Мозолевський Борис Миколайович

Народився в розкуркуленій селянській родині, батько загинув під час війни у Німеччині. Після закінчення семирічки у п'ятнадцять років потрапив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР. Після розформування школи вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, де навчався разом з майбутніми космонавтами СРСР Шоніним і Добровольським. Училище не закінчив через дострокову демобілізацію, пов'язану зі скороченням радянської армії 1956-го року.

Після демобілізації переїхав до Києва, де майже 10 років працював кочегаром. Без відриву від роботи з 1958 до 1964 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. З тих часів почав писати вірші лише українською.[1]

1962 року вперше побував на археологічних дослідженнях у Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. у 1965—1968 роках. Після університету працював редактором у київському видавництві «Наукова думка», редагуючи видання з археологічної тематики. Однак за Брежнєва Мозолевський був змушений повернутися до роботи кочегаром, де він познайомився з Василем Стусом[1].

З 1968 р. починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, бере участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила у Запорізькій області. Там вдалося знайти велику господарську нішу, де були амфори, бронзові казани, залізна жаровня та інші речі. А у склепі царя була знайдена схованка із золотими пластинами від двох дерев'яних посудин, два ритони, обкладені сріблом і золотом, та срібна із позолотою чаша із рельєфним зображенням скіфів.

З 1969 р. Борис Мозолевський очолює Орджонікідзівську археологічну експедицію, яка продовжила дослідження курганів у районі річок Солоної, Базавлук, Чортомлик, що є правими притоками Дніпра. Необхідність проведення тут польових досліджень виникла через зростання масштабів кар'єрного видобутку марганцю.

В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський писав:

«І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом»

.

21 червня 1971 року експедиція під керівництвом Б. Мозолевського під час археологічних досліджень Товстої Могили зробила сенсаційну знахідку — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була Пектораль з Товстої Могили. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.[2] Тут він пішов до Олеся Гончара, з допомогою якого кандидата на відправку до Мордовії прийняв перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, у кабінеті були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. В результаті Борис Мозолевський став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР, отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (кажуть, що її змусили віддати у фонд миру) і, незважаючи на тиск Москви, скарб залишився в Києві.

Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. 1980 року він захистив кандидатську дисертацію, тема якої — скарби з Товстої Могили. 3 1986 р. і до кінця життя працював завідувачем відділу, потім — сектора скіфської археології Інституту археології НАН України. Був прийнятий до Спілки письменників України.

Багаторічний досвід польових досліджень допоміг Борисові Мозолевському визначити характерні ознаки для візуального розпізнання скіфських курганів без розкопок. Це дало змогу йому під час розвідок у 1984—1985 pp. та 1989 р. на території Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Кримської областей оглянути понад 60 курганів, висотою від 8 м та вище, виявити серед них 23 царські скіфські кургани.

Особливе місце в дослідженнях Б. Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 р. У ньому знайшли на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Похований можновладець мав масивну золоту гривну, браслети, футляр для лука і стріл, нагайку, меч, набір ритуального посуду — ріг, келих, кубок. За головою небіжчика лежали чотири списи та п'ять сагайдаків зі стрілами. У боковій камері серед господарських речей з-поміж срібного намиста лежало набірне кістяне веретено. Так відбулось відкриття унікального поховання. Глибоке осмислення цих знахідок Мозолевський прагнув висвітлити не тільки в періодичних виданнях, а й у своїй докторській дисертації. Однак ці плани не здійснилися через важку хворобу (рак).

У 1993 р. був удостоєний пам'ятного диплома «Золотий скіф» Інституту археології АН України і Ради Київської академії Євробізнесу.

Окрім наукових праць, залишив у спадок значний поетичний доробок. Писати вірші почав ще з дитячих років. Свою першу збірку поезій «Начало марта» видав 1963 року. У кінці 60-х років Б. Мозолевський почав писати українською мовою, створивши книги поезій, в яких осмислена історія України та сучасність: «Червоне вітрило» (1976), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991). Він також є автором популярної книги про археологічні знахідки України «Скіфський степ» (1983), ліричної повісті «Думи про степ», яку писав у 60-ті роки і яка навіть одержала другу премію в конкурсі «Євшан-зілля», однак не була надрукованою аж до 1996 року.

Могила Бориса Мозолевського

У своїй поезії відобразив ліричні переживання й роздуми над долею України у ракурсі її історичного минулого. Приятелював з художником Миколою Трегубом і кобзарем Миколою Товкайлом, які також були співробітниками Інституту археології НАН України і зробили значний внесок у розвиток науки і мистецтва.

Помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

• Вулиці Бориса Мозолевського є в Києві, Дніпрі, Нікополі[3], Краматорську[4], Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі.
• Також у Покрові є парк імені Бориса Мозолевського[5].

• О. Є. Фіалко. Мозолевський Борис Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 23. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Жадько Віктор, Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С.205-207, 282.
• Жадько Віктор, У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С.315.
• Жадько Віктор, Український некрополь. — К., 2005. — С.239.
• Жадько Віктор, Байковий некрополь. — К., 2004. — С.157.
• Провідник у світ Скіфії: від мордовських Бориса Мозолевського врятувала золота пектораль. Український Тиждень. 4 квітня, 2012. С. 48-49.
• Борис Мозолевський: Дарувати минуле // Дзеркало тижня, № 6, 2003
• Микола Славинський. Пектораль // Віче, № 3, 2006^{[недоступне посилання з жовтня 2019]}
• Мозолевський Борис. С. 139//У книзі: Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.
• Життя у сяйві пекторалі : Борис Мозолевський у спогадах : до 75-річчя від дня народж. : біобібліогр. вид. / Дніпропетр. обл. універс. наук. б-ка ім. Первоучителів слов’ян. Кирила і Мефодія, Краєзн. від. ; упоряд. І. Голуб. — Дніпропетровськ : ДОУНБ, 2011. — 71 с. : іл. — (Серія ”Дослідники рідного краю”).

• Б. М. Мозолевський на сайтi «Николаев литературный»
• Оленковський М. Борис Мозолевський — українець, якого варто пам'ятати
• Поезії Бориса Мозолевського
• www.silskivisti.kiev.ua^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Голуб І. Борис Мозолевський: перший археолог серед поетів і перший поет серед археологів Стаття на порталі "Дніпро Культура"