Гіпнеротомахія Поліфіла

Текст роману має п'ять передмов. Перше - лист Урбінського герцогу Гвідобальдо де Монтефельтро від Леонардо Красса з Верони, на кошти якого, як вважається, була видана книга. Після цього йде вірш за підписом Джамбаттісти Скити — знайомого Альда Мануция; який змістовно вихваляє заслуги Леонардо[2].

Поліфіл при дворі королеви Елевтеріліди[3]. Ілюстрація до першого видання

Поліфіл, страждаючи від розлуки з коханою Полією, засинає. Опинившись на широкій рівнині, він віжправляється в дорогу і довго блукає по Герцинському лісі, звідки його виводить тільки молитва Юпітеру. Страждаючи від спраги, він шукає джерело, від якого його відволікає солодкий спів, який кожного разу лунає з іншого місця. Втративши сили в пошуках джерела музики, Поліфіл знову засинає — в своєму сні — у тіні дуба. У новому сні він спостерігає ступінчасту піраміду з обеліском, присвячену Вищому Сонцю. У цьому місці він бачить різні символічні фігури — коня, бронзові колоси, слона з обеліском на спині, який досягає самого сонця. В основі піраміди є прохід; орнамент, який прикрашає його, доводить до кінця порталу, де темрява{sfn|Патронникова|2015|с=2}}. Поліфіл не зважився йти туди та повернутися, але зворотний шлях йому затулив дракон. Порятунок від нього знайшлося в темних хащах лісу, за якими відкрилася чудова обитель п'яти німф, названих іменами п'яти почуттів людини. Німфи проводили Поліфіла до прекрасної королеви Елевтеріліди (Вільна Воля). У королівському палаці герой споглядає сади, розписні палати, трон королеви, прикраси та вбрання німф, пишність бенкету й оздоблення столу. Королева передала Поліфіла в руки своїх служниць — Логістики (Розум) та Телемії (Бажання), які приводять його до золотої піраміді. У піраміди три портали, за якими відкриваються три способи життя — царство неба, любові та мирської слави; Поліфіл обирає шлях любові. За порталом протагоніста зустрічає прекрасна німфа, в якій він впізнає кохану Полію, але навколишнє оточення та її одяг породжують сумніви в його душі — настільки вона прекрасна. Німфа провела Поліфіла до храму Венери, показавши на шляху до нього колісниці із зображенням тріумфу любові; тільки в храмі вона відкривається герою — це дійсно його кохана. Після ритуалів, які поєднують закоханих, вони куштують плоди Венери і відпливають на острів Кітера. Далі протягом чотирьох глав Поліфіл описує острів і бере участь в процесії, присвяченій Купідону. По центрк Кітера — джерело Венери, біля якого відбувається містичне одруження закоханих. Наприкінці першої книги німфа Поліормена (Шанобливість) просить Поліфіла розповісти історію життя Поліі[4].

Полія цілує Поліфіла, повертаючи його до життя[5]. Ілюстрація до роману

Друга книга розпочинається оповіддю Поліі про заснування її предками міста Тревізо, яка складалася зі складного міфу. Далі вона повідомляє, що її тіло вразила чума, яка змусила звернутися за допомогою до богині Діани. За зцілення Полія обіцяла богині свою доброчесність та релігійну прихильність й відкинула любов Поліфіла, чим сильно поранила його. Боячись, що він зашкодить собі, Полія бігла в гущавину, де стала свідком покарання Купідоном двох дівчат за опір силі любові. Служниця пояснила Поліі значення цього бачення і наставляла її не противитися любові. Повернувшись в храм Діани, Полія застає Полифила при смерті і повертає його до життя поцілунком, приймаючи його любов. Відтепер герої служать Венері. Далі Поліфіл розповідає зі свого боку історію їхньої зустрічі. Після розповіді він бажає скріпити свій союз з Полією поцілунком, але в ту ж мить вона зникає. Герой прокидається, коли перші промені сонця порушують його спокій[6]. В останній, 38-й главі згадується й єдина дата в тексті роману — «календи травня року 1467»(лат. M.CCCC.LXVII. Kalendis Maii), коли відбувався сон і пробудження головного героя[7]. Завершується роман епітафією Поліі[6].

Тіціан. Любов небесна та Любов земна. За однією з версій, сюжет картини заснований на «Гіпнеротомахії Поліфіла»[13]

Перші дослідники роману в XVIII столітті навіть розглядали його як практичний посібник з архітектури, ґрунтуючись на численних проектах і математичних розрахунках, розкиданих по тексту. У цьому ж контексті розглядалися твори Лудовіко Аріосто і Торквато Тассо; але в 1785 році Франческо Міліція піддав такий підхід гострій критиці і заявив, що «Гіпнеротомахія» не призначена для читання[14]. У XIX столітті найчастіше текст піддавався аллегорико-дидактичного тлумаченню. Так, історик і літературознавець Виченцо Маркезе в 1854 році витлумачив «Сон Поліфіла» з точки зору моральних смислів. П'ять німф прямо названі п'ятьма почуттями тіла, вони є слугами людської душі, що роблять доступними їй чуттєві об'єкти. Королева Елевтеріда уособлює свободу волі, яка управляє і тілом, і чуттєвою пристрастю. Герцинський ліс є символом першого входження людини в життя, а звуки музики, які відволікли Поліфіла від джерела води, виявляють його бажання втамувати спрагу розуму в джерелі Істини. Цю лінію продовжив у своїй книзі 1890 року Нікколо Матера, який також витлумачив складний і вигадливий сюжет як «правильні положення моральної філософії в суєті життя і мирських задоволень»[15]. Роман розглядався в одному ряду середньовічних і ренесансних творів, які висловлювали предмет моралі у формі алегорії: «Маленький скарб» Брунетто Латини, «Тріумфи» Петрарки, «Любовне видіння» Боккаччо, «Фімеродія» Якопо дель Пекора і «Четвероцарств'я» Федеріко Фрецці (1345-1416)[16]. У XX столітті цю точку зору поділяв Л. Бенедетто (1910), який розглядав сюжет роману як «поступове сходження до якоїсь щасливої області, яка розташовується між небом і землею, до любові, в якій одночасно є щось від людини і божества»[17]. Арнальдо Брускі назвав подорож Поліфіла «процесом ініціації за допомогою емоційних і психологічних змін»[16].

Поліфіл і німфи. Логістика спрямовується в арку[3]. Ілюстрація з книги

Іншу традицію прочитання тексту «Гіпнеротомахіі» — дешифрування — запропонував редактор французького перекладу 1600 року відомий письменник і алхімік Франсуа Бероальд де Вервіль. Він оголосив, що автор «Поліфіла», відомии під ім'ям Франческо Колона, був справжній філософ, тобто алхімік, який навмисно ввів читачів в оману, бо вони ніколи не зможуть відшукати суті за глибокої символічної гри образів[18]. Послідовно алхімічну і герметичну інтерпретацію «Сну Поліфіла» запропонувала в 1950 році Лінда Фірс-Девід; її монографія була методично побудована як алхімічний коментар до тексту роману й декілька разів перевидавалася. Головним завданням дослідниці було пояснення непослідовності сюжетної лінії, ускладненої метафоричними відступами в оповіданні героя, в умовах, коли сюжет ускладнений декількома рівнями сну. Алхімічна традиція передбачала трансформацію, «переродження» неживої фізичної матерії в духовну сутність. Ідея субстанціональної зміни і виходу на новий рівень буття, по Фірс-Девід, в романі знайшла відображення в двох аспектах. По-перше, в «Гіпнеротомахіі» мова йде про трансмутації духу, духовному сходженні героя. По-друге, фігуративність та надмірне ускладнення мови досягли в XV столітті широкої поширеності у вченому середовищі. З точки зору Л. Фірс-Девід, в епоху написання «Сну Поліфіла» заняття алхімією та астрологією і витончені міркування про душу свідчили, як мінімум, про статус освіченої людини[19].

Бенедетто Кроче в 1952 році провів літературознавче дослідження тексту «Сну Поліфіла» й порівнював його автора (яким вважав Ф. Колону) з Леопарді. Кроче прагнув показати розрив між прозовим викладом і поетичним поданням, якого, на його думку, не вистачало в «Сні Поліфіла». Кроче розглядав роман як «ідеальну маніфестацію епохи Ренесансу, торжествуючу завдяки своїй естетиці», і визначав його як «епітафічний гуманістичний роман», слава якого нерозривно пов'язана з публікацією в друкарні Альда Мануція[20].

Приклад тексту роману

Видання «Поліфіла» припало на період, коли йшла інтенсивна боротьба між вольгаре й класичною латиною, насаджуваної гуманістами. Шарль Нодьє, виходячи з цього, припустив, що автор роману відмовився від звичайної мови з метою творити на тій «вченій мовою, де у нього не було ні зразків, ні наслідувачів і яка народжувалася під його пером завдяки його науковим заняттям та знайомству із старовинними книгами»[34][Прим 3]. Мову роману часто називають в літературі «макаронічною». Ще Леонардо Красса у вступі до книги стверджував, що для розуміння тексту необхідно, як мінімум, добре знати грецьку мову, латинь і тосканський діалект:

... Тільки мудрець зможе увійти в святилище, і ці речі не для народу, не для цитування на вулицях, вони йдуть із глибин філософії і від Муз, народжуються з новою витонченістю мови, яка заслуговує на подяку всіх високоосвічених людей ...[36]

За висловом Ю. Патроннікової, «по-справжньому непереборним мову Поліфіла роблять грецькі терміни»[36], незважаючи на прагнення до вивчення грецької мови в середовищі гуманістів. Грецизми в лексиконі роману не обмежуються іменами й назвами, широко використовуються грецькі терміни для рослин, одягу й каменів[36]. Текст роману містить безліч морфологічних і синтаксичних труднощів. Поцці й Казелла охарактеризували мовну концепцію роману «антидинамічною», через що речення складаються з «незліченних накладень». Структура фраз не відповідає конструкції «іменник — дієслово», безліч імен не узгоджуються з присудком, який відокремлений від підмету цілими підрядними фразами. Іменники й прикметники не відмінюються, на відміну від латинської, що призводить до ускладнень при читанні і перекладі. Л. Донаті в 1950 році стверджував, що ситуація ускладнюється великою кількістю орфографічних помилок[37].

Розворот першого видання. На лівій сторінці зображення тріумфу Вертумна й Помони, а на правій — Поліфіл зустрічається з Евклелією (Вічним Блаженством) і отримує від неї корону й меч[38]

Оскільки предметне поле «Любовного боріння уві сні ...» різнорідне й роман може бути прочитаний різними способами, дослідники вважають за краще розглядати його складові окремо. Згідно Ю. Патронніковою, в назву винесено любовна драма героя, тому роман повинен розглядатися в контексті ренесансних творів, присвячених драмі любові, і в першу чергу — лірики Поліціано. Конфлікт любові і внутрішньої свободи в «Поліфілі» подібний до конфлікту фортуни і чесноти поліціанових «Стансів на турнір». Образ Поліфіла також ріднить з героєм Поліціано відчуття втраченої через любов внутрішньої свободи, проте в «Стансах» Поліціано дія розгортається на тлі природи, роль якої в романі «Сон Полифила» виконують статичні архітектурні споруди, райські сади й острова, досконалість яких протистоїть душевній та емоційній дисгармонії героїв. Античний бог кохання являє при цьому неконтрольовану і заздрісну Фортуну, жертвою якої стали і Поліфіл, і сама Полія[39].

Полія в романі має риси середньовічної «прекрасної дами» (подібно до Беатріче та Лаурі), в романі присутні всі стандартні для куртуазної лірики елементи — момент першої зустрічі й розмови, поетизувані висловлювання головної героїні, процес служіння коханій. У лицарських романах присутні опису ступенів поклоніння Дамі, коли лицар повинен був ховатися, зітхати і нудитися, а потім благати про прихильність і визнання себе шанувальником; аналогічно й Поліфіл проводив дні й ночі під вікнами поліі, щоб хоча б добитися уваги коханої. Однак саме в цій лінії найяскравіше проявлена ​​італійська традиція, в якій написаний роман: в першій книзі Полія представлена ​​як спогад Поліфіла і як потік асоціацій, пов'язаних з переживанням пам'яті про неї[39]. Полія персоніфікується тільки наприкінці першої третини роману (11-а глава) і відкриває себе Поліфілу в образі німфи, демонструючи божественні тріумфи любові в 14-му розділі[40]. Образні метаморфози спрямовані на неможливість для читача провести чітку грань між божественним і людським. Поява Полії неодноразово порівнюється з божественною подією, але в одному місці, подібно Сімонетто Поліціано, вона демонструє свою людську сутність. Розповідь Поліі в другій книзі повністю проявляє її людське начало в історії «про найпрекрасніше та найнаещасніше кохання в світі»[41].

Роман має форму одного великого міфу, що підкреслюється постійним порівнянням пережитих героями почуттів і станів, а також особистих якостей, з персонажами римської й грецької традиції («перелякана баченням цих подій, які вселяють страх більше, ніж жахливий образ Клітемнестри, яка озброєна зміями і палаючим вогнем, в момент її вбивства Орестом», «я згадала потім про бідолашну Філію, коли вона (була захоплена) сліпим коханням до запізнілого Демофона ... »)[7]. Об'єкти споглядання, які наповнюють роман, відверто ілюзорні, а міфологічна структура підсилює ефект відсторонення від історичної дійсності. Навіть пробудження Поліфіла в фіналі призводить до розуміння, що все описане було лише плодом його уяви, зруйноване першими сонячними променями[7].

Поліфіл рятується від дракона. Ілюстрація до роману

Ще одним мотивом, винесеним у заголовок роману, є сон, в якому розгортаються основні події. Однак, на відміну від середньовічного жанру, змістовне наповнення «Гіпнеротомахіі» принципово інше. Твори в візіонерському жанрі наставляють свого читача через отримане від Бога одкровення, кінцевою метою якого є порятунок душі. З точки зору просторової структури будь-бачення — вертикаль «Земля - Небо», в той час як в романі вона замінюється горизонталлю «Я — далекий і широкий світ»[42]. Використання візіонерства дозволяє героям роману повністю розкріпачити думку та уяву в межах, яких не могли собі дозволити професійні філософи епохи Ренесансу. Саме візіонерство дозволяло розширити до меж філософський синкретизм, коли концепції Епікура і Лукреція вільно поєднувалися з ідеями Марсіліо Фічіно і Піко делла Мірандоли[42].

Змістовно змінюється й предмет бачення: наприклад, характерні для Середньовіччя картини пекла й страждань грішників зустрічаються в романі лише одного разу — на стелі зруйнованого Храму Поліандрія. Навіть вказівка на те, що Поліі давно немає в живих, з'являється в самій кінцівці роману, тоді як протягом усієї дії образ коханої Поліфіла взагалі позбавлений примарних рис[42]. У той же час Л. Бенедетто і Д. Ньолі запропонували розглядати «Гіпнеротомахію» як свого роду другу «Божественну комедію», оскільки основним змістом роману є своєрідна мандрівка-сходження до Бога, тільки останній виявляється Любов'ю, якв все породжує, — Венерою. Л. Бенедетто стверджував, що при цьому можна використовувати трьохчастинну дантівську модель, бо уві сні є поділ на різні простору, а подорож Поліфіла є низкою випробувань на шляху посвячення Венері й майбутнього возз'єднання з Полією[42]. Б. Соколов також вважав, що «рушійна сила сюжету в романі про Поліфіла близька до пошуків "любові, яка рухає сонце і світила", які становлять філософську основу "Божественної комедії"»[43].

Храм-піраміда з обеліском, його підніжжя складено з 1410 ступенів[44]. Ілюстрація до роману

При сутнісній відмінностіь язичницького по духу роману «Сон Поліфіла» та жанру християнських видінь, між ними існує багато спільних моментів. Сон у романі є формою ходіння в інший світ, який, правда, осмислюється не як потойбічний, а як інший земний світ. Вхід туди, проте, абсолютно в середньовічному дусі охороняється вовком і драконом, і сам герой легко губиться на стежках через дрімучі хащі, якіц приховують райські поля й острова. Важливою рисою зображень потойбічного виступає їх достаток різними задоволеннями; королівства і острова, куди потрапляє Поліфіл, мають багато спільного з утопією[45]. Ця утопія, однак, своєрідна, оскільки сон переносить Поліфіла в міфічну старовину, й об'єктом його бачення стає детально досліджувана Античність, наповнена руїнами і вцілілими будівлями — єгипетськими, грецькими та римськими. У романі практично немає відсилань до сучасних для XV століття пам'ятників і творів мистецтва, натомість використовуються виписки з Плінія, які виступають пластичними образами[43]. Найважливіші з них представлені в ілюстраціях[46].

Автор роману сприймав Античність з точки зору Ренесансу, заснованої на сумі попередніх традицій та особливо — середньовічної християнської традиції. Храм — ступінчаста піраміда, увінчана обеліском, яка позначала на початку роману усі мандри героя, поєднувала як елементи культури Стародавнього Єгипту (які мало впливали на візуальний образ античної архітектури), так і готичну спрямованість вгору, яка символізує в архітектурній вертикалі різке устремління до Бога Небесного. Л. Фірс-Девід стверджувала, що Античність для Полифила «просякнута християнським духом польоту в небесах»[47].

Б. Соколов, який спеціально займався цією проблемою, вважав, що філософською основою «Любовного боріння ...» є неоплатонічне вчення про прагнення душі до пізнання ідей та вищого блага. У земному житті ці імпульси набувають форми любовних поривів, які призводять мудреця на шлях посвяти. Це ріднить задум «Гіпнеротомахіі» з «Золотим ослом» Апулея. В епізоді з купальнею німф — уособлень п'яти відчуттів, — коли Поліфіл виходить з купальні, німфи співають йому пісню, яка б відтворювала сюжет античного роману. Після цього герой натирається маззю, від якої приходить в любовно-пристрасну несамовитість: нездійсненне володіння призводить його до духовного піднесення[48].

Поліфіл, який вийшов з Герцинськиого лісу, на березі струмка чує чарівну музику[44]. Ілюстрація до роману

На час створення «Любовного боріння уві сні» важливою тенденцією італійської культури XV століття було відкриття двох взаємопов'язаних тем і конфлікту, який випливає звідси: між природною природою — місцем проживання «генія місця» — і постійно ускладненим образом обробленого, геометрично розрахованого саду. В античних текстах — перш за все «Листах» Плінія Молодшого — містилися обидва пейзажних образи, перевагу яким визначалося тільки особистим вибором письменника або художника[49]. До «Листів про справи повсякденних» Петрарки сходила традиція філософського сприйняття природи і романтичної переваги дикої природи штучним спорудам. З іншого боку, реальні сади були власністю монастирів, замків та вілл і теж створювали своє літературнє відображення, як у Декамероні[50]. У «Гіпнеротомахіі» шлях Поліфіла в новому світі розпочався в обстановці природних пейзажів, висхідних до античних буколіків. Після зустрічі з царицею Елевтерілідою Поліфіл споглядає регулярні сади, сплановані відповідно до символічного змісту, і так далі — аж до острова Кіфера. Ландшафтні сцени роману утворюють єдиний ряд, відповідний етапах посвяти героя[51].

Портал храму. Ілюстрація до роману

Архітектурні пам'ятники в «Гіпнеротомахіі» так само, як і пейзажі, виставлені в ряд і відповідають психологічній драматургії роману. З краю дикої природи герой потрапляє в країну руїн, а далі — в гігантський храм, який є зовні пірамідою, а зсередини — лабіринтом[52]. Третій етап сходження Поліфіла — два Храми Кохання, які більш відповідні людині. Четвертим етапом подорожі Поліфіла по архітектурним стилям — огляд острова Кіфера, який являє собою досконале коло, яке де середини займає відкритий амфітеатр, а кам'яні уступи чергуються з садами. Ідеалом автора, мабуть, був сад-храм, куполом якого було саме Небо. Кінцевою точкою архітектурного виміру роману є повне злиття споруди, саду та пейзажу[53].

Усі твори мистецтва, описані в романі, відрізняються вираженою пластичністю й абсолютно явно протиставляються символізму та ілюзорності середньовічного живопису. Фасади будівель прикрашені горельєфами, фонтани прикрашені статуями, скульптури встановлені на постаментах, в свою чергу прикрашених рельєфами, а шпилі будівель увінчані фігурами, які обертаються. Автор називає й основні художні властивості цих зображень «вишуканою майстерністю» та «точною подобою». В результаті роман у деяких фрагментах набуває вигляду допомоги по архітектурі з математичними розрахунками та зображенням механічних пристроїв, причому описаних досить точно й конкретно[54].

Античний світ автор «Поліфіла» сприймав забарвленим в інтенсивні тони. Всі описувані споруди замість штукатурки покриті яскравими та вишуканими матеріалами — кольоровими каменями, коралами, самоцвітами. Підлоги та склепіння храмів прикрашені кольоровою мозаїкою, кольори якої завжди яскраві та контрастні[55]. Історики мистецтва Ренесансу знаходили відомі паралелі в описах з роману та реальними пам'ятками мистецтва другої половини XV століття, особливо Тулліо Ломбардо. У Венеції зберігся парний портрет подружжя його роботи, який надзвичайно нагадує опис надгробки Поліандрії. Іншими словами, в світі «Поліфіла» портрети є скульптурами, навіть коли в фіналі Венера вимагає зображення Поліі, на гравюрі воно постає у вигляді бюста, а не плоского портрета[55]. Все це показує, що автор повністю йде зі сфери християнської культури та глибоко занурюється в античний язичницький світ[56].

Ієрогліфи з першого видання роману

На думку Б. Соколова, при всьому інтересі Ренесансу до старовини, античні пам'ятники сприймалися як «рідна та зрозуміла спадщина», в той час як єгипетські «давали їжу для припущень, розшифровок та пошуків езотеричного знання»[57]. Тим не менше, в романі жодного разу не відтворювалися тлумачення Гораполлона, Фічіно або Аннія. Гравюри й описи дають читачеві — та самому Поліфілу — довгий ряд письмен, які він намагається прочитати. Б. Соколов виділив три основні варіанти ієрогліфічних об'єктів в романі[58]:

1. Ребус (коли набір зображень розшифровується наведеною фразою);
2. Алегоричне зображення (жінка, що сидить на стільці половиною сідниці, з крилами і черепахою в руках, тлумачення: «стримувати поспішність сидінням, а повільність вставанням»);
3. Символічне зображення (три сфінкса, які підтримують обеліск Триєдинства, мають звірине, напівлюдських та людське обличчя в ознаменування перемоги людського початку над твариною).

Очевидно, що знаки, з якими мають справу читачі та герої «Поліфіла», — це нововинайдена мову символів, досить проста для розуміння комбінації предметів. Символи з книги явно розраховані на розуміння потенційного читача і розкриваються в міру читання, на відміну від символізму живопису Карло Крівеллі або символів Сієнського собору, де рукостискання лева і собаки взагалі не має переконливого тлумачення[58]. Символи «Любовного боріння», згідно з думкою Б. Соколова, зробили великий внесок у розвиток культури алегоричного мислення та стояли біля витоків систематичної емблематики, яка розвинулася на півстоліття пізніше[58].

Статуя слона з обеліском на площі Мінерви. Рим. Робота Дж. Берніні, 1667

Перше видання книги розійшлося серед невеликого кола поціновувачів. Друге перевидання 1545 року з тими самими ілюстраціями виявилося останнім в Італії аж до другої половини XX століття. Складну мову й «темний» зміст перетворювали читання в «мандри по лабіринту розрізнених описів, пейзажів та любовних сцен», які приховували за собою якісь сутності[21]. Франсуа Рабле, чиї описи Телемського абатства близькі до образів «Сну Поліфіла», так характеризував книгу[43]:

	«Зовсім інакше в минулі часи вчиняли єгипетські мудреці, які користувалися письменами та які вони називали ієрогліфами. У письменах цих ніхто нічого не розумів, розуміли тільки ті, які розуміли властивості, особливості й природу речей, знаки яких вони собою представляли. Гор-Аполлон написав про них по-грецьки дві книги, а ще докладніше на них зупинився в "Любовних сновидіннях" Поліфіл»
— Ґарґантюа та Пантаґрюель. Книга перша, глава IX.[75]

.

Це ставлення залишилося пануючим в середовищі сучасників і наступних поколінь читачів. У Бібліотеці академії наук зберігся запис в екземплярі другого видання, що відноситься приблизно до XVII століття: «Сни алегоричні ..., в яких тлумачиться вище й найпрекрасніше мистецтво філософської герметичної природної архімагії, розуміння справжнього змісту панівних планет земних, і там тлумачиться й зустрічається безліч рослин і тварин ...»[21]. Як зауважив Е. Блант (1937), роман постраждав від того, що був занадто розкішно виданий й ілюстрований. Велеречивість описів й монологів викликала глузування Бальдазаре Кастільйоне, — представника зрілої літературної культури Італії XVI століття, в трактаті «Про придворного»[21].

Настільки ж невелика значення «Гіпнеротомахіі» виявилося й для італійського мистецтва. За словами Б. Соколова, «хоча багато садових споруд епохи маньєризму мають схожість з образами "Любовного боріння", жодного прямого запозичення історикам довести не вдалося»[76]. У 1667 році Берніні встановив монумент на площі Мінерви в Римі, який зображує слона, який тримає на своїй спині давньоєгипетський обеліск. Замовлення на цей пам'ятник зробив філософськи освічений папа-єзуїт Олександр VII. У. Гекшер писав, що об'єктом натхнення скульптора, можливо, була гравюра, яка зображувала такий же пам'ятник в «Гіпнеротомахіі», однак він же відзначав, що схожі проекти можна було почерпнути з праць А. Кірхера[77].

Есташ Лесюер. Поліфіл у купальні німф. Близько 1636—1644. Діжон, Музей Маньїн

Справжню популярність і певний вплив на подальший розвиток культури (включаючи загальноєвропейську) роман отримав у Франції. Мабуть, свою роль зіграла підвищена увага до італійській культурі гуманістичного двору Франциска I. Є відомості, що весільним подарунком його матері — Луїзи Савойської — став рукопис «Гіпнеротомахіі», розкішно переписаний близько 1510 року; в бібліотеці короля був й екземпляр оригінального видання. Не дивно, що через рік після другого Альдинського видання, з'явився французький переклад, виконаний «мальтійським кавалером» де Левонкуром; редактором видання виступив Жан Мартен. Це видання, доповнене новими, повністю оригінальними ілюстраціями та схемами (всього їх 12 і дві схеми), передруковувалося в 1554 і 1561 роках[78]. На думку Ю. Патроннікової, французькі видання XVI століття за якістю перевершують оригінал: був згладжений схематизм Альдинських гравюр, зображення тіл персонажів стали витонченішими та реалістичнішими[79]. У 1600 році переклад вийшов з алхімічних коментарем Бероальда де Вервіля під назвою фр. Le tableau de riches inventions couvertes du voile des feintes amoureuses, qui sont representées dans le Songe de Poliphile, devoilées des ombres du Songe et subtilement exposées par Béroalde de Verville, — «Огляд чудових винаходів, покритих вуаллю любовних масок, які представлені в „Сні Поліфіла“, позбавленого своїх тіней сну і тонко викритого Бероальдом де Вервілем». У своїх творах Бероальд де Вервіль розвивав тему символічної архітектури, і придумував палаци й зали, які нагадують описані в «Сні»[80].

Антуан Ватто. Відплиття на острів Кіферу (1-й варіант), 1717, Париж, Лувр

На думку Б. Соколова, багато образів та ідей роману випередили свій час, тому його мотиви почали проявлятися у французькому мистецтві вже в XVII-XVIII століттях. У 1630-1640-і роки Есташ Лесюер створив три картини на сюжети «Сну Поліфіла», включаючи пригоди в купальні німф. Жан Лафонтен написав куртуазний путівник по Во-ле-Віконту, назвавши його, імітуючи роману, «Сон у Во». Архітектура колонади у Версалі, мабуть, створювалася під враженням від концентричних стін й пергол острова Кіфера. У XVIII столітті подорож на острів Кіферу стала звичним сюжетом французького живопису й літератури, і було реалізовано в живопису Ватто, а в літературі — в романі Поля Тальмана і його російської адаптації — «Езде в остров Любви» В. К. Тредіаковського[76]. Вже на початку XIX століття Клод-Ніколя Леду відкрито обрав «Сон Поліфіла» зразком для своєї роботи, і багато креслень в трактаті «Архітектура, розглянута в ставленні до мистецтва, звичаїв і законодавства» (1804) варіювали форми роману, перш за все різні частини Храму сонця[81]. Нові французькі переклади роману виходили в 1804 і 1883 роках, не рахуючи перевидань.

Англійський переклад роману був опублікований в 1592 році в Лондоні друкарнею Саймона Вотерсона під назвою «The Strife of Love in a Dream»; перекладач сховав свою персону під ініціалами «R. D.», імовірно, це був Роберт Даллінгтон. Переклад був присвячений серу Філіпу Сідні — одному з провідних поетів єлизаветинської епохи, — що вказувало й на високу якість перекладу. Однак на англійську мову було переведено близько третини оригінального тексту (16 глав), невисокою була й якість ілюстрацій[79]. Він також залишився єдиним аж до кінця XX століття.

У 1968 році в Падуї вийшло перше наукове видання роману під редакцією Джованні Поцци і Лучії Чаппоні, перевидане з доповненнями в 1980 році. Автори не стали факсимільно відтворювати текст 1499 року, а підготували його набірний варіант з розстановкою сторінок й виправленою орфографією та пунктуацією, коментарі склали додатковий том. Великою перевагою даного видання фахівці називають дослідження літературних джерел «Гіпнеротомахії»: Дж. Поцці та Л. Чаппоні виявили 21 пасаж з Горація, 27 — з Катулла, 35 — з Марціала, 48 — з Гомера, 52 — з Цицерона, понад 500 — з «Природнича історія» Плінія, 19 посилань на Данте і 86 — на Боккаччо. У 1998 році йому на зміну було здійснено видання Марко Аріани та Міно Габріеле, опубліковане в Мілані. Видання 1968, 1980 та 1998 років різко оживили інтерес до роману в Італії та у всьому світі, а дослідницький апарат та супутні публікації вивели дослідження на новий філософський та історико-культурний рівень[82].

До 500-річчя роману в 1999 році був підготовлений науковий англійський переклад, здійснений фахівцем з містичних вчень Відродження, професором кафедри музики в Університеті Колгейт Джосліном Годвіном; дане видання переважно було засновано на коментарі й тексті Поцці та Чаппоні. У тому ж році вийшов іспанський переклад, здійснений Пілар Педраса[83]. У 2006—2014 роках вийшли переклади роману нідерландською[84] та німецьку мови[85]. Також у 2015 році було опубліковано дослідження Анни Климкевич — професора Ягеллонського університету, в якому був поміщений переклад глав 1-4 на польську мову[86].

Повний російський переклад роману розпочав у 1997 році Борис Соколов[Прим 5]. У 2013-2014 роках у журналі «Мистецтво» вийшли його переклади віршованої та прозової передмов роману, а також архітектурних описів з глав 6 та 8 (з пригодою Поліфіла в купальні). На сайті «Сади й час» розміщений переклад опису подорожі Полифила на острів Кіферу. Повний переклад передбачалося здійснити в двох томах, причому перший повинен був включати верстку тексту й ілюстрації в формі, максимально наближеній до видання 1499 року; другий том мав містити дослідження й коментар. Видання планувалося здійснити в 2016 році[88][89]; але й до кінця 2017 року книга в світ ще не вийшла.

У 1958-1978 роках міланський архітектор Томмазо Буцці реалізував в долині Скарцуола поблизу Ассізі проект «архітектурної антології», побудованої в стилі неоманьєризмк, безпосередньо навіяну «Любовним борінням Поліфіла уві сні». Це палацово-парковий ансамбль з замком, театром, павільйонами і галереями, великим садом і «купальнею Венери», перебудований з покинутого монастиря, за переказами, заснованого ще Франциском Ассізьким[90].

Канадський архітектор мексиканського походження Альберто Перес-Гомес в 1992 році реалізував візуальний проект «Гіпнеротомахія Поліфіла як еротичну Епіфанію архітектури», який представляв собою сучасну інтерпретацію ренесансного роману, в передмові аналізувалися архітектурні проекти автора «Поліфіла»[91][92]. Інтерес до роману проявився й у творчості іспанського архітектора та дизайнера Естебана Алехандро Круса, який з 1996 року розпочав проект на стику архітектури, реставрації та пропаганди культурної спадщини, який здійснюється, переважно університетами Італії[93]. Його інтерес до «Гіпнеротомахіі» проявився у виданих в 2006[94] і 2012 роках альбомах, в яких містяться візуальні реконструкції будівель та композицій, представлених в романі; в останньому з них близько 160 ілюстрацій[95].

У 2001 році американці Ієн Колдуелл та Дастін Томасон створили роман «Правило чотирьох», сюжет якого заснований на розгадки таємниці авторства та призначення «Гіпнеротомахії». У романі описано протистояння флорентійського гуманіста Франческо Колони та Джироламо Савонароли і детективна лінія за участю сучасних студентів-дослідників «Любовного боріння». Після декількох років розгляду в видавництвах, роман вийшов у світ у 2004 році і став бестселером, витримавши 11 додрукувань загальним тиражем 325 тисяч примірників. Критики відзначали, що роман відноситься до того ж жанру, що й «Код да Вінчі»[96][97]. «Правило чотирьох» виходило й російською мовою[98].

• Hypnerotomachia Poliphili, Vbi Hvmana Omnia Non Nisi Somnivm Esse Docet. Atqve Obiter Plvrima Scitv Saneqvam Digna Commemorat. Wolfenbütteler Digitale Bibliothek. Процитовано 4 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili. Library of Congress, Rare Book and Special Coll. Div. «Rare Book Room» site. Процитовано 4 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili : ubi humana omnia non nisisomnium esse docet atque obiter plurima scitu sane quam digna commemorat. Boston Public Library (Rare Books Department) copy. archive.org. Процитовано 4 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili, ubi humana omnia non nisi somnium esse docet. Atque obiter plurima scitu sane quam digna commemorat (італ.). Progetto Manuzio. 2002. Процитовано 4 липня 2016. (На основе издания Поцци и Чаппони 1980).

• Hypnerotomachia Poliphili. Paris, 1546. Warburg Institute Iconographic Database. Архів оригіналу за 14 вересня 2016. Процитовано 4 липня 2016.
• Illustrations de Le Songe de Poliphile (фр.). Gallica: Bibliothèque nationale de France. Процитовано 4 липня 2016.

• Hypnerotomachia. London, 1592 (англ.). Da Capo Press. 1969. Процитовано 4 липня 2016.

• Le tableau des riches inventions... qui sont représentées dans le songe de Poliphile. A Paris. Chez Matthieu Guillemot, au Palais en la gallerie des prisonniers. Avec privilege du Roy (фр.). Bibliothèques Virtuelles Humanistes. 1600. Процитовано 4 липня 2016.

• Songe de Poliphile. traduction par J. G. Legrand. Google books. Процитовано 4 липня 2016.

• Hypnerotomachia Poliphili. A Bibliography (англ.). 2000. Процитовано 7 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili. Book of the Month (англ.). GLASGOW UNIVERSITY LIBRARY SPECIAL COLLECTIONS DEPARTMENT. 2004. Процитовано 4 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili (фр.). LES LIVRES D’ARCHITECTURE. Процитовано 4 липня 2016.
• Hypnerotomachia Poliphili. Venezia: Aldo Manuzio, dicembre 1499. Philobiblon. Процитовано 6 липня 2016.
• The Hypnerotomachia Poliphili (англ.). Codex 99. 4 січня 2011. Процитовано 6 липня 2016.
• Liane Lefaivre (1997). Hypnerotomachia Poliphili. Delft University of Technology and MIT Press. Процитовано 4 липня 2016.
• Сергей Егоров. Замечания о шрифте и формате книги «Любовное борение во сне Полифила» (1499). Сады и время. Процитовано 6 липня 2016.
• Б. М. Соколов. «Любовное борение во сне Полифила». Сайт «Сады и время». Процитовано 4 липня 2016.