Право Європейського Союзу

З моменту свого заснування, ЄС діє у напрямку збільшення кількості національних та глобалізації правових систем.[7] Мається на увазі, що як Європейський суд, так і національні суди вищої інстанції мають розвивати принципи вирішення правових колізій між різними системами. У межах самого ЄС, позиція Європейського Суду полягає в тому, що якщо закон ЄС суперечить положенням національного права, то право ЄС має пріоритет. Перший подібний відомий випадок — Коста проти «ЕНЕЛ» — мав місце у 1964 році, міланський юрист і колишній акціонер енергетичної компанії, по імені Коста відмовився сплатити рахунок за електроенергію енергетичній компанії ЕНЕЛ, виступаючи проти націоналізації італійських енергетичних корпорацій.[8] Він стверджував, що італійський закон націоналізації суперечить Римському договору,[9] і звернувся як до Італійського Конституційного Суду, так і до Суду Європейського Союзу за ст. 267 ДФЄС.[10] Італійський Конституційний Суд дав висновок, що оскільки закон про націоналізацію діяв з 1962 р., а договір набрав чинності з 1958 р., претензії Кости є безпідставними. На противагу, Міжнародний суд постановив, що, зрештою, Римський договір не перешкоджає енергетичній націоналізації, і в будь-якому випадку, відповідно до положень договору, тільки комісія могла б подали позов, а не пан Коста. Однак, в цілому, Коста мав право заявити про конфлікт договору та національного законодавства, і суд буде зобов'язаний розглянути його звернення, якщо відсутні апеляційні скарги щодо його рішення. У аналогічній справі Van Gend en Loos[11] — Суд постановив, що держави-члени «обмежили, хоча й тільки в окремих сферах, свої суверенні права і, таким чином, створили звід правил, що регулює діяльність своїх громадян і органів влади»[12] на основі взаємності". Право ЄС, незалежно від джерела, не може бути скасоване положеннями внутрішнього законодавства без того, щоб правова основа Союзу була поставлена під сумнів. Іншими словами, будь-який подальший односторонній акт держави-члена є незастосовним.[13] Подібним чином, у справі Управління фінансами проти Simmenthal SpA, компанія Simmenthal SpA стверджувала, що громадський санітарний контроль зборів з імпорту яловичини з Франції до Італії відповідно до законодавства Італії в 1970 році суперечить двом постановам від 1964 і 1968 років. Суд заявив, що «згідно з принципом пріоритету права ЄС, безпосередньо застосовні акти установ» (такі як, регламенти у справі) «автоматично надають статус незастосовних будь-яким суперечним їм положенням чинного національного законодавства». Це було необхідно для запобігання відповідній відмові у застосуванні договірних зобов'язань, прийнятих безумовно і безповоротно державами-членами, що могло б поставити під загрозу фундаментальні основи ЄС.[14] Але, незважаючи на позиції Суду, національні суди держав-членів не підтримали такий результат дослідження.

Загалом, хоча й усі держави-члени ЄС визнають, що право ЄС має примат над національним правом, що узгоджено в договорах, вони не визнають Суд останньою інстанцією щодо основних конституційних питань, пов'язаних з демократією і правами людини. У Сполученому Королівстві основний принцип полягає в тому, що парламент, як символ вираження суверенної демократичної легітимності, може приймати рішення на власний розсуд щодо ухвалення законодавства всупереч праву ЄС.[15] Однак це станеться тільки у разі вираженого прагнення народу вийти з ЄС. У справі  R (Factortame Ltd) проти державного міністерства транспорту вказано, що «будь-яке обмеження свого суверенітету, встановлене парламентом при прийнятті Акту про європейські співтовариства 1972 року, було цілком добровільним» і тому «зрозуміло», що британські суди мають за обов'язок «відхиляти будь-які правила національного законодавства, що опиняються в конфлікті з будь-якою безпосередньо застосовною нормою права ЄС».[16] Зовсім нещодавно Верховний Суд Сполученого Королівства зазначив, що в справі  R (HS2 Action Alliance Ltd) проти державного міністерства з транспорту,[17] незважаючи на те, що Конституція Сполученого Королівства є некодифікованою, існують «основоположні принципи» загального права, і парламент не скасовував і не мав намір скасувати ці принципи при прийнятті Акту Про європейські співтовариства 1972 року.

Позиція Конституційного Суду Німеччини, покладена в основу рішень Solange I і Solange II, полягає тому, що якщо акти ЄС не відповідають основним конституційним правилам і принципам (зокрема, демократії, верховенству права та соціальним принципам держави[18]), то вони не можуть переважати над правом Німеччини.[19] Більшість інших держав-членів висловили аналогічні застереження. Це говорить про те, що легітимність ЄС спирається на найвищу владу держав-членів, його фактичну відданість правам людини і демократичне волевиявлення народу.

Діяльність ЄС відповідає положенням міжнародного права, і регулюється Європейською Конвенцією про права людини з моменту узгодження основних прав людини такими інститутами міжнародного права, як Організація Об'єднаних Націй.[20]

На відміну від держав-членів, співвідношення права ЄС та міжнародного права дискутується, зокрема, у зв'язку з Європейською конвенцією з прав людини та Організацією Об'єднаних Націй. Всі держави-члени ЄС є учасниками обох організацій в рамках міжнародних договорів. Договір про Європейський Союз, стаття 6(2), вимагає від ЄС приєднатися до ЄКПЛ, але це «не зачіпатиме компетенції Союзу, визначеної в договорах». Це визнавалося за необхідне до набрання чинності Лісабонського договору 2007 року для того, щоб ЄС забезпечив належний захист правам людини під контролем зовнішнього Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі. Однак, в Opinion 2/13, після запиту Комісії про розгляд плану приєднання, Суд у Люксембурзі висловив п'ять головних причин, чому на його думку, угода про приєднання в її теперішньому вигляді несумісна з установчими договорами. Ці міркування розглядалися більшістю коментаторів як завуальоване захоплення влади Судом, але вони означають необхідність для Комісії створити новий договір про приєднання.

Відповідно до статей 3(5), 21, 34 і 42 ДЄС, ЄС також повинен поважати принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй. Після терактів 11 вересня у Всесвітньому торговому центрі у Нью-Йорку, Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про заморожування активів осіб, підозрюваних в тероризмі, пов'язаних з Усамою Бен Ладеном. Це також стосувалося громадянина Саудівської Аравії — Каді. Швеція заморозила його активи у відповідності з положеннями ЄС, які надали чинності резолюції Ради Безпеки ООН. У справі Каді проти Комісії, містер Каді заявив, що відсутні будь-які докази того, що він був пов'язаний з тероризмом, також заявив, що був позбавлений права на справедливий судовий розгляд — одне з основних прав людини.[21] Позиція генерального адвоката Мадуро, пригадана Аароном Бараком — головою Верховного Суду Ізраїлю, наголошує на тому, що «коли гуркочуть гармати, нам особливо потрібні закони». Суд постановив, що навіть член ООН не може діяти всупереч принципам, які є частиною правового порядку співтовариства.[22] У результаті ЄС виробив правило, що в межах певних принципів jus cogens позиція інших судів може бути пріоритетною. Зміст цих основних принципів залишається відкритим для діалогу, що триває між вищими судами Європи.