Володарка

Володарка на мапі Боплана (1650)

Володарка на мапі 1650 року

Після Люблінської Унії (1569 р.) ці землі все ще залишалися пусткою. Щоб повернути землі до життя, польський король Сигізмунд III з дозволу сейму починає роздавати універсали на право володіння пусткою. Так землі переходять у володіння великих магнатів, шляхти, посилюється вплив католицизму на населення.

З подіями XVI — початку XVII століття пов'язана поява на карті району ряду населених пунктів: Гайворону (1590), Капустинець (1616), Рудого Села (1622), Березни (1616), Зрайок (кінець XVII ст.), Тадіївки (2 пол. XVII ст.), Завадівки (поч. XVIII ст.), Ожегівки (XVIII ст.).

Оскільки в цей час відбувалося своєрідне освоєння земель Володарщини, то сюди переселялась велика кількість простих польських родин, які компактно оселились на проживання.

1594 року через Володарку проїжджав Еріх Лясота[4] посланець німецького імператора Рудольф II до козаків Запорозької Січі. В своєму щоденнику він записав:[5]

В квітні 1594 року:

Того ж 27-го до Погребища (Pohrzebissczie) [нове і досить велике містечко і замок пана Збарозького, розташоване під горою на річці Рось (Ross)], 5 миль. Дорога рівна, почасти веде лісом, а частково полем, жодного села в цей час. 28-го. Через міст над Россю (Ross), 1 миля. Через міст на Орехатиці (Orechaticza), 1 миля. До нового сільця на Росі, 2,5 милі сніданок. Недалеко звідти через річку, поруч якої млин, аж до моста на Володарці (Woloderka), 1 миля. Розволож (Rozweleze)17) [нове місто і замок Збаразького, на річці Рось, яка недалеко від Черкас (Cirkassi) впадає в Дніпро (Nepr)], 0,5 милі. Тут ми зустріли запорозьких посланців Тихона (Tichon) і Семена Ручку (Siemen Ruczka), виряджених до Хлопицького, які підтвердили звістку, принесену раніше Біновським, про тисячу чоловік, що їх запорожці (Zaporoser) знову послали на сорока човнах (Czolnen) спробувати щастя від імені імператора18). 29-го. Там постій. 30-го. Через річку Березну (Beressna), 0,5 милі. Через річечку Сквирку (Zwira), 0,5. Роставиця (Rastowecz), 1 миля. Сніданок. Білу Церкву (Biala Czirkew), велике нове королівське вільне місто на Росі, у якому старостує князь Ян Острозький, ми залишили в двох милях праворуч і подались до Половецького (Poloweczka) (село), 1 миля. Ротулка (Rotulko) (село), 2 милі. Там через Кам'янку (Kamenicza) до Хвастова (Hwastow)19) чи Нового Верещина (Weressin), нового міста на р.Унаві (Unawa).

В липні 1594 року:

14-го. Коло Білої Церкви (Bialyczirkew) (королівське місто, замок і староство, розташоване на р.Рось), яку ми залишили зліва за дві межі, 2 милі. До якоїсь корчми (Kretsch) на річці Кам'янці (Kamienicza), 1 миля. Там погодували коней. Пополудні через Кам'янку аж до Ростовного (Rostowan) (село), 1 миля. Звідти через річку Роставицю (Rastowecz) аж до ріки Сквирки (Zezwira), яка тоді була дуже велика, а ми мусили через неї перебрести і перенести всі свої речі, 1 миля. Через річечку Березну (Bereszna), 1,5 милі аж до Розволож (Rozweloze) [місто з замком, яке також називається Володаркою (Woloderka), розташоване на р.Рось)], 0,5 милі. 15-го липня. Тут постій. 16-го. Через річку Володарку, 0,5 милі, аж до струмочка, біля нього млин, 1 миля. До мосту на другій річці 1,5 милі. Потім через Горіховатицю (Orechoticza), яка тоді дуже прибула, а ми мусили перейти її вбрід і всі речі розвантажити та перенести на другий бік, 1 миля. Поблизу в полі ми переночували. 17-го. Через Рось, 1 миля. Погребище (місто і замок на Росі), 1 миля. Сніданок. Після обіду через якийсь веселий ліс до доброї криниці, 2 милі. За нею ми переночували в полі, 2,5 милі.

Жителі Володарщини не були осторонь і в національно-визвольній війні Київської губернії. Вони брали участь у повстанні Криштофа Косинського (1591), повстанні Северина Наливайка (1594—1596), у визвольній війні 1648—1657 рр., підтримуючи Б. Хмельницького та братів-козаків.

Як зазначає історик Іван Крип'якевич, Володарщина була одним із центрів організації повстань на Київщині. Польські шляхтичі в XVII ст. називали місцеве населення «гніздом характерників».^{[джерело?]}

У 70-80 роки XVII ст. Володарщина знову знелюдніла, перетворившись на пустку, чому сприяв «Вічний мир» (1686 р.) між Річчю Посполитою і Московією. Тоді Володарщина стала нейтрально незалежною зоною між двома державами. І тільки під кінець XVIII ст. Володарщина стає центром ключа, що склався з Володарки, Завадівки, Петрашівки, Гайворона, Казимирівки (Надросівки), Березни, Антонова (Сквирський р-н.).

Уродженець Володарки гайдамацький ватажок Мартин Тесля 1750 року організував загін проти польської шляхти[6] і захопив Володарку та Білу Церкву, яка на той час була найсильнішою польською фортецею. При підступі загону до Білої Церкви її залога утекла разом з комендантом та губернатором. В районі Володарки діяв ще один отаман — Павло Таран.

На початку XIX ст. Володарка перетворюється у великий населений пункт, якому у 1812 році надається статус містечка зі своїм самоуправлінням. За свідченнями Л. Похилевича, тут проживало 3243 жителів, котрі займалися ремеслом і торгівлею. Ремісники мали майстерні з виробництва капелюхів, гончарних та кравецьких виробів. Раз на 2 тижні у Володарці відбувалися ярмарки, щорічні обороти яких досягали 5200 крб. Тут продавали хліб, худобу, свиней, ткацьку сировину, сукно, шкіри, дерев'яні вироби та ін. До середини XIX ст. у Володарці вже функціонували вальцьовий млин, суконна фабрика, винокурня, пивоварний завод. Зокрема, на суконній фабриці в 1840 р. було вироблено 4 тис. аршин сукна та фланелі. На базі винокурні було збудовано Городище-Пустоварівський цукровий завод і в перший рік існування (1884 р.) вироблено 2 тис. пудів цукру. В багатьох селах району з'явилися перші молотильні машини, вітряки, крупорушки.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Володарської волості Сквирського повіту Київської губернії, мешкало 1269 осіб, налічувалось 170 дворових господарств, існували православна церква, костел, католицька каплиця, 2 єврейських молитовних будинки, школа, аптека, 8 постоялих дворів, 6 постоялих будинків, 16 лавок, 2 водяних млини, пивоварний завод, сукновальна фабрика, відбувались ярмарки через 2 тижні[7].

Перша половина XIX ст. в районі була пов'язана з посиленням експлуатації селян, які внаслідок надмірної панщини й поборів терпіли великі злидні.

Одним з найгостріших проявів протистояння між селянами і поміщиками перед реформою 1861 року став антикріпацький рух, відомий під назвою Київської козаччини (1855). Центром Київської козаччини на Володарщині вважається село Березна. Там виникло повстання. Проте невдоволених було утихомирено солдатами Сквирської саперної роти.

На початку XX ст. на Володарщині знову загострилися класові суперечки. В травні 1905 р. страйкували робітники поміщицької економії у Володарці та робітники у Пархомівці, які працювали над зведенням Покровської церкви. Вимоги страйкуючих мали економічний характер.

• Історичні мапи
• 
  Генеральна карта Боплана 1648 року
• 
  Карта Боплана 1648 (1639)
• 
  Йоганн Янсоніус, 1649 рік
• 
  Covens & Mortier, XVII століття
• 
  Карло Алард, 1670 рік
• 
  Ґійом Сансон, 1674 рік
• 
  Абрахам Аллард, 1710 рік
• 
  Гілерме, 1711 рік
• 
  Брацлавське намісництво 1796 рік
• 
  Київське намісництво 1796 рік
• 
  Київська губернія 1821 рік
• 
  Київська губернія 1900 рік

Після лютневої революції 1917 р. селяни Володарщини намагалися самостійно вирішити питання про землю. Однак їхні спроби припинилися козаками Центральної Ради, які прибули зі Сквирської повітової управи. Майно більшості поміщиків було пограбоване, а самі господарі повтікали.

У лютому 1918 р. Володарщина була окупована німцями. Непродумана земельна політика уряду гетьмана П. Скоропадського незабаром призвели до повстання в Україні.

Жителі Володарщини брали участь і в антигетьманському заколоті. Вони роззброїли міліцію Володарської канцелярії, а згодом декілька загонів подалися до Таращанського повіту, який став центром повстання. Одним з організаторів руху проти гетьманської влади став житель с. Березна М. Т. Загородній.

У серпні 1918 р. червоні повстанці захопили Володарку, однак під наступом переважаючих сил гетьманської варти змушені були відступити.

30 липня 1918 року повстанські сили загонами О. Лещенка і С. Піскуна під керівництвом Федора Гребенка, лідера Таращанського повстання, розбили німецький гарнізон, після чого залишилися в містечку на відпочинок до ранку наступного дня[8].

Наприкінці 1918 року — на початку 1919 року Володарщина стає ареною протистояння між більшовицькими військами Щорса М., Боженка В. і військами Директорії УНР. У Володарці створюється волосний ревком, який починає впроваджувати Декрет про землю. Про серйозність класового протистояння свідчить запеклий бій між загоном більшовиків М.Загороднього та військовим підрозділом армії УНР на чолі з отаманами Соколом, Залізняком. Більшовиків було вигнано з Володарки, однак незабаром самі загони повстанців було розбито в районі сіл Петрашівки, Городища-Пустоварівського.

Схема наступу українських військ на Київ, 1919 рік: 1-й Галицький корпус, 2-й Галицький корпус, 3-й Галицький корпус.

Влітку 1919 року армія Директорії УНР об'єднана з УГА проводить контрнаступ на Київ і займає Володарку.

Восени 1919 року Володарка опиняється на нейтральній смузі воюючих армій. Тоді, восени 1919 року, сотник Станiмiр, призначений тимчасовим виконувачем обов'язків командира 8-ї Самбірської бригади Галицької армії, 10 вересня дістав наказ від генерала Кравса, зміст якого повністю спростовує твердження, що група Якіра могла вдарити по тилах українських частин: «XIV совєтська армія пробивається з-під Одеси на північ, i її частини знаходяться вже між нашим та денікінським фронтом, та під Володаркою переправляються на другий берег річки Рось. 8-у бригаду негайно відмаршувати до села Топори, там нав'язати зв'язок з от. Соколом i разом з його повстанцями вдарити на большевиків»[9]. Проте зупинити частини групи Якіра й відкинути їх у бiк Добровольчої армiї 8-а Самбiрська бригада й повстанцi отамана Сокола не змогли, оскільки група Якiра, форсувавши річку Рось, 14 вересня 1919 року пройшла містом Сквирою, перетнула залізницю Попельня — Фастів i вийшла до Житомира[10].

1919 року на Київщині 6 разів змінювалася влада, а тому на території Володарщини селяни, знемагаючи від грабежів, організовували загони самооборони. Втомлені війною і нездійсненими обіцянками різних властей, вони були згідними підтримати будь-який порядок, забезпечити бодай якусь стабільність.

Навесні 1920 р. Володарщину, відповідно до Варшавської угоди., було зайнято союзницькими військами Польщі та УНР. В травні відбувається Битва під Володаркою. В червні 1920 року край окуповано більшовицькими бандами - "Першою Кінною армією". На довгі роки встановлюється російський окупаційний режим.

За роки громадянської війни Володарський край був зруйнований, знекровлений. В районі панували економічна і політична кризи. І лише тимчасовий відступ більшовиків від соціалістичних методів будівництва, запровадження нової економічної політики повернув справи на краще. Елементи приватного підприємництва, які було впроваджено, сприяли поступовому відродженню промисловості, пожвавленню торгівлі.

Як територіально-адміністративна одиниця Володарський район розпочинає своє існування з 1923 року у складі Білоцерківського округу. Першим головою райвиконкому призначається Бойко Хома Семенович.

Історія адміністративних змін

У 30-ті роки у Володарці створено МТС, а у 1933 — МТС у Рудому Селі. На той час в районі налічувалося 37 колісних тракторів потужністю 475 кінських сил та 8 автомобілів вантажністю 17 тонн. Всього напередодні Німецько-радянської війни в районі було 43 колгоспи.

Проте форсована колективізація та антиукраїнська політика Сталіна призвели до страшного голодомору 1932—1933 років. Навіть неповні дані, зібрані краєзнавцями по району свідчать про майже 8000 жертв (за неофіційними джерелами 9 тис. жертв). Всього на цей час встановлено поіменно в районі 2106 особи померлих та зібрано матеріали по особах, які народилися до 1933 року у кількості 2017 чоловік. Відкрито 13 пам'яток голодомору, встановлено 22 місця масових поховань жертв цієї страшної трагедії.

Братська могила червоноармійців, активістів колгоспного руху, воїнів Радянської Армії

З початком радянсько-німецької війни 1941—1945 р. Володарщина стає об'єктом агресій як складова частина української землі. 14 липня 1941 р. район було окуповано. Гітлерівці встановили жорсткий окупаційний режим, перейшовши до реалізації плану «Ост». На насильницькі роботи до Німеччини було вивезено 1602 жителя району. Найбільше молоді вивезено з с. Березни (249 осіб), Володарки (180), Завадівки (128). Загальні збитки по району становили 57 млн. 673 тис. радянських карбованців. У роки війни на території Володарського району діяли підпільні та партизанські групи різного політичного спрямування. Такі групи були у с. Тарасівка (керівник С. П. Фролов), у с. Городище-Пустоварівське (керівник Франчук І. З., підпільна група «Дуб»). У Володарці діяла підпільна група, очолювана П. І. Гамановичем.

У районі Лобачівського та Черепинського лісів діяла партизанська група В. Дубровського, після загибелі якого командиром став Барашков М. І., а також діяла група ОУН, яку очолював Ковтанюк (с. Рачки).

Гітлерівські окупанти вдавались до репресій на території району. Факти знищення жителів зафіксовано у с. Рубченки, Володимирівка, Мармуліївка, селищі Володарка. Так, у селі Тельман (нині с. Нове Життя) 23 грудня 1943 року гітлерівці розстріляли 156 жителів і спалили село. Всього за час окупації знищено по Володарському району 241 житель. У ніч з 31 грудня 1943 року на 1 січня 1944 року територію Володарського району визволено радянськими військовими підрозділами 240 стрілецької дивізії полковника Уманського Т. Х., 155 стрілецької дивізії полковника Івана Іванчука. На час визволення у районі проживало 21 тис. осіб. За роки війни загинуло понад 3600 солдатів та офіцерів, уродженців Володарщини. Майже 1500 жителів району було нагороджено орденами і медалями.

Долаючи значні труднощі, трудівники Володарщини поступово відновили роботу колгоспів, МТС, маслозаводу, цукрозаводу. В 50-ті роки минулого століття почали працювати міжобласні авторемонтні майстерні з ремонту автомобільних двигунів, завершено будівництво шосейної дороги Володарка-Біла Церква; в 1955 — налагоджено автобусне сполучення з Києвом, створено «Міжколгоспбуд». У 1958 році побудовано електростанцію у с. Логвин та електрифіковані всі села району, намічено нові рубежі розбудови економіки та соціальної сфери.

Площа Миру

Зміни, що сталися у 90-ті роки в країнах колишнього Радянського Союзу, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. Поступово стала зростати роль малого підприємництва, який перетворився на самостійний сектор сільської економіки. Вже в 2005—2008 рр. в районі налічувалося понад 40 малих підприємств, на яких працювало більше 500 чоловік, що становило 4,5 % від кількості населення району у працездатному віці. Поступово стала набирати обертів і зовнішньоекономічна діяльність. Сьогодні в районі зареєстровані і працюють такі підприємства з іноземними інвестиціями, як україно-сирійське СП ТОВ «Сіко», україно-сирійське СП ТОВ «Делє-2»., україно-сирійське СП ТОВ «Наджуд», україно-сирійське ТОВ «Дорф», україно-американське СП ТОВ «Агро Володарка», Головними зовнішньоторговельними партнерами району стали Швейцарія, Сирія, Угорщина та інші країни. В районі розроблено Програму соціально-економічного і культурного розвитку села, визначено цілі та пріоритети у роботі на перспективу, розроблено конкретні заходи щодо реалізації державної політики, спрямованої на підвищення якості життя та добробуту громадян.

В районі розроблено і виконуються такі цільові програми, як «Турбота», «Вчитель», «Зайнятості населення», «Розвитку сімейної медицини», «Розвитку та підтримки місцевого самоврядування», «Поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища», «Підтримки засобів масової інформації», «Підтримки районної кіномережі», «Соціального захисту ветеранів та воїнів-афганців», «Програма територіальних громад по відзначенню ювілейних і пам'ятних дат», «Програма розвитку освіти», «Програма розвитку туризму» та інші.

У перспективі плануються серйозні зрушення в організації промислового виробництва в районі, розвитку малого і середнього бізнесу. У стадії впровадження знаходиться 8 інвестиційних проектів на 2,3 млн грн. Ще 2 проекти на 2,5 млн грн. знаходяться на стадії переговорів.