Кам'янець-Подільська різанина

Угорські уряди Бели Імреді і Пала Телекі, починаючи з 1938 року, видали низку так званих єврейських законів і таким чином загострили питання поширення антисемітизму у міжвоєнній Угорщині. Ці засновані на расизмі законодавчі положення обмежили економічні і професійні свободи та виборче право євреїв. Водночас, ці закони ставили під питання угорське громадянство тисяч угорських євреїв. До того ж у квітні 1941 року угорський парламент ухвалив закон, що забороняв укладення шлюбів і позашлюбні статеві зносини між неєвреями та євреями, який набрав чинності в серпні 1941.[3]

Позаяк Угорщині вдалося переглянути встановлений Тріанонським договором у 1920 році післявоєнний територіальний порядок, дискримінація торкалася все більшої кількості людей. За підтримки нацистської Німеччини і фашистської Італії угорська зовнішня політика домоглася на початку листопада 1938 за допомогою Першого Віденського арбітражу, що території з угорською більшістю населення у південній Словаччині, а також на заході Карпатської України перейшли від Чехословаччини до Угорщини. У цих районах проживало близько 67 000 євреїв. Ще близько 78000 євреїв потрапили під угорське правління після того, як угорські війська в березні 1939 року услід за розгромом решти Чехословаччини окупували зі схвалення Гітлера частини Карпатської України, що до 1918 належали Австро-Угорщині.[4] Врешті, Другий Віденський арбітраж 30 серпня 1940 змусив Королівство Румунія поступитися Угорщині північним Семигородом, де жило близько 164 тис. євреїв.[5]

Крім того, в Угорщину з Німеччини, Австрії, колишніх чеських земель і Польщі з 1939 по 1941 рік утекло від 10 до 20 тис.[6] або ж від 15 до 35 тис.[7] євреїв. Деяким із цих біженців органи влади надали право на проживання, інші офіційно визнавалися транзитними біженцями на шляху до Палестини. Дехто з біженців приховав свою ідентичність за підробленими документами, тоді як інших угорська імміграційна поліція – Національне центральне управління нагляду за іноземцями (Külföldieket Ellenőrző Országos Központi Hatóság, KEOKH) помістила в табори для інтернованих осіб.[8] Хоча чисельність цих єврейських біженців навряд чи впадала в око, вона посилила антисемітські тенденції в угорському управлінському апараті.[6] 1941 року в Угорщині, згідно з переписом, проживало загалом близько 825 тис. євреїв.[9]

20 листопада 1940 року Угорщина приєдналася до Троїстого пакту. Вже в квітні 1941 р. вона на правах союзника Німецького Райху долучилася до балканської кампанії; врешті, у червні 1941 року Угорщина поряд з Німеччиною взяла участь у вторгненні в Радянський Союз. Три угорські дивізії воювали в низці районів Української РСР. У результаті свого просування угорські війська на деякий час здійснювали верховну військову владу на значній українській території на північний схід від Угорщини.

У цій обстановці дві антисемітські керівні сили KEOKH запланували переселити небажаних «чужоземних» євреїв у нові «звільнені» райони.[10] Закарпатський губернатор Міклош Козма заповзявся втілити цей план і заручився згодою очільника угорської держави регента Горті.[11][6] Кабінет під головуванням прем'єр-міністра Ласло Бардошші вирішив здійснити цей план 12 липня 1941 року. Положення про реалізацію передбачали депортацію «новоспечених польських і радянських євреїв у якомога більшій кількості і чим швидше, тим краще».[12] Цей захід, евфемістично названий «репатріація», повинен був зосередитися, зокрема, у Карпатській Україні. Метою виселення євреїв, захоплених імміграційною поліцією та місцевими органами влади, була Східна Галичина.[13] Провести в життя план депортації було доручено Міклошу Козмі.

Він відправив євреїв, як це і передбачав план депортації, до Ясіні, що біля тодішнього угорсько-українського кордону. Їм було дозволено брати лише найнеобхідніші речі, харчі на три дні та максимум 30 пенге. Щоб розвіяти їхні побоювання, їм сказали, що вони зможуть заселитися в житла тих євреїв, які втекли на схід від німецького наступу на радянські війська. Депортації, які практично здійснювалися в Угорщині ще до 12 липня 1941 р., часто торкалися поряд із біженцями і євреїв, які давно жили в Угорщині — не тільки у Карпатській Україні,[14] а й, наприклад, у Семигороді, на озері Балатон або у медьє Пешт-Піліш-Шолт-Кішкун.[6] Жертвами таких депортацій стали також цигани.[15]

Від збірного пункту Ясіня євреїв щодня перевозили групами приблизно по 1000 душ у Коломию, яка все ще перебувала під угорською військовою юрисдикцією. До 10 серпня 1941 року там зібралися 14 000 євреїв, до кінця серпня це число збільшилося ще на 4 000. У той самий проміжок часу угорські підрозділи переганяли прибулих групами по 300—400 людей із Коломиї через Дністер на контрольовану німецькими військами зону і заборонили їм під загрозою застосування зброї повертатися в Угорщину. Депортовані мали вирушити до Кам'янця-Подільського, Бучача, Чорткова чи Станіслава.

Більшість вигнаних з Угорщини євреїв скупчилися в Кам'янці-Подільському. Там у 1939 році проживало 14 000 євреїв (понад 38 відсотків населення), з яких після 22 червня 1941 року перед приходом німців утекло на схід приблизно 4—5 тис. Проте євреї, вигнані з Угорщини і окупованої угорцями частини південної Галичини, знову збільшили єврейську частку населення. Тому німецькі та угорські війська після вступу в місто 11 липня 1941 р. виявили приблизно від 12 до 14 тис. євреїв. До кінця серпня 1941 це число подвоїлося за рахунок подальшого напливу приблизно до 26 000.[16]

Дані про час злочину неоднозначні. По одному відповідному донесенню про кількість жертв Єккельн робив рано вранці 27, 28 і 29 серпня 1941 року. На думку Клауса Малманна, вони, ймовірніше за все, оповідають про попередній день.[17] На це пристають і деякі історики.[18] Інші відзначають, що злочин стався 27 і 28 серпня,[19] або 27-29 серпня,[20] або 28-31 серпня 1941[21].

Євреям було повідомлено, що їм необхідно покинути місто і переселитися. Довгими маршовими колонами їх було виведено з міста. Пунктом призначення була мічена вирвами, горбиста місцевість за межами міста, вочевидь, за декілька кілометрів на північ поблизу колишнього складу боєприпасів Червоної Армії.[22][7]

Працівники поліції охорони утворили на місці злочину тісний коридор, через який повинні були пробігати жертви. Цінні речі потрібно було здати. Деякі євреї були змушені роздягтися. Потім вони повинні були спуститися у вирви і попередньо вириті ями, щоб лягти на землю або на тіла тих, кого було вбито перед ними. Їх страту виконували пострілом у голову з автомата. Деякі жертви були розстріляні навстоячки. Багатьох було поховано ще живими.[23]

Єккельн був присутнім на розстрілах і спостерігав за подією з узвишшя.[24] Він командував автоматниками[25] і виправдовував розстріл євреїв виголошеною там промовою.[26]

До винуватців злочину належали близькі співробітники Єккельна, яких він у своїх донесеннях про кількість жертв означив як «штаб особливих операцій» або «оперативна група штабної роти».[27]

Причетними до злодіяння були і службовці 320-го батальйону поліції, створеного в лютому 1941 року у берлінському районі Шпандау. До нього входили три роти, батальйонний штаб та авторота. Ключові посади у батальйоні посідали професійні поліціянти, а особовий склад здебільшого формувався з добровольців років 30. Після німецького нападу на СРСР наприкінці червня 1941 року його було спершу переведено у польське Ясло, а звідти в середині серпня через Перемишль, Львів і Тернопіль у Проскурів. Там він надійшов у розпорядження Єккельна як підрозділ «для особливого застосування».[28] Службовці 1-ї роти під командуванням капітана Альфреда Вебера і 2-ї роти під командуванням капітана Ганса Вімера вели євреїв із Кам'янця-Подільського до місця розстрілу. Там вони перебрали на себе загороджувальну функцію. Третя рота під орудою капітана Генріха Шарвея дісталася місця злочину 28 серпня 1941 року, її службовці також брали участь у загороджувальних діях і розстрілі.

Як випливає з пізніших результатів розслідування, розстріл виконували близько 30 есесівців і співробітників СД та 12 поліціянтів із усіх рот 320-го батальйону поліції.[29]

Кам'янець-Подільська різанина була, згідно з названою Єккельном 30 серпня 1941 кількістю жертв у 23 600 осіб,[30] найбільшим на той момент нацистським масовим вбивством радянських євреїв від початку війни. Вона вперше торкнулася всіх без винятку євреїв регіону, незалежно від їхнього віку та статі, а не тільки певних політичних функціонерів.[31]

Злочинці розстріляли не тільки від 14 000 до 16 000 раніше депортованих з Угорщини євреїв, а й близько 8—9 тис. (дві третини) єврейських громадян Кам'янця-Подільського та деяких довколишніх сіл.[32] Від 4800 до 5000 євреїв вижили в дні різанини. Їх запроторили в гетто. Коли в серпні-листопаді 1942 року гетто розпускали, його мешканців також було вбито.[33]

Під час «особливої операції 1005» з приховування жертв Голокосту, що проводилася в Україні з середини серпня 1943 року під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, спільні могили єврейських жертв було розрито. У лютому 1944 р. зондеркоманда 1005 А з метою ексгумації та спалення трупів прибула в Кам'янець-Подільський. Та на ці роботи залишалося обмаль часу: 26 березня 1944 року Червона Армія оволоділа цією місцевістю, поклавши край усім таким спробам приховування.[34]

Спеціальні праці

• Randolph L. Braham: The Kamenets Podolsk and Délvidék Massacres: Prelude to the Holocaust in Hungary. In: Livia Rothkirchen (Hrsg.): Yad Vashem Studies. Nr. 9, Yad Vashem, Jerusalem 1973, ISSN 0084-3296, DNB 368732185 S. 133–156 (englisch).
• Randolph L. Braham: Kamenez-Podolski. In: Israel Gutman, Eberhard Jäckel, Peter Longerich (Hrsg.): Enzyklopädie des Holocaust. Die Verfolgung und Ermordung der europäischen Juden. Piper, München & Zürich 1998, ISBN 3-492-22700-7, Band 2, S. 731–732.
• Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung im Vernichtungsprozeß. Das Massaker von Kamenez-Podolsk Ende August 1941. In: Jahrbuch für Antisemitismusforschung. Band 10, Campus, Frankfurt am Main 2001, S. 239–264 ISSN 0941-8563.

Додаткова література

• Andrej Angrick: Zur Rolle der Militärverwaltung bei der Ermordung der sowjetischen Juden. In: Babette Quinkert (Hrsg.): „Wir sind die Herren dieses Landes“. Ursachen, Verlauf und Folgen des deutschen Überfalls auf die Sowjetunion. VSA, Hamburg 2002, ISBN 3-87975-876-X, S. 104–123.
• Andrej Angrick: Besatzungspolitik und Massenmord. Die Einsatzgruppe D in der südlichen Sowjetunion 1941–1943. Hamburger Edition, Hamburg 2003, ISBN 3-930908-91-3.
• Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union, University of Nebraska Press, Lincoln, NE / Yad Vashem, Jerusalem 2009, ISBN 978-0-8032-2059-1.
• G. H. Bennett: Exploring the World of the Second and Third Tier Men in the Holocaust: The Interrogation of Friedrich Jeckeln: Engineer and Executioner. In: Liverpool Law Review. Vol. 32 (2011), S. 1–18.
• Randolph L. Braham: The politics of genocide. The Holocaust in Hungary. An abbreviated version of the definitive work on the destruction of Hungarian Jewry. 2 Bände, Columbia University Press, New York 1981, ISBN 0-231-05208-1.
• Wolfgang Curilla: Die deutsche Ordnungspolizei und der Holocaust im Baltikum und in Weißrussland 1941–1944. Schöningh, Paderborn 2006, ISBN 3-506-71787-1.
• Judit Fejes: On the History of the Mass Deportations from Carpatho-Ruthenia in 1941. In: Randolph L. Braham und Attila Pók (Hrsg.): The Holocaust in Hungary: Fifty Years Later; Columbia University Press, New York, NY 1997, S. 305–321.
• Christian Gerlach, Götz Aly: Das letzte Kapitel. Der Mord an den ungarischen Juden 1944–1945, Fischer Taschenbuch 15772, Frankfurt am Main 2004, ISBN 3-596-15772-2.
• Hamburger Institut für Sozialforschung (Hrsg.): Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941–1944. Ausstellungskatalog, Hamburger Edition, Hamburg 2002, ISBN 3-930908-74-3.
• Jörn Hasenclever: Wehrmacht und Besatzungspolitik in der Sowjetunion. Die Befehlshaber der rückwärtigen Heeresgebiete 1941–1943 (= Krieg in der Geschichte, Band 48), Schöningh, Paderborn u. a. 2010, ISBN 978-3-506-76709-7 (Dissertation Universität Münster 2007, 613 Seiten, unter dem Titel: Gescheitertes Provisorium).
• Johannes Hürter: Hitlers Heerführer. Die deutschen Oberbefehlshaber im Krieg gegen die Sowjetunion 1941/42. 2. Auflage. Oldenbourg, München 2007, ISBN 978-3-486-58341-0 (Habilitationsschrift Universität Mainz 2006, 719 Seiten).
• Stefan Klemp: „Nicht ermittelt“. Polizeibataillone und die Nachkriegsjustiz. Ein Handbuch (= Geschichtsort Villa ten Hompel Münster: Schriften, Band 5). Klartext, Essen 2005, ISBN 3-89861-381-X.
• Klaus-Michael Mallmann, Volker Rieß, Wolfram Pyta (Hrsg.): Deutscher Osten 1939–1945. Der Weltanschauungskrieg in Photos und Texten, Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 2003, ISBN 3-534-16023-1.
• Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. Der Massenmord an den Juden im Militärverwaltungsgebiet und im Reichskommissariat 1941–1943. In: Christian Hartmann, Johannes Hürter, Peter Lieb, Dieter Pohl: Der deutsche Krieg im Osten 1941–1944. Facetten einer Grenzüberschreitung, Oldenbourg, München 2009, ISBN 978-3-486-59138-5, S. 155–199 (Erstmals in: Norbert Frei, Sybille Steinbacher, Bernd C. Wagner (Hrsg.): Ausbeutung, Vernichtung, Öffentlichkeit. Neue Studien zur nationalsozialistischen Lagerpolitik, Oldenbourg, München 2000, ISBN 3-598-24033-3, S. 135–173.)
• Dieter Pohl: Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. Oldenbourg, München 2008, ISBN 978-3-486-58065-5; Fischer Taschenbuch 18858, Frankfurt am Main 2011, ISBN 978-3-596-18858-1.