Суд загальної юрисдикції (ЄС)

Суд загальної юрисдикції (фр. le Tribunal) — у 1989—2009 роках відомий як Суд першої інстанції Європейських Спільнот. Створений на допомогу Судові ЄС, як другий рівень судової влади у Спільноті: рішення Суду першої інстанції (СПІ) можуть бути оскаржені в Суді ЄС з позиції законності. Початково Суд першої інстанції Європейських Спільнот мав доволі вузьку юрисдикцію: він розглядав лише кадрові суперечки в установах ЄС та спірні питання в галузі конкуренції, переважно позови компаній. Відповідно до початкового рішення Ради про створення суда першої інстанції Європейських Спільнот, його завданням є слухання справ, що потребують «вивчення численних фактів». Це зручний критерій для ліпшого розуміння різниці між Судом ЄС та судом першої інстанції : Суд першої інстанції вивчає факти, а Суд ЄС загалом тлумачить закони. 1993 року Рада Європейського Союзу розширила повноваження суда першої інстанції , передавши йому всі справи за позовами осіб та компаній, крім справ проти заходів із захисту торгівлі Європейського Союзу (таких як антидемпінг). Суд першої інстанції складається з 28 суддів - по одному від кожної з держав-членів (станом на 2019 рік), яких на шестирічний термін з правом подовження повноважень призначають за загальної згоди уряди держав-членів. Судді обирають поміж себе президента на трирічний термін з правом подовження повноважень. На відміну від Суду ЄС, в суді першої інстанції Європейських Спільнот немає генеральних адвокатів.

Європейський Союз

Це одна із статей, що входять до серії: Політичний устрій Європейського Союзу

Європейський парламент Голова: Роберта Мецола Найбільші фракції: Манфред Вебер: ЄНП Іратхе Гарсія: СіД 9-а сесія Депутат Європарламенту (705) 2019—2024 Бюро: Заступники Голови Квестор Конференція Законодавча процедура Комітети

Рада ЄС Головування: Франція У складі: Загальна політика Зовнішня політика Економічна політика Єврогрупа Законодавча процедура Голосування Секретаріат Генеральний секретар Комітет

Європейська рада Голова: Шарль Мішель Партії Саміти

Європейська комісія Комісія фон дер Ляєн Президент: Урсула фон дер Ляєн Віцепрезиденти Комісари Генеральний секретар

Суд ЄС Суд ЄС Суд загальної юрисдикції Трибунал цивільної служби Члени суду Постанови

Інші установи Центральний банк: Голова ЄСЦБ Євро EMU Єврозона Єврозона у 2011 Європейський суд аудиторів: Бюджет ЄС OLAF Інвестиційний банк Комітет регіонів СЕК Омбудсмен Інші органи Агентства Національні парламенти

Внутрішня політика Бюджет «Чотири свободи»: Економічна зона Спільний ринок Зона FS&J Шенген Шенгенська зона Політика: Сільськогосподарська Енергетична Рибна Регіональна Громадянство: Ідентичність Пан'європеїзм Євроскептицизм Інтеграція: Наддержавність Єврофедералізм СШЄ Європа різних швидкостей Право на неучасть Тісніша співпраця Вихід із ЄС

Зовнішня політика Верховний представник: Жозеп Боррель Служба зовнішніх справ Спільна зовнішня політика Безпека та оборона Розширення

Вибори 1979, 1984, 1989 1994, 1999, 2004 2009 Результати виборів 1979 2014 2019 Політичні партії: ЄНП СіД ЄКР АЛДЄ ЄВА ЄКР ЛЗП Зелені — ЄВА ЄОЛ/ЛЗП ЄСПД Незалежні Виборчі округи Парламентські виборчі округи Референдуми

Право Спільні досягнення: Верховенство Субсидіарність Договори: Римські договори (1957) Договір злиття (1965) Єдиний європейський акт (1986) Маастрихтський договір (1992) Амстердамський договір (1997) Ніццький договір (2001) Лісабонська угода (2007) Хартія основних прав Членство

Ніццький договір спростив процес зміни статуту та регламенту суда першої інстанції Європейських Спільнот, так само, як і для Суду ЄС. Він передбачає також подальший перерозподіл повноважень між Судом ЄС та судом першої інстанції Європейських Спільнот, що мають на меті розвантажити обидва суди й прискорити розгляд справ.