Очіпок

М'які очіпки

Селянська родина. Тарас Шевченко

Замальовка Домініка Де ля Фліза

М'які очіпки називали «чушка»(Київщина, Чернігівщина), «збірник»(Полтавщина), «зборник»(Черкащина), «капор»(Дніпропетровська та Кіровоградська області),«каптурчик»(Вінниччина), «ковпак», «чепець»(Волинь, Рівненщина, Тернопільщина)[8],«капур»(Черкащина[9]). Вони виконували функцію утримування волосся.

Збірник являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.

М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою-стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками.[10]

М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.

Крім наведеної форми у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним рясуванням та мереживом.[8]

На заході України також зустрічалися м'які очіпки, в'язані з білих або кольорових лляних або конопляних ниток. В'язали їх технікою плетіння на кроснах.

У XIX ст. на східній Україні поруч з м'якими очіпками-зборниками побутували очіпки, що мали твердий каркас.

Їх називали: «очіпок», «капор», «шоломок», «каптур».[11]

Виготовлявся такий очіпок з купованої тканини (парчі, оксамиту, тафти, шовку)різноманітних кольорів (як однотонних, так і строкатих.) Для виготовлення очіпка використовувався шматок такої тканини, попередньо укріплений зі споду твердим папером і пришитими щільно одна до одної соломинками.[11] Ця солома називалась кичкою.

Тверді очіпки мали різноманітну форму: круглі з обідком, однорогі з виступом над чолом, дворогі, гребенеподібні з виступом над чолом і потилицею.[12]

Круглі очіпки мали високий обідок, який ззаду не зшивали, а пришивали до нього зав'язки.

Денце очіпка з двома гребенями було поділене посередині по горизонталі складкою-«перекладом», одна частина очіпка виступала над чолом, інша — над потилицею. Такі сідлоподібні очіпки з двома гребенями були відомі лише на східній Україні.

На Київщині і Полтавщині носили очіпки з двома рогами спереду.

Також використовували очіпки-«каптури» з чотирма ріжками. Їх поєднували з наміткою, тоді як з хусткою використовували лише дворогі очіпки.[13]

На Західному Поділлі м'які очіпки мали ажурне денце, до якого пришивали широку (7-10 см) смугу білого полотна.[14][7]

На заході Бойківщини м'який очіпок був червоним із зеленим мереживним денцем. Він стягувався на потилиці вовняним шнурком, який потім обкручували навколо голови, а кінці опускали на спину. Кінці завершувалися кутасами з червоних, зелених та жовтих вовняних ниток.[14]

На Закарпатті м'який очіпок мав вигляд шапочки з полотна, до якої пришивали «чічку» з «лелітками» — три фабричні стрічки, фабричне чорне мереживо і десять квіток-«леліток» блакитного та рожевого кольорів.[14] Верхню блакитну стрічку оздоблювали вишитими квітами та галузками. Задню частину очіпка збирали у складки, до яких пришивали рожеву стрічку, декоровану рослинним орнаментом.

У Великоберезнянському районі Закарпаття та Сколівському районі Львівщини м'які очіпки мали ажурне денце і невисокий обідок, обтягнутий полотном. Ззаду до нього пришивалися дві чорні стрічки, прикрашені рослинним орнаментом. Під стрічками розміщували металеві кільця.[14] У Славському та Турківському районах з-під такого очіпка опускали на спину дві вовняні коси-«уплетини», що закінчувались китичками.[15]

На Львівщині жінки носили м'який ажурний очіпок доки не ставали матір'ю. Потім вбиралися в твердий очіпок, поверх якого зав'язували хустку.[7]

На Вінниччині побутували очіпки, які формою нагадували сучасний берет, виготовлялися з полотна, фарбованого в жовтий колір[7], а округлий верх мали рясно вишитий квітами гладдю.[16]

У Чигиринському районі Черкащини «чушки» були з випуклим верхом, підбиті клоччям, мали полотняну підкладку. По краях вони оздоблювалися кривулькою, плисом. У Чорнобаївському районі такі очіпки вишивали ґарусом.[9]

Ажурні м'які очіпки також були відомі наприкінці XIX століття на Херсонщині, де їх в'язали гачком з білих, м'яких, майже не зсуканих ниток, які купували в крамницях у вигляді круглих моточків. Крій їх був таким самим, як у очіпків з тканини, проте при в'язанні враховували форму зачіски і ззаду вив'язували мішечок, аби помістити туди скручене волосся.[15]

У Володимир-Волинському районі Волинської області очіпок з твердим обідком і ажурним денцем пов'язували ситцевою хусткою з вузликом над чолом.[15]

У рівнинних районах Буковини вбиралися у твердий очіпок — «фез», що мав чотирикутний випуклий верх із чотирьох шматків картону, вкритих сукном.[11]

У східних районах Гуцульщини носили твердий човникоподібний очіпок — «каптур».[11]

У Новгород-Сіверському районі твердий очіпок з обідком мав циліндричну форму з плоским дном, на Полтавщині та Київщині — злегка заокруглену. Денце робили у складочки на Харківщині та Полтавщині. Також на Полтавщині верх очіпка іноді роширювали. Видовжені еліпсоподібні очіпки носили у Полтавській та Чернігівській областях, гребенеподібні — на Слобожанщині та Полтавщині, біля Лубен також однорогі, круглі, конусоподібні з виступом над чолом, також там іноді робили у очіпку розрізи біля вух і називали його «очіпок з вушками».[13]

Тверді очіпки на Черкащині зустрічаються переважно на лівому березі Дніпра. Їх полотняну підкладку часто підклеювали житнім тістом. Якщо очіпок був вишитий ґарусом, то вишивку фіксували просяним тістом. Очіпок з круглим дном вистеляли соломою. Перед іноді прикрашали стрічкою.[9]

Рогаті очіпки побутували у південно-західній Бойківщині на початку XIX століття.[13] Такий очіпок вишивали червоними, зеленими та синіми нитками.

Збити очiпок жiнцi (дiвчата очiпка не носили) — означало завдати їй сорому. Тадей Рильський у статтi «До вивчення українського народного свiтогляду» писав: "Я пам'ятаю випадок, коли семилiтнiй хлопчина, граючись, скинув очiпок замiжнiй жiнцi в товариствi. Жiнка розплакалася вiд образи, що вiн змусив її, чесну молодицю «свiтити волоссям». Я пам'ятаю, наскiльки безуспiшними були якось мої спроби утiшити гнiв однiєї молодицi на iншу, головним чином задля того, що остання її «розчiпчила»[17].

Сучасні очіпки Донецьк

Наприкінці XIX — початку XX сторіччя очіпки уже виходили з ужитку. Жінки, що народились у перші роки XX століття пам'ятали, що очіпок був у мами, але власного не мали. У західних областях очіпок протримався до 30-х років, а у Карпатах та на Поліссі ще трохи довше. Як реліктовий, цей головний убір затримався по всій Україні до середини XX століття.[13]

В наш час деякі народні майстри повертаються до виготовлення стилізованих очіпків.[18]

• Кораблик
• Намітка
• Хустка
• Кибалка

• Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. — Донецьк: Сталкер, 2000. — 496 с.
• Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К. : Наукова думка, 1993. — 240 с.

• Очіпок // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1266-1267. — 1000 екз.
• Різновиди традиційного одягу
• Українські жіночі костюми 14-17 ст.
• Розділ «Очіпок» на форумі «Спілкування за вишиванням»
• Сучасні очіпки Валентини Ануарової
• Кораблик із зібрання Василя Тарновського