Козак-характерник

Коза́к-характе́рник, також коза́к-химоро́дник, коза́к-галдо́вник або коза́к-заморо́чник[1] — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником[2]. Із часом поняття «козак-характерник» надійно увійшло до наукового обігу

Картина Козак-бандурист (Козак Мамай) невідомого автора (XIX ст.). Національний художній музей України

Історія

Перші згадки про характерників датовані XIX століттям у творах українських літераторів.

Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті, у кого влучали кулі, гинули на місці[3][4].

Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая — ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. Серед них — Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Український письменник Адріан Кащенко писав про нього:

Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич[5]?

Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати[6]. А згодом — відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»[6].

Масово чаклуни-характерники вперше були застосовані козацькими воєначальниками під час оборони Говтви від коронного війська у квітні 1638 року, капелан якого Шимон Окольський згадував:

Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь.

Коли у 1775 році московські війська підійшли руйнувати Запорізьку Січ, старши́на і духовенство умовляли козаків не чинити опір. Більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і перейшли за Дунай в Османську імперію, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці — у війні з козаками-некрасівцями. За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець[5].

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський — «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» і «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) — загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був ще козак Гайдук та інші[7]. Прожили вони, за переказами, більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов'язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро і урочище.

Властивості та вміння

За повір'ями, характерники були сильними чаклунами, серед здібностей яких — вміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнозувати, з'являтися у кількох місцях водночас та викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло панічну втечу їх з поля бою. Також такі козаки могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»)[8].

Уміли характерники і керувати погодою — розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника.

Історик Аполлон Скальковський (1808–1899) описував характерників як таких чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових так, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака… і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ»[9].

Письменник Андрій Чайковський (1857–1935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити»[5].

Так само і Микола Костомаров (1817–1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля»[10][11]. А історик Володимир Голобуцький (1903–1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі»[5].

За легендою, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму»[12]. Також вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце — тому вони нерідко першими йшли в бій.

Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали[12]. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням»[12]. Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано в 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем[5].

Офіційна церква звинувачувала характерників у чаклунстві.

Етимологія

Найбільш імовірним походженням є слово "характер" ("character") з наголосом на перший склад, у розумінні: - гравірувати, різати символи, різати руни, вишкрябувати, вибивати, карбувати. Слово "Характер" використовували, як ознаку папірця або металевої бляхи, що жовніри (військові) тримали при собі під час бою. Такий "характер" надавав жовнірові невразливості або військової вправності. Потім від "характер", як замовлений предмет, пішло "характерник", як людина що має "характер" та останнє трансформувалось у будь-який прояв надзвичайних здібностей. Ці здібності вже почали називати "характерства".

Кара-тирнак

Іншим джерелом є тюркскі джерела та слово "Кара Тирнек" або "Тирнак" - "чорний пазур". Аналогічно від "ЖезТирнак". Це походження пояснює особливості слова "характерник", тобто наголос та закінчення "-терник" або "-ерник", цей термін має згадку, наприклад, у книзі Рахіма Есенова 1984р видання "Слезы Турана".

Характерники в культурі

Література
Наказний гетьман Іван Золотаренко

Про характерників лишилося безліч історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Запам'ятались характерники і народам, які воювали із козаками. Османи називали запорозьких чаклунів «урус шайтан» (урус — руський, шайтан (şeytan) — диявол), зокрема, так вони називали Івана Сірка і навіть лякали ним дітей. Відомості про характерників лишили і польські історики — Бартош Папроцький та інші.

Бартош Папроцький:

Гетьман Зборовський послав до татар перекладача, який би запросив їх (татар) до нього на розмову і наказав кільком козакам з рушницями укритися і пильнувати, щоб татари не взяли насильно перекладача. В цей час один козак вистрілив в татарина. Розгніваний гетьман кинувся до нього, хотів цим показати, що тримає татарам своє слово, але інші козаки заступили його. Той козак умів кожну кулю замовити, щоб ні йому не зашкодила, ні тому війську яке з ним було. І так козаки швидко повстали проти гетьмана, що ледви їх упросив.

Дума про Остафія Дашкевича:

…За мною чорні вставали хмари,
А в хмарах були татари;
Но кінь мій вихром степи пробігав.
За собою хмари зоставляв.
За мною кулі в погоню летіли,
Но мене брати не хтіли;
Бо на чорта є хрест, на кулю є слово,
Так я в Козачину вернувся здорово.
А теперки в Татарчизні іще погуляю…

Мартин Пашковський у своїй поемі «Корогва Савроматська в Волохах» (1621 р.), присвяченій Хотинській битві 1621 p. писав:

…З боку (розмістилися) Запорожці, про яких щось розповідають, що ці Молодці дев'ять душ мають…

Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх «освячували». Так, в «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького — Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником:

Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами![13]

Одним із найсильніших характерників вважали і козака Васюринського. Дмитро Яворницький в 1892 році у своїй «Історії запорізьких козаків» писав, що «то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину»[14].

Батько гетьмана Івана Підкови — молдавський господар Іван Воде Лютий на прізвисько «Витязь», мав таку богатирську силу, що сам під Кагулом тягнув важку гармату, яку зазвичай тягнули 12 коней.

Також Д. Яворницький описував характерників як таких, «котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі „характерники“ могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих „верцадел“, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, „перекидатися“ на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов»[14].

Андрій Кітович:

…Поляки вірили сильно, що між гайдамаками багато знаходилося характерників, яких не брали кулі. Розповідали з клятвою не раз, що бачили гайдамаків змітаючих з себе кулі, які їм в лице чи в груди потрапляли, що витягали такі кулі з-за пазухи, назад полякам посилали. Для чого наші, забобон забобоном перемагали, роблячи кулі на гайдамаків, ляли їх на пшеницю свячену, то вже така куля достати мала гайдамику…

Микола Гоголь в 1830 році у повісті «Ніч перед Різдвом» описав запорозького козака Пацюка-цілителя — «всі вже взнали, що він знахар… Пацюку варто було лише пошептати декілька слів, і недуга неначе рукою знімалася»[15]. Також Пацюк їв без рук — головний герой повісті коваль Вакула бачив, як Пацюку до рота літали вареники. Існують версії, що Гоголь в цьому герої зобразив козака-характерника[16].

Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка в 1843 році в романі «Чайковський», написаному на основі родинних переказів (його мати походила з роду Чайковських), описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями:

Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя… [17]
Оригінальний текст (рос.)
«Характерник бывал человек очень разумный и знал всякую всячину; его и пуля не брала, и сабля не рубила; у него на все было средствие и способ, на все хорошее слово и польза. Характерники знали все броды, все плавы по Днепру и другим речкам; характерник из воды выводил сухого и из огня мокрого, у них была лыцарская совесть и добродушие...».

Пантелеймон Куліш уміння козацьких характерників описав у 1846 році в романі «Чорна рада»:

А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег... Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав "Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок". Зав'язали його да й притягли да трямки, аж він і йде з-за дверей: "А що, вражі діти! Встерегли?" "Що ж,- думає,- як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха".[18]

У поемі «Хустина» Тарас Шевченко, згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його — «характерник з Січі». Але в жодному з радянських видань творів Шевченка слово характерник не коментується і не пояснюється. Як і в жодному зі словників тих часів. Відсутнє слово «характерник» і у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику». Писати про таких козаків і вивчати їх в Україні масово почали вже в роки незалежності.

У 2019 вийшла перша частина трилогії «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев'янка, «Аркан Вовків», де весь твір присвячений життю головного героя-характерника Северина Чорнововка. У 2020 вийшло продовження — «Тенета Війни». У трилогії дар характерництва ототожнюється з прокляттям, а життя козака-чарівника називається «вовча стежка».

Образотворче мистецтво
«Характерник»
Василь Корнієнко, 1890-ті
  • Український художник Василь Корнієнко у 1890-х роках (точна дата невідома) намалював картину «Характерник», де зобразив запорізького чаклуна таким, яким його уявляли в народі: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та так грає на бандурі, що зачарував птахів та рослини[19].
  • Український художник Олег Синельник створив комікс «Останній характерник», присвячений пригодам першого українського супергероя, останнього козака-характерника Запорізької Січі Грицька Сраки. З 2010 року комікс друкується в журналі «Чернигов24».

Музика
  • «Характерник» — таку назву має другий альбом одеського гурту «Реанімація», який вийшов у 2008 році. В нього входить однойменна пісня — «Характерник» (сьома з десяти).
  • «Останній характерник» — таку назву має пісня запорізького гурту «Крапка».
  • «Mantra» — назва музичної композиції за авторством Фагота (під цим псевдонімом виконавець виступає в гурті «Танок на Майдані Конґо»), на яку було знято кліп.

Відеоігри
  • У модифікації «Ogniem i Mieczem» гри «Rome:Total War» фракція «Військо Запорозьке Низове» може наймати унікальну бойову одиницю — Характерників. У грі вони представлені як козаки з оселедцями, озброєні двома шаблями та напівголі — в одних лише шароварах. Вони мають більший запас здоров'я та властивість «стати берсерком» — битися насмерть.

Див. також

Примітки
  1. Подорож у минуле: характерники. Спогад віків// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua
  2. Кривоший О. Характерник // Довідник з історії України (А−Я) / за ред. І. Підкови та Р. Шуста — К. : Генеза, 2002. — 903 с.
  3. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — Krakow, 1584. — S. 161.
  4. Роман Кирчів. Донаукові зацікавлення українським фольклором та етнографією // Народна творчість та етнографія. — 2005. — №. 2. — С. 50.
  5. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com
  6. Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. — С. 42.
  7. Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове… — С. 114.
  8. Махун С. «Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності// Дзеркало тижня. — 2005. — 14 травня.
  9. Каляндрук Т. Втрачена спадщина? Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com
  10. (рос.)Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. 1.  - СПб, 1859. - С. 168.
  11. (рос.)Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. — М.: Чарли, 1994. — С. 227.
  12. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самурії?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua
  13. Подорож в минуле: характерники. Пам'ять народна / Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua
  14. Характеристика запорізького козака// Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — Львів: Світ, 1990. — С. 174.
  15. Гоголь Н. В. Вечера на хуторе близ Диканьки: повести, изд. пасичником Рудым Паньком. Архівовано 4 квітня 2011 у Wayback Machine. — М.: Современник, 1990. — С. 158.
  16. (рос.)Арабкина Н. Вечера на хуторе близ Диканьки-2009// Мир новостей. — 2009. — 6 января.
  17. Чайковський// Гребінка Є. П. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1980. — С. 115.
  18. Куліш П. Чорна рада. — Х.: Фолио, 2006. — 287 с. — ISBN 966-03-3379
  19. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. — К.: Веселка, 1992.

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.