускаються до свого фіналу, а «Премія критики» відтепер носить ім'я Мії Мартіні, яка померла 1995 року.
• 1997 — запровадження «журі по якості», що складається з діячів індустрії розваг (такий формат буде до 2003 року, потім 2007 та 2008 років і знову з 2013 по 2019 роки). Гурт «Jalisse» отримує перемогу на фестивалі, і до 2011 року Італія більше не братиме участі в «Євробаченні».
• 1998 — виконавці, які займаюсь перші три місця серед «молодих», допускаються до змагання з «чемпіонами». Співачка Анналіза Мінетті отримує перемогу в обох категоріях, і цей рекорд досі залишається непобитим.
• 2002 — відновлюється вилучення «молодих», серед яких за фіналістів голосує журі.
• 2004 — немає поділу виконавців на категорії; вводиться СМС-голосування; вперше фестиваль програє іншій програмі в кількості переглядів.
• 2005 — поділ на декілька категорій, з вилученням; переможці категорій змагаються за загальну перемогу; відновлюється мішане голосування між різними видами журі.
• 2007 — відновлення поділу на лише дві кагорії — «чемпіони» та «нові», причому тільки останні можуть вилучатися.
• 2008 — вперше іноземна співачка, аргетинка Лола Понсе, виграє в категорії «чемпіонів» у дуеті з Джо Ді Тонно з піснею «Colpo di fulmine» (не рахуючи іноземців, які брали участь у фестивалі в роки подвійного виконання пісень). До сьогодні цей сезон фестивалю вважається найменш популярним.
• 2009 — перший сезон, що транслюється в форматі 16 —9 по цифровому телебаченню в італійських областях, які ловлять такий сигнал, та e високій роздільній здатності в «експериментальних» областях. Завдяки телеголосуванню, глядачі можуть повернути двох виконавців з шести вилучених (такий формат вже був у 1960-х роках).
• 2010 — одне з місць серед «артистів» віддається переможцю талант-шоу «X Factor» як додаткова нагорода за перемогу.
• 2011 — після 14 років, фестиваль знову служить відбором представника Італії на «Євробачення».
• 2012 — вперше фестиваль, а точніше фінал, транслюється на сайті «Eurovision.tv», оскільки він затверджений як відбір на «Євробачення» (як і у 2013, 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роках), з коментарями в прямому ефірі та соцмережах «Facebook» та «Твіттер».
• 2013 — кожний співак із категорії «чемпіонів» виступає з двома піснями, лише одна з яких доходить до фіналу; таким чином, вилучення «чемпіонів» стає більш помітним. Вечір дуетів та особливий вечір об'єднуються в один вечір (четвертий); «молоді» виконавці мають бути повнолітніми. Скасовується журі соцопитуваннь та повертається «журі по якості».
• 2015 — відновлюється обмеження однією піснею як для «чемпіонів» (для яких також відновлюються вилучення) так і для «молодих». За офіційним регламентом, починаючи з цього року, переможець у категорії «чемпіонів», має право представити Італію на «Євробаченні», якщо не відмовиться від цього.
• 2016 — із п'яти пісень, вилучених в передостанній вечір, можна повернути одну через телеголосування (тільки для «чемпіонів»).
• 2017 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшується з 20-ти до 22-х.
• 2018 — число учасників у категорії «чемпіони» знову зменшується до 20-ти; скасовуються вилучення для обох категорій (всі учасники допускаються до фіналу); «вечір каверів» замінюється «вечером дуетів», на якому кожний співак виконує свою пісню разом з гостем на свій вибір.
• 2019 — виконавці не поділяються на категорії; число учасників у категорії «чемпонів» збільшується з 20-ти до 24-х, двоє з яких отримали право на участь у фестивалі як переможці «Sanremo Giovani 2018».
• 2020 — число «великих» учасників знову зменшується до 22-ти, відновлюється категорія «Нові пропозиції». З нагоди 70-річчя фестивалю, третій вечір, який називається «Санремо-70», присв'ячується перевиконанню учасниками деяких пісень, які потрапили в історію фестивалю «Санремо».
• 2021 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшуються до 26-ти. Третій вечір присв'ячений авторській пісні — учасники конкурсу переспівують пісні, що потрапили в історію музики. У зв'язку з пандемією вірусу COVID-19 на фестивалі вперше немає глядачів.

Кожний сезон фестивалю має головного ведучого, якому завжди допомагають помічники. Але в деяких випадках бували й співведення фестивалю двома ведучими.

Найчастіше фестиваль вів Піппо Баудо, тринадять раз; Майк Бонджорно вів фестиваль одинадцять раз; Нунціо Філогамо — п'ять раз, Фабіо Фаціо — чотири, Клаудіо Чеккетто, Карло Конті та П'єро К'ямбретті — по три кожний, а Нуччо Коста, Паоло Боноліс, Джанні Моранді, Лучана Літтіццетто, Клаудіо Бальйоні, Амадеус та Фіорелло — по два.[65]

Головних ведучих-жінок фестивалю було всього чотрити: першою була Лоретта Годжі, яка вела фестиваль 1986 року, потім — Раффаелла Карра (2001), Cімона Вентура (2004) та Антонелла Клерічі (2010).

Перші жінкі-ведучі на фестивалі з'явилася 1961 року, ними були: Ліллі Лембо та Джуліана Каландра, яку у фіналі замінив Альберто Ліонелло.

1973 року Габрієлла Фарінон була єдиною ведучою перших двох вечорів фестивалю, які транслювались лише по радіо, та допомагала Майку Бонджорно у фіналі, який транслювався по телебаченню.

1977 року Марія Джованна Ельмі також була єдиною ведучою перших двох вечорів, що так само транслювались лише по радіо. Наступного року її вказали в титрах фестивалю як єдина ведуча, вона презентувала фестиваль та зачитувала регламент, а також оголошувала іноземних виконавців. На практиці цим здебільшого займався Сальветті, як і оголошенням підсумків голосування журі.

Таким чином, першою жінкою, яка була ведучою фестивалю наодинці, вважається — Годжі, хоча вона й користувалася допомогою трьох ді-джеїв з передачі «Discoring»: Анною Петтінеллі, Мауро Мікелоні та Серджо Манчінеллі.

Габрієлла Фарінон та Антонелла Клерічі вели фестиваль тричі, а Марія Де Філіппі, Мішель Хунцікер, Вірджинія Раффаеле, Габрієлла Карлуччі, Лучана Літтіццетто, Марія Тереза Рута, Марія Джованна Ельмі, Анна Петтінеллі та Тіціана Піні вели або співвели його двічі.

Десять виконавців, а саме Нілла Піцці, Джонні Дореллі, Джанні Моранді, Лоретта Годжі, Анна Окса, Лорелла Куккаріні, Аріза, Емма Марроне, Фіорелло та Сабріна Салерно брали участь у фестивалі і як ведучі, і як виконавці, а шість з них (Піцці, Дореллі, Моранді, Окса, Аріза і Марроне) стали переможцями.

|

Пісенний конкурс зобов'язаний своєю появою та багаторічною тривалістю, а також міжнародним успіхом, мелодійним пісням, створеним на основі арій з мелодрам, стиль яких змінювався з часом, але зберіг низку своїх відмінних рис.

Застосування оркестру на сцені (якого не було лише в 1980 роках), можливо, дозволило такій музиці вижити. Багато виконавців завдяки фестивалю отримали таку славу, ніби Санремо для їхньої розкрутки мало більше значення, ніж їхній лейбл.

Синомімом якості завжди була участь виконавців, далеких від основного формату фестивалю, а також міжнародних виконавців, які там виступали протягом 1960-тих років. Це пішло фестивалю на користь.

За всю історію на фестивалі виконувалася музика різних жанрів, зокрема — біт, у 1960-х роках; 1970-ті роки стали «золотим віком» для деяких кантауторе, попри незацікавленість багатьох інших. Останнім часом робиться акцент на впровадження на фестиваль інновацій, якщо не рахувати сцену нових пропозицій. Саме тому для різних представників рок- та інді-музики, участь в Санремо означала початок більш успішною кар'єри або більшу популярність.

З іншого боку, можна сказати, що італійська музична панорама не закінчується фестивалем Санремо.

Окремою темою є розходження між вердиктом журі та продажами дисків, які були визначені як вердикт народу, який більше відповідає істині та не залежить від прослуховування членами журі.

Так, багато з пісень, проти яких голосувало журі, народ оголосим такив такими, що не заходять з першого разу, а з часом став обирати морального переможця, який часто відрізнявся від офіційного переможця. Особливо в змаганнях за потрапляння до фіналу, коли журі не пропускало певну пісню, це провокувало великий скандал, а покупці дисків назвали членів журі «короткозоримі» та заперечували їхню компетентність, звинуваючи їх у прогині перед лейблами.

Менш значним був розподіл міст у змаганнях, де всі пісні пройшли до фіналу, та більшою мірою підсумки народного голосування, де часто перевага віддавалась пісням, які за якістю були гіршими за інші, коли наявність журі вимагала (але не отримувала) більш об'єктивну оцінку, здатну відрізняти добру пісню від поганої. Таким чином, ми поомічаємо участь автора.

Часто бували росходження в думках між журі та глядачами. Ось приклади пісень, яких було не допущено до фіналу, а потім знову оцінено: E se domani в виконанні Фаусто Чильяно та Джина Пітні (1964), яка закріпилась у версії Міни; Io che non vivo (senza te) в виконанні Піно Донаджо та Джоді Міллер (1965), на яку було зроблено безліч каверів; Il ragazzo della via Gluck в виконанні Адріано Челентано (1966); Una rosa blu в в виконанні Мікеле Дзаррілло (1982), переспівана ним же 1998 року; 1950 в виконанні Амедео Мінґі та Vita spericolata Васко Россі (1983); Donne співака Дзуккеро (1985); Confusa e felice співачки Кармен Консолі 1997; Mentre tutto scorre гурту Negramaro (2005).

Фестиваль «Санремо» став основою для створення пісенного конкурсу «Євробачення».

Представник Італії на «Євробаченні» часто відбирався в рамках фестивалю — з 1956 по 1966 роки, а також у 1972, 1997, 2011, 2012, 2013, 2015, 2016 роках участь у Євробаченні була підтримкою пісні та виконавця (або одного з виконавців, в роки подвійного виконання), який став переможцем Санремо; з 1967 по 1969 роки, як і 1987, 1989 та 1993 року, переможець фестивалю брав участь у Євробаченні з іншою піснею; 1988, 1990 та 1992 в Євробаченні брали участь виконавці, які на фестивалі посідали друге або трєте місце (теж з іншою піснею). З 1970 по 1975 від Італії виступав переможець передачі Canzonissima (1972 року він був також переможцем Санремо), а 1984 року в Євробаченні брали участь переможці конкурсу Azzurro 1983. В інших випадках компанія RAI безпосередньо займалась відбором.

1998 року телекомпанія RAI вирішила, що Італія більше не братиме участі в «Єробаченні», куди країна повернулася лише 2011 року. Того року, як і протягом наступних двох, представника Італії на «Євробаченні» призначала спеціальна комісія, яка відбирала його серед учасників «Санремо». Такими стали Рафаель Гуалацці (2011), Ніна Дзіллі (2012) та Марко Менгоні (2013), всі вони потрапили в десятку найкращих виконавців «Євробачення». Лише 2014 року відбором учасника займалась телекомпанія RAI, яка обрала Емму Марроне з піснею «La mia città», що посіла двадцять перше місце. З 2015 року регламентом було встановлено, що на «Євробаченні» буде брати участь переможець «Санремо», якщо не відмовиться: того року брав участь гурт «Il Volo», який посів третє місце. 2016 року на «Євробаченні» взяла участь Франческа Мік'єлін, посівши шістнадцяте місяце. Переможцями фестивалю того року стали учасники гурту «Stadio», які відмовились від участі в «Євробаченні» й туди відправили Франческу, в якої було друге місце за підсумками «Санремо». У 2017 році від Італії на «Євробаченні» знову виступав переможець фестивалю, Франческо Габбані, який посів шосте місце. Те ж саме відбулося й у 2018 році з Ермалем Метою та Фабріціо Моро, які виступили зі зміненою версією пісні «Non mi avete fatto niente», посівши п'яте місце. 2019 року Італію на «Євробаченні» представляв співак Махмуд, що посів друге місце з піснею «Soldi». 2021 року гурт «Maneskin» переміг на фестивалі «Санремо» з піснею «Zitti e buoni», а потім представляв Італію на «Євробаченні», де теж здобув перемогу.

З 2017 року перед кожним вечером фестивалю показують PrimaFestival. Ця коротка передача йде після новин та дає уявлення про сам фестиваль.

Розбір фестивалю проводився багатьма видатними дімячи італійської культури, які його оцінювали в рамках історично-культурного контексту 50-х та 60-х років. 1969 року П'єр Паоло Пазоліні, в статті «Санремо: бідні нісенітниці», що друкувалась у газеті «Ілюстрований час», писав: «Фестиваль Санремо почався та закінчився. В містах нікого не було; всі італійці сиділи перед телевізоров. Фестиваль Санремо зі своїми пісеньками назавжди руйнує суспільство». За словами Пазоліні, Фестиваль уособлював конформізм та культурну порожнечу в неокапіталістичному італійському суспільстві. Критику Пазоліні не можна порівняти зі снобістською відмовою, упереджено ворожою до «речей, які подобаються людям», а скоріше з грамшівським прагненням зрозуміти механізми масового культурного виробництва та його політичної експлуатації.[68][69] Історик Сільвіо Ланаро підкреслив цей аспект, ставлячи його в контекст католицької культурної гегемонії в повоєнній Італії: «Клімат словесної цнотливості пронизує всі види дозвілля, насамперед легку музику. Поки за кордоном прославлюлється талант Жоржа Брассена, а Джульєтта Греко, в печерах латинського кварталу Парижа, грає в п'єсах Жан-Поля Сартра і Раймона Кено, в Італії тріумфують марші Армандо Франьї, прибувають наші, гаксонівські курсанти чи пожежники з Віджу, а найпопулярніший Фестиваль Санремо, що його було відкрито 1951 року, освячує пісні, що стікають патріотичною актуальністю (Vola colomba), безглуздою і тремтячою сатирою (Papaveri e papere), неоднозначними данинами альпінізму (Vecchio scarpone), сльозливою похвалою материнства (Tutte le madri), жалюгідними закликаннями до сервільності (Arriva il direttor!), заїканнями та мимовільними дурницями (Casetta in Canada); поцілунки, як правило, заборонені, і кохання дозволяється лише для того, щоб нагадати, що воно часто закінчується погано (Grazie per i fior) або у всякому разі породжує страждання і нещастя (Viale d'autunno, Buongiorno tristezza, Amare un'altra».[70] Італійський пісняр, музикознавець та журналіст Мікеле Страньєро, розібрав в есе «Антиісторія пісеньок Італії», культурну наступність між Фестивалем Санремо 50-х років та використання естрадної музики фашистським режимом, який знайшов у ній спосіб пропаганди та психологічного натиску. Цю наступність видно в особі Джуліо Радзі, колишнього програмного директора EIAR, а потім художнього керівника RAI та підписанта регламенту першого фестиваля Санремо.

• Festival della Canzone Italiana - офіційний сайт (італ.)