Дергачі

Місто Дергачі розташоване на річці Лопань, у північній частині міста русло річки сильно порізане іригаційними каналами, через місто проходить автомобільна дорога Т 2103. Навколо міста на відстані до 2-х км розташовані села Ємці, Замірці, Семенівка, Лужок, Білаші, нижче за течією річки за 3 км розташоване смт Мала Данилівка, нижче за течією прилягало колишнє селище Інститутське. Більша частина міста знаходиться у низовині на лівому березі Лопані, лише окремі північно-західні райони знаходяться на підвищенні. Територія міста простягається на відстань близько 7 км з північного заходу на південний схід. Окрім власне міста Дергачі на території, підпорядкованій Дергачівській міській раді, знаходяться села: Білаші, Болибоки, Ємці, Замірці, Маслії, Мищенки, Семенівка та Шовкопляси.

Клімат Дергачів — помірний (вологий) континентальний (Dfb за класифікацією кліматів Кеппена), з теплим літом, але без посушливого сезону. Середньорічна температура становить 7.3 °C, річна кількість опадів — 535 мм.

У окремих районах міста особливості рельєфу створюють мікрокліматичні відмінності. Зокрема, у південно-західній частині (місцевість Морозівка) на високих схилах правобережжя Лопані сходження снігового покриву зазвичай відбувається пізніше ніж у інших частинах міста.

Вокзал станції «Дергачі»

Місто має залізничну станцію, розташовану на залізничній лінії Харків — Бєлгород. Окрім залізничної станції Дергачі у межах міста знаходяться зупинні пункти Нові Дергачі та Моторна. Залізнична станція та зупинні пункти у межах Дергачів використовуються приміськими електропоїздами, що належать Південній залізниці.

Автобус маршруту №1354 (Дергачі - Харків) на зупинці "Залізничний вокзал"

Відстань від районного центру до кільцевої дороги Харкова — 12 км. Через місто проходять автошляхи обласного значення, що пов'язують Харків із Золочевом та Козачою Лопанню. Місто має регулярне автобусне сполучення з Харковом (автостанція "Центральний ринок"). У місті також діє внутрішній автобусний маршрут, який проходить центральними вулицями Сумський шлях та Золочівський шлях та сполучає північну та південну частину міста.

У 1980-х роках при проектуванні Олексіївської лінії Харківського метрополітену планувалося будівництво станції метро «Дергачі», однак станція поки що не збудована.

Достовірно відомо, що поселення на території сучасних Дергачів існували у скіфську добу (VI-III ст. до н.е.), а також у пізніші часи (V-VII ст. н.е.).

Поблизу Дергачів було знайдено унікальне бронзове навершя, яке до цього часу є єдиним відомим скіфським навершям, увінчаним фігурою давньоєгипетського міфічного страховиська — сфінкса. Цей предмет був частиною моделі світового дерева, що відображало скіфський світогляд про горизонтальну та вертикальну структуру Всесвіту [15]. Зараз цей артефакт експонується на археологічній виставці Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова.

З 2018 р. археологічна експедиція Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова здійснювала розкопки курганного могильника скіфського часу на заході Дергачів, який задовго до цього, у 1903 р., вивчав харківський археолог Є.П. Трефільєв [16]. У 2018 р. було досліджено 4 кургани, отримано колекцію предметів та інформацію про поховальний обряд [17]. Загалом впродовж польових сезонів 2018 — 2019 років археологічними експедиціями було розкопано 7 курганних насипів, п'ять з яких містили поховальні камери. Лише одне з досліджених поховань не було пограбовано, інші містили грабіжницький лаз. За висновками дослідників ця археологічна пам'ятка найімовірніше є родовим могильником, що використовувався в межах кінця V — IV ст. до н. е. [18]

Перша згадка про Деркачі — 1660. Тоді жило 26 родин переселенців із Правобережжя, а пізніше серед мешканців слободи з'являються козаки. Деркачівська козацька слобода стає невід'ємною частиною великої лінії місць-фортець так званої «Бєлгородської лінії», яка захищала від набігів татар південні кордони Російської імперії.

Під час нападу кримських татар 1680 Деркачі зруйновані й лише в 30-х роках XVIII століття спорудили нову фортецю.

У XVIII столітті Дергачі були сотенним містечком Харківського слобідського козацького полку. До 1742 року тут існувало правління однієї, у 1742—1765 рр. — двох козацьких сотень. Посади сотників в обох сотнях традиційно обіймали представники відомого на Слобожанщині козацько-старшинського роду Ковалевських (герба «Доленґа»). Містечко мало власну символіку: сотенний прапор (з зображенням Архангела Михаїла) і ратушну печатку з гербом (зображенням птаха-деркача, над яким восьмикутна зірка).

За даними на 1779 р. Дергачі — військова слобода Харківського повіту Харківського намісництва, що налічувала на той час 2287 мешканців (2316 «військових обивателів» і 71 «власницького підданого»)[19].

За даними на 1864 рік у казенній слободі, центрі Дергачівської волості Харківського повіту мешкало 5874 особи (2855 чоловічої статі та 2919 — жіночої), налічувалось 909 дворових господарств, існували 2 православні церкви, училище, відбувалось 2 щорічних ярмарки та базари[20].

Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 14600 осіб[21].

Деркачі постраждали внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв у місті та Болибоках — 274 людини[22][23]. Документально підтверджено участь посадових осіб Деркачівської селищної ради та Харківської міської ради у експропріації майна деркачівських селян у 1932 році [24].

1938 року Деркачі стали селищем міського типу з населенням у 17 тисяч осіб.

Наказ №92 по Деркачівському району обербургомістра Пляченка щодо санітарних заходів (м. Деркачі). 20 березня 1942 року

Німецька окупація Деркачів тривала 630 днів: з 21 жовтня 1941 р. по 13 серпня 1943 р. із перервою 13 лютого — 10 березня (під час подій Третьої битви за Харків).[25]

Під час окупації Деркачі вперше стало називатися містом. Деркачівська міська управа була єдиною міською управою (нім. Dergatschi Gemeindeverwaltung), утвореною у Деркачівському районі. Староста (нім. burgermeister) почав працювати з 16 березня 1943, а секретар — з 20 березня 1943, тобто після другої окупації Деркачів. Відповідно до переліку станом на 3 липня 1943 року до штату управи входила 21 особа: бургомістр (староста), реєстратор, діловод, 2 фінансові агенти, 11 уповноважених (нім. Hausverwalter), технічний персонал. Одним з основних напрямів діяльності ДМУ було забезпечення робочою силою за вимогою районової управи та інших районних установ.[25]

З 1943 року радянська влада без офіційного перейменування почала використовувати російську назву Дергачі.[2]

25 липня 1977 року указом Президії Верховної Ради УРСР Дергачам був наданий статус міста[26].

28 вересня 2014 року у місті, паралельно з обласним центром, невідомими молодиками в масках було повалено пам'ятник Леніну[27].

• Алешко Марія Іванівна — оперна співачка.
• Бакуменко Валерій Данилович — український вчений у галузі державного управління, син поета Бакуменка Данила Олександровича.
• Бакуменко Данило Олександрович — український поет, прозаїк, перекладач. Член Спілки письменників України (з квітня 1955), лауреат премії імені Павла Тичини.
• Верещак Олександр Петрович — український науковець, фахівець у галузі радіотехніки.
• Грушка Павло — сліпий кобзар.
• Доброскок Гаврило Васильович — прозаїк, драматург, громадський діяч. Заарештований за звинуваченням в організації і керівництві українською націоналістичною групою. 14 лютого 1938 засуджений до розстрілу.
• Жилін Олег Миколайович — радянський та український футболіст та тренер.
• Ісаєв Леонід Олексійович — український політик, кандидат технічних наук, народний депутат України IV—VI скликань.
• Ковальова Юлія Вікторівна — народний депутат України 5-го та 6-го скликань.
• Кудрич Людмила Володимирівна — співачка (мецо-сопрано), педагог. Заслужена артистка України (1997).
• Матюшенко Панас Миколайович — керівник повстання на панцернику «Потьомкін».
• Нагорний Іван Григорович — керівник внутрішньої в'язниці Управління Державної Безпеки НКВС УРСР у 1937—1941 роках, організатор та безпосередній виконавець розстрілів декількох тисяч жертв Великого терору[28]
• Петро Лісовий — український радянський письменник, старший брат Свашенка Семена Андрійовича.
• Свашенко Семен Андрійович — відомий радянський кіноактор, молодший брат Петра Лісового.
• Тараненко-Тереля Ірина — українська лижниця, заслужений майстер спорту. Учасниця трьох Олімпіад, учасниця п'яти чемпіонатів світу.
• Усатий Юрій Борисович — український державний діяч, дипломат, постійний повноважний представник України при координаційних інститутах Співдружності Незалежних Держав у Мінську (1992—2000).
• Устименко Денис Олегович — український футболіст, чемпіон світу у складі молодіжної збірної України на турнірі у Польщі (2019).
• Чаговець Денис Андрійович — син архієпископа Російської православної церкви закордоном Арсенія (Чагівця), жертва Великого терору.
• Шатун Петро Іванович (Голубенко Петро) — український поет, письменник, науковець, літературознавець, літературний критик, редактор, педагог, журналіст, публіцист, громадський та політичний діяч. Професор.

• Олександр Олесь — український письменник, поет, драматург. У віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у Деркачах, де брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», у яких з'являються його перші вірші.
• Гнат Хоткевич — український письменник, етнограф і громадсько-політичний діяч. Ще у часи свого студентства у 1895 році організував у Деркачах сільський театр. У 1920—1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.
• Арсеній (Чаговець) — єпископ Вінніпегський та архієпіскоп Російської православної церкви закордоном. З 29 березня 1887 р. був дияконом Свято-Миколаївської, а з 7 травня 1890 р. — священником Різдвяно-Богородицької церкви у Деркачах. У 1890-х роках жив у Деркачах та викладав у місцевій церковно-парафіяльній школі.