Плав'юк Микола Васильович

Народився 5 червня 1925(19250605) року в селі Русів, Снятинського повіту, Станіславського воєводства, Польської Республіки (нині Снятинський район, Івано-Франківська область, Україна). Навчався в Русівській публічній загальній та Снятинській середній школах. З 1941 року — в лавах юнацтва Організації українських націоналістів[8][9]. У 1943 році закінчив Снятинську державну торговельну школу. У 1944 році емігрував через Австрію до Німеччини.

За дорученням ОУН в березні 1945 року став у ряди 2-ї дивізії Української національної армії, яка формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуди, аби перейти фронт і діяти в запіллі Червоної армії. Кінець війни застав в Західній Чехії, де дивізія потрапила до американців. Завдяки цьому знову опинився в Німеччині[10].

У 1946 році закінчив українську гімназію в Мюнхені, де викладав його майбутній тесть професор Володимир Бойко. З 1948 року — член «Пласту», з 1949 — член студентського ідеологічного товариства національного соціалізму «Зарево». Також у 1949 році закінчив Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана, отримавши кваліфікацію економіста.

У 1950 році переїжджає до Монреалю, Канада, де стає активним членом української діаспори. У 1954 році закінчує Університет Конкордія. У 1956 році на з'їзді Українського національного об'єднання Канади Миколу Плав'юка було обрано заступником Голови Президії УНО, а в 1959 — Головою цього товариства. Висунув ідею створення громадського об'єднання під назвою Ідеологічно споріднені націоналістичні організації (ІСНО). У 1964 році на установчому з'їзді ІСНО був обраний першим Головою Проводу цього об'єднання.

З 1964 року — член Проводу українських націоналістів. У 1967 році був одним з організаторів першого Світового Конґресу Вільних Українців у Нью-Йорку. У 1973, на другому Світовому конгресі, обраний його першим віце-президентом, у 1978, на третьому з'їзді, став президентом СКВУ[11]. Після смерті Олега Штуля-Ждановича в 1977 році, коли ОУН очолив Денис Квітковський, обійняв посаду заступника Голови ПУН. З 1979 — Голова ОУН. У період з 1979 по 2010 обирався Головою ПУН ще 10 разів.

17—19 червня 1989, на X Сесії Української Національної Ради, що пройшла у місті Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США), був обраний віце-президентом УНР в екзилі, а згодом після смерті Миколи Лівицького, президентом УНР в екзилі[10]. 14]—15 березня 1992 Надзвичайна Сесія Української Народної Ради схвалила постанови, про передачу 24 серпня 1992 грамоти, заяви, президентської Відзнаки (клейнода-хрест гетьмана Івана Мазепи), президентських печатки і прапора останнім президентом УНР в екзилі Плав'юком Миколою Васильовичем першому всенародно обраному Президентові України Кравчуку Леоніду Макаровичу. Таким чином, незалежна Україна є прямою правонаступницею Української Народної Республіки[1][12][13].

У «Пласті» займав посади Крайового Коменданта Уладу пластунів-юнаків Канади, заступника Голови Головної Пластової Булави і Головного Булавного Уладу пластунів-сеньйорів. Належав до куреня Лісові Чорти.

18 травня 1993 року Миколі Плав'юку було надано українське громадянство[2]. Також був удостоєний ордена князя Ярослава Мудрого I (2007)[14] і II (2002)[15] ступенів, та ордена «За заслуги» III ступеня (1996)[16].

Проживав в Києві та Канаді. Помер 10 березня 2012 року у місті Гамільтон, Онтаріо, Канада[6][4][10]. Похований на Цвинтарі святого Володимира у Оквіллі[17].

• Дружина: Бойко Ярослава Володимирівна
  • Син: Плав'юк Орест Миколайович
  • Син: Плав'юк Нестор Миколайович
  • Дочка: Плав'юк Уляна Миколаївна
  • Дочка: Плав'юк Оксана Миколаївна

Також має 9 онуків та 4 правнуків.

• Орден «За заслуги» III ступеня (№ 1140/96 від 29 листопада 1996) — за особистий внесок у розвиток української державності, активну громадську та гуманістичну діяльність[16]
• Орден князя Ярослава Мудрого II ступеня (№ 754/2002 від 22 серпня 2002) — за визначні особисті заслуги перед Україною у становленні її незалежності, збереженні та розвитку традицій державотворення[15]
• Орден князя Ярослава Мудрого I ступеня (№ 498/2007 від 5 червня 2007) — за самовіддане служіння українському народові, визначні особисті заслуги у відродженні незалежності України[14]

• Орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого

• В. Крушинський. Плав'юк Микола Васильович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.558 ISBN 978-966-611-818-2
• Павлюк І. Ці три томи — то ми…: [Рецензія на книгу Президента Української Народної Республіки в екзилі М. Плав'юка — «Україна — життя моє. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002» // Українське слово. — 2003. — 30 жов. — 5 лист.