СУ-122

У міжвоєнний час радянські військові теоретики інтенсивно працювали над проблемою оснащення Робітничо-селянської Червоної армії самохідною артилерією. У числі запропонованих до реалізації ідей була і безбаштова, повністю броньована бойова машина, призначена для безпосередньої вогневої підтримки піхоти і танків на полі бою. На початку 1930-х років через слабкість власної конструкторської школи та матеріально-технічної бази проект такої машини був замовлений в Німеччині фірмі «Даймлер-Бенц». Підрядник в обумовлені угодою строки та ціну не вклався, запропонувавши свої напрацювання в середині 1932 року і зажадавши потрійну вартість щодо її первісного значення. Проект був відхилений радянською стороною, але через якийсь час ідея виявилася «до місця» в Третьому рейху[1].

У ході Другої світової війни до часу вторгнення у Францію в дослідну експлуатацію в вермахт поступили так звані "штурмові гармати "(нім. Sturmgeschütz) на базі середнього танка PzKpfw III, які повністю відповідали по конструкції і застосуванню викладеної вище ідеї. Нові САУ отримали військове позначення StuG III, і їх бойовий дебют виявився досить успішним, вони міцно зайняли своє місце в вермахті. Цей успіх не залишився непоміченим в СРСР, і наприкінці 1940 — на початку 1941 року знову було піднято питання про створення їх аналога.[2] Однак на той момент серед радянських військових теоретиків ще не було остаточно вирішено, який вигляд повинна мати бойова машина безпосередньої підтримки піхоти і танків — безбаштовою САУ, як StuG III, або більш звичного для СРСР «артилерійського танка» по типу серійних БТ-7А. Початок Німецько-радянської війни поклав край цим попередніми ідеям.

Штурмова гармата Sturmgeschütz III ранніх модифікацій

За результатами аналізу першого півріччя бойових дій радянськими фахівцями знову була відзначена ефективність німецьких штурмових гармат[3], 14 — 15 квітня 1942 року відбувся пленум артилерійського комітету, на якому обговорювалося, в тому числі, і питання про створення власного безбаштового «штурмового танка». Але в набагато більшій мірі на його розвиток вплинули інші причини. За 1941 рік танкові війська РСЧА понесли катастрофічні втрати в матеріальній частині, а швидке просування вермахту вглиб території СРСР призвело до захоплення частини радянських сировинних баз і виробничих потужностей. Ряд підприємств оборонної промисловості було успішно евакуйовано, але в умовах розгортання виробництва на нових місцях і зруйнованих зв'язків із суміжниками очікувати швидкого збільшення випуску танків не доводилося. А оскільки для них це було найбільш пріоритетною вимогою Державного комітету оборони (ДКО), одним з найважливіших шляхів його виконання було спрощення і здешевлення конструкції танків що випускаються. Саме з цієї причини на УЗВМ після пленуму конструктори М. В. Курін і Г. Ф. Ксюнін розробили проект безбаштового штурмового танка У-33 з повним збереженням ходової частини Т-34 та озброєнням у вигляді 76-мм дивізійної гармати ЗІС-22 (варіант гармати Ф-22УСВ випуску воєнного часу) на тумбової установці. За рахунок відмови від башти вдалося на 27 % знизити трудомісткість виготовлення, а отриманий резерв по масі порядку 1,8-2,1 тонни можна було використовувати для посилення лобового бронювання до товщини 75 мм і більше. Проект отримав високу оцінку, але залишився нереалізованим в металі через велику зайнятість УЗВМ завданням з освоєння серійного випуску Т-34.[4]

Дещо пізніше, влітку 1942 року, конструктори УЗВМ повернулися до цієї теми, запропонувавши в серпні технічному відділу Народного комісаріату танкової промисловості (НКТП) проект У-34 безбаштового танка з озброєнням з танкової гармати Ф-34 — такої ж, що і у початкового варіанту Т-34. В той же час проект У-33 був доопрацьований М. В. Куріним з метою встановлення в машину 122-мм гаубиці зр. 1938 М-30, однак знову через зайнятість УЗВМ серійним виробництвом «тридцятьчетвірок» подальші роботи з У-34 були припинені, а матеріали по У-33 з гаубицею М-30 передали на артилерійський завод № 9 для доопрацювання.[4]

19 жовтня 1942 року ДКО зобов'язав постановою № 2429сс УЗВМ і завод № 592 терміново розробити броньовану 122-мм самохідну гаубицю для придушення вогневих точок і боротьби з танками противника. У той же день перші серійні танки Т-34 покинули складальні лінії УЗВМ і з'явилася можливість сконцентрувати на цьому завданні значні інженерно-конструкторські сили. Наказом № 721 по НКТП на УЗВМ створювалася особлива конструкторська група під керівництвом Л. І. Горлицького. До її складу увійшли М. В. Курін, Г. Ф. Ксюнін, О. Д. Неклюдов, К. М. Ільїн, І. С. Сазанов, І. І. Еммануїлов. Приватне курирування цієї роботи здійснював заступник народного комісара танкової промисловості і відомий конструктор радянської бронетехніки Ж. Я. Котін. На підставі уточненого проекту У-34 та матеріалів, отриманих із заводу № 9, особлива конструкторська група розробила і вже до 29 жовтня представила новий проект У-35 для міжвідомчої комісії Головного артилерійського управління (ГАУ) і НКТП.[5]

Другим варіантом для розгляду міжвідомчою комісією став схожий проект заводу № 9, тому рішення про запуск того або іншого кандидата в серійне виробництво визначалося тільки кількістю необхідних доопрацювань і технологічністю в цілому. У підсумку перевага була віддана У-35 і на споруду дослідного зразка з урахуванням усіх висловлених зауважень було відпущено всього лише 20 днів, 25 листопада прототип вже повинен був приступити до державних випробувань. Л. І. Горлицький так описує обстановку і атмосферу під час виконання цієї роботи:

Ми всі тоді жили в своєму КБ. Креслення на деякі вузли та деталі робили вже після їх готовності, а робітники в цехах працювали за ескізами. Але я не пам'ятаю, щоб хтось скаржився на їх якість … Зрозуміло, що у нас не було ніякого оснащення і пристосувань, все придумували на місці, в перспективу. А перший зразок робили з великою кількістю пригоночних робіт …[6]

Тому почати заводські випробування довелося не 25 листопада, як планувалося, а 30-го. Прототип У-35 виконав 50-км пробіг і з його гармати зробили 20 пострілів. Практично відразу ж по ходу тестування розкрився ряд серйозних конструктивних недоліків машини. Кріплення пристрою досилання і пристрій фіксації гармати в похідному положенні виявилися ненадійними, а вентиляція бойового відділення — поганою, при поворотах ствола «до упору» вправо-вліво між захисною маскою і броньовим корпусом утворювалися щілини. До того ж кути наведення гармати, особливо по вертикалі, не відповідали початковим вимогам. Частину недоліків усунули відразу ж, встановивши баштовий вентилятор від танка Т-34 і збільшивши сектор горизонтального обстрілу, інші вимагали більш серйозних заходів.[6]

Державні випробування У-35 проходили на Гороховецькому артилерійському полігоні з 5 по 19 грудня 1942 спільно з розробкою заводу № 592 — САУ на базі трофейного німецького танка PzKpfw III під назвою СУ-122/Т-3. Випробування показали, що У-35 мав переваги в бронюванні, прохідності, а також загальну меншу висоту машини, але поступався конкуренту в скорострільності і по величині максимального кута піднесення гармати. Крім того, трофейна танкова база істотно обмежувала можливий обсяг випуску таких машин в майбутньому. Тому з двох можливих альтернатив державна комісія вибрала для серійного виробництва саме установку У-35, прийнявши її на озброєння РККА під індексом СУ-122, але при цьому склавши список з 48 необхідних доробок її конструкції. Однак, зважаючи крайньої необхідності цих машин на фронті, УЗВМ було дозволено поставити першу серію СУ-122 «як є», без усунення зазначених недоліків. Але ще до кінця 1942 року колектив заводу зумів ліквідувати більшість з них. Тільки передсерійна партія СУ-122 з 10 машин мала «ламану» лобову частину, недостатні розміри маски гармати і не оснащувалася вентилятором і броньовим прикриттям артилерійського панорамного прицілу. У серійних СУ-122, які зійшли з конвеєра УЗВМ в січні 1943 року, лобова бронеплита стала суцільною, для них були введені нова маска, виключала попадання куль і осколків в щілини при повороті ствола, збільшені за обсягом паливні баки, а також ряд інших удосконалень.[7]

Після запуску СУ-122 у серійне виробництво на УЗВМ розгорнулася робота як по вдосконаленню конструкції САУ, так і щодо підвищення якості відвантажуваних у війська машин. Керівником був Л. І. Горлицький, до цього процесу підключилися завод двигунів № 76 та колишня філія УЗВМ, що стала окремим заводом № 50. Колективу УЗВМ вдалося домогтися значних успіхів: до травня 1943 року трудовитрати на випуск однієї самохідно-артилерійської установки були знижені на 10 % щодо рівня січня 1943 року, а її комерційна ціна зменшилася на 15 000 рублів. Підвищення якості комплектуючих і збірки машини дозволило збільшити гарантійний пробіг з 1000 до 1600 км. У той же час, на рівні ДКО було прийнято рішення спеціалізувати УЗВМ на випуску та розробці самохідно-артилерійських установок і звільнити його від серійного виробництва Т-34. Вивільнені за рахунок цього виробничі потужності і персонал були спрямовані на інтенсифікацію всіх етапів виробництва СУ-122 і вже до травня 1943 року впевнено виконувалися плани з випуску самохідок, а керівництво рапортувало про готовність з їх перевиконання. За проявлені при розробці та освоєнні серійного виробництва СУ-122 інженерно-конструкторські та організаційні якості Л. І. Горлицький і М. В. Курін були удостоєні орденів Червоної Зірки і Сталінської премії II ступеня.[8]

Але головні недоліки СУ-122, які були викликані її нагальною розробкою, усунути не вдалося. Більшість з них були наслідком монтажу всієї хитної частини польової гаубиці М-30 в самохідку на тумбової установці. Таке конструктивне рішення дозволило практично без змін використовувати вже готовий запас гармат і швидко організувати серійний випуск, але перші ж бої нових машин виявили значні негативні наслідки:

• Верхній станок і тумба гармати займали багато місця в бойовому відділенні, яке через це стало тісним і швидко заповнювався пороховими газами при стрільбі.
• Великий відкат гармати ще більш збільшував тісноту бойового відділення.
• Габаритні противідкатні пристрої гаубиці виступали сильно вперед по ходу машини, погіршуючи огляд з місця механіка-водія, не дозволяли використовувати лобовий люк для його посадки-висадки. Складне за формою і конструкцією важке бронювання збільшувало навантаження на передні опорні котки САУ.

До цього додалися ще й проблеми технологічного плану: перед установкою в машину верхній верстат гаубиці все одно піддавався переробкам, причому з великою кількістю підгоночних операцій.[9]

Тому ще в січні 1943 року конструкторське бюро УЗВМ приступило до ескізного проектування кардинально поліпшеного варіанта СУ-122. На відміну від серійних машин, які озброювалися по суті польовою, хоча і доопрацьованою, артилерійською системою, нова версія самохідки повинна була мати вже спеціалізовану для установки в неї гаубицю. Провідний конструктор М. В. Курін вирішив використовувати в цій якості танкову штурмову гармату У-11, ідентичну з балістики гаубиці М-30 і призначену для установки в дослідний танк КВ-9. Довжина відкату в У-11 була всього лише 600 мм замість 1100 у М-30, а органи управління горизонтальною і вертикальною наводкою розташовувалися з одного боку, що дозволяло обійтися одним навідником в екіпажі замість двох у серійних СУ-122 (у гаубиці М-30 маховики наведення по вертикалі і горизонталі розташовувалися по різні боки від ствола, і їх обслуговували два члени екіпажу). Противідкатні пристрої У-11 також були значно компактніші в порівнянні з М-30. Після доопрацювання У-11 було розміщено в карданному рамному монтуванні, що ще більш вивільнило внутрішній простір бойового відділення.[10]

Як результат усіх цих робіт, в квітні 1943 року УЗВМ побудував дослідну самохідку СУ-122М, яка 16 — 17 травня 1943 року була випробувана пробігом на 100 км і 50 пострілами. В порівнянні з серійною СУ-122 модернізований варіант вигідно відрізнявся більш просторим бойовим відділенням, яке було розширено не тільки за рахунок більш компактної установки озброєння, але і підйомом даху на 50 мм і доведенням бортових бронеплит рубки до зовнішнього габариту гусениць. Нова конструкція монтування гармати дозволила оснастити її протикулевим бронезахистом, причому трудомісткість установки озброєння знизилася з 17-18 годин до півтора — двох. Невеликі габарити бронезахисту дозволили зробити повноцінний люк-лаз для механіка-водія і розвантажити передні опорні котки машини. Для ведення вогню прямою наводкою гармату У-11 оснастили телескопічним прицілом, зберігши панорамний для стрільби з закритих позицій.[11] Державні випробування СУ-122М пройшли з 18 червня по 4 липня 1943 року по трасі Свердловськ — Нижній Тагіл — Челябінськ, загальний кілометраж пройденого шляху склав 858 км по дорогах і 50 км поза дорогами, на Нижньотагільському артилерійському полігоні був проведений відстріл гармати в обсязі 329 пострілів. В цілому машина випробування витримала, але державна комісія визнала її масу надмірною, а вартість гармати У-11 високою. В результаті СУ-122М була відправлена на доопрацювання.[12]

Винищувач танків СУ-85, спадкоємець СУ-122 в серійному виробництві

Ранньою весною 1943 року був підданий тестовому обстрілу захоплений в попередніх боях новий німецький важкий танк PzKpfw VI Ausf.H «Тигр». Результати обстрілу виявилися абсолютно невтішними для радянської танкової і протитанкової артилерії — на дистанціях понад 500 м броня «Тигра» не пробивалася будь-яким існуючими тоді 45-мм або 76-мм боєприпасами. Передбачалося, що СУ-122 стануть дієвою зброєю проти нових важких танків супротивника, оскільки 122-мм кумулятивний снаряд БП-460А впевнено пробивав по нормалі броньову плиту товщиною до 140 мм. Однак на практичних стрільбах у квітні 1943 року з польової гаубиці М-30 по нерухомому трофейному танку з дистанції 500—600 метрів з 15 пострілів не вдалося добитися жодного попадання в цю мішень. Це фактично поставило хрест, хоча і не відразу, на подальшому розвитку великокаліберних гармат з низькою балістикою, призначених для установки в танк або САУ.[13]

Для вирішення цієї проблеми постанова ГКО № 3187 15 квітня 1943 вимагала якнайшвидшої розробки спеціалізованих, повністю броньованих винищувачів танків, здатних пробити по нормалі броню товщиною 90-120 мм на дистанції від 500 м до 1 км. Постанова ДКО № 3289сс від 5 травня 1943 конкретизувала ці вимоги в необхідності створення 85-мм самохідної гармати з балістикою зенітної гармати того ж калібру зр. 1938 р. (52-К) і монтажі нової артсистеми на базі Т-34. Останнє завдання доручалося УЗВМ, і в найкоротші терміни на базі дослідної СУ-122М були побудовані кілька прототипів винищувача танків з 85-мм гарматою. Один з цих прототипів оснастили не 85-мм гарматою, а дослідною 122-мм танковою гаубицею Д-6 розробки заводу № 9 з клиновим затвором. Ця машина одержала індекс СУ-122-III і, разом з рештою прототипів, пройшла заводські випробування 20 — 25 червня 1943 року. Гармата Д-6 виявилася ненадійною, і після численних її поломок СУ-122-III була знята з випробувань. Те ж саме повторилося і на державних випробуваннях 25 липня 1943 року на Гороховецькому полігоні. Висновок комісії щодо гармати Д-6 був ультиматний — всі роботи по ній припинити, що незабаром отримало підтвердження у вигляді наказу по Народного комісаріату озброєнь: припинити всі подальші роботи над 122-мм і 152-мм гаубицями для озброєння танків і самохідок. Всі сили були кинуті на негайне доведення 85-мм гармати, і на цьому розвиток СУ-122 було остаточно завершено.[14]

Люк механіка-водія, оглядова башточка панорамного прицілу

Броньовий корпус і рубка самохідної установки зварювалися з вальцьованих броньових плит товщиною 45, 40, 20 і 15 мм. Броньовий захист малодиференційований, протиснарядний. Броньові плити рубки встановлювалися під раціональними кутами нахилу. На прототипі і перших серійних самохідках лобова частина рубки збиралася з двох бронеплит під різними кутами нахилу, згодом її замінили на єдину деталь, встановлену під кутом 50° до нормалі. Для зручності технічного обслуговування надмоторні броньові плити були виконані знімними, а верхня кормова деталь — відкидною на петлях. У корпусі була прорізана досить велика кількість отворів для стрільби з особистої зброї, установки осей і цапф балансирів підвіски, антенного вводу, горловин паливних баків, оглядових приладів та прицілів, зливу палива і масла. Ряд з них закривався броньовими кришками або пробками, виведені через верхню кормову деталь вихлопні труби захищалися двома броньовими ковпаками. Оглядові прилади на лобовій і бортових плитах рубки мали броньові козирки для свого захисту. Для забезпечення доступу до вузлів і агрегатів двигуна і трансмісії на даху моторного відділення був зроблений ряд лючків, а у верхній кормовій деталі — великий круглий відкидний люк. У даху рубки були зроблені два великих отвори — під оглядову башточку панорамного прицілу і люк для посадки-висадки екіпажу САУ. Останній (не рахуючи аварійного люка в днищі) був єдиним засобом покинути машину, оскільки люк механіка-водія на лобовій бронеплиті рубки призначався тільки для спостереження — бронювання противідкатних пристроїв гаубиці не давала йому можливості відкриватися повністю. Це сильно ускладнювало евакуацію екіпажу з підбитої машини.

До броньової рубки і корпусу приварювалися поручні для танкового десанту, а також бонки і кронштейни для кріплення додаткових паливних баків і деяких елементів набору запасних частин, інвентарю і приладь до машини. Інші його компоненти укладалися на надгусеничних полицях або в бойовому відділенні самохідки[15].

Бронювання противідкатних пристроїв і гаубиця М-30С крупним планом

Основним озброєнням СУ-122 була модифікація М-30С нарізної 122-мм дивізійної гаубиці зр. 1938 р. (М-30). Відмінності між хитними частинами самохідного і буксируваного варіантів були невеликими, викликані необхідністю підгонки гармати під монтаж в обмеженому бойовому відділенні самохідки. Зокрема, від польової гаубиці М-30 зберігалося рознесене по різні боки ствола розміщення органів управління механізмами наведення, що вимагало наявності двох навідників в екіпажі. Гармата монтувалося на тумбовій установці, підкріплена поперечною балкою праворуч від площини поздовжньої симетрії машини. Гаубиця М-30С мала ствол довжиною 22,7 калібра, дальність стрільби прямою наводкою досягала 3,6 км, максимально можлива — 8 км. Діапазон кутів підвищення становив від −3° до +25°, сектор горизонтального обстрілу був обмежений 20°. Поворотний механізм гармати гвинтового типу, його маховик розташовувався зліва від ствола і обслуговувався навідником. Підйомний механізм — секторного типу з маховиком праворуч від ствола, обслуговувався командиром САУ. Спуск гаубиці механічний ручний[15].

Боєкомплект гармати становив 40 (32-35 для ранніх варіантів) пострілів роздільно-гільзового заряджання. Снаряди і метальні заряди в гільзах укладалися вздовж бортів і задньої стінки бойового відділення самохідки. Скорострільність гармати — 2-3 постріли в хвилину. До складу боєкомплекту могли входити практично всі 122-мм гаубичні снаряди, але на практиці в переважній більшості випадків використовувалися тільки осколково-фугасні і кумулятивні < ref name="Sheltow 26-29" />:

Кумулятивний снаряд БП-460А пробивав під кутом 90° броню завтовшки до 100-160 мм (в різних джерелах наводяться різні дані, під час його вдосконалення застосовувалися різні матеріали облицювання воронки, від яких залежала пробивна здатність кумулятивного струменя).

Для самооборони екіпаж забезпечувався двома пістолет-кулеметами ППШ-41 з 21 диском (1491 патрон) і 20 ручними гранатами Ф-1 . У ряді випадків до цього озброєнню додавався пістолет для стрільби сигнальними ракетами.[15]

СУ-122 оснащувалася чотиритактним V-подібним дванадцятициліндровим дизельним двигуном рідинного охолодження В-2-34. Максимальна потужність двигуна — 500 к.с. при 1800 об / хв, номінальна — 450 к.с. при 1750 об / хв, експлуатаційна — 400 к.с. при 1700 об / хв. Пуск мотора проводився стартером СТ-700 потужністю 15 к.с. (11 кВт) або стисненим повітрям з двох балонів. Дизель В-2-34 оснащувався двома повітряочисниками типу «Циклон», два трубчастих радіатори системи охолодження двигуна встановлювалися по обидва боки від нього. Внутрішні паливні баки на СУ-122 розташовувалися по бортах корпусу, в проміжках між кожухами пружин підвіски, їх загальна ємність становила 500 л. Також СУ-122 комплектувалися чотирма зовнішніми додатковими циліндричними паливними баками, по два вздовж бортів моторно-трансмісійного відділення і не пов'язаними з паливною системою двигуна. Кожен з них мав ємність на 90 л палива. Запасу палива у внутрішніх баках вистачало на 600 км ходу по шосе[15].

Самохідна артилерійська установка СУ-122 оснащувалася механічною трансмісією, до складу якої входили:

• Багатодисковий головний фрикціон сухого тертя «сталь по сталі»;
• П'ятиступінчаста коробка передач з постійним зачепленням шестерень (5 передач вперед і 1 назад);
• Два багатодискових бортових фрикціони з сухим тертям «сталь по сталі» і стрічковими гальмами з накладками з феродо;
• Два простих однорядних бортових редуктори.

Всі приводи керування трансмісією — механічні, механік-водій керував поворотом і гальмуванням САУ двома важелями під обидві руки по обидва боки свого робочого місця[15].

Ходова частина СУ-122

Ходова частина самохідної артилерійської установки була майже ідентична базовому танку Т-34. Стосовно до одного борту, до її складу входили 5 двоскатних опорних котків великого діаметра (830 мм) з гумовими бандажами, ведуче колесо і лінивець. Підтримуючі котки були відсутні, верхня гілка гусеничної стрічки спиралася на опорні котки машини. Тягові колеса гребневого зачеплення розташовувалися позаду, а лінивці з механізмом натягнення гусениці — спереду. Гусенична стрічка складалася з 72 штампованих сталевих траків шириною 500 мм з розташуванням траків з гребенем і без нього по черзі. Для поліпшення прохідності на траки могли встановлюватися ґрунтозачепи різної конструкції, що кріпилися болтами до кожного четвертого або шостого трака[15].

Самохідно-артилерійська установка оснащувалася стандартним для радянської бронетехніки тетрахлорним переносним вогнегасником. Гасіння пожежі в машині потрібно було виконувати в протигазах — при попаданні тетрахлориду вуглецю на гарячі поверхні відбувалася хімічна реакція часткового заміщення хлору атмосферним киснем з утворенням фосгену — сильнодіючої отруйної речовини задушливої дії.

Прицілом гаубиці М-30С служила штатна панорама Герца буксируваної версії гармати, забезпечена подовжувачем для можливості спостереження через оглядову башту на даху машини. У бою механік-водій використовував перископічний оглядовий прилад в кришці оглядового люка на лобовій бронедеталі рубки, в спокійній похідній обстановці цей люк міг бути відкритий для прямого спостереження за оточуючою машину обстановкою. Робоче місце командира оснащувалося командирською панорамою ПТК, встановленою на даху рубки. Додаткові дзеркальні оглядові прилади були встановлені в лобовій, кормовій і правій бронеплитах рубки[15].

Електропроводка в самохідної артилерійської установки СУ-122 була однопровідною, другим прводом служив бронекорпус машини; тільки коло аварійного освітлення виконувалися по двопровідній схемі. Джерелами електроенергії (робочі напруги 24 і 12 В) були генератор ГТ-4563А з реле-регулятором РРА-24Ф потужністю 1 кВт і чотири акумуляторних батареї марки 6-СТЕ-128 послідовно-паралельного з'єднання загальної ємності 256 А·год. Споживачі електроенергії складалися:

• Зовнішнє та внутрішнє освітлення машини, прилад підсвічування прицільних шкал;
• Контрольно-вимірювальні прилади (амперметр і вольтметр);
• Зовнішній звуковий сигнал;
• Засоби зв'язку — радіостанція 9Р і танковий переговорний пристрій ТПУ-3Ф;
• Електрика моторної групи — стартер СТ-700, пускове реле та ін[15].

Засоби зв'язку самохідно-артилерійської установки включали в себе радіостанцію 9Р і танковий переговорний пристрій ТПУ-3Ф[15].

Радіостанція 9Р являла собою комплект із передавача, приймача і умформерів (одноякорних мотор-генераторів) для їх живлення, що приєднуються до бортової електромережі напругою 12 В. З технічної точки зору вона була симплексною ламповою короткохвильовою гетеродинною радіостанцією вихідною потужністю 20 Вт, що працює на передачу в діапазоні частот від 4 до 5,625 МГц (відповідно довжини хвиль від 53,3 до 75 м), а на прийом — від 3,75 до 6 МГц (довжини хвиль від 50 до 80 м). Різний діапазон передавача і приймача пояснювався тією обставиною, що для двостороннього зв'язку «САУ — САУ» призначався діапазон 4-5,625 МГц, а розширений діапазон приймача використовувався для однобічного зв'язку «штаб — САУ». На стоянці дальність зв'язку в телефонному режимі (голосовий, амплітудна модуляція несучої) при відсутності перешкод досягала 15-25 км, в русі вона незначно зменшувалася. Телеграфний режим передачі інформації у радіостанції 9Р відсутній[17].

Танковий переговорний пристрій ТПУ-3Ф дозволяв вести переговори між членами екіпажу САУ навіть в сильно зашумленій обстановці і підключати шоломофонну гарнітуру (головні телефони і ларингофони) до радіостанції для зовнішнього зв'язку.

У-35 — єдиний дослідний зразок, побудований в ході робіт зі створення середнього штурмової гармати на базі танку Т-34, використовував у своїй конструкції більш ранні напрацювання У-33 і У-34 УЗВМ і заводу № 9 відповідно. В ході випробувань в цілому довів свою придатність для вирішення поставлених перед машиною такого класу задач і володів достатнім потенціалом для подальшого розвитку, в результаті чого був прийнятий на озброєння РСЧА і послужив прототипом для серійних СУ-122. Однак він же внаслідок поспіху при створенні володів великим списком недоробок і недоліків, особливо в плані обсягу і ергономіки бойового відділення, які довелося усувати вже під час серійного виробництва.[21]

Офіційно самохідно-артилерійська установка СУ-122 випускалася в одному єдиному варіанті і не мала позначень своїх модифікацій. Проте зважаючи спішного остаточного етапу розробки машини та негайної постановки її на конвеєр виявлені під час випробувань недоліки довелося усувати вже в процесі серійного випуску. Тому машини настановної і перших наступних серій помітно відрізнялися від остаточно відпрацьованої моделі САУ випуску літа 1943 року. До найбільш важливих відмінностей самохідок настановної серії відносяться «ламана» лобова деталь рубки з двох бронеплит з різними кутами нахилу, наявність командирської башточки і відсутність вентиляторів бойового відділення. Надалі послідовно було здійснено перехід до машин з єдиною лобовою бронеплитою рубки, вдосконаленою маскою гармати, встановленими вентилятором і командирським приладом спостереження ПТК замість башточки. Однак всі ці зміни вводилися не одномоментно і САУ різних серій представляли собою різні перехідні варіанти від настановної серії до остаточної моделі.[22]

• СУ-122М — перша спроба конструкторів УЗВМ на чолі з М. В. Куріним подолати найбільш суттєвий компонувальний недолік серійних СУ-122 — тумбову установку польової гаубиці М-30, яка значно зменшувала вільний внутрішній простір в бойовому відділенні і вимагала для своєї наводки двох членів екіпажу. Для вирішення проблеми в машину була встановлена нова гаубиця У-11 (інше позначення Д-11) виробництва заводу № 9 з клиновим затвором в монтуванні рамного типу. Разом з розширеними до зовнішнього габариту гусениць надгусеничними полицями це дозволило істотно збільшити вільний простір усередині бойового відділення і поліпшити його ергономіку. Так як всі органи управління наводкою гаубиці У-11 знаходилися тільки зліва від ствола, то відпала потреба в другому навіднику і екіпаж СУ-122М становив п'ять чоловік замість шести у серійних СУ-122. Кульовий броньовий захист гаубиці був виконаний більш компактно і менш масивно в порівнянні з бронезахистом серійних самохідок, що дозволило більш рівномірно розподілити навантаження на опорні котки, поліпшити огляд і зробити повноцінний люк-лаз в лобовій плиті рубки для механіка-водія. Маса СУ-122М підвищилася до 31,4 тонн проти 29,6 тонн у серійних СУ-122. Незважаючи на те, що вона не перевищила значення для базового танка, її визнали для САУ надмірною і разом з високою вартістю нової машини це послужило підставою для відправки СУ-122М на доопрацювання. В результаті СУ-122М залишилася в єдиному екземплярі, на озброєння РСЧА і в серійне виробництво не приймалася. Отриманий під час робіт досвід виявився затребуваним згодом при створенні винищувача танків СУ-85, в конструкції якого були застосовані деякі вдалі технічні рішення від СУ-122М.[15]

• СУ-122-III — друга спроба конструкторів УЗВМ під керівництвом Л. І. Горлицького і М. В. Куріна розробити штурмову гармату з установкою 122-мм гаубиці рамного типу. Ця машина за своєю суттю була одним з передсерійних дослідних зразків СУ-85, озброєна новою 122-мм гарматою Д-6 конструкції заводу № 9, ідентичною з балістики гаубиці М-30. За іншими елементами своєї конструкції самохідка була подальшим розвитком СУ-122М, за винятком броньовий рубки — від широких надгусеничних полиць відмовилися, повернувшись до вихідного її варіанту. По ходу спільних випробувань з іншими прототипами у СУ-122-III трапилося кілька відмов гармати і пішов наказ про завершення робіт над цією самохідкою та зосередженні всіх сил на доведенні дослідного винищувача танків СУ-85-II. На озброєння РККА і в серійне виробництво СУ-122-III не приймалася.[14][23]

Для середньої по масі САУ класу штурмових гармат, призначеної для якісного посилення танкових і стрілецьких частин, вогнева міць СУ-122 була цілком адекватною поставленим перед нею завданням. 122-мм осколково-фугасний снаряд був дієвим засобом проти відкрито розташованої і прихованої в фортифікаційних спорудах польового типу живої сили супротивника. Фугасна дія 122-мм снаряди дозволяло руйнувати не тільки потужні дерев'яно-земляні укріплення, але і довготривалі залізобетонні фортифікації або міцні будівлі капітальної споруди в міських боях, хоча і з меншою ефективністю. І те, й інше було вже поза можливостями танкових і самохідних гармат калібром до 85 мм включно[44]. На близьких дистанціях проти сильноброньованих цілей, таких як важкі танки і САУ, броньовані ковпаки, башти і прикриття амбразур ДОТів, з успіхом міг застосовуватися кумулятивний снаряд. Однак незважаючи на практично відсутню для цього типу боєприпасів залежність бронепробивності від дистанції до цілі, велике розсіювання кумулятивних снарядів у гаубиці М-30 робило прийнятною ймовірність попадання тільки на відстані ближче 300 м[13]. Тож ефективно використовувати проти танків СУ-122 можна було в умовах бою в населеному пункті або із засідки. В 1943 році на порядку денному стояло питання про боротьбу з важкими німецькими танками на дистанціях порядку 1 км і більше, що і стало причиною зняття з виробництва СУ-122, незважаючи на всі її переваги в інших областях бойового застосування[44].

Серйозною слабістю у СУ-122 була відсутність кулемету. Хоча самохідки за тактичними планами повинні були вести бій у другому ешелоні бойових порядків атакувальних танків або піхоти[29], в реальній битві висока ймовірність натрапити на пропущену першим ешелоном групу ворожих піхотинців. Крім того, досить часто, особливо в 1943–1944 роках, практикувалося використання СУ-122 як безбаштових танків у перших ешелонах бойових порядків, де важливість наявності кулемета важко переоцінити[32]. Без прикриття з боку своєї піхоти СУ-122 була практично беззахисна в ближньому бою і легко могла бути знищена протитанковою гранатою (ручний або з гранатомета). Особливо гостро цей недолік відчувався в боях в населених пунктах, де зіткнення з противником буває дуже щільним і до перерахованих небезпек додається скидання протитанкових мін з верхніх поверхів будівель.

Станом на момент розробки (жовтень 1942 року) рівень броньового захисту СУ-122 був адекватний найбільш поширеним протитанковим засобам супротивника, але навіть при обстрілі фронтального сектора вже не міг забезпечити надійного захисту від їх нових зразків. Бронювання самохідки забезпечувало задовільний захист тільки від вогню легких 37-мм протитанкових гармат, сильно нахилена (55° відносно нормалі до опорної площини) 45-мм лобова бронеплита могла витримати влучення 50-мм каліберних бронебійних снарядів німецьких танкових і протитанкових гармат. Підкаліберні 37-мм і 50-мм снаряди, здатні впевнено пробити на дистанціях ближче 500 м лобову бронеплиту СУ-122, були в вермахті в досить сильному дефіциті, а їх заброньова дія була недостатня. Протягом 1942 року питома вага 37-мм і 50-мм протитанкової артилерії в вермахті була ще досить високою, але, усвідомлюючи слабкість цих гармат, німці активно вводили в дію нову 75-мм гармату PaK 40. Нові модифікації німецьких танків PzKpfw IV і штурмових гармат StuG III також отримали подібні з нею по балістиці 75-мм гармати. 75-мм каліберние бронебійні снаряди цих гармат легко пробивали бронювання СУ-122 практично з будь-якої дистанції і з будь-якого ракурсу (за радянськими даними 75-мм німецький каліберний бронебійний снаряд PaK 40 пробивав 90 мм литу броню під кутом 30° до нормалі на дистанції ближче 800 м)[45]. Оскільки перший бій СУ-122 прийняли в лютому 1943 року, а в значних кількостях стали застосовуватися з літа 1943 року, коли чисельність 75-мм гармат у вермахті ще більше збільшилася, то їх броньовий захист на період активного застосування вже не відповідав вимогам часу.

Ходова частина СУ-122 була повністю ідентична ходовій частині Т-34 і мала приблизно ту ж масу, вона мала ті ж показники рухливості, що і базовий танк. Оскільки рухливість Т-34 вважалася хорошою для всіх завдань що стоять перед середнім танком, СУ-122 не затримувала на марші танкові частини і підрозділи озброєні «тридцятьчетвірками». Додатковим плюсом було спрощення роботи постачальників і ремонтників зважаючи на однакову номенклатуру запасних деталей для моторно-трансмісійної групи, ходової частини та паливно-мастильних матеріалів, потрібних при ремонті та технічному обслуговуванні Т-34 і СУ-122. З іншого боку, СУ-122 мала весь набір недоліків ходової частини, що і Т-34 — галасливість при русі, «просідання» пружинних вузлів підвіски типу Крісті, некомфортне для екіпажу «жорстке» поводження машини на нерівній поверхні, а також великі зусилля на важелях управління[46][47].

Під час Другої світової війни роботи над самохідно-артилерійськими установками класу штурмових гармат велися в декількох країнах, але найбільший розвиток такі машини отримали в СРСР і Німеччині.

У Великій Британії їх роль грали спеціалізовані танки «близької підтримки» (англ. close support) — модифікації «Матільди», «Черчілля», «Крусейдера», «Кромвеля», озброєні 76-мм або 95-мм гаубицями замість штатних гармат, що було подібно з довоєнною радянської концепцією «артилерійського танка»[48]. Деяким аналогом СУ-122 в британській армії можна вважати САУ Bishop, що являє собою установку 25-фунтової (88-мм) гаубиці-гармати на шасі піхотного (легкого по вітчизняній класифікації) танка «Валентайн». Але досить повної подібності не було — англійська самохідка була значно легше, сильно поступалася радянській по калібру гармати, але при цьому мала значно більші габарити по висоті. У тактичному плані САУ Bishop мала схильність до виконання функцій самохідної гаубиці, незважаючи на дуже малий максимальний кут піднесення своєї гармати в 15° для такого застосування.

М7 Priest, музей Абердинського полігону

У США також використовувалися танки підтримки M4A3 (105) на базі M4 з 105-мм гаубицями, а також «штурмові танки» M8 з 75-мм гаубицями на базі легкого танка M5. Деяким аналогом СУ-122 можна вважати самохідну гаубицю M7 на базі середніх танків M3 і M4. Дана САУ оснащувалася низькою, відкритою зверху рубкою, що мала лише противопульное бронювання, мала менші в порівнянні з радянською самохідкою масу і калібр гармати, але вигідно відрізнялася наявністю великокаліберного кулемету. Однак на відміну від радянського штурмовой гармати СУ-122 і як британські аналоги Bishop та Sexton, САУ M7 використовувалися частіше як самохідні гаубиці, хоча їх максимальний кут піднесення гармати в 35° теж не відповідав повністю вимогам для навісної стрільби.

Штурмовий танк Sturmpanzer IV «Brummbär»

Серед німецької бронетехніки найбільш близькими до СУ-122 зразками були самохідні установки StuH 42 та Sturmpanzer IV «Brummbär» («Бруммбер»). Перша машина, на базі середнього танка PzKpfw III, озброювалася 105-мм гаубицею leFH 18, друга, на базі PzKpfw IV, — важкою 150-мм піхотною гарматою sIG 33. СУ-122 по своїй військовій потужності знаходиться посередині між ними, перевершуючи StuH 42 і поступаючись «Бруммберу». Всі ці машини мали роздільне заряджання своїх гармат і приблизно рівну скорострільність від 2 до 4 пострілів на хвилину. По товщині броні у фронтальній проекції радянська самохідка поступається німецьким аналогам (45 мм проти 80 і 100 мм відповідно), але це дещо згладжується великим нахилом лобової бронеплити, для малокаліберних снарядів приведена до нормалі товщина варіюється від 65 до 90 мм. Бортове бронювання у СУ-122 було товщим, ніж у обох німецьких машин. І СУ-122, і StuH 42 мали низький силует, який утруднював виявлення і прицілювання противнику, але платою за це в обох випадках була стисненість бойового відділення і обидві самохідки мали проблеми з його вентиляцією[49] Більш простора рубка «Бруммбера» покращувала умови роботи його екіпажу, але внаслідок своєї великої висоти була важкомаскуєма і добре помітною на полі бою. За показниками рухливості СУ-122 дещо перевершує обидва німецьких аналога.

У Італії деяким аналогом СУ-122 можна вважати озброєну 105-мм гарматою САУ Semovente M43 da 105/25 на спеціалізованому шасі, створеному на базі вузлів середнього по італійській класифікації танка M15/42. Італійська самохідка поступалася радянській з вогневої потужності гармати і чисельності екіпажу, але була майже в два рази легше і істотно нижче, маючи при цьому близьке фронтальне (75 мм без нахилу) і бортове бронювання. У Японії близькі функції виконувала САУ «Хо-Ні II» на базі танка «Чи-Ха»; даний зразок бронетехніки був набагато легше СУ-122, мав відкриту рубку, слабке бронювання ( 20-25 мм) і менш потужне озброєння (105-мм гаубиця з максимальним кутом піднесення 22°). Ще одна САУ на базі танка «Чи-Ха», озброєна 150-мм гаубицею самохідка «Хо-Ро», конструктивно сильно схожа до самохідної гаубиці, незважаючи на недостатній кут піднесення гармати в 30°.