Історія Черкас

У розпал крейдяного періоду мезозойської ери (120 млн р.т. ± 10) майже за 40 км на ПдПдЗх від сучасних Черкас упав астероїд (49° 0' Пн широти, 32° 0' Сх довготи), що залишив Ротмистрівський кратер-астроблему діаметром близько 2,7км (Масайтис…, 1976). Пізніше, 65,17 млн р.т. ± 0.64, наприкінці крейдяного періоду мезозойської ери приблизно за 50 км на ПдПдСх від сучасних Черкас упав хондритовий астероїд (48° 45' Пн широти, 32° 10' Сх довготи), що залишив Бовтиський кратер-астроблему діаметром близько 24км (Гуров, Келли, 2003). Обидві катастрофи мали негативно вплинути на давні організми, що жили тоді у мілководному морі на місці нинішніх Черкас.

Вже в пізньому палеоліті (40-10 тис. років тому) місце положення Черкас було в зоні стійкої залюдненості і господарської діяльності первісної людини. Для наступної, мезолітичної доби (9-6 тис. р. до Р. Х.), на території Черкас відомі окремі крем'яні артефакти з місцезнаходження Черкаси-1 поряд з Долиною Троянд (Григорьев, Сиволап, 1988) та ранньомезолітична стоянка Дніпровець в гирлі р. Бігучої на околиці Дахнівки, що відноситься до зимівниківської культури (9-7 тис. р. до Р. Х.) (Залізняк, Дєткін, Сиволап, 2004).

На березі Дніпра у майбутніх Черкасах (район готелю «Дніпро») у IV ст. н. е. існувало поселення черняхівської культури. Поряд, за ручаєм (пров. Ручай) знаходився могильник (північний портал Хрещатик-Сіті) жителів цього поселення, функціонування якого датується приблизно 350—375 рр. (Сиволап, Сиволап, 1995). Судячи з досліджених археологами і антропологами поховань, основним населенням цього селища були слов'яни і алани, невелика частина його жителів вже були християнами.

Як постійне поселення Черкаси відомі лише з кінця XIII століття. Російський історик І. М. Болтін у своїх дослідженнях стверджує, що Черкаси засновані 1284 року, що на 2 роки раніше за офіційно прийняту дату. Цієї думки дотримувалися відомі вчені-історики М. М. Карамзін, П. П. Семенов-Тянь-Шанський та інші. Перші письмові згадки, датовані 1305 роком, говорять про Черкаси як про сформоване місто (його вміщено в одному переліку з Києвом, Каневом, Житомиром та Овручем). Місцевий люд, що тяжів до укріпленого міста, як і всіх українців, тоді називали черкасами. З другої половини XIV століття, коли Черкаси підпали під владу Великого князівства Литовського, місто стало центром Черкаського староства. Черкаський замок разом з замками Вінниці, Брацлава і Канева утворював своєрідну лінію оборони на південних рубежах Київської землі, на шляху кримсько-татарських нападників.

Герб князя Богдана Глинського

Остафій Дашкевич

Роль Черкас як захисника руських земель зросла наприкінці XV століття, коли посилились напади кримських татар на Україну. Так, у 1483 році мешканці міста успішно відбили напад орд Менґлі-Ґерая. Перші згадки про козаків відносяться до періоду, коли намісником черкаським був князь Богдан Глинський (1488—1495), людей якого татари називали «козаками черкаськими» (Грушевський, 1991). Надто уславились черкаські козаки в той період, коли старостою черкаським і канівським в 1514–1535 роках був Остафій Дашкевич (1472—1535). У цей час (1531 p.) Черкаси витримали місячну облогу військ кримського хана Саадет-Ґерая. За час свого старостування Дашкевич очолив кілька вдалих походів черкасців проти кримських татар і турків. Урядуючи в Черкасах і Каневі, Дашкевич згуртував навколо себе козаків, зміцнив роль цих міст як центрів формування українського козацтва.

Першим старостою Черкас був Кміта Олександрович, другим Михайло Халецький, третім Сенько Полозович, четвертим Остафій Дашкевич, п'ятим Данило Тишкевич; пізніше — князь Андрій Пронський.[1].

Польський історик, археолог і етнограф XIX ст. Е.Руліковський — автор статті про місто Черкаси у «Географічному Словнику Королівства Польського» — наводить місцевий переказ про те, що ще до переселення за пороги (XVI ст.) козаки мали Січ спершу біля колишнього с. Дахнівка — нині мікрорайону Черкас.

Для оборони міста 1549 року черкасці звели на виступі дніпровської кручі — Дніпровій горі (пізніше Замковій горі) фортецю. Від поля її відділяв широкий рів, саме ж місто розбудовувалось обабіч замку. У районі сучасних вулиць Байди Вишневецького, Хрещатик, Лазарєва та бульвару Шевченка був ярмарковий майдан. До нього з північного заходу, південного сходу та заходу вели шляхи. На виступах круч височіли дерев'яні церкви. Були у місті і муровані будівлі. Серед них — споруди, що містились на території сучасного скверу Хмельницького. Тут була резиденція князів Вишневецьких, укріплена пізніше високими мурами.

Відіграючи роль своєрідного плацдарму у заселенні пониззя Дніпра, Черкаси далі розвивались як місто. Городяни обробляли землю, ловили рибу в Дніпрі та численних річках і озерах, полювали, розводили бобрів, приручали диких коней, тримали пасіки. Водним шляхом Черкаси вже тоді сполучались не тільки з прилеглими до Дніпра землями, а й з Волинню — через Прип'ять та її праві притоки. Центром міського життя у той час був замок, збудований у 1549–1552 роках на місці старого. Він стояв на найвищій, вигідній з погляду оборони, Замковій горі над Дніпром.

1 липня 1569 року відбулося підписання Люблінської унії, згідно з якою Україну (і місто Черкаси) було передано зі складу Великого князівства Литовського до Польської корони. Розпочалася польська колонізація краю.

У 1598 році вибухнуло повстання під проводом гетьмана Криштофа Косинського, котрий загинув у Черкасах від рук челяді черкаського старости Олександра Вишневецького. У 1595 році повстання під проводом Северина Наливайка поширилось на територію Черкащини, міста Канів і Черкаси перейшли під контроль повстанців.

Богдан Хмельницький

Населення міста брало активну участь у повстаннях під проводом Криштофа Косинського, Григорія Лободи, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Остряниці.

В історії Черкас особливе місце посідає Черкаський полк, який утворений 1625 року як один з полків реєстрового козацтва. Полковниками Черкаськими, відомими за писемними джерелами, були Яків Гугнивий (1637), Марко Топіга (1648–1649), Яцько Воронченко (1649–1651), Василь Шенделицький (1651), Барановський (1651–1652), Яків Пархоменко (1653–1657), Михайло Гамалія (1661–1662, 1667–1668), Ждан Степанович (1675) та інші.

18 грудня 1637 року, переслідуючи козаків Павлюка після їх поразки під Кумейками, польське військо гетьмана польного коронного Міколая Потоцького-«Ведмежої лапи» спалило Черкаси дотла (Боплан, 1651).

У роки Хмельниччини Черкаський козацький полк набув значення адміністративно-територіальної одиниці. Тоді Черкаський полк був одним з найчисленніших і найбоєздатніших, брав участь в усіх важливих битвах козацького війська Богдана Хмельницького. Звідси, із замку (колишньої резиденції Вишневецьких), 8 червня 1648 року Богдан Хмельницький звернувся до російського уряду про бажання возз'єднання з Росією. Текст цього листа викарбувано на гранітній стелі при вході до сучасного скверу Хмельницького. Про написання листа співає українська народна пісня:

То не козаченьки На зорі раненько Зійшлися в Черкасах Під грозовий свист. То сама Вкраїна, Доля удовина, До старшого брата Той писала лист.

У 1677-78 роках величезне турецько-татарське військо штурмувало Чигиринську фортецю. Летучі загони ворога спустошували все навколо, у тому числі міста Черкаси, Канів та інші. Після захоплення турками Чигирина у 1678 році згідно з мирним договором широка (до 20 км) смуга вздовж Правого берега Дніпра була оголошена нейтральною і мала залишатися незаселеною.

Наслідком даного договору став Великий згін людності Правобережжя на Гетьманщину, виконаний за наказом московського уряду сином гетьмана І.Самойловича навесні 1679 року. Рештки населення, уцілілого після турецько-татарського нашестя, були переселені на Лівобережжя з метою не дати утвердитися на Правобережжі залежному від Порти гетьманові Юрію Хмельницькому (Крикун). Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків, зокрема, й Черкаського. Черкас не існувало 6 років.

Така ж доля спіткала і сусідні міста Черкащини. Повернутися додому черкасці (лише їх невелика частина) змогли лише після 1686 року, коли Черкаси разом із Правобережжям, згідно з Трактатом про вічний мир між Річчю Посполитою та Московським царством, перейшли під владу поляків.

Перший герб міста (1791)

Черкаси на карті XVIII століття

23 вересня 1711 року цар Петро І видав указ про згін населення (козаків і посполитих) з території Правобережжя (Київського і Брацлавського воєводств) на Лівобережжя з метою позбавити гетьмана Пилипа Орлика можливої підтримки. Взимку 1711—1712 рр. насильно було переселено близько 100 000 чол., таким чином тут було остаточно ліквідовано козацтво. Унаслідок Другого Згону (Крикун) Правобережна Черкащина перетворилась на пустку, особливо постраждали Черкаси та інші міста. 11 квітня 1714 p. за мирним договором між Річчю Посполитою і Туреччиною, укладеним у Константинополі, Правобережжя України, а з ним разом і Черкаси, було остаточно оголошене володінням Польщі. 1791 року місто отримало маґдебурзьке право і герб (існує версія, що привілей Черкаси мали раніше).

Після другого поділу Польщі 1793 року місто відійшло до Росії, ставши у 1795 р. одним з повітових центрів Вознесенського намісництва, а з серпня 1797 року — Київської губернії.

На той час у місті було 535 дворів, 4 церкви, єврейська синагога, 3 шинки, 17 кузень, 8 крамниць, 2 бані та 2 вітряки. Населення становило 3 657 осіб, з них міщан було 471 особа, дворових — 81, казенних селян — 29, купців — 76 осіб.

Першу школу в Черкасах відкрито у 1818 році, це було духовне училище. У 1833 р. відкрилося приходське училище.

Черкащани поклали початок паровому судноплавству на Дніпрі. Ще у 1823 році в селі Мошни під Черкасами кріпаки князя Воронцова збудували пароплав «Бджілка», обладнаний паровою машиною, доставленою з Англії.

Указом 1831 року цар Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, в тому числі втратили право самоуправління і місто Черкаси — замість обраного міщанами бурмистра владою призначався градоначальник. На початку XIX ст. почалась розробка плану генеральної забудови міста, яка здійснювалась потім з обов'язковим дотриманням певних норм і правил. Будівлі й садиби повинні були розміщуватись з суворим урахуванням протипожежних норм (зокрема, наявність брандмаурерів) й інтересів забудови міста в цілому. Споруджувати будинки дозволялось лише при умові використання затверджених типових зразкових проектів з обов'язковим пофарбуванням у відповідний колір. Правила передбачали не тільки кількість поверхів, розміри і розміщення будинку, але й необхідність спорудження господарських приміщень та огорожі з ворітьми. У складанні проектів будинків брали участь відомі архітектори В. В.Стасов, Л.Руска, В.Гесте та інші. Майже вся нагірна територія міста була поділена на рівні прямокутники. Кожен квартал розбивався на 14 ділянок. На довшій стороні розміщувалось 5 будинків, на коротшій — 3. За планом вся територія міста складалась з 952 таких ділянок.

Більшість населення проживало у звичайних українських хатах-мазанках.

На місці замчища — сучасного скверу Хмельницького, наприкінці XVIII ст. спорудили в'язницю (першу муровану будівлю в місті), а пізніше — урядовий центр (так звані «присутственні місця»). Наприкінці XIX та початку XX століть приміщення знову перебудували під в'язницю. Під час революційних подій 1918–1920 рр. вони були зруйновані.

Черкаси на російській військовій мапі 1873 року

Соборна площа 1910 рік

На другу половину XIX століття припало стрімке економічне піднесення міста. Зокрема, після завершення в 1876 році прокладання залізниці, з'явились перші промислові підприємства: цукроварня, цегельні, лісопильний завод, тютюнова фабрика. Неабиякого розвитку набули тютюнова, металообробна, машинобудівна, борошномельна галузі та торгівля. Черкаський повіт — місце народження цукрової промисловості в Україні. Першу цукроварню було збудовано в селі Орловець, а в 1854 році у Черкасах збудовано рафінадний завод — один з найбільших у Росії на той час та єдиний в Україні. Більшість промислових підприємств знаходились біля Дніпра, яким перевозили сировину та готову продукцію. В 1870 році в місті почала розвиватись деревообробна промисловість. Був пущений великий лісопильний завод підприємця Чорнобильського. У 1878 р. в Черкасах відкрилася тютюнова фабрика купця I-ї гільдії Зарицького (закрита 2009 р.). На кінець XIX століття у місті вже нараховувалось 29 фабрик та заводів, а у 1911 році — 57. Значного розвитку набула торгівля. В місті діяли десятки торговельних контор, складів, магазинів. 15 жовтня 1864 р. у Черкасах відкрито Громадський банк, заснований черкаськими купцями і підприємцями з капіталом у 50 тис. руб. Відбувалось 3 ярмарки на рік, по 3 дні кожна. Зростав вантажообіг пристані. У 1912 році було завершено будівництво залізниці Бахмач-Одеса через місто. У 1913 році запрацювала перша електростанція, яка забезпечувала електрикою промислові об'єкти та житлові будинки міста. У лютому 1914 року російський інженер Володимир Шухов збудував у Черкасах «шуховську» водонапірну вежу гіперболоїдної конструкції (нині на території «Водоканалу»), одну з 11 уцілілих на даний час.

У 1900 році вже існували чоловіча гімназія (нині музичне училище), заснована ще 1880 року, 2-класне міське училищ, 3 церковно-приходських школи, недільна школа та 2 жіночих пансіони. Згодом відкрилась жіноча гімназія і 4-класне міністерське училище. За розвитком освіти місто вважалось показовим і було прикладом для інших. Серед культурно-освітніх закладів були Народний дім (біля тютюнової фабрики на сучасній вулиці Благовісній), театр, міський клуб, 2 громадських зібрання, 2 кінотеатри та 2 бібліотеки. Медичну допомогу в місті здійснювали повітова, земська, залізнична та приватна заводська (при цукроварні) лікарні та пологовий будинок. З містом пов'язано чимало сторінок визвольної боротьби болгар проти Оттоманської імперії. Багато мешканців безпосередньо брали участь в боях на Шипці, під Плевною, у визволенні Софії.

У 1870-1876 роках у Черкаси прийшла залізниця, перша залізнична гілка прямувала до річкового порту, була заснована станція Черкаси (нині Черкаський вокзал), а у 1912 році нова залізнична гілка з мостовим переходом перетнула Дніпро. Все це сприяло економічному розвитку міста.

У 1870-х роках в місті діяла народницька організація на чолі з В. К. Дебогорієм-Мокрієвичем, який вів агітаційну роботу серед робітників цукроварні. У липні 1886 року відбувся перший страйк робітників цього заводу.

Одним з організаторів революційного руху в місті був випускник Черкаської чоловічої гімназії, черкасець М. С. Урицький, який у 1890-х роках привозив сюди соціал-демократичні листівки та брошури. Його заарештували в Златополі, потім перевели до Києва. Іменем Урицького у 1919 році назвали одну з вулиць Черкас (нині вул. Хрещатик).

1901 — знову вибухнув страйк на цукроварні, про що писала більшовицька газета «Іскра». Цим подіям присвячено меморіальну дошку на будівлі заводу. 23 червня 1905 року в Черкасах почався страйк робітників цвяхового і рафінадного заводів.

У 1910 р. українські авіаконструктори та громадсько-політичні діячі, випускники Черкаської гімназії, брати Євген, Григорій, Андрій та Іван Касяненки створили у Черкасах свій перший літак «Касяненко № 1» та випробовували інші власні моделі літаків.

У нагірній частині міста черкасці користувалися колодязною водою, у низинній Митниці — тоді ще чистою дніпровською. Лише у 1914 році, після зведення в Черкасах гіперболоїдної водонапірної башти Шухова, було прокладено першу лінію міського водопроводу, чавунні колонки якого, вже не діючі на той час, можна було побачити на бульварі Шевченка ще у 1970-х рр.

У Черкасах XIX—XX ст. відомі такі міські мікротопоніми (назви кутків і урочищ): Бешта, Василиця, Водопарк, Вокзал, Грецька гора, острів Грузький, Гуржієве болото, Гуржіїв хутір, Дахнівка, Дзеленьгора, Замок, Затон, Змагайлівка, Кавказ, Казбет, острови Королевець і Корчуватий, Косинська, Кривалівка, Машбуд, Митниця, Остріг, Пахарі (Пахарів хутір), Поділ, Попівка, Порт, Рафзавод, Ручай, Середина (нині Центр), Соснівка, урочища Хмільник і Чехове, річка Чорний Яр та ін.

У XIX — на початку XX ст. місто ділилось на 5 частин: Середина, Казбет, Кривалівка, Митниця, Соснівка. Від вулиці Пушкіна до Пастерівської простягалось власне місто (Середина). У Середині розташовувались «присутствені місця», а у приміщеннях сучасних музичного училища та Палацу юності знаходились відповідно чоловіча і жіноча гімназії. У квадраті вулиць Лазарєва, Хрещатик та Байди Вишневецького була Соборна площа із Свято-Миколаївським собором. Поруч — ринок. Там, де зараз кінотеатр «Салют» та дитячий парк, містились театр і цирк та міський сад. На розі вулиць Гоголя та Смілянської була міська управа. А поруч — офіцерське зібрання. На півночі Середини, на горі над Дніпром, знаходився куток Кавказ (нині вул. Кавказька).

Місцевість між сучасними вулицями Можайського та Пушкіна, називалась Казбет. Тут мешкали бурлаки, втікачі, сірома. В районі сучасних вулиць Університетської (тоді Лісової) та Красіна стояли вітряки. Далі починався ліс. З південного заходу до Казбету примикала місцевість під назвою Косинська, заселена лише у ХХ столітті. На березі Дніпра знаходився Затон.

На південний схід від церкви Різдва Пресвятої Богородиці (до 1908 р. на перехресті Шевченка/Пастерівської) і до площі 700-річчя простягалася Кривалівка, назва якої, за словами старожилів, походить від Кривих валів, знищених на поч. XX ст. На Кривалівці до початку XX століття було 3 монастирі та 10 шинків. Також на Кривалівці, біля перетину вул. Зеленої (нині Іллєнка) і Гостромогильної (нині Волкова), розташовувався великий курган Гостра Могила (ймовірно, скіфський), насип якого був остаточно знищений у 1937 р.

Низинна частина міста, розташована в долині Дніпра, називалася Митниця, де розміщувались основні промислові підприємства: цвяхо-болтовий, чавуноливарний, деревообробний, винокурний і пивоварні заводи, механічні млини, пристань. Узбережжям жили рибалки, матроси, плотогони, ближче до узвозу — робітники, ремісники. Під час повені води Дніпра підходили до самих круч, затоплюючи все навкруги. Щоб уникнути підтоплення, в кінці XVIII ст. Митниця була відгороджена від Дніпра земляною дамбою. Від решти міста Митниця була відділена крутими береговими схилами (Черкаськими горами) та однією з проток Дніпра, що текла попід цими горами і звалася — річка Митниця. Тут же, у долині, знаходилися Гуржієве болото і сінокосне урочище Чеховé (нижче Митниці), відмежоване від рафінадного заводу у верхній частині міста річечкою Чеховою (фактично, ще однією протокою Дніпра). До витоків цієї річечки спускалася згори вул. Чеховá, котра й отримала від неї свою назву.

Наймолодшою частиною міста на межі XIX—XX ст. стала Соснівка, котра слугувала місцем заміських прогулянок. Крім того, тут містились дачі місцевих багатіїв.

З південного заходу місто обмежувалось вулицею Надпільною (у радянський час Ільїна), за котрою починалися поля. З півночі на початку XIX ст. крайньою була вул. Лісова (нині Університетська), на початку XX ст. — нинішня вул. Героїв Чорнобиля (у радянський час Пролетарська), далі йшов ліс, а з півдня — вул. Сінна (нині Добровольського), на якій селяни продавали міщанам і черкаським візникам сіно. За Сінною, після будівництва тут у 1854 р. цукрорафінадного заводу підприємця Бродського, починає формуватися промислова зона, зокрема цегельні заводи М.Білана та інших підприємців. На південно-східній околиці міста було два старообрядницькі монастирі - жіночий і чоловічий. Жіночий знаходився у кінці вулиці Монастирської (нині Кобзарської, у радянський час - Вербовецького), у кварталі між нинішніми вулицями Кобзарською і Амброса та берегом Дніпра. Чоловічий монастир знаходився також над Дніпром, у нинішній промзоні, між вул. Береговою і тупиком пров. Зелінського. Обидва монастирі були закриті і знищені владою у 1922 році в ході кампанії з вилучення церковних цінностей.

Серед полів, за вулицею Надпільною, вже за межею міста, знаходились Соборно-Миколаївське (нині Соборний сквер) і Кривалівське кладовища, Хмільник (нині ботанічний сад ЧНУ), будівля казенного винного складу (нині Черкаський політехнічний технікум), залізнична станція (нині вокзал) і 2 копанки біля неї. Навколо міста знаходився ряд хуторів: Гуржіїв хутір (десь біля Гуржієвого болота, нині в районі Гранд-Маркету), Пахарів хутір (нині мікрорайон Лісовий), Попівка (мікрорайон Колгоспний) та інші. Через нагірну частину міста (Середину і Кривалівку) протікала річечка Чорний Яр та Ручай (у радянський час пров. Кірова). Річка Чорний Яр починалася позаду Театру, перетинала перехрестя Смілянської і Гоголівської вулиць (Черкаська калюжа) та нинішній Центральний ринок, повертала під прямим кутом на схід біля пересильної тюрми (нині на вул. Благовісній), перетинала вул. Старочигиринську (нині бул. Шевченка) біля будки стрілочника (на перехресті з вул. Припортовою), впадала у долину Дніпра біля перехрестя вул. Гагаріна і Припортової, де зливалася біля Гуржієвого болота з р. Митниця і впадала у Дніпро трохи вище від сучасного річкового порту. У ХХ ст. майже все її річище було засипане, крім невеликої ділянки між. бул. Шевченка і вул. Гагаріна. До міста примикали дніпровські острови (зверху вниз) — Королевець, Грузький, Корчуватий.

Кожна частина міста мала свій громадський центр — майдан, де проводились ярмарки, базари та сходки. У центрі міста збереглись будинки кінця XIX ст. — початку XX ст., які мають значну історичну та архітектурну цінність. Перша в Черкасах двоповерхова споруда зведена в середині XIX століття, — це будинок купців Цибульських (нині Музей «Кобзаря»). Цікаві за архітектурою будинок 1903 р. колишньої чоловічої гімназії (нині музучилище), колишнього Громадського банку 1913 р. (нині редакція газети «Вечірні Черкаси»), будинок грабаря Майбороди (нині санепідемстанція), будинок грабаря Щербини (нині Палац одруження), будинок офіцерського зібрання (не зберігся). Після Другої Світової війни в останньому тривалий час знаходився обласний краєзнавчий музей.

Тарас Шевченко і Черкаси

Тарас Шевченко

В 1845–1846 роках в Черкасах часто бував Т. Г. Шевченко, на честь якого названа головна магістраль міста — бульвар Шевченка (колишня Старочигиринська, а з 1908 р. — Олександрівська вул.). Тут, у місті, мешкали його друзі — рибалки Василь та Яким Слюсарі, Юхим Боковня, Степан Хоменко, дід Цехмистренко, купці брати Андрій та Юхим Цибульські. У будинку Цибульських (на розі сучасних вулиць Байди Вишневецького та Хрещатик) Шевченко зустрічався з місцевої інтелігенцією. Поет добре знав історію бунтівливого, неспокійного міста. Саме в Черкаси прямує один з головних героїв поеми «Гайдамаки» — Ярема, щоб приєднатись до повсталих. Згадується місто і в п'єсі «Назар Стодоля» та його численних листах до друзів. У липні 1859 р. поблизу Прохорівки Шевченко був заарештований і за наказом черкаського пристава Табачникова під вартою доставлений у Черкаси, де жив під наглядом кілька днів. Тут він склав вірші «Сестрі» та «Колись дурною головою», записав народну пісню «Чи бачиш ти, дядьку», виконав відомий малюнок «В Черкасах». На будинку № 2 по вулиці Байди Вишневецького, де тримали поета під арештом, у 1964 році встановлено меморіальну дошку.

23 лютого 1862 року у Черкасах на Соборно-Миколаївському кладовищі було встановлено дубового хреста — першого черкаського пам'ятника Т.Шевченкові (1862—1923).

7 листопада 1989 року, під час жовтневої демонстрації, вперше у новітній історії міста було винесено жовто-блакитний національний прапор, котрий тут же був поламаний і порваний міліціонерами, а його носій — Олег Шевалдін, був заарештований. Пізніше жовто-блакитний прапор неодноразово піднімали над мітингами і демонстраціями опозиційних націонал-демократичних сил. Неодноразово їх представникам доводилося бути підданими арештові та покаранням за використання «несанкціонованої» символіки. Перший стаціонарний жовто-блакитний прапор на металевій щоглі було встановлено на Театральній площі 3 листопада 1990 року, незважаючи на перешкоджання з боку міліції. Ідейний натхненник і організатор — Ґедз Михайло, тоді лідер черкаського відділення УРП. Безпосередні виконавці виготовлення і підготовки встановлення щогли з національним прапором були 5 осіб — Зеленько Володимир, Зубенко Федір, Львов Борис, Клименко Микола, Моргун Анатолій, у самому встановленні брало участь ще 20-30 чоловік, рухівців та УРП-івців. Наступної ж ночі прапор було зірвано з допомогою пожежної драбини. Кілька разів прапор знову піднімали і зривали. Остаточно його було піднято на Театральній площі вже 21 серпня після поразки ГКЧП, там він майорить і досі.

Після здобуття Україною незалежності промисловість у місті частково занепадає, частково ж відбувається переорієнтація міської економіки. Так, припинила діяльність низка виробництв, зокрема — Черкаський цукрово-рафінадний завод (збудований наприкінці XIX століття), завод ім. Петровського (більш відомий як «Машбуд»), Черкаський деревообробний комбінат (ДОК). І хоча ці підприємства були приватизовані, нові власники не спромоглися налагодити їхню роботу за нових економічних умов та збанкрутували. Схожа доля спіткала і колись потужні підприємства ВПК — «Імпульс», «Приладобудівний завод», «Завод СТО», «Фотоприлад», «Радіозавод», які натепер (2010) фактично перебувають у стані бездіяльності та руйнації. В цей же період почався занепад хімічної промисловості — так, закрилися «Хімволокно» та «Хімреактив». Зараз (2010) із хімічних виробників у Черкасах продовжує працювати лише «Азот».

Натомість на виробництвах, де до менеджменту прийшли далекоглядні господарники і чия продукція виявилась потрібною в нових економічних умовах, справи пішли вгору. Так на запущеному в роки перебудови НПО «Ротор», попри скрутний стан, банкрутство, розпродаж активів підприємства, на його промисловому майданчику почало інтенсивно розвиватися автомобілебудування — 2005 року зведено перший завод корпорації «Богдан» зі збирання легковиків. І на сьогоднішній день (2010) у Черкасах діє 3 великих заводи цієї корпорації зі збирання автобусів, легкових та вантажних автомобілів (через кризу не працює), та декілька підприємств, які безпосередньо пов'язані з автомобілебудуванням. Відтак, Черкаси з «хімічного гіганта», яким місто стало у радянський час, за сучасності перетворилося на український центр автомобілебудування. Також у місті, як і раніше, працює декілька підприємств харчової та легкої промисловості.

28 листопада 2008 року в місті з центрального майдану (перед будівлею Черкаської облдержадміністрації) було демонтовано пам'ятник В. І. Леніну, що супроводжувалося зруйнуванням скульптури, й викликало неоднозначну реакцію громадськості міста. 1 квітня 2010 року, на Чистий четвер, центральному майданові міста, що 40 років носив ім'я Леніна, було повернуто його первісну назву — Соборна площа. За роки незалежності України архітектурне обличчя Черкас зазнало змін — однак не всі з новобудов вписалися в міський ландшафт, що склався упродовж XX століття.

Фінансово-економічна криза в Україні наприкінці 2000-х років сильно вплинула на економіку Черкас — тенденції розвитку змінилися стагнаційними, що зачепили в тому числі й найуспішнішу промислову галузь міста — автомобілебудування.

• Залізняк Л. Л., Дєткін А. В., Сиволап М. П. Мезолітична стоянка Дніпровець біля Черкас // Кам'яна доба України. — Київ, Шлях, 2004. — Вип.5. — С. 204—216.
• Григорьев В. П., Сиволап М. П. Отчет о раскопках и разведках Черкасской Лесостепной археологической экспедиции в 1988 году // НА ІА НАН України, ф. 1988/53.
• Грушевський М. С. Історія України-Руси: В XI т., 12 кн. — Том VII. Розділ II. Козаки і козакованнє в першій половинї XVI в. Відносини до козацтва місцевої адмістрації й центрального правительства — Київ: Наукова думка, 1991. — (Пам'ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8.
• Гуров Е. П., Келли С. П. О возрасте Болтышской импактной структуры. — Геологический журнал. — 2003. — № 2. — С. 92-98.
• Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711—1712 років (до питання про політику Петра І стосовно України) <https://web.archive.org/web/20070929092924/http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um1/Statti/2-krykun%20mykola.htm>
• Масайтис В. Л., Данилин А. Н., Карпов Г. М., Райхлин А. И. Карлинская, Оболонская и Ротмистровская астроблемы в европейской части СССР. — Доклады АН СССР. — 1976. — Vol.230. — No.1. — С. 174—177.
• Сиволап Л. Г., Сиволап М. П. Черняхівський могильник Черкаси-Центр // Археологічні дослідження на Черкащині. — Черкаси, Сіяч, 1995. — С. 79-86.
• Сиволап М. Третє відродження // Сьогодення. — Черкаси. — 1993. — липень.
• Rulikowski E. Czerkasy // Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa, 1880 — T.1. — S. 802—808.