Новий Милятин

Новий Милятин. Художник Антон Ланге. Літографія П. Піллера. 1840 р.

Станом на 1884 р. в селі мешкали 434 поляки та 23 українці.[4]

1 серпня 1934 р. Новий Милятин став центром ґміни, до якої увійшли Деревляни, Кудирявці, Кізлів, Ліски, Старий Милятин, Новосілки, Ріпнів. Був в складі Кам'янко-Струмилівського повіту Тарнопольського воєводства.

Під час окупації Третього рейху село було однією з волостей в Кам'янко-Струмилівському повітовому старостві дистрикту Галичини Генерал-губернаторства.

У 1940–1994 рр. село відносилося до Дідилівського району Львівської області, а з 1944 р. по 1959 р. було центром Новомилятинського району Львівської області.

Після того як Новий Милятин став районним центром сюди перемістилася районна управа НКВС на чолі з Шаленком (українець), всі інші були росіяни, керівники спецгруп: Журавльов, Пустовалов, Попонін, Булечєв, Кваснін, Другов, Клоков, Наносов, Іванов, Утєнков та інші. Впродовж 15 років Новий Милятин став центром катування людей. Жіночий монастир, магістрат і ряд інших приміщень перетворили в тюрми. Майже щодня з 25-ти сіл району везли убитих і заарештованих. Вбитих виставляли навколо магістрату, заарештованих водили на упізнання. Були випадки, коли в'язнів на допитах вбивали або робили каліками.

Серед засланих в виправно-трудові табори СРСР та розстріляних радянським тоталітарним режимом жителів Нового Милятина були: Вількошинський Анджей (поляк, 1901 р.н.), Єшке Збігнєв (поляк, 1911–26.06.1941), Кльоц Маркус Пінкасович (поляк, 1901–03.06.1941), Могельницький Ян (поляк, 1912 р.н.), Подолюк Дмитро Васильович (1924 р.н.), Прокоп Мечислав (поляк, 1907–26.06.1941).[5]

У 2-й пол. 1960-х рр. в Новому Милятині проживали 475 осіб.[4]

Вид на костел ЧЖХГ ПЦУ (1771–1791) с. Новий Милятин. 2020 р.

Костел Воздвиження Чесного Хреста було зведено протягом 1771–1791 рр., автором проєкту був Франциск Кульчицький, а основну фундацію у розмірі 50 000 ринських здійснив кривецький староста Францішек Ґлоґовський.

1771 року розпочалося будівництво, яке, втім, пішло не так, як того хотілося. Через певні певні прорахунки в конструкції храму роботи суттєво затягнулися. У 1778 році Кульчицький самоусунувся від будівництва, затримавши у себе проєкт фасаду. Йому надіслали листа з вимогою повернути креслення фасаду, після чого 17 серпня 1778 року пріор о. Томаш Лосєвський звернувся до суду Львова з позовом проти Кульчицького. До позову долучили акт огляду костелу новими будівничими — львівським архітектором Петром Міллером, майстром Павлом Шиндровичем, і кількома мулярами.

Чудотворний образ до нового храму Воздвиження Чесного Хреста перенесуть 12 червня 1791 року. Старий костел, який стояв буквально перед новим, розберуть через шість років.

Костел Воздвиження Чесного Хреста збудовано на плані латинського хреста з однопрясловою квадратною апсидою, однопрясловими раменами трансепту, двопрясловою навою з нартексом. По сторонах нави за аркадою розміщено каплиці. У фасадному мурі круглі сходи ведуть на хори. Фасад костелу розчленований по горизонталі карнизами  на три яруси, по вертикалі – пілястрами. Ледь виступаюча середня частина відповідає наві костелу і з обох сторін її нижнього ярусу пари тосканських колон підтримують виступаючу частину антаблементу. Пілястрами декоровано бічні площини, посеред яких у нішах встановлено фігури святих. Верхній ярус завершено фронтоном, а купол увінчано восьмибічним ліхтарем.

Архітектура фасаду поєднала риси бароко з елементами класицизму. Фасад прикрашений декоративним балконом, під яким частково зберігся напис “лат. DE TUIS DONIS…”.[6]

Вівтарі св. Миколая і св. Яна Непомуцького 1740–1750 років походять з львівського костелу кармелітів. Автором скульптур головного вівтаря був Томас Гуттер. Також привертають увагу вівтарі Матері Божої Вервечкової, Серця Ісуса з 3-ї чверті XVIII ст., вівтарі св. Родини, св. Трійці, св. Станіслава Костки з 4-ї чверті XVIII ст. У костелі розташований надгробок власниці села Антоніни Раціборської роботи Гартмана Вітвера, того самого, що створив один із символів Львова – скульптури-фонтани на площі Ринок. На жаль, під час кількох реставрацій інтер’єр храму зазнав змін не в кращий бік, зокрема, було забілено більшу частину автентичних розписів.[3]

Милятинський костел також відомий тим, що у ньому є вхід у підземні тунелі, які простягаються до 14 км.

В 1788 році монастир було закрито, а храм передано дієцезійним священникам.

У перших десятиліттях XIX ст. тривали обробні роботи, з північною і південною сторін квадратної в плані апсиди зводилися приміщення. У 1828 році оновлений костел освятив архиєпископ Анджей Анквич. У 30-ті роки XIX століття проводився ремонт храму, велися роботи по його оздобленню. З 1840 по 1848 рік в костелі правили єзуїти, після чого він знову став парафіяльним. У 1867 році купол покрили дахівкою, міддю сигнатурку, а після пошкодження вежі блискавкою 1894 році дах покрили бляхою.[7]

У 1906 році монастирем опікувались отці місіонери, які провели ґрунтовний ремонт храму.

У міжвоєнний період Новий Милятин був значним паломницьким центром, проте з встановленням в Галичині радянської влади храм було закрито, а чудотворний образ розіп'ятого Ісуса Христа, після багатьох поневірянь став доступним для віруючих лише у 1976 році в Кракові, в костелі Св. Вінцента. Був у костелі і орган, який за радянської влади перевезли до Львова в собор Св. Юра, де зараз він знаходиться.

У 1944 році місіонери виїхали до Польщі, а костел закрили, розмістивши пізніше в ньому книжковий магазин.

У 1990 році храм передали в лоно УАПЦ.

При відновленні 1990–1994 роках значну частину розписів забілили, крім розпису куполу, частково апсиди. Було розібрано бічні вівтарі та встановлено низький іконостас[7].

Після об'єднавчого собору українських церков 15 грудня 2018 року храм належить Буському деканату Львівської єпархії Православної церкви України.[8]

Будівля розташована навпроти костелу, виконувала функції корчми і заїжджого двору одночасно. В ній зупинялись торговці, які приїздили на ярмарки, а також прочани, яких тут в Новому Милятині завжди було в достатку.[8]

Будівля цегляна, одноповерхова, Н-образна в плані, під мансардним дахом. Головний фасад, при якому розміщувалася утворена галерея на кам'яних стовпах (не збереглася), акцентує барочний фронтон над мансардним приміщенням. Площини фасадів розчленовані на «дзеркала» широкими лопатками. Приміщення мають стельові перекриття. Незважаючи на внутрішні переробки, принципова планувальна структура будівлі збереглася. Будівля реставрувалася у 1934–1935 і 1961 рр. Новомилятинська корчма — один з небагатьох прикладів колись поширених заїжджих дворів, що збереглися.[7]

Каплицю встановлено у XVII столітті за наказом короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського. Присвячена вона перемозі об’єднаних сил українських козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним і війська Речі Посполитої над османською армією в Хотинській битві 1621 року.

Каплицю-монумент зведено з цегли у вигляді триярусної башти. Споруда квадратна в плані. Усі яруси з кожного боку прикрашено арочними нішами.

Поруч з селом є сірко-водневе озеро з джерелом, вода у якому не має аналогів в Україні та має величезний лікувальний потенціал.[8] Озеро відзначається мальовничістю: воно правильної овальної форми, розміром приблизно 70х40метрів, до найближчої забудови звідси приблизно пів кілометра. Навколо – розлогі поля, але безпосередньо навколо озера ростуть кілька дерев, серед них є одне доволі таки поважного віку. По периметру водойму оточують невеликі зарості рогозу.

У 1952 р., вчені-геологи на території поблизу Нового Милятина намагалися знайти нафту. І хоча їхні спроби відшукати родовища «чорного золота» залишилися безрезультатними, проте натомість вдалось знайти мінеральні води. Вони тут утворили ціле озеро, біля якого відчувається запах сірководню. Вода у озері настільки чиста, що навіть видніється дно. Крім того, вона має блакитний відтінок, що надає водоймі особливої чарівності.

У прибережній частині невеликого за розмірами озера є гейзер: невеликий фонтан, який б'є із металевої труби, з-під землі. Він діє, як цілком природний потік, струмінь води тут досить потужний, висота якого сягає приблизно до 2 м. Серед місцевих мешканців гейзер називають «вишка», оскільки власне над ним у минулому була встановлена бурова вишка, бетонні фрагменти (опори) якої можна побачити і у наш час. Згадані бетонні блоки, на жаль, дещо псують ідилічний краєвид.

Постійна температура води упродовж усього року становить +19 градусів за Цельсієм, тому люди тут весь час купаються, навіть взимку. Відпочивальники вважають цю місцевість і озеро – цінною рекреаційною зоною, де існує можливість позбутися від багатьох захворювань, полегшити страждання та болі різного походження і здійснити ефективне профілактичне лікування.[9]

Серед інших пам'яток в селі є:

• Могила борцям за волю України;
• Поховання радянських воїнів (5 братських могил) 1941–1945 рр. (є пам'яткою історії під номером 301, Рішення № 183, 05.05.1972), серед похованих солдатів Червоної армії є могили агентів спецгруп НКВС, зокрема, Пустовалова, Пупоніна, Другова, Сугінкова, Наносова, Антонюка, Клокова;[10]
• Пам'ятник жертвам комуністичного терору (2010 р.);

В селі розміщені Дошкільний навчальний заклад «Оленка»[11], Новомилятинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст.[12], Буський дитячий будинок «Добре серце»[13]

На футбольній арені село представляє ФК «Милятин».

Діє Народний дім, бібліотека-філія.