Зовнішня політика Європейського Союзу

На основі Євро-середземноморської угоди про зону вільної торгівлі, ЄС та Ізраїль почали торгувати промисловими продуктами. Обидві сторони надали один одному значні торговельні пільги для деяких видів сільськогосподарської продукції, у вигляді зниження тарифів або їхньої ліквідації, або в межах квоти і для необмежених кількостей. Проте, вироби з ізраїльських поселень на окупованих Ізраїлем територіях, які не піддавалися угоді про вільну торгівлю, не вважаються ізраїльськими. У 2009 німецький суд запросив Європейський суд, щоб розв'язати це питання. Уряд Німеччини сформулював свою позицію, що не може бути жодного звільнення від мита на «товари з окупованих територій». Суд, погодившись з урядом Німеччини, постановив у лютому 2010 року, що врегулювання оподаткування товарів за митними правилам ЄС та Ізраїлю (на основі угоди про асоціацію) не надає право на пільги, і дозволив ЄС запровадити імпортні мита на розрахункові продукти.

У грудні Рада Європейського союзу схвалила кілька висновків щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту, який лежить в основі нинішньої політики ЄС. Він підтвердив мети двох держав, і підкреслив, що союз «не визнає ніяких змін в їхніх межах до 1967, зокрема щодо Єрусалиму, крім тих, узгоджених сторонами.» Вона нагадала, що ЄС «ніколи не визнавав анексію Східного Єрусалиму», і що держава Палестина має бути зі столицею в Єрусалимі.

Через рік, у грудні 2010 Рада повторила ці регламенти і оголосила про свою готовність, у разі необхідності, визнати палестинську державу. Вісім з її 27 держав-членів ООН визнали державу Палестина.

У листопаді 2008 під час першої зустрічі між ЄС і Йорданією в Брюсселі, Йорданія направила прохання про «просунутий статус», за яким вона буде розглянута, як надпартнер ЄС.

26 жовтня 2008 Йорданія та Європейський союз домовилися про дотримання плану дій Європейської політики сусідства (ЄПС), за яким Йорданія входить в «просунутий статус» партнерства з наднаціональним інститутом. ЄС заявив, що це партнерство буде ґрунтуватися на всеосяжній меті зміцнення миру, стабільності та процвітання в сусідніх з ЄС країнах, спираючись на основні цінності Йорданії та ЄС, таких, як верховенство закону, належне управління і повага прав людини.

Ліван є одним з головних середземноморських одержувачів допомоги ЄС за допомогою різних інструментів, що є головним іноземними інвестиціями у Лівані. Починаючи з 2007 фінансова підтримка спрямовується через інструмент Європейської політики сусідства. Допомога, яка надавалася, була переорієнтована після Другої ліванської війни для того, щоб займатися реальною допомогою для уряду та суспільства в рамках реконструкції країни.

Ліван також є членом Союзу ЄС у Середземному морі.

Відносини між Марокко та Європейським союзом мають досить давню історію, незважаючи на те що Марокко, на відміну від Туреччини, де переважною релігією також є іслам, не має території на європейському континенті і розташоване виключно в Африці. Тому, а також з цілої низки інших причин, країні було відмовлено в наданні членства ЄС після подачі офіційної заявки 20 липня 1987 року. Але відтоді відносини між Марокко і ЄС розвивалися у сфері торговельно-економічного співробітництва. Марокко є одним з найбільших, після Туреччини, партнером ЄС, і отримує від останнього значні фінансові вливання (205 млн євро у 2009)

ЄС зберігає представництво в Рамаллі, а також зберігає загальну делегацію ООП в Брюсселі.

У Західній Європі Іспанія була першою країною, якій був наданий дипломатичний статус представника ООП, а згодом він був наданий і Португалія, Австрії, Франції, Італії та Греції.

ЄС наполягає на тому, що не визнає ніяких змін в межах Палестини та Ізраїлю 1967, крім тих, які узгоджені між цими сторонами. Врегулювання програми Ізраїлю призвело до деякої напруженості, оскільки ЄС вважає захоплені Ізраїлем поселення, зокрема Єрусалим, незаконними за міжнародним правом.

У липні 2009 року представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав'єр Солана закликав Організацію Об'єднаних Націй визнати палестинську державу, навіть якщо мирова угода не була досягнута.

2011 палестинський уряд закликав ЄС визнати державу Палестина в резолюції ООН заплановану на 20 вересня. Країни-члени ЄС розділилися щодо цього питання. Деякі, зокрема Іспанія, Франція та Велика Британія, заявили, що вони могли б визнати її, а інші, зокрема Німеччина та Італія, відмовилися. Кетрін Ештон заявила, що позиція ЄС залежатиме від формулювання пропозиції. В кінці серпня міністр оборони Ізраїлю Ехуд Барак сказав Ештон, що Ізраїль прагне вплинути на формулювання питання: «Це дуже важливо, щоб всі гравці придумати текст, який буде підкреслювати швидке повернення до переговорів, не спробуючи нав'язати попередні умови з інших боків».

З кінця апартеїду в Південній Африці, євро-південноафриканські відносини процвітали, і вони почали «стратегічне партнерство» 2007. У 1999 обидві сторони підписали Угоду про співробітництво, торгівлю та розвиток, яка набрала чинності 2004, при цьому деякі положення застосовуються з 2000. Ця угода охоплювала широке коло питань, починаючи від політичної співпраці, розвитку та створення зони вільної торгівлі (ЗВТ).

Південна Африка є найбільшим торговим партнером ЄС в Південній Африці та ЗВТ з ЄС. Південна Африка постачає до країн ЄС енергоресурси та гірнобудівничу продукцію (27%), машини та транспортне обладнання (18%), а також інші напівфабрикати (16%). Однак вони ростуть і стають все більш різноманітними. Європейський експорт до Південної Африки, переважно складається з автомобілів та транспортного обладнання (50%), хімікатів (15%) та іншої напівтехніки (10%).

У березні 2012 дві держави-​​члени ЄС, а саме Італія та Нідерланди, закрили свої посольства в Дамаску.

Сполучене Королівство має надзвичайно тісні відносини з Канадою, у зв'язку з його британським колоніальним минулим і участю в Співдружності націй. Велика Британія є членом ЄС.

Історично пріоритет віддається відносинам з континентальною Європою. Тим не менш, Канада має зв'язки з європейськими країнами від західного альянсу під час Другої світової війни, Організації Об'єднаних Націй та НАТО до створення Європейського економічного співтовариства.

1976 Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Канада підписали рамкову угоду про економічне співробітництво, і в Оттаві відкрилося представництво Європейської комісії в Канаді.

У 1990 європейські та канадські лідери прийняли Декларацію про трансатлантичні відносини, розширення сфери своїх контактів та встановлення регулярних зустрічей на вищому рівні і рівні міністрів.

ЄС надав фінансовий пакет у 2,6 млрд євро для Латинської Америки, який також включав 840 млн євро для країн Центральної Америки. Основним форумом для розвитку відносин ЄС з країнами Латинської Америки є саміт ЄС — Латино-Карибська Америка (ЄС — ЛАК), на який глави держав та урядів збираються кожні два роки, починаючи з 1999.

Гренландські громадяни мають громадянство Європейського союзу. Нації ОКТ^[які?] можуть мати грант на вибори до Європейського Парламенту на умовах, що визначаються оголошеними країнами-членами відповідно до Загальних Законів.

І Сполучені Штати, і Європейський Союз за станом на 2005 підтримують ембарго на постачання зброї Китаю (КНР), введене 1989 після подій на площі Тяньаньмень. США і деякі країни-члени ЄС продовжують підтримувати заборону, однак інші, очолювані Францією, спробували переконати ЄС зняти заборону, стверджуючи, що можуть бути застосовані більш ефективні заходи, але, одночасно, можна поліпшити торговельні відносини між Китаєм. США рішуче виступає проти цього, проте нині помітно, що суворість заборони дещо спала.

ЄС є другим за величиною торговим партнером Австралії, після Китаю, Австралія посідає 17-е місце серед партнерів ЄС. В експорті Австралії переважають мінеральні та сільськогосподарські товари. 37% торгівлі припадає на комерційні послуги, особливо транспорт та подорожі. Корпорації ЄС мають сильну присутність в Австралії (близько 2360) за оцінками, оборот у розмірі 200 млрд € (трохи більше 14% від загального обсягу продажів в Австралії). Ці компанії створюють 500 000 робочих місць в Австралії. ЄС є другим за розміром надавачем зарубіжних інвестицій і одночасно найбільшим джерелом іноземних інвестицій. Торгівля між цими партнерами росла, проте у 2009 році у зв'язку зі світовою фінансовою кризою пішла на спад.

Відносини ЄС та Японії закріплені у двох документах: Спільна декларація 1991 і План дій з співпраці ЄС-Японія 2001 року. Є також кілька спілок між ними, зокрема щорічний саміт лідерів та міжпарламентських діячів. Обидві сторони погодилися працювати в напрямку глибокої та всеосяжної угоди про вільну торгівлю. Обидві сторони підписали чотири угоди:

• ЄС-Японія, взаємне визнання угоди (набрав чинності 1 січня 2002)
• Угода про співробітництво по боротьбі зі змагальною діяльністю (ухвалили 16 червня 2003)
• Угода між ЄС та Японією про співробітництво в рамках науки та техніки (підписаний 30 листопада 2009)
• Угода про співробітництво та взаємну адміністративну допомогу (набрав чинності 1 лютого 2008)

Японія є 6-м найбільшим експортером ринку ЄС (3,2% в 2010 на суму 44 млрд €). Експорт ЄС переважно складається з автомобілів і транспортного обладнання (31,3%), продукції хімічної (14,1%) та сільськогосподарської промисловості (11,0%). Незважаючи на глобальне зростання експорту ЄС, з 2006 експорт ЄС до Японії незначно знижується. У 2009 у зв'язку з глобальною фінансовою кризою, експорт знизився на 14,7%, проте в 2010 знову зріс на 21,3%. Японія 6-е за розміром джерело імпорту в ЄС (4,3% в 2010 році на суму 65 млрд €). Японський експорт до Європи становить переважно машини та транспортне обладнання (66,7%). ЄС є 3-ім за розміром торговим партнером Японії (11,1% імпорту, 13,3% експорту). Торгівля комерційними послугами склала 17,2 млрд € від ЄС до Японії і 12,7 млрд € з Японії в ЄС.

Торговельні відносини характеризується сильним позитивним сальдо торгового балансу в Японії, який хоча і сповільнився, що було видно в 2000-х роках. Ведення бізнесу та інвестування в Японії може бути важким для європейських країн і навіть були деякі торговельні суперечки між двома сторонами. Однак спад в японській економіці спричинив більшу відкритість для бізнесу та інвестицій ЄС.

Першою договором між ЄС та Південною Кореєю була рамкова угода про співробітництво та взаємну адміністративну допомогу в митних справах (підписано 13 травня 1997). Ця угода дозволяє здійснювати обмін між двома сторонами на засадах конкуренції. Другою домовленістю була угода з торгівлі та співробітництва (набула чинності 1 квітня 2001). Вона намагалася збільшити співпрацю у ряді галузей, в тому числі транспорту, енергетики, науки і техніки, промисловості, довкілля і культури.

У 2010 ЄС та Корея підписали нову рамкову угоду та угоду про вільну торгівлю, яка є першою ЗВТ ЄС з азійською країною і видаляє практично всі тарифи та багато нетарифних бар'єрів. Виходячи з цього, ЄС та Корея вирішили в жовтні 2010 року модернізувати свої відносини до стратегічного партнерства. Ці угоди були тимчасовими, до кінця 2011 року.

Саміти ЄС та Кореї відбулись 2002 (Копенгаген), 2004 (Ханой) і 2006 (Гельсінкі). У 2009 відбулися перші двосторонні зустрічі в Сеулі. Делегації Європейського парламенту відвідують Корею двічі на рік для обговорення зі своїми корейськими колегами важливих питань. Зустрічі на рівні міністрів закордонних справ проводяться не рідше одного разу на рік у кулуарах АСЕАН, однак зустрічей між корейським міністром закордонних справ та представником ЄС відбувалися частіше, наприклад, при зустрічах G20. Спеціальні наради між чиновниками відбуваються майже щомісяця.