Станіслав Конецпольський

Учасник польсько-московської війни 1609—1618 років. У 1610 році (разом з братом Пшедбуром, який був важко поранений і помер) як ротмістр власної корогви, а потім полковник брав участь у виправі на Смоленськ, де був включений до полків Потоцьких гербу Пилява. Поховав брата у Конецполі. У 1612 разом з королем Сигізмундом ІІІ Вазою вирушив у московський похід, де керував правим крилом у битвах на підступах до Москви 12 жовтня 1611 і 3 вересня 1612 року. Також був під командою коронного гетьмана Станіслава Жолкевського в битві під Клушином. Після повернення став до лав кварцяного війська в Україні під командуванням С. Жолкевського, де отримав його симпатію. У 1614 році брав участь в боротьбі проти бунтівного війська, що повернулося з московських виправ. 17 травня 1614 (у 1615[5]) року розбив конфедератів Карвацького разом з сином гетьмана С. Жолкевського Яном під Рогатином (гетьман довірив йому акцію проти колишніх конфедератів).

Посаду отримав у 1617[3] або в 1618 роках за сприяння тестя С. Жолкевського. У 1620 році в битві під Цецорою керував правим крилом армії. Активно намагався приборкати наростаючий розвал дисципліни у війську під час відступу з-під Цецори. Біля кордону Речі Посполитої був зраджений молдавськими союзниками і взятий до турецької неволі, ув'язнений в Білгороді,[5] замку Семи Башт (Єдикула, Гедикула) в Стамбулі. В 1623 році його було викуплено з неволі (зусиллями посла князя Кшиштофа Збаразького, який прибув до Стамбулу[5]). До Корця для поховання привіз законсервоване в смолі тіло князя Самійла Корецького.[6] Після повернення на батьківщину того ж року перебував у Теребовлі, брав участь у захисті (липень) від нападу татар. 6 лютого 1624 року розбив один загін татар під Шманьківцями, інший втік. 20 квітня 1624 року отримав перемогу над татарами Кантимира-мурзи під Мартиновим недалеко від Галича. Його підлеглим був Стефан Хмелецький.

1625 року командував польською армією, яка придушила козацьке повстання під проводом Жмайла. Незважаючи на деякі втрати в боях з козацьким військом під Цибульником та Куруковим озером, йому вдалося блокувати козацький табір та змусити козаків до мирної угоди. Був призначений королем одним з комісарів для укладення т. зв. Куруківської угоди.[7] Козацька верхівка погодилась на вигідний для шляхетської Польщі Куруківський договір 6 листопада 1625 р., що нав'язав козакам ординації, обмежуючи кількість реєстру до 6 000 людей.

В 1626–1629 роках керував польськими військами, що боронили Королівську Прусію від шведів, на чолі яких стояв Густав ІІ Адольф. У квітні 1627 р. разом із найманцями з Мекленбурґа здобув перемогу над Густавом ІІ Адольфом у битві під Хамерштином, а також здобув Пуцьк і Гнєв. Розбив 27 червня 1629 шведів в битві під Тшцяною. Після укладення перемир'я в Альтмарку (1629) повернувся в Україну, де в 1630 році придушив козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича. Відомий жорстокими розправами з учасниками національно-визвольної боротьби в Україні.

Ченці-домініканці Києва освячували меч коронного гетьмана С. Конецпольського перед його походом за Дніпро. Меч обносили довкола костелу, якийсь час він перебував на вівтарі.

же то на поганство, на Русь, жебы ихъ выкоренити

[8]

Майбутній гетьман України з 1633 року перебував на службі Королівству Польському.

Здобувши «Мліївський ключ», С. Конецпольський вважав, що Суботів, де був хутір Б. Хмельницького, є їх володінням. На це останній відповідав:

Цього насправді немає у мліївських привілеях, бо старі мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки сягають ці ґрунти.[9]

Веспасіян Коховський стверджував, що:

• С. Конецпольський з недовірою ставився до Б.Хмельницького як людини, «…готової на нове, з бунтівливим духом і з розумом, схильним до всього лихого»
• Б. Хмельницький висловився:

Збудоване руками можна руками зруйнувати

під час огляду Кодацької фортеці 1639 року.[10]

За переказом Грондського, С. Конецпольський перед смертю жалкував, що покидає світ, коли Б. Хмельницький є живим; «боїться, щоб Річ Посполита не зазнала багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму.» Літописець Натан Гановер стверджував, що коронний гетьман шукав нагод викрити Б. Хмельницького, але той берігся. Перед смертю С. Конецпольський доручив сину Олександру «знайти яке-небудь обвинувачення і зігнати зі світу».[11]

Надгробок С.Конецпольського в Конецполі

1633 р. діяв на південному фронті, оберігаючи державні кордони від турецько-татарської агресії. Під час цієї кампанії влітку 1633 року здобув перемогу в битві над Сасовим Рогом, а 20-23 жовтня того року близько 11 тисяч польського війська (у тому числі 1250 запорожців під його командуванням відбило штурм близько 20 тис. солдатів Абази-паші на польський укріплений табір під Кам'янцем.

1635 року за його наказом на березі Дніпра збудовано фортецю Кодак. Командував польськими військами під час придушення повстання Павлюка 1637 р., повстання Острянина 1638 р.

У березні 1638 р. з'явився на сеймі, де до ніг короля кинув здобуті ворожі штандарти. Вимагав суворої кари для козаків, позбавлення їх прав, вважати їх «хлопами». 1638 р. хворів, тому не міг брати активнішу участь у придушенні козацьких повстань.[12] 30 січня 1644 р. переміг татар в битві під Охматовом, з допомогою військ князя Яреми Вишневецького.

Подав до суду позов на спадкоємців Мартина Кампіана, стверджуючи, що Павло Кампіан був кріпаком Конецпольских.

Помер несподівано. Був похований наступного місяця в Бродах.[13] Вартість похорону склала майже 100000 злотих. Альберт Станіслав Радзивілл записав, що під час церемонії трапився інцидент:

При погребі гетьмана у Бродах було сум'яття в костелі, коли в тисняві кінний лицар захотів зламати, згідно зі зичаєм, свій спис; переляканий кінь багатьох зранив копитами, і, вискочивши з костелу, перетнув усе місто.

[14]

Тричі був одружений. Перша дружина — молодша дочка Станіслава Жолкевського Катажина (Катерина) (шлюб — лютий 1615 року). Разом з первістком Анджеєм померла через півтора року (згідно з новими джерелами, вона померла під час пологів разом з дитиною в 1619 р.).[5]
Друга дружина — Кристина Любомирська, донька сандомирського старости Себастьяна Любомирського, молодша рідна сестра руського воєводи Станіслава Любомирського[15]. Шлюб 1619 року, померла в червні[16] 1645 року[13] у Бродах.[16] Син: Олександр.
Третя дружина — Зофія Опалінська (†1657), шлюбний договір був підписаний 16 січня 1646 року в Ритвянах — резиденції Лукаша Опалінського. Дорослих дітей не було.[5]

Був багатим магнатом «кресовим» з величезними маєтками в Україні (зокрема, за податковими реєстрами, мав 1640 року в Київському воєводстві 1499 селянських господарств («димів»), у Брацлавському — 18 548[17]). Король надав йому Барське та Ковельське староства.[13]). Всього ж йому належало 170 міст і містечок, 740 сіл. Дбав про розширення інфраструктури на її теренах, піклуючись про господарський розвиток своїх володінь, де заснував шовкову мануфактуру, доходи якої приносили близько 500000 злотих щороку. Великі прибутки черпав зі ставків та рибальства.

Його головна резиденція була в Бродах (в 1629 р. отримав у власність половину міста з навколишніми селами як подарунок, другу половину купив за 500 000 злотих[18], де в 1633 р. було зведено фортецю голландського типу, а також розширено і захищено оборонними спорудами все місто. Його свояк та друг Альберт Станіслав Радзивілл «учащав» до резиденції гетьмана в Бродах на рубежі 1630-40-х років.[19]

1633 року придбав Підгірці, де через відсутність місця в Бродах почав зводити палац для себе та родичів «на подив усьому королівству»[19]  — з фортифікаціями, крім того, оточений італійськими садами, а також палац у Варшаві.

В 1636 році врегулював конфлікт щодо меж олеського ключа (належав раніше Іванові Даниловичу) з селами, які входили до складу бродівського.[20] 1643 року став власником Язловця, який з прилеглими селами купив у Анни Одживольської з Чурилів.[21] 29 грудня 1643 в Барі[22] видав грамоту-привілей для вірменів міста[23].

1633 року в Христини Зубрикової-Корженьовської купив у районі Тясмину Мліїв, Орловець, Тясмин (Смілу), Балаклій, Городище, Жаботин, частину Медведівки. 1645 у Степана Кохановського — Лебедин з різними урочищами.[9]

У 1637 р. набув «Микулинецький ключ» від представника(ів) роду Зборовських,[24] у 1641 — Лешнів у Катажини Харленської, доньки Мацея Лесньовського.[25]

31 травня 1637 р. стараннями С. Конєцпольського у Бродах був відкритий навчальний заклад «Академія Брідська», у якій викладали професори Краківського університету[26].