Мерефа

Продаючи Бельгійському Лівенгофському товариству Артемівський скляний завод, Борткевичі тим самим відмовились від скляного виробництва в Мерефі.

Нові власники почали реконструкцію. З Бельгії та Франції були відряджені інженери та майстри скляного виробництва. Для них були побудовані трьохповерхові будинки, які в народі назвали «бельгійськими». Паралельно з будівництвом будинків почали будувати і стадіон з футбольним полем. Місце для забудови вибрали недалеко від заводу, в протилежному боці від житлових будинків на правому березі річки Мерефа. Розташування перспективної ділянки знаходилось в низині, і під час паводків вода підтоплювала її. Стало зрозуміло що починати треба з будівництва дренажної системи для відводу ґрунтових вод. Через нерівну місцевість паралельно з дренажними роботами підсипали ґрунт, для чого наймали мереф'ян з возами. Дренажна система стадіону складалась з канав глибиною від метра до півтора, засипані гравієм, піском та чорноземом. Система, не звертаючи уваги на солідний вік стадіону, служить і дотепер.

Сучасний вигляд стадіону. Світлина 2020 року

В травні 1912 року стадіон було відкрито і вперше відбувся матч команди Артемівського скляного заводу супроти Будянського фаянсового. Будянці були вдягнені в форму з натурального шовку смарагдово-зеленого кольору. Скромніше виглядали мереф'яни у своїй чорній формі. Судив матч син господаря фарфорових заводів Росії, голова футбольних арбітрів Харкова — Кузнєцов. Капітаном був Олександр Андрійович Шандіцев. Мереф'яни перемогли того дня. Футболісти скляного заводу протягом багатьох років брали участь у різноманітних матчах та зустрічались з взірцевими командами Харкова такими як: «Штурм», «Вікторія» та ін. В Харківську лігу команда не входила і такі матчі вважались лише товариськими. Хоча на приміському рівні мереф'яни були на висоті.

У 1916 році футбольна команда припинила існування, а Бельгія була окупована німцями, проходили постійні мобілізації. Лише тільки у 1923 році, після перезавантаження скляного заводу, який зупинився в процесі розпаду Російської імперії та подальшої війни, футбольну команду в Мерефі вдалось відродити[4].

3 січня 1919 року в ході повномасштабного більшовицького наступу на Українську Народну Республіку війська Антонова-Овсієнка увійшли до Харкова. Подальша перспектива наступу більшовиків на південь була відкрита. Далі, за їхніми планами, армія повинна була вийти до Катеринослава. 6 січня 1919 року більшовицька армія розбила спроби контрнаступу військ УНР та захопила Мерефу. Армія УНР поступово відступила з Лівобережжя[5].Документів стосовно перебігу бойових дій не збереглось, але є чудові спогади козака Дієвої Армії УНР Валентина Сім'янцева та підполковника Степана Самійленко у яких відстежується певна хронологія бою. Нарис більшовика Дибенка у «Літописі революції» стосовно подій 6 січня збігається зі спогадами УНРівців, хоча й з доповненнями.

Валентин Сім'янців, учасник «різдвяного бою» під Мерефою, автор спогадів. Світлина 1920 року.

Поселення, яке передувало виникненню Мерефи, було засноване 1595 року. Протягом XVII та першої половини XVIII ст. поселення було опорним пунктом оборони від татарських набігів.

Наприкінці XVII та на початку XVIII століть в Мерефі була побудована земляна фортеця. Ще в середині XIX століття залишки фортеці були помітними. Зі сходу вона захищалася болотом, а з заходу річкою Мерефа. Площа фортеці в довжині зі сходу на захід простягалась на 130 сажнів, а завширшки з півночі на південь на 75 сажнів. На її башті розміщувалася гармата. У 1785 році фортеця в такому вигляді: «Фортеця зроблена у стародавні часи, навколо неї земляний вал, висотою від горизонту в 3 сажні з половиною, а завширшки 6 сажень, у кожному куті встановлено по чавунної гарматі. У тій фортеці церква дерев'яна в ім'я Миколи Чудотворця, при ній училище, у якому навчаються російської грамоти вільні люди, у цій ж фортеці магазин для зсипання хліба»[6].

У Чугуївських паперах згадується про напади татар на Мерефу в 1668, 1675 і в 1688 роках, але обставини нападів не показані. Досить повні відомості дійшли про лихо, яке зазнала Мерефа від татар в 1711 році[7].

У серпні 1668 року гетьман Петро Дорошенко вислав проти слобожан 1000 татар з мурзою і 2000 полтавських козаків з їх полковником Костянтином Кублицьким. Вони спустошили Мерефу, Васищеве та чугуївські села.

1668 року Іван Сірко заснував біля Мерефи хутір, який потім відійшов як спадщина його доньці. Вона вийшла заміж за Івана Артемова, хутір отримав назву Артемівки, який став в 1928 року складовою частиною міста.

В 1672 році коли турки брали Кам'янець, полковник Донець-Захаржевський, який все літо стояв під Колонтайовим, розбив під Мерефою татарську орду та взяв у полон її керманича[8].

У 1693 році Нураддін Султан з 15 000-м татарським загоном і з загонами яничарів спустошив землі Харківського полку полонивши при цьому багатьох мешканців, їх загони були в самій Мерефі[9].

У 1711 року Мерефа була взята штурмом спільним загоном татар та запорожців, що діяли у рамках походу Пилипа Орлика проти російської влади.

До 1765 року Мерефа — сотенне містечко Харківського полку (місцевими сотниками у XVIII столітті були представники козацького роду Щербин). Містечко мало власну символіку: сотенний прапор (з зображенням Святого Апостола Петра) і сотенну печатку (з зображенням серця, увінчаного хрестом і пробитого навхрест шаблею та стрілою).

З 1765 року в Мерефі розташовувалося комісарське управління. У 1780 році Мерефа отримує статус слободи. Мерефа в той час була третім за кількістю населення населеним пунктом Харківського повіту, поступаючись лише військовій слободі Дергачі з населенням 2387 чоловік та казенному селищу Липці з населенням 1628 чоловік.

Після реформ які відбулися у 60-х роках XIX ст. починається швидкий розвиток промисловості, у тому числі й в Мерефі. У 1867 році через Мерефу прокладена залізниця, яка зв'язала центральні області Росії з Півднем. Це також сприяло прискоренню розвитку промисловості в Мерефі. Наприкінці XIX ст. в Мерефі засновано два великих підприємства: склозавод та Артемівський спиртзавод.

За даними на 1864 рік у казенній слободі, центрі Мереф'янської волості Харківського повіту мешкало 3997 осіб (1962 чоловічої статі та 2035 — жіночої), налічувалось 645 дворових господарств, існували 2 православні церкви, відбувалось 4 щорічних ярмарки та базари[10].

Село Артемівка. На світлині можна побачити садибу(будівля рожевого кольору) Едуарда Борткевича, власника скляного та спиртового заводів в Артемівці. Світлина з альбому «Видов Курско-Харьковско-Азовской железной дороги».1885-1888 рр.

В 1898 в Мерефі знайшли скарб, який містив: 2060 срібних копійок Петра I та 156 срібних монет польського короля Сигизмунда III[11].

Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 7950 осіб[12].

У XIX столітті в місті було, реальне училище, земська лікарня. До 1917 року скляний завод був придбаний Мівінгіфським акціонерним товариством. Після революції та громадянської війни в місті встановлюється радянська влада. За період індустріалізації СРСР в Мерефі появилися нові підприємства та реконструювалися існуючі. У повоєнний час було зведено кілька шкіл, лікарня, клуби, дитячі садки.

У квітні 1917 року в слободі було засновано «Просвіту». 222 члени. Засновник — М. Лила, голова — Р. М. Нечипоренко. За рік — 7 загальних зборів[13][14].

7 квітня 1918 року до Мерефи увійшли підрозділи Німецьких та Австро-Угорських частин[15][16]. Після заняття Люботина(4 квітня 1918 року) командир Запорізького корпусу Армії УНР полковник Петро Болбочан, бажаючи зберегти величезні склади військового майна в Мерефі від розграбування німцями, вислав туди загін який зайняв місто і взяв склади під свою охорону[17]

6 січня 1919 року в селі Артемівка (нині місто Мерефа)[18] відбувся бій між більшовиками та Армією Української Народної Республіки, подальший успішний наступ «червоних» на слободу Мерефу.[19][20][21][22]. Поступовий відступ військ Директорії УНР з Лівобережжя. Це був останній період перебування української влади в Мерефі під час «Національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Друга окупація слободи більшовиками.

Павло Дибенко (ліворуч) та Нестор Махно. Світлина датована березнем 1919 року. Дибенко був командиром червоної(більшовицької)групи, яка брала участь у захопленні слободи Мерефи 6 січня 1919 року.

22 червня 1919 року, Збройні сили Півдня Росії, а саме перший батальйон другого полку 3-ї Дроздовської стрілецької дивізії (кольорові) під командуванням А. В. Туркула окупує Мерефу[23]

Антон Туркул. Командир Дроздовської дивізії, яка окупувала Мерефу в червні 1919-го.

Радянська влада втретє повернулась в Мерефу у грудні 1919 року. ЗСПР протримались у слободі майже шість місяців.[24].

1928 року Мерефа отримала статус міста.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 669 жителів міста[25].

У жовтні 1941 року Мерефу окупували німецькі війська. У травні 1942 року в околицях Мерефи тривали важкі бої, що відомі в історії під назвою Харківська операція 1942 (операція «Фредерікус»). Внаслідок прорахунків командування тоді потрапили в оточення й загинули та потрапили в полон десятки тисяч солдат і офіцерів Червоної армії.

Місто переходило з рук у руки декілька разів, остаточно Мерефу звільнили від німецьких військ 5 вересня 1943 року.

В 1945 році створена бджолостанція і школа бджолярів, яка протягом десятиліть була однією з найавторитетніших в СРСР і провідних в Україні.

В 1952 році від Мерефи до Харкова запущена електричка.

В 1946—1959 роках побудовані: цегельний завод, меблева фабрика, великий хлібзавод, «шовкостанція» та стадіон в селищі Селекційне.

Герб Мерефи радянських часів

В 1970-х з Харкова на територію Мерефи переведений інститут баштанництва АН СРСР. Побудовані корпуси науково-дослідного інституту, інфраструктура селища Селекційне.

В 1965—1975 роках збудовано завод ЗБВ, завод залізничних опор, радіорелейний завод, взуттєва фабрика та палац культури в селищі Селекційне.

В 1992—1996 роках футбольний клуб «Авангард» міста Мерефи виступав в загальнонаціональному чемпіонаті України (третя і друга ліга в 1996/97) на правах команди, яка виграла чемпіонат Харківської області з футболу (4 рази підряд), і займаючи призові місця в перехідних турнірах.

Католицька каплиця Матері Божої Чудотворного Медальйона — облаштована у звичайному будинку. 8 грудня 2006 року єпископ Мар'ян Бучек освятив дзвіницю поруч, а 17 травня 2009 — хрест на місці майбутнього храму поблизу. З 2006 року проводяться чування молоді.

Каплицю обслуговують священики парафії Божого Милосердя і св. Шарбеля у Харкові на Рогані. Святі Меси — російською у неділю о 10.00 та протягом тижня в 07.30. Храмові свята — 8 грудня (Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії) та 16 травня (святого Андрія Боболі)[26].

В перехресті доріг Слобожанського краю: Над віками стоїть ця Сіркова земля,

Боронила людей, відбивала навали — : То МЕРЕФА моя, Батьківщина моя.

Ви МЕРЕФУ любіть, як дитину, як неньку: За надійність її, білопінну красу,

Вирушаючи звідси в життєве безмежжя,

Повертайтесь скоріш у МЕРЕФУ святу!

Найдорожче тепер в нашім рідному домі — : Найдорожчим було в стародавні часи.

Це ті люди, що завжди ставали стіною,

Боронили МЕРЕФУ, для нас зберегли.

Дим слобідських часів, щем церковного дзвону: Завітає до нас з ЗАБОРЯНКИ на мить,

Він приймає в обійми вокзал, ОБОЛОНУ-

Чуєш, пісня козацька у місті дзвенить.

Пробігають літа, мов сузір'я, по степу,

Але вічне завжди треба нам зберегти:

Нашу славу козацьку, цю рідну МЕРЕФУ: І надію у серці з собою нести.

Ви, МЕРЕФУ любіть, як ту матір стареньку,

За надійність її, та величну красу,

Вирушаючи звідси в життєве безмежжя: Повертайтесь частіш у МЕРЕФУ святу![33]