Ірина Вільде

Пам'ятна таблиця Ірині Вільде у Львові

Меморіальна таблиця Ірині Вільде на будівлі Літературного музею Прикарпаття в Івано-Франківську

Народилася у сім'ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині; мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії «Ваффен СС» Галичина, вирвався з Бродівського котла, емігрував до США).

Від 1922 року навчалася у гімназії Чернівців, у зв'язку з тим, що Чернівці в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станіслава в межах Другої Речі Посполитої, де батько працював учителем. Дарина на все життя зберегла сантимент до буковинського краю.

У Станіславі сім'я проживала на вул. Потічній, 6. Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства (1923—1927), її подругами були гімназистки Дарія Цвєк, Марина Крих. У той період починає писати. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Брала активну участь у діяльності позауніверситетського студентського гуртка україністів, члени якого виступали з доповідями на мовознавчі та літературознавчі теми, читали та обговорювали власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці[2]. Спочатку проживала на вул Варненьчика, 24 (тепер вул. Цетнерівка), на 2-му курсі — в Академічному Домі на вул. Супінського, 21 (тепер вул. М. Коцюбинського), де познайомилася з майбутнім чоловіком — студентом Політехніки Євгеном Полотнюком, потім на вул. Хмільовій, 6.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 році надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 року проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933—1939), була відповідальним редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». Написала багато художніх творів. Була членкинею Пласту, а саме 12 куреня ім. кн. Романової у Станіславові.[3]

Водночас публікувала свої твори у газеті «Діло», часописах «Назустріч», «Новий час»[2]. 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 року). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 році) з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським. Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські».

1936 року народився старший син Ярема.

Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича[4].

У 1939 році вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

У вересні 1939 року з чоловіком вітали прихід Червоної армії. 1940 року її прийняли до Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації проживали у селі Микуличин (тепер Надвірнянський район Івано-Франківської області), чоловік працював у мережі ОУН. 1942 року народився другий син Максим. Під час Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака у Полотнюків налагодилися деякі контакти з ним.

Після доносу місцевих поляків у гестапо, чоловік був арештований, і того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які мешкали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Дарина з синами переїхала до села Добрівляни (тепер Дрогобицький район) (тут мешкав брат Борис, одружений з Іванною Кецало, сестрою художника Зеновія Кецала), влітку 1944 року повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів».

Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїхала до Львова, оселилася в Ольги Дучимінської на вул. Верхратського, 10, кв. 7; за сприяннями Михайла Рудницького 1946 року отримала житло в його свояків Терпиляків на вул. Кривоноса, 33, кв. 7.

У 1945—1949 роках Ірина Вільде працювала спецкором газети «Правда Украины», 1947 року стала депутатом Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 році вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949—1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі.

У травні 1950 року вона вийшла заміж за російськомовного інженера з Харківщини, полковника КДБ Івана Дроб'язка (1897—1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у селі Дора біля Яремча.

Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955—1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 році.

У 1960 році Ірина розлучилася з Іваном Дроб'язком. У 1963 році переселилася в будинок на вул. Чумацькій (на Професорській Колонії).

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в селі Дора влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

1964 року вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію.

У 1965—1966 очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Запровадила в її середовищі традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Могила Ірини Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі

Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). У 1950-х роках її старший син Ярема, захопившись східними мовами і літературами, прийняв іслам. Молодшого Максима кілька разів арештовував КДБ (з початком Перебудови виїхав до США, на початку 1990-х років загинув у автокатастрофі). Чоловіком Ірини Вільде в 50-ті роки був полковник КДБ Дроб'язко, відомий своєю участю в долі дисидентів (наприклад Слави Менкуш), про що пише в своїх спогадах відомий дисидент і громадський діяч Іван Гель.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року. Похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Твори Ірини Вільде перекладалися польською, німецькою, російською, румунською, угорською та іншими мовами[2].

У 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України та народним депутатом України Петром Писарчуком було засновано Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде.

• 2007 — «Два життя Ірини Вільде» (НТКУ; сторінка на doc-films.com)
• 2008 — «Неприборкана. Ірина Вільде» (документальний цикл «Гра долі», режисер Василь Образ)