СУ-152

У самому кінці 1941 року Червона армія успішно провела декілька наступальних операцій великого масштабу. За результатами аналізу цих бойових дій радянськими командирами неодноразово висловлювалися побажання мати в своїх руках потужний і мобільний засіб вогневої підтримки наступаючих танків і піхоти[1]. З'ясувалося, що фугасна дія снаряду 76-мм танкової гармати у середніх танків Т-34 і важких КВ-1 не є достатньою проти потужних дерев'яно-земляних фортифікаційних споруд, не кажучи вже про залізобетоні довгострокові. Оскільки зимова кампанія 1941—1942 років завершилася для СРСР на оптимістичній ноті (вермахт був розбитий під Москвою, вдалося звільнити Ростов-на-Дону, захопити ряд важливих плацдармів в околиці втраченого Харкова), радянське військове керівництво планувало подальший розвиток цих успіхів. Відповідно по ходу передбачуваних наступальних дій очікувалася зустріч з довготривалими фортифікаційними спорудами супротивника і виникла необхідність в потужній машині вогневої підтримки для їх руйнування — «винищувачі ДОТів»[1]. До початку Німецько-радянської війни Червона армія отримала на озброєння таку спеціалізовану машину — важкий танк КВ-2, озброєний 152-мм гаубицею М-10. Однак випуск КВ-2 був припинений в липні 1941 року, дещо пізніше зняли з виробництва і 152-мм гаубицю М-10, а втрати вже випущених машин були такі, що до початку 1942 року вціліли лічені одиниці КВ-2. Крім того, КВ-2 володів рядом серйозних конструктивних недоліків, низькою надійністю своїх вузлів і агрегатів (особливо трансмісії) і був перевантажений — ще в Зимову війну зазначалося, що танки КВ грузнуть в глибокому снігу. У підсумку необхідність нової машини такого класу не викликала сумнівів.

Однак наприкінці 1941 року залишався не до кінця з'ясованим питання про озброєння важкої машини вогневої підтримки. Відомий радянський конструктор М. В. Курін продовжував роботи над танком КВ-9, озброєним 122-мм гаубицею під обертальній башті. По суті ця машина була полегшеним аналогом КВ-2, як за масою, так і з вогневою потужністю. Іншим напрямком робіт стало підвищення потужності вогню за рахунок установки на одній машині декількох гармат малого або середнього калібру. На початку 1942 року був випробуваний «артилерійський танк» КВ-7 з озброєнням з однієї 76-мм і двох 45-мм гармат в рамковому монтуванні в нерухомій броньовий рубці замість обертальної башти. Передбачалося, що настільки численне озброєння дозволить його гнучке використання — 45-мм гармати проти слабоброньованних цілей, 76-мм гармату — проти ворожих танків з потужною бронею, а залп з будь-якої комбінації гармат — проти особливо сильно захищених об'єктів. Але цю ідею фактично спіткав крах — стрільба залпом із гармат з різною балістикою за винятком вогню в упор виявилася вкрай неефективною — 76-мм і 45-мм снаряди мали різні дальності прямого пострілу, не кажучи вже про ведення вогню на перевищуючі їх дистанції. Також внаслідок розташування 45-мм гармат не на осі обертання всієї строєної установки при пострілі з будь-якої з них виникав повертаючий момент сили, який збивав наведення всіх гармат. Другий варіант КВ-7 був озброєний двома 76-мм гарматами, що дозволило усунути перший недолік, але збиття наводки в момент при пострілі все одно залишився. Велику перспективу мав КВ-9, однак у порівнянні з танком-базою КВ-1 він був масивніше, а отже його двигун і трансмісія були сильніше навантажені. Якість виготовлення вузлів трансмісії КВ до початку 1942 року впало настільки, що саме через побоювання її поломок на перевантаженому КВ-9 цей проект був закритий. Але ідея такого танка не померла — зокрема, дослідний танк ІС № 2 або Об'єкт 234 озброювався баштою, прямо запозиченою від КВ-9.

У підсумку цих робіт визначився напрямок розвитку важкої машини вогневої підтримки — установка єдиного великокаліберної гармати в нерухомій броньовий рубці, щоб за рахунок цього забезпечити економію маси для прийнятного часу напрацювання на відмову двигуна і вузлів трансмісії. 14 — 15 квітня 1942 року відбувся пленум артилерійського комітету, на якому обговорювалися і питання відносно проектування і спорудження «винищувача ДОТів». Відразу ж після пленуму відомий радянський конструктор С. О. Гінзбург, був у той момент начальником бюро самохідної артилерії, направив в Державний комітет оборони (ДКО) лист про можливість швидкого створення важкоброньованої штурмової САУ на базі КВ-1 з озброєнням її 152-мм гаубицею-гарматою МЛ-20. Однак бюро самохідної артилерії в той час не могло виконати проект такої машини, оскільки воно займалося створенням шасі САУ з використанням вузлів і агрегатів легких танків. У підсумку цю роботу доручили спільно Уральський завод важкого машинобудування (УЗВМ, Уралмаш) в Свердловську і Челябінському Кіровському заводу (ЧКЗ). Конструктори Г. М. Рибін та К. М. Ільїн розробили ескізний проект У-18 установки гаубиці-гармати МЛ-20, але швидкого його доведення і втілення в металі не відбулося [2].

Причиною стала реальність літа 1942 року, яка виявилася іншою, ніж планувало радянських вище військове керівництво. Наступ Червоної армії в районі Барвінківського виступу, що успішно почався, скінчився катастрофою — 6-та армія вермахту під командуванням Фрідріха Паулюса успішно оточила і знищила ядро армій Південно-Західного і Південного фронтів, а потім потужним ударом в межиріччя Дону і Волги вийшла до Сталінграду і вивела з ладу всі що були там підприємства військово-промислового комплексу СРСР. Тому влітку і ранньої осені 1942 року всі офіційні роботи на УЗВМ і ЧКЗ по «винищувачам ДОТів» й самохідній артилерії взагалі або призупиняються, або істотно сповільнюються — внаслідок втрати Сталінградського тракторного заводу і заводу № 264 в Сарепта виникла серйозна загроза провалу у випуску танків Т-34, Т-60 та Т-70. Щоб цього уникнути, було прийнято рішення про розгортання на УЗВМ і ЧКЗ випуску середнього танка Т-34, всі наявні кадри були кинуті на освоєння його серійного виробництва. У цій обстановці розвиток важкої штурмової самохідної артилерійської установки тривав тільки на рівні ескізних проробок. Зокрема, на УЗВМ паралельно з У-18 велися роботи по замовленню Головного артилерійського управління над проектом У-19 203-мм САУ, однак така машина виявилася надмірно переобтяженою.[2] Ряд інших конструкторських колективів теж в цей період представили свої дослідження по темі, наприклад, в цьому напрямі вів роботу науково-дослідний відділ Військової академії моторизації та механізації імені Сталіна[1]. Але в металі в той період нічого не реалізовувалося — після освоєння серійного випуску Т-34 на Уралмаші його конструкторські кадри в жовтні — листопаді 1942 року були зайняті роботою над майбутньою САУ СУ-122, а ЧКЗ все ще освоював серійний випуск Т-34, продовжуючи свої роботи з удосконалення важких танків.

Безпосереднім стимулом до відновлення робіт по «винищувачам ДОТів» стала знову змінена обстановка на фронті. 19 листопада 1942 року Червона армія перейшла в контрнаступ під Сталінградом (Операція «Уран»). Під час неї радянським військам доводилось долати укріплення супротивника (частина з них була захоплена німцями та їхніми союзниками ще під час літніх боїв, зустрічаються також згадки і про залишки фортифікаційних споруд часів Громадянської війни). У самому Сталінграді оборона противника також включала в себе добре укріплені міські будівлі, важко руйновані вогнем гармат малих і середніх калібрів. Безпосередня підтримка наступаючих частин артилерією і бойовими інженерами зіграла чималу роль в успіху як операції «Уран», так і наступних операцій на завершальних етапах Сталінградської битви. Однак всі вогневі засоби ствольної артилерії в той час були буксируваними і їх мобільність сильно обмежувалася відсутністю розвиненої мережі доріг, наявністю глибокого снігового покриву і малим числом доступних тягачів. Буксирувані гармати, їх тягачі та упряжні коні на марші були сильно вразливі до будь-якого виду атаки противника. Були випадки, коли гармати переміщалися тільки силами своїх розрахунків, оскільки в зимових умовах коні швидко виснажувалися. Дійсність ще раз показала, що Червоній армії вкрай необхідна мобільна важка артилерія як для безпосередньої підтримки танків і піхоти, так і для стрільби з закритих позицій.

Такий стан справ не задовольняв радянське військове керівництво. Для прискорення створення важкої САУ з 152-мм стволом в конструкторському бюро ЧКЗ була організована спеціальна група, куди наказом № 764 по Народному комісаріату танкової промисловості (НКТП) з УЗВМ були переведені конструктори та інженери М. В. Курін, Г. М. Рибін, К. Н. Ільїн і В. О. Вишняков.[2] Всі вони вже мали досвід по швидкому створенню іншої самохідно-артилерійської установки, СУ-122. Постанова ДКО № 2692 від 4 січня 1943 наказувало НКТП і Народному комісаріату озброєнь (НКО) в особі ЧКЗ і дослідного заводу № 100 зі сторони першого і заводів № 9 і 172 з боку другого за 25 днів закінчити проектування важкої 152-мм САУ, побудувати її дослідний зразок і передати його для випробувань. На той момент детально розглядалися три альтернативи: У-18, проекти Льва Сергійовича Троянова і Жозефа Яковича Котіна. Петров Федір Федорович, конструктор основного озброєння майбутньої машини — гаубиці-гармати МЛ-20, наполягав на її модернізації[1]. Однак дуже короткий термін, відпущений на виконання завдання, природним чином змусив конструкторів зупинитися на варіанті з найменшим числом переробок танкової бази та гармати. Таким вимогам задовольняв проект Ж. Я. Котіна і саме він був прийнятий до реалізації.[2]

17 січня 1943 року був виготовлений макет майбутньої самохідки, який отримав схвалення згори. Машина в діловому листуванні і документах НКТП отримала позначення КВ-14 або СУ-14 (не плутати з довоєнною важкою САУ конструкції П. М. Сячінтова на базі вузлів і агрегатів танків Т-28 та Т-35). 19 січня на ходовій частині КВ-1с приступили до монтажу отриманих із заводу № 200 напівфабрикатів броньової рубки, до ранку 23 січня для завершення в цілому робіт над цим прототипом не вистачало тільки гармати. Його доставили пізно ввечері, причому воно не підходило під амбразуру в броньовий масці, тому всю ніч йшли необхідні роботи з його встановлення в САУ. Ця гармата дещо відрізнялося від серійних гаубиць-гармат МЛ-20 — у неї всі маховики управління був перенесені на ліву сторону ствола для більшої зручності роботи навідника в стиснутому бойовому відділенні машини. Дулова швидкість і інші зовнішні балістичні дані залишилися незмінними у порівнянні з базовим варіантом. Наступним ранком машина, що отримала позначення Об'єкт 236, самостійно відправилася на Чебаркульскій полігон, де успішно витримала заводські і згодом державні випробування. 9 лютого 1943 ДКО постановою № 2859 прийняв нову САУ на озброєння Червоної армії під назвою СУ-152.[2]

На відміну від легких СУ-76 і середніх СУ-122, швидко запущених у серію і вже в лютому 1943 року взяли участь у своєму першому бою, організація виробництва СУ-152 на ЧКЗ йшла повільно. Завод був завантажений одночасним виготовленням як важкого танка КВ-1с, так і середнього Т-34, багато часу і персоналу вимагала підготовка до планувався перехід на випуск нової моделі важкого танка. Тому темпи освоєння СУ-152 в серії були не настільки високими, як у інших моделей радянських САУ того періоду. Березень 1943 пішов на технологічну складову виробничого процесу, до кінця цього місяця в планову роботу було здано понад 80 % необхідних пристосувань і інструментів. У квітні виробництво почало набирати обертів, в травні матеріальна частина для першого важкого самохідно-артилерійського полку (12 машин) була здана замовникові.[2]

Знаходження в серійному виробництві СУ-152 не було довгим. Вже наприкінці 1942 року стало ясно, що базовий танк КВ-1с для цієї самохідки не відповідає зрослим вимогам до важкого танка прориву, активно велися роботи по створенню нової машини, прототип якої Об'єкт 237 був побудований і випробуваний в липні — серпні 1943 року. 4 вересня 1943 постановою ДКО № 4043сс він був прийнятий на озброєння Червоної армії як ІС-85 (трохи пізніше його стали паралельно іменувати ІС-1) і виробництво КВ-1с було остаточно завершено. Однак розгорнути серійний випуск ІС-85 та 152-мм важкої САУ на його базі у вересні 1943 року не вдалося, тому було прийнято тимчасове рішення про встановлення башти від ІС-85 на шасі КВ-1с (так вийшов танк КВ-85) і продовженні виробництва СУ-152. Але вже до кінця жовтня 1943 роботи з переведення 152-мм САУ на нову базу в цілому були успішно завершені, а 6 листопада був наказ про припинення випуску СУ-152.[2] Але оскільки серійне виробництво являє собою досить інерційний процес, збірка вже вироблених корпусів СУ-152 продовжувалася ще в грудні 1943 року, а останні три машини були здані в січні 1944 року. Всього ЧКЗ побудував 671 САУ СУ-152.[2]

Планована заміна важкого танка КВ-1с перспективним танком прориву ІС-85, зажадала і перекладу СУ-152 на перспективну базу. Але цим роботи над вдосконаленням САУ не обмежувалися. Ще до бойового дебюту СУ-152 у неї було виявлено ряд серйозних недоліків. У цьому зв'язку, 25 травня 1943 розпорядженням по заводу № 100 конструкторська група самохідної артилерії приступила до модернізації машини. Групу очолював Г. М. Москвін, і відряджений до неї М. В. Курін, який мав великий досвід у створенні самохідних артилерійських установок. Спільно із замовником були вироблені розширені тактико-технічні вимоги на модернізований зразок важкої САУ, яка на той момент в документах позначалася як СУ-152-М. Згідно з першоджерелами вони включали в себе наступне:

Розробка важкого самоходу СУ-152-М ведеться на заміну самоходу КВ-14.

1) для самоходу використовувати шасі і МТО танка «Об'єкт 237»;

2) основне озброєння зберегти, а саме 152-мм самохідну гармату МЛ-20С зр. 1942 р., яка має внутрішню балістику гаубиці-гармати зазначеного калібру зр. 37 р.;

3) необхідно доповнити гарматне озброєння важкого самоходу оборонним кулеметом кругового обстрілу калібру 7,62-мм або зенітним кулеметом калібру 12,7-мм;

4) збільшити товщину броні лобового листа корпусу до 90—100 мм;

5) оглядовість збільшити застосуванням декількох оглядових приладів типу Mk-IV на поворотному пристрої;

6) поліпшити вентиляцію бойового відділення введенням додаткового вентилятора або передбачити продувку ствола гармати після пострілу…[2]

Завершення проекту планувалося до 1 липня 1943 року, але група впоралася із завданням раніше терміну, в кінці липня було розпочато будівництво дослідного зразка, під назвою ІС-152.
Проте надалі наступає неясність — нові танки ІС-85, КВ-85 і САУ ІС-152 були показані в Кремлі керівництву країни на чолі з Й. В. Сталіним, однак в мемуарах учасників подій та розташованих архівних документах відсутні точна дата цього огляду і точний список присутніх. Називається день 31 липня 1943 року, але згідно з документами ЧКЗ тоді танки КВ-85 та ІС-85 знаходилися на випробуваннях. Історик М. М. Свірін передбачає проведення показу 31 серпня,[2] а група авторів численних публікацій на бронетанкову тематику під керівництвом полковника І. Г. Желтова — 8 вересня[3]. Також не ясно, яка САУ показувалася керівництву. Передбачається, що це була дослідна САУ ІС-152, але існує фотографія, на якій зображений Й. В. Сталін у Кремлі на самохідці, зовні ідентичній з СУ-152[4]. Можливо, що керівництву показувався модернізований зразок СУ-152, на якому були випробувані удосконалення, передбачувані до впровадження на ІС-152.

Так чи інакше, але згаданою вище постановою ДКО № 4043сс від 4 вересня 1943 саме САУ ІС-152 приймалася на озброєння поряд з КВ-85 та ІС-85, але по документах ЧКЗ вона виявився значно дорожче серійної СУ-152. Протягом вересня — жовтень 1943 року проводилося вдосконалення конструкції САУ ІС-152, був побудований другий дослідний зразок: Об'єкт 241 на базі танка ІС, який за вартістю виявився порівнянним з серійною СУ-152. Він був прийнятий до серійного виробництва 6 листопада 1943 як ІСУ-152 і вже в січні 1944 року повністю замінив СУ-152 на складальних лініях ЧКЗ.[2]

Броньовий корпус і рубка самохідної установки зварювалися з катаних броньових плит товщиною 75, 60, 30 і 20 мм. Броньовий захист диференційований, протиснарядний. Броньові плити рубки встановлювалися під раціональними кутами нахилу. Для зручності технічного обслуговування надмоторні броньові плити, а також дах рубки були виконані знімними. У корпусі було прорізана досить велика кількість лючків і отворів для завантаження боєкомплекту, стрільби з особистої зброї, установки торсіонів підвіски, антенного вводу, горловин паливних баків, оглядових приладів і прицілів, зливу палива і масла. Ряд з них закривався броньовими кришками, пробками або козирками. Для забезпечення доступу до вузлів і агрегатів двигуна на даху моторного відділення був великий прямокутний люк з виштамповкою і отвором для заливки води в систему охолодження силової установки. У броньовий плиті над трансмісійним відділенням розташовувалися ще два круглих люка з відкидними кришками на петлях. Вони призначалися для доступу до механізмів трансмісії.

Екіпаж повністю розташовувався в броньовий рубці, яка об'єднувала бойове відділення та відділення управління. Від моторного відділення рубка відокремлювалася перегородкою, в якій знаходилися шибери, необхідні для вентиляції бойового відділення. При відкритих шиберах працюючий двигун створював тягу повітря, потрібну для оновлення повітря в жилому просторі машини. Для посадки-висадки екіпажу призначалися правий круглий одностулковий люк на даху рубки і прямокутний двостулковий люк на стику дахової і задньої бронеплит рубки. Круглий люк ліворуч від гармати не призначався для посадки-виходу екіпажу, він був потрібний для виведення назовні подовжувача панорамного прицілу; але в екстреній ситуації він міг використовуватися і для евакуації екіпажу. Ще один аварійний люк для покидання машини розташовувався в днищі, ззаду сидіння механіка-водія. Основне озброєння — 152-мм гаубиця-гармата МЛ-20С — монтувалася в установці рамного типу праворуч від осьової лінії машини на лобовій бронеплиті рубки. Противідкатні пристрої гармати захищалися нерухомим литим броньовим кожухом і рухомою литою сферичною бронемаскою, яка також виконувала функції врівноважуючого елементу.

До броньової рубки і корпусу приварювалися поручні для танкового десанту, а також бонки і кронштейни для кріплення додаткових паливних баків і деяких елементів набору запасних частин, інвентарю і приладь до машини. Інші його компоненти укладалися на надгусеничних полицях або в бойовому відділенні самохідки[5].

152-мм гаубиця-гармата МЛ-20С в музеї ВАТ «Мотовіліхінські заводі» в Пермі

Основним озброєнням СУ-152 була модифікація МЛ-20С нарізна 152-мм гаубиці-гармати зр. 1937 р. (МЛ-20). Відмінності між хитними частинами самохідного і буксируваного варіантів обумовлювалися необхідністю забезпечення зручності роботи заряджаючого і навідника в стиснутому бойовому відділенні самохідки. Зокрема, маховики горизонтальної та вертикальної наводки у МЛ-20С розташовувалися зліва від ствола (тоді як у МЛ-20 — по обидві сторони) і самохідний варіант гармати додатково оснащувався зарядним лотком. Гармата встановлювалося в карданному монтуванні рамного типу, дозволені кути піднесення від −5 до +18° і сектор горизонтального обстрілу в 12°. Гаубиця-гармата МЛ-20С мала ствол довжиною 29 калібрів, дальність стрільби прямою наводкою досягала 3,8 км, максимально можлива — близько 13 км. Обидва поворотних механізми гармати ручні, секторного типу з маховиками зліва від ствола, обслуговувалися навідником САУ. Спуск гаубиці-гармати механічний ручний[5].

Боєкомплект гармати становив 20 пострілів роздільно-гільзового заряджання. Снаряди і метальні заряди в гільзах укладалися вздовж бортів і задньої стінки бойового відділення самохідки. Скорострільність гармати — 1—2 постріли в хвилину. До складу боєкомплекту могли входити практично всі 152-мм гарматні і гаубичні снаряди, але на практиці використовувалося тільки обмежена їх підмножина[5]:

Номенклатура метальних зарядів також була істотно зменшена — вона включала в себе спеціальний заряд Ж-545Б під бронебійний снаряд, повні і зменшені заряди «нового зразка» (Ж-545, ЖН-545, Ж-545У, ЖН-545У) і «старого зразка» (Ж-544, ЖН-544, ЖН-544У) під інші типи снарядів.

Для самооборони екіпаж забезпечувався двома пістолет-кулеметами ППШ-41 з 18 дисками (1278 патронів) і 25 ручними гранатами Ф-1. Пізніше боєкомплект до пістолет-кулеметів збільшили до 22 дисків (1562 патрона). У ряді випадків до цього озброєння додавався пістолет для стрільби сигнальними ракетами.[5]

Також для СУ-152 була розроблена турельна установка зенітного великокаліберного 12,7-мм кулемет ДШК з коліматорним прицілом К-8Т на правому круглому люку командира машини. Боєкомплект до ДШК становив 250 патронів. На заводі на нові випущені самохідки цей кулемет не встановлювався, але є згадки про те, що невелике число СУ-152 отримали установку ДШК в ході капітального ремонту в 1944—1945 рр.

СУ-152 оснащувалася чотиритактним V-подібним 12-циліндровим дизельним двигуном рідинного охолодження В-2К потужністю 600 к. с. (441 кВт). Пуск двигуна забезпечувався стартером СТ-700 потужністю 11 кВт (15 к.с.) або стисненим повітрям з двох резервуарів ємністю 5 л. у бойовому відділенні машини. СУ-152 мала щільну компоновку, при якій основні паливні баки об'ємом 600—615 л розташовувалися і в бойовому, і в моторно-трансмісійному відділенні. Також СУ-152 комплектувалися чотирма зовнішніми додатковими циліндричними паливними баками, по два вздовж бортів моторно-трансмісійного відділення і не пов'язаними з паливною системою двигуна. Кожен з них мав ємність на 90 л палива. Запасу палива у внутрішніх баках вистачало на 330 км ходу по шосе[5].

Самохідно-артилерійська установка СУ-152 оснащувалася механічною трансмісією, до складу якої входили:

• Багатодисковий головний фрикціон сухого тертя «сталі по феродо»;
• Чотириступінчаста коробка передач з демультиплікатором (8 передач вперед і 2 назад);
• Два багатодискових бортових фрикціони з тертям «сталь по сталі» і плаваючими стрічковими накладками з феродо;
• Два бортових планетарних редуктори.

Всі приводи керування трансмісією — механічні, механік-водій керував поворотом і гальмуванням САУ двома важелями під обидві руки по обидва боки свого робочого місця[5].

Ходова частина СУ-152 була ідентична базовому танку КВ-1с. Підвіска машини — індивідуальна торсіонна для кожного з 6 суцільнолитих двосхилих опорних котків малого діаметра (600 мм) по кожному борту. Навпроти кожного опорного котка до бронекорпусу приварювалися обмежувачі ходу балансирів підвіски. Тягові колеса зі знімними зубчастими вінцями цівкового зачеплення розташовувалися позаду, а лінивці з гвинтовим механізмом натягу гусениці — спереду. Верхня гілка гусениці підтримувалася трьома малими суцільнолитими підтримуючими котками по кожному борту. Кожна гусениця складалася з 86—90 одногребневих траків шириною 608 мм[5].

Самохідно-артилерійська установка оснащувалася стандартним для радянської бронетехніки тетрахлорним переносним вогнегасником. Гасіння пожежі в машині потрібно було виконувати в протигазах — при попаданні тетрахлориду вуглецю на гарячі поверхні відбувалася хімічна реакція часткового заміщення хлору атмосферним киснем з утворенням фосгену — сильнодіючої отруйної речовини задушливої дії[5].

СУ-152 мала досить велику кількість засобів спостереження за полем бою. На даху бойового відділення встановлювалися три призмових оглядових прилади із захисними броньовими кришками, ще два таких прилади ставилася на лівому круглому люку і верхній стулці прямокутного двостулкового люка. Робоче місце командира машини оснащувалося перископом ПТК-4. Механік-водій у бою вів спостереження через оглядовий прилад із триплексом, який захищався броньовою заслінкою. Цей оглядовий прилад встановлювався в броньованому люку-пробці на лобовій бронеплиті зліва від гармати. У спокійній обстановці цей люк-пробка міг бути висунутий вперед, забезпечуючи механіку-водію більш зручний безпосередній огляд з його робочого місця.

Для ведення вогню СУ-152 оснащувалася двома гарматними прицілами — телескопічним СТ-10 для стрільби прямою наводкою і панорамою Герца для стрільби з закритих позицій. Телескопічний приціл СТ-10 був градуйований на прицільну стрільбу на відстані до 900 м. Однак дальність пострілу гаубиці-гармати МЛ-20С становила до 13 км, і для стрільби на відстань понад 900 м (як прямою наводкою, так і з закритих позицій) навідникові доводилося використовувати другий, панорамний приціл. Для забезпечення огляду через верхній лівий круглий люк у даху рубки панорамний приціл комплектувався спеціальним подовжувачем. Для забезпечення можливості вогню в темний час доби шкали прицілів мали прилади підсвічування[5].

Електропроводка в самохідки СУ-152 була однопровідною, другим проводом служив бронекорпус машини. Виняток становило коло аварійного освітлення, яке була двопровідне. Джерелами електроенергії (робоча напруга 24 В) були генератор ГТ-4563А з реле-регулятором РРА-24 потужністю 1 кВт і чотири послідовно з'єднані акумуляторні батареї марки 6-СТЕ-128 або 6-СТЕ-144 загальною ємністю 256 або 288 А·год відповідно. Споживачі електроенергії включали в себе:

• Зовнішнє та внутрішнє освітлення машини, прилади підсвічування прицілів і шкал вимірювальних приладів;
• Зовнішній звуковий сигнал;
• Контрольно-вимірювальні прилади (амперметр і вольтметр);
• Засоби зв'язку — радіостанція та танковий переговорний пристрій;
• Електрика моторної групи — стартер СТ-700, пускове реле РС-371 або РС-400 і т. д.[5]

Засоби зв'язку включали в себе радіостанцію 9Р (або 10Р, 10РК-26) та переговорний пристрій ТПУ-4-Біс на 4 абонента[5].

Радіостанції типів 9Р, 10Р або 10РК представляли собою комплект із передавача, приймача і умформерів (одноякорних мотор-генераторів) для їх живлення, що приєднуються до бортової електромережі напругою 24 В.

Радіостанція 9Р була симплексною ламповою короткохвильовою радіостанцією вихідною потужністю 20 Вт, що працює на передачу в діапазоні частот від 4 до 5,625 МГц (відповідно довжини хвиль від 53,3 до 75 м), а на прийом — від 3,75 до 6 МГц (довжини хвиль від 50 до 80 м). Різний діапазон передавача і приймача пояснювався тією обставиною, що для двостороннього зв'язку «САУ — САУ» призначався діапазон 4—5,625 МГц, а розширений діапазон приймача використовувався для однобічного зв'язку «штаб — САУ». На стоянці дальність зв'язку в телефонному режимі (голосовий, амплітудна модуляція несучої) при відсутності перешкод досягала 15—25 км, в русі вона незначно зменшувалася. Телеграфний режим передачі інформації у радіостанції 9Р відсутній.

10Р являла собою симплексну лампову короткохвильову радіостанцію, яка працює в діапазоні частот від 3,75 до 6 МГц. На стоянці дальність зв'язку в телефонному режимі була аналогічна радіостанції 9Р, але на відміну від неї велику дальність зв'язку можна було отримати в телеграфному режимі, коли інформація передавалася телеграфним ключем азбукою Морзе чи іншою дискретною системою кодування. Стабілізація частоти здійснювалася знімним кварцовим резонатором, плавне підстроювання частоти відсутнє. 10Р дозволяла вести зв'язок на двох фіксованих частотах, для їх зміни використовувався інший кварцовий резонатор з 15 пар в комплекті радіостанції.

Радіостанція 10РК була технологічним поліпшенням попередньої моделі 10Р, вона стала простіше і дешевше у виробництві. У цієї моделі з'явилася можливість плавного вибору робочої частоти, число кварцових резонаторів було зменшено до 16. Характеристики по дальності зв'язку значних змін не зазнали[8].

Танковий переговорний пристрій ТПУ-4-Біс дозволяв вести переговори між членами екіпажу танку навіть в сильно "зашумленной" обстановці і підключати шоломофонну гарнітуру (головні телефони і ларингофони) до радіостанції для зовнішнього зв'язку.