Плисове

1] Остання четверть XVIII – перші роки ХІХ століття (між 1775 – 1805 рр.) – утворення хуторів Нижнього та Верхнього Плисових. За першою версією (В.М. Шевченко[3]) – козаками-втікачами із Нової Січі після її знищення російським царатом. За другою версією (А.Ф. Парамонов[4]) – козаками Харківського полку, мешканцями слобід Караван та Стара Водолага.

2] 1826 рік – хутори Нижній та Верхній Плисові віднесено до Преображенської волості Зміївського повіту Харківської губернії.

3] 1847 рік – епідемія холери в селі Плисове. Померла 1 особа.

4] 1887 рік – дані про населення та господарство села Плисове вказані і "Історико-статистичному описі Зміївського повіту" Л.В. Ілляшевича.

5] 1891 рік – на кошти плисівців збудовано православну Миколаївську церкву. Архітектор – Нємкін В.Х..

6] 1914 – 1917 рр. – більше ста плисівців беруть участь у Першій світовій війні на боці Російської імперії.

7] 1917 – 1918 рр. – хутори Нижній та Верхній Плисові входять до складу Української Народної Республіки (Зміївський повіт землі Донеччина) та Української Держави (Зміївський повіт Харківської губернії).

8] 1919 – 11.10.1941 р. – перша окупація села Плисове більшовицькою Росією.

9] 1920 р. – утворення сільської ради Плисівського товариства. Відкриття трикласної школи (ймовірно, в Нижньому Плисовому).

10] 1921 – 1923 рр. – перший Голодомор, влаштований більшовитськими окупантами (зумовлений неврожаєм та ведення політики "воєнного комунізму"). Епідемія тифу на Лівобережжі і серед мешканців Плисового, зокрема. Кількість жертв невідома.

11] 1923 – перехід села зі складу Зміївського повіту до: а) Павлоградської округи, б) Полтавської округи, в) Лозівського району Харківської області.

12] 1928 – 1930 рр. – початок примусової колективізації. Утворення колгоспів "Червоне Поле", "Імені Петровського", "Колос" на території Верхнього та Нижнього Плисового. Початок репресій проти селян.

13] 1929 р. – відкриття школи у Верхньому Плисовому ("завдяки старанням Лещенка М[ихайла] О[лексійовича]" – зі спогадів очевидця подій Олимпа Семеновича Рогача).

14] 1932 – 1933 рр. – другий Голодомор, штучно створений російськими окупантами. Відповідно до даних, які є далеко не вичерпними, у Плисовому було вбито голодом більше 230 осіб. Серед населених пунктів Лозівського району це був найбільший показник. Крім того, частину мешканців та родин Плисового було вислано до Сибіру, за Урал та до Середньої Азії (Узбекситан, Киргизстан та ін.).

15] між 1932 і 1940 рр. – зруйнування більшовиками Миколаївської церкви у Нижньому Плисовому. За спогадами очеведиці, Мотрі Миколаївни Мірошниченко, вандалізм вчиняли краснопавлівський та місцевий колаборанти комуністичних окупантів ("активісти") Флор'ян та Миколаєнко.

16] 11 жовтня 1941 – 14 вересня 1943 рр. – окупація села Плисове німецькими нацистськими загарбниками.

17] січень – березень 1942 року – активна фаза боїв німецьких та радянських воєнних підрозділів. Протягом першої декади березня загинуло біля сотні радянських солдатів. Відповідно до архівних даних Міністерства оборони Російської Федерації, останки полеглих захоронені в різних частинах села Плисове – у північно-східній частині, південній частині. Прах п'ятнадцяти воїнів перепоховано в братській могилі на південній окраїні села.

18] ніч із 13 на 14 вересня 1943 року – спалення більшості помешкань Верхнього та Нижнього Плисового нацистськими окупантами при відступі.

19] 14 вересня 1943 року – звільнення Плисового від німецько-нацистських загарбників та відновлення більшовицької окупації.

20] 14.09.1943 – 24.08.1991 рр. – друга більшовицька окупація села Плисове.

21] 1946 – 1947 рр. – третій Голодомор – наслідок більшовицької та нацистської окупації, а також повоєнного неврожаю. Кількість жертв не встановлена.

22] 1950 рік – створення артілі (у подальшому – колгоспу) "Зоря Комунізму" (з 1991 року – "Зоря").

23] 1950-ті – 1960-ті рр. – масовий відтік плисівців із села в місто. Процес відбувався переважно шляхом попередньої міграції у сусідні радгоспи (перш за все, у селах Червоний Степ та Миронівка), де селяни могли отримати паспорти та переїхати в подальшому до міста. Скорочення населення Плисового в декілька разів.

24] перша половина 1960-х рр. – початок відбудови спалених нацистами помешкань. Це стало можливим лише через 20 років після "звільнення" села – коли колгоспники почали отримувати зарплату за свою працю в колгоспах.

25] 1964 р. – відкриття сучасної будівлі Плисівської ЗОШ.

26] 1974 р. – головою колгоспу "Зоря Комунізму" призначено Миколу Івановича Безверхнього. Під його керівництвом колгосп досягає значних економічних успіхів, що покращує загальний добробут населення.

27] 1982 р. – перша перемога колективу колгоспу "Зоря Комунізму" у Всесоюзному соціалістичному змаганні. Нагорода "Перехідним Червоним Прапором".

28] 1984 р. – друга перемога колективу колгоспу "Зоря Комунізму" у Всесоюзному соціалістичному змаганні.

29] 1983 р. – зйомки пропагандистського фільму про село Плисове і колгосп "Зоря Комунізму" кіностудією "Мосфільм". Стрічка забракована до показу на телебаченні КҐБ внаслідок відсутності в селі достатньої інфраструктури.

30] 1982 – 1984 р. – добудова останньої черги приватних будинків (по вулиці Моргуна) за рахунок коштів колгоспників.

31] 24 квітня 1991 року – створення Плисівської сільської ради – першого органу місцевого самоврядування в Плисовому за часів незалежності України. Першим головою став Антоненко Микола Петрович.

32] 1996 р. – завершено процес розпаювання земельного фонду села Плисове.

33] 2003 р. – фактичне припинення існування СВК "Зоря" (1950-2003). Договори аренди земельних ділянок (паїв) плисівців укладено з ТОВ "Промагро" (директор – В.О. Захаренко).

34] 12.11.2003 р. – у віці 74 років помирає керівник СВК "Зоря" Микола Іванович Безверхній.

35] 2005 р. – юридичне припинення існування (банкрутство) СВК "Зоря".

36] 2006 р. – завершено газифікацію села.

37] 2011 р. – призупинено (і досі не відновлено, станом на червень 2021 року) діяльність Плисівської ЗОШ І-ІІ ступенів.

Навчання дітей відбувається в Краснопавлівській ЗОШ.

38] 2014 – 2015 рр. – участь плисівців (Лобов Сергій, Лисокобилко Юрій, Білоус Петро, Притюпа Андрій) у проведенні антитерорестичної операції проти російських окупантів в ОРДЛО.

39] 10 грудня 2020 року – припинено діяльність Плисівської сільської ради. Плисове увійшло до складу Краснопавлівського старостинського округу Лозівської об'єднаної територіальної громади.

Один з 3 наявних курганів епохи енеоліту (III тис. до н. е. — I тис. н. е.) на VII полі (2 км східніше південної частини села)

За даними археологічної експедиції Д.І. Багалія, станом на початок ХХ століття (1913 рік) на території нинішнього села Плисове було п'ять земляних насипів заввишки 0,7 – 1,5 м. За попередніми оцінками, ці кургани були утворені у ІІІ тис. до н.е – І тис. н.е. Наразі збереглося три таких могили, найбільш виразно візуалізується з яких лише одна (зображена на малюнку). Решту курганів зруйновано або майже зруйновано через недбале ведення сільськогосподарської діяльності.

До складу Київської Русі територія села не входила. Межиріччя Орелі та Орільки було територією суто кочових племен. Приймаючи до уваги воєнні кампанії Київської Русі проти згаданих племен, варто зазначити, що особливої інтенсивності вони набули у відносинах із печенігами та послідуючими за ними половцями.

На території нашого краю відбувалися події, пов'язані із невдалим походом проти половців князя Ігоря Святославовича, військо якого було розбите в 1185 році. Чимало дослідників вважають, що битва відбулася між річками Оріль та Орілька, тобто на території, до якої належить і село Плисове.

За свідченням М.С. Грушевського, печеніги володіли територією, до якої належить село Плисове, у період з Х до середини ХІІ століття. Половці, що витіснили печенігів, володіли вказаною територією до часів монголо-татарської навали, періодично чинячи опір натиску Київської Русі.

Значною інтенсивністю протистояння половців Київській Русі, характеризувалися періоди початку та останньої чверті ХІІ століття. У ці часи зростає кількість походів князів у степи Орільки.

Прикладом подібних походів, за Грушевським, є переможний похід 1168 року князя Мстислава Ростиславовича разом із дванадцятьма іншими князями у степи Орелі, де він мав змогу зруйнувати кочовища половців та узяти велику здобич.

В першій половині ХІІІ століття половців витісняють монголо-татари. Їх навала на сотні років перетворює половецький степ на Дике Поле.

Із XVI-XVII століття землі між Орелем та Орількою разом із територією Плисового належали запорізьким козакам. Ріка Оріль була природньою межею вольностей Війська Запорозького Низового, про що говорить у своїх працях Д.І. Яворницький[5]. За 45-60 кілометрів на північ Плисового пролягала оборонна Українська Лінія (збудована у І половині ХVІІІ століття), яка відділяла Запорожжя від Слобідської України. Найближчими до території Плисового фортецями Української Лінії є Єфремівська та Олексіївська.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу Нової Січі, землі між Орелем та Орількою відносились до Самарської паланки (1734-1766), а пізніше (1766-1775) — Орільської паланки Війська Запорізького.

Ці землі тривалий час не заселялися, зважаючи на велику загрозу татарських набігів. Річ у тому, що територія майбутнього села Плисове знаходилась в безпосередній близькості до Муравського шляху, яким іще в другій половині XVII столітті рухалися загони татарів.

За однією із версій, після скасування Запорізької Січі у 1775 році козаки разом із селянами-втікачами осідали по берегах річок Оріль, Орілька, Тернівка, Бритай, Берека, утворюючи зимівники-хутори[3]. Імовірно, саме таким чином були заселені і місця побіля річки Плесової, які і дали початок низці хуторів. Назва водойми, як і села, походить від слова "плесо" — рівної заплавної частини ріки, що має тенденцію до повноводдя і розливу.

За іншою версією, землі між річками Оріль та Орілька були "подаровані" козакам Харківського полку, мешканцям сіл Стара Водолага та Караван (зараз Нововодолазького району), Катериною ІІ[4]. Разом із низкою інших поселень у Верхньому Приоріллі (Закутнівкою, Хемичівкою, Лигівкою, Миронівкою [Преображенським] та іншими) Плисівські хутори із 1780 року належали до Слобідсько-Українській губернії, а з 1796 року входили до складу Павлоградського повіту Катеринославської губернії.[6]. Указом від 29 жовтня 1820 року Орільсько-Водолазькі хутори знову передано до Слобідсько-Української (із 1835 року - Харківської) губернії: спочатку Валківського повіту (від 13 травня 1821 року), а згодом (1822 року) — до Зміївського[7]. Водолазькі козаки, які заселили Плисівські та решту Орільських хуторів, потрапили в стан привілейованих державних військових обивателів (державних селян), з правом виробляти та продавати "гаряче вино" (самогон). До сьогодні у корінних мешканців села Плисове жива пам'ять про те, що від самого початку село називали "Козачим хутором".

У 1826 році указом харківського губернатора волосним центром Орільських хуторів стала слобода Преображенська, до якої було віднесено і хутори Верхній та Нижній Плисові.[8] За відомостями 1906 року про населені пункти Преображенської волості до неї належало і плисівське товариство.

З документів Державного архіву Харківської області (ДАХО) відомо, що у серпні-вересні 1847 року у Плисівських Хуторах, як і на решті території Зміївського повіту, лютувала епідемія холери. Відтак 9 мешканців Плисового захворіло, 1 з них помер. Першим захворілим був Семен Денисенко.

Також за документами ДАХО (Ф 273 Оп 1 справа 17) відомо про набір рекрутів з числа мешканців села Плисове, якими у 1869 році стали Синило Трофим Яремович, Білоцерківський Семен Васильович, Моргун Микита Кіндратович, а у 1872 році — Огульчанський Степан Павлович.

Згідно з даними "Короткого нарису Зміївського повіту" (Л.В. Ілляшевич, 1887), 1887 року у Плисівському товаристві налічувалося 390 ревізьких душ, з яких сплачували податок ("розкладочні душі") 353 особи. Населення Плисового становило 1451 особу (704 - чоловіки, 747 - жінки), серед яких було розподілено 2696 десятин землі (в середньому 6,9 десятин на 1 ревізьку душу). У цьому статистичному описі вказується, що у тогочасних плисівців було в наявності 328 волів, 178 корів, 137 робочих та 32 молодих коней. Також у Плисовому тримали овець (980 голів) та свиней (364 голови)[9].

Державні селяни Плисового справно сплачували податки як в державну, так і місцеву казну. За 1887 рік до державної казни було сплачено 3246,02 рублів, до бюджету земства - 300,91 рублів, волості - 155,4 руб., села - 342,4 руб., страхових зборів - 141,77 руб [9].

За результатами обліку хлібних запасів Плисівської громади у 1897—1898 рр. встановлено 355 ревізьких душ, що вказує на наявність у селі на той час не менше 355 домогосподарств (ДАХО).

Статистичні відомості за 1914 рік вказують на наявність 3 ярмарків на рік у Плисовому: 23 квітня, 12 червня та 1 вересня, кожна з яких тривала 3 дні. Відомо також, що на початку XX століття неподалік села на річці Плисовій існувала насосна станція: воду спеціально сконструйованим каналом постачали на залізничну станцію Біляївка[10].

Військові армії Російської імперії — плисівці — Дігтяр Іван Григорович (1897—198…) та Дігтяр Микола Антонович (1894—1933). Фото 1916 року (з особистого архіву Обіди Галини Петрівни).

Багато плисівців брали участь у військових конфліктах початку 20 століття у складі військ Російської імперії (наприклад, учасники Першої світової війни - Дейко Мануїл Васильович, Дрищ Михайло Федорович, Сальник Яким Федорович, Дігтяр Іван Григорович, Дігтяр Микола Антонович; учасник Російсько-Японської війни та Першої світової - Лещенко Михайло Олексійович).

У березні-квітні 1918 року село Плисове територіально належало до землі Донеччина (повітовий центр - місто Слов'янськ) Української Народної Республіки. Після встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського село Плисове було віднесене до Зміївського повіту Харківської губернії Української Держави.

У 1890-1891 роках на кошт парафіян у Плисовому було побудовано дерев'яну православну Миколаївську церкву. Архітектором був відомий зодчий Нємкін Володимир Християнович[11]. З документів Харківської Єпархії відомо, що у 1896 році священником у Миколаївській церкві села Плисове був Ястремський Іоанн, а вже у 1908 році — випускник Київської духовної академії, кандидат богослов'я Філевський Іван Павлович. Псаломщикомами у різний час були Ястремський Євген Миколайович, Сулима Порфирій Григорович[12]. Імовірно, що останнім священником у Плисовому був Цибулько Григорій Данилович [13].

Влітку 1919 року село Плисове було остаточно окуповане більшовицькою Росією.

У 1920 р. у селі була створено сільську раду, спільну для Верхнього та Нижнього Плисового. Сільськими головами були Пальчик Іван (1921 р.), Олійник Микола Григорович (1922 р.), Миколаєнко Михайло (1923 р.). У Нижньому Плисовому існувала трикласна школа, яку відвідували більше вісімдесяти учнів. Учителями були Олександренко Іван Павлович та Олександренко Віра Олександрівна, сторожем - Анненко Йосип. У протоколах засідань сільської ради також іде мова про фельдшерсько-акушерський пункт. У Верхньому Плисовому школу було відкрито 1929 року "стараннями Лещенка Михайла Олексійовича" - як зазначав у своїх мемуарах мешканець села Олимп Семенович Рогач.

Після розділу Зміївського повіту у 1923 році, село територіально належало до Павлоградської округи, Сахновщинського району Полтавської округи, а згодом — до новоствореного Лозівського району Харківської області.

Внаслідок неврожаю та грабіжницького більшовицького податку у 1921-1922 роках ("продрозкладка") плисівці пережили перший у ХХ столітті Голодомор (1921-1923 років). Смертність від голоду доповнювалася іще й тяжкою епідемією тифу, що лютувала тоді в багатьох населених пунктах південної Харківщини і Плисовому, зокрема.

У часи колективізації (1929—1933) на території Нижнього та Верхнього Плисового створюється чотири колгоспи: «Колос», «Ім. Петровського», «Труд» — у Нижньому та «Червоне поле» — у Верхньому Плисовому. За свідченням старожилів, люди до колгоспів йшли практично примусово, вступ супроводжувався експропріацією майже усього майна, що могло бути засобами виробництва (реманент, худоба, посівні матеріали тощо).

Проти незгодних окупаційна влада чинила терор. За даними Державної архівної служби України (ДАСУ), впродовж кінця 1920-х - протягом 1930-х років совітською окупаційною владою було репресовано декілька десятків мешканців Плисового. Як правило, звинуваченими у "злочині" були селяни-одноосібники, які не хотіли йти до колгоспів. Попередньо цих плисівців розкуркулювали, позбавляли будь-яких прав. Надалі їх звинувачували у "невиконанні хлібозаготівлі", "агітації проти заходів радянської влади", "погрозах сільським активістам" і т.п. Типовими вироками було заслання до Північного краю та позбавлення волі з конфіскацією майна. Перелік репресованих подається нижче окремим розділом. Між інших жертв більшовитських окупантів наведено і старшого брата відомого археолога професора Телегіна Дмитра Яковича, - Телігу Миколу Яковича. Його, як селянина-одноосібника 1930 року було розкуркулено і вислано в Сибір.

Свого апогею репресивні заходи сягнули у вигляді Голодомору 1932—1933 років. Смертність за період з 1928 по 1933 рр. у чотири рази перевищила смертність попередніх років. За 1932—1933 роки цей показник сягнув 232 осіб, що було максимальним показником по Лозівському району. Необхідно підкреслити, що внаслідок цілеспрямованого геноциду більшовицької Росії проти українського народу, в Плисовому за 2 роки Голодомору загинуло в декілька разів більше людей, аніж за 6 років 2 Світової війни.

Про жахи голодного життя серед ще живих плисівців було зібрано такі свідчення:

"Урожай у 1932 році був непоганий, був вищий за середній. Почалася молотьба. Зерно забиралося державою просто з-під молотарки і вивозилося на зсипні пункти. Люди дивувалися: як же воно буде, що хліб вивозиться, а в колгоспних засіках немає зовсім зерна, ні для їжі, ні для засіву? Люди кинулися на зібрані поля – збирати колоски, що впали. Але тут же зразу дав знати себе совєцький закон, який був тоді виданий: хто буде збирати колоски в полі, буде засуджений на 10 років таборів як ворог соціалістичного господарства. Протягом осені і початку зими у селі люди поїли всі запаси, які в них були – картоплю, буряк, потім собак, а вже на початку 1933 року зимою і весною дуже багато померло. У нашій сім’ї померло двоє. У полі збирали мерзлі корінці, картоплю, з дерев здирали кору і робили з неї «борошно», пекли «коржі». Хто не поїсть таких коржів, помирає, бо шлунок не міг їх переварювати. Я залишилася жива тільки дякуючи мамі і дядькові, які їздили міняти аж під Москву і привозили звідти хоч трішки хліба." Катерина Михайлівна Дрищ

"З тих років я зовсім мало пам’ятаю, бо народився в 1928 році. Мені було всього п’ять років і голод я знаю тільки з розповіді матері, та батька. Батько розповідав, що в 1933 році дуже мучилися. Хлібинка – кирпичик у місті коштувала тридцять п’ять карбованців. А щоб купити потрібно було щось продати. То батько забрав останні речі, у тому числі і 2 пари чобіт, сказавши, що в них нікуди ходити, поїхав під самий Бєлгород і виміняв там 2 пуди зерна. То те зерно змололи, і домішували туди всяку зелень, траву, лободу, щавель, варили якесь єство і їли. Сусід наш був на той час в колгоспі комірником, і хоч в коморі майже нічого не було, але змежки зерна, чи макухи приносив додому, той нам дітям, щось тай перепадало. Мати й батько доті зовсім мало їли, все більше нам віддавали, щоб ми вижили. У нашої сусідки була коза. То ми допомога ми їй рвати корми, а вона давала нам трішки молока. Якби не те молоко, то з дітей мабуть би ніхто не вижив. А так я ще й досі живу, побачив і внуків, і правнуків.." Василь Юхимович Гайдамака

"В ті страшні роки мені було 11 років, і я багато пам’ятаю. В сім’ї нас було 8 чоловік, з дітей я був старший. На городі в нас тоді вродило все. Так позабирали ж усе. Навіть квасолю забрали. Їсти не було нічого. Діждалися весни. Калачики та лобода, піднімуться, я, як старший вийду, було та нарву калачиків та лободи, наллю водою, запарю в казані (один казан у нас і зостався) та накидаю бур’яни на суху сковороду – аби розпарилися. Ото поїли – і все… Мені вже тринадцятий пішов, а меншому брату 5 років було. До родичів не зверталися, бо всі теж голодували. Дід у нас був, він на японській війні 1905 р. воював, був підсліпуватий, то він візьме меншого брата та й йдуть просити їсти. Назбирають хоч щось, то й нам принесуть. Багато, багато померло людей того року. А ховали – просто в ряднину якусь замотали, і кинули в яму, загорнули. І все. Сім’ями мерли тоді люди." Іван Дмитрович Лисокобилко

"Тридцять третій рік був урожайним. Але тоді на весні від голоду загинуло найбільше людей. Забирали в людей все до решти зачепив 1933 р. і нашу сім’ю. Пухлі були мати і найменший брат. Сім’я велика – батько, мати, п’ятеро дітей і батькова сестра. Таку сім’ю прогодувати у ті тяжкі роки було нелегко. І навесні мати була пухла, ледь вижила, як і брат. Весною смертність досягла найвищого пункту, але в середині квітня видали по 1 кг гречки. Люди їли її не помеленою (не було чим і коли), а багато їли одразу, сирою. Від цієї необрізаної гречки, протягом тижня померло багато людей, в основному діти. Рятуючи своє життя, люди розпродували все, до останньої нитки. Дехто їздив міняти речі за харчі аж до Московщини. Багато людей пішло з села шукати хліба і ніколи вже не поверталися. Трупи померлих з голоду звозили до масових могил. Наша сім’я не померла з голоду, чудом вижили всі. Але згасаючі ті страшні молю Бога, щоб ніколи мої діти, внуки і правнуки не зазнали такого горя." Любов Пилипівна Козюменська

«Голод почався вже з зими 1933 року, а коли прийшла весна і сніг зовсім розтанув, люди почали вилазити з хат, хоч були зовсім знесилені. Настало тепло, але одночасно з теплом почало все більше і більше вмирати людей і вже кожного дня вмирало по 10-20 душ. В селі кожен день ховали людей. По-сусідськи з нами жила сім’я Дейко, то з сім’ї тільки за квітень місяць померло 10 чоловік. Дітки від 2-х місяців до 10 років і дорослі. З нашої сім’ї у 9 чоловік померло двоє. Ми були малі, але ходили в поле, збирали мерзлі буряки, картоплю, а воно все було підгнивши. То після їжі дуже хворіли, боліли животи, була блювота. Голод був страшний. У полі збирали ховрашків, здирали з них шкури, варили і їли. Коли почали зеленіти поля, збирали різні корінці та їли. Голод 33-го був найстрашніший в історії. Аби це ніколи не повторилося.» Петро Гаврилович Обіда

"Голод – це страшне слово. Серце терпне, коли чуєш його. Ті, хто ніколи не пережили його, ніколи не зможуть уявити, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх вис-нажених, знесилених дітей, які через голод забули як посміхатися. В 1933 році, коли вже не стало зовсім нічого їсти, померла моя 3-річна сестра. Тоді батько і брати поїхали за Харків під Бєлгород, щоб обміняти останнє «барахло», останні родинні сорочки на їжу для дітей. Коли вони поверталися з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, їх заарештували за спекуляцію, а харчі конфіскували. Дуже шкода було дітей, вигляд вони мали страшний: скелети з кінцівками, що звисали з роздутих животиків. Дай Бог, щоб ніколи не повторилися ті роки страху і смерті." Катерина Трохимівна Антоненко

Бухгалтери колгоспу «Червоне Поле» (1933 рік, с. Верхнє Плисове): Андрущенко Гаврило, Дегтяр Юхим Григорович, Рогач Олимп Семенович, Рогач Микола Семенович (фото з особистого архіву Обіди Галини Петрівни)

В період з 1930 по 1940 рік радянською владою була зруйнована церква (фундамент пізніше був забраний німцями у часи окупації). За спогадами корінної мешканки Плисового, Мірошніченко (Мухи) Мотрі Миколаївни (1924 р.н.), руйнуванням церкви займались "партійці-більшовики" з Краснопавлівки (Флор'ян) і Плисового (Миколаєнко і ще двоє інших). 22 жовтня 1930 року було заарештовано священника Цибулька (Цибулькіна) Григорія Даниловича. Відповідно до вироку від 20.01.1931 р. він був висланий до Північного краю на 3 роки[13]. Імовірно, Григорій Данилович Цибулько був батьком майбутньої Заслуженої артистки України - Євдокії Григорівни Бобровської. Ось як вона описувала те, як їхній родині вдалось пережити Голодомор у селі Плисове: "Нас врятували проскурки, які моя мати постійно робила з хліба. Після богослужінь, якщо проскурки лишались, вона збирала їх у мішечок і ховала за ікону. Коли почався голод, ми згадали про ці пісні шматочки хліба»[14]

Знаходилась церква у тому місці, де сьогодні знаходиться пам'ятник загиблим у Другій світовій війні. Після зруйнування лишався невеличкий будиночок, що у повоєнні роки був прилаштований під школу чи хату-читальню.

Згідно з картою 1937 року, приватні сільськогосподарські угіддя на той час простягались від межі із Ново-Єгорівкою й до балки на межі з Миронівкою (у Верхньому та Нижньому Плисовому налічувалось понад 450 дворів).

На той час і аж до 70-х — 80-х рр. Верхнє та Нижнє Плисове носили народні назви Кобилодзвони та Шкапці відповідно, а самі об'єднували у своєму складі низку хуторів: Галанівку, Дейківку, Трохимівку, Юхимівку, Голубівку, Филонівку (Гайдамаківку).

Іншими характерними для Плисового етнонімами стали: Холоша — нині вулиця Спортивна, Вершина — кінець вулиці ім. Моргуна сьогодні, Кубирла — Ново-Єгорівка, Макорти — правий берег річки Орільки; Євгеєва, Куряча, Солона, Ракова балки; Зайцівська гребля, місток Баранників.

11 жовтня 1941 року село було окуповане нацистською Німеччиною.

За часів Німецько-радянської війни на фронт було мобілізовано більше двохсот осіб, з них не повернулося більше ста.

Один із мешканців села — Моргун Микола Іванович у 1943 році став Героєм Радянського Союзу, форсувавши Дніпро у районі смт Лоєв (Білорусь), першим і єдиним живим зі всього свого підрозділу діставшись протилежного берега Дніпра.

Неодноразово територією села проходила лінія фронту. Зокрема, 26 січня 1942 року, під час проведення Барвінково-Лозівської операції, село було зайняте військами Червоної армії. У Плисовому базувався 699 стрілецький полк 393 стрілецької дивізії, який впродовж зими та весни у взаємодії з іншими бойовими одиницями 6 Армії Південно-Західного фронту вів наступ у західному напрямку. В березні 1942 року відбувся один із найбільш кривавих боїв на території Плисового[15]. У північній частині села (поле № 1) тоді загинуло багато червоноармійців, яких плисівці ховали просто у скотомогильнику.

За свідченнями очевидців та очевидиць воєнних дій на території села, серед мирного населення німецькі окупанти та їхні союзники (румунські, угорські військові) чинили різні види насилля. Фізичні та психологічні тортури, приниження гідності, зґвалтування тощо. Багатьох молодих молодих дівчат та хлопців забирали на примусові роботи до Німеччини.

14 вересня 1943 року Плисове було звільнене від німецьких окупантів бійцями 100-го та 101-го гвардійських стрілецьких полків 35-ї гвардійської стрілецької дивізії. При відступі німецькі окупанти спалили практично усі хати Верхнього Плисового та частину домогосподарств Нижнього Плисового. Мешканцям, що лишилися без житла, після визволення довелось жити у землянках, які їм допомагали будувати підлітки із Ново-Єгорівки.

Повоєнна розруха, необлаштованість життя спричинили нову хвилю Голодомору 1946-1947 років. На сьогоднішній день масштаби цього лихоліття не оцінені навіть приблизно. Лише з розповідей свідків тих подій (Рогач Микола Єгорович, Дейко Данило Мануїлович, Лисокобилка Володимир Самійлович, Нагла Галина Іванівна) відомо, що тодішній голод відчули абсолютна більшість родин Плисового. Як і в 1932-33 рр. виживати вдавалось дуже і дуже складно. Наприклад, родина Дейка Сидора Григоровича виживала завдяки зметкам збіжжя в коморі, де він працював комірником. Як повідомляє свідок тих тяжких часів Микола Єговорич Рогач, відбудовувати спалені та зруйновані війною будинки люди почали майже через 20 років (на початку 1960-х років), коли почали отримувати зарплати та пенсії замість трудоднів.

Після війни було прийняте рішення об'єднати потужності усіх колгоспів та створити сільськогосподарську артіль «Зоря комунізму» (1950 рік). Безпосередньо після війни головами колгоспу були жінки - Наталка Стукалка, Уляна Говтва. Згодом колгосп очолювали здебільшого немісцеві функціонери: Іван Володимирович Макалюк, Григорій Садовничий, Микола Прокопович Грузін, Олександр Сергійович Чуйко, Іван Сергійович Кулипка. Серед суто плисівських голів колгоспу був лише Василь Іванович Андрущенко. Останнім головою правління був Безверхній Микола Іванович.

Потужностями новоствореної артілі у 1961 році були: два господарські двори у Нижньому Плисовому (бригада № 1) та господарський двір у Верхньому Плисовому (бригада № 2), що мали у своєму складі тракторний парк, кузню, молочнотоварні ферми, конюшні, склади. Також були теплиці, плодово-ягідний сад, на одній з балок у південній частині села вирощували курей. Приблизно до 50-х рр. XX століття у Верхньому Плисовому (на Вершині) був вітряний млин, який належав Сухівцям. В Нижньому Плисовому також був вітряний млин, який знаходився неподалік нинішнього кладовища. Пізніше у колгоспі з'явився електричний млин, олійниця, асфальтований тік.

За різних часів колгосп займався розведенням шовкопрядів, бджільництвом, вівчарством, птахівництвом, розведенням ВРХ, коней, свиней, садівництвом, овочівництвом, рибальством. Все ж основним напрямком діяльності було рослинництво: вирощування технічних та зернових культур. Із сільським господарством у той час було важко: більше двох тисяч гектарів орної землі оброблялись здебільшого вручну жінками. Критична ситуація спостерігалась і у праці жінок на фермах. До того ж, працювати доводилось і на власній садибі, що теж становило складність: іще до початку 60-х років зерно на борошно вдома мололи жорнами, а хати топили сонячнищем, зібраним восени на полі.

Починаючи із 60-х рр., у зв'язку зі значною урбанізацією, спостерігається міграція селян до міста: населення поступово зменшується. Багато плисівців у повоєнний період емігрували з України: в Канаду, Австралію, Сполучені Штати. В цей час активізуються процеси найму на сезонні роботи мешканців західних регіонів України, деякі з них залишились на постійне місце мешкання.

Але вже починаючи із 70-х рр. спостерігається поліпшення у технічному стані колгоспу, значної ваги набирає використання пестицидів та добрив у технології вирощуваних культур, зростає кількість кваліфікованих спеціалістів, задіяних у роботі колгоспу.

Такі процеси, а також натхненна праця колгоспників, призвели до двократної перемоги у Всесоюзному соціалістичному змаганні у 1982 та 1984 рр. Колгосп «Зоря комунізму» виборов право бути володарем Трудового Знамені ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР, ВЛКСМ та ВЦСПС.

В період кінця 60-х рр. — кінця 80-х значно поліпшились умови життя в селі. У 1964 році було відкрито нову двоступеневу школу (замість двох старих — у Нижньому та Верхньому Плисовому). Функціонували дитячий садок із яслами, клуб (регулярно показували кіно), бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт із стоматологічним кабінетом, сільська рада, відділення зв'язку, гуртожиток, колгоспна їдальня. Усі об'єкти соціальної сфери матеріально забезпечувались колгоспом.

Із розпадом Радянського Союзу глибокі соціально-економічні зміни торкаються і Плисового, втім, неминучість яких була продиктована ситуацією, що склалася в останні роки існування СРСР. Із цього моменту починається відлік кризового часу для села, що у більшості своїй продовжується і дотепер.

У рамках аграрної реформи, запровадженої на початку дев'яностих, колгосп «Зоря комунізму» перетворюється на колективне сільськогосподарське підприємство (КСП «Зоря», 1992, голова правління — Микола Іванович Безверхній), а відтак, земля, що перебувала у розпорядженні колгоспу, стає власністю саме КСП, а не держави (1994).

Незважаючи на глибоку загальмованість економічної ситуації (переведення на госпрозрахунок і самофінансування, відсутність державної підтримки, кредитування тощо), «Зоря» продовжує повноцінно функціонувати: під посівами знаходяться усі орні землі, прибуток продовжують давати садок та пасіка (до кінця 90-х), активно працюють обидві молочнотоварні ферми (ВРХ, коні, свині), господарство справно сплачує податки, а його колектив усе ще налічує більше ста працівників. В умовах нестачі вільних грошових коштів, розрахунок з останніми вівся почасти на бартерних умовах: зарплатню повністю або частково сплачували сільгосппродукцією. Був час, коли зарплатню частково сплачували спиртом. Подібні схеми розрахунків практикувались і з партнерами по бізнесу: поставниками палива, споживачами сировини.

У 1996 році процес розпаювання колгоспних земель дійшов до свого логічного завершення: пайщики отримали Державні сертифікати на землю та майно колишнього колгоспу. Відтепер селяни мали змогу господарювати самостійно або створити підприємство на кшталт КСП. Відтак, створюється сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК «Зоря», голова правління — Микола Іванович Безверхній), що продовжує працювати до 2002 року.

Із 2002 року, в умовах почасти штучно створеної кризової економічної ситуації, починається процедура банкрутства «Зорі», що тривала до 2006 року.

12 листопада 2003 року помирає незмінний очільник «Зорі» — Безверхній Микола Іванович.

Зважаючи на фактичне припинення діяльності «Зорі», у 2002 році із власниками паїв укладаються договори оренди ТОВ «Промагро» строком на 5 років. Новостворене підприємство реструктуризує потужності «Зорі» виключно на діяльність у сфері вирощування зернових та технічних культур із різким обмеженням сівообороту більш-менш рентабельними культурами (соняшник, пшениця, ячмінь, кукурудза).

Із припиненням функціонування «Зорі» поглиблюються і процеси соціальної кризи: на початку двотисячних припиняють свою діяльність дитячий садок, будівля їдальні та гуртожитку віддаються на майно; десятки людей втрачають робочі місця і переорієнтовуються на ведення підсобного господарства; стрімко зростає відтік молоді до міста, результатом чого стає різке зменшення народжуваності та призупинення діяльності школи у 2011 році.

За останні сімнадцять років (2001—2018) більше, ніж удвоє зменшується кількість мешканців села. Основними причинами смертності є: онкологічні захворювання, алкоголізм та хронічні патології (артеріальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця, цукровий діабет ІІ типу тощо). Одиниці встають на шлях підприємництва — у сфері торгівлі (останнім часом функціонували чотири магазини, продуктовий кіоск) та сільгоспдіяльності (зернові, соняшник, баштанництво). Залишаються нереалізованими інші потенційні потужності для підприємництва: три ставки, яблуневий садок, до прикладу.

Від квітня 1991 року до 10 грудня 2020 року в Плисовому функціонувала осібна Плисівська сільська рада. Головами в різний час були Антоненко Микола Петрович, Федін Микола Валерійович, Антоненко Вадим Миколайович.

Сьогодні у селі мешкає до двохсот мешканців, функціонують сільська рада, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, громадська бібліотека, три магазини. Продовжує діяти система водопостачання, у 2006 році село було повністю газифіковане, більшість домогосподарств мають телефони, у багатьох — вода проведена до хати, є осібна каналізація, інтернет.