Історія Миколаївської області

Першим історично достовірним державоутворенням, що існувало на теренах Миколаївської області була Велика Скіфія, що зародилася після приходу на землі Миколаївщини Скіфів у VII-V століттях д нашої ери.

У 647-54 р. до н.е., вихідці з Мілету заснували на теренах Миколаївської Області колонію Ольвія у дельті річок Дніпро та Буг, її політичним та економічним центром було однойменне місто, залишки якого розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області. Хоча за припущеннями, до греків тут існувало невелике скіфське поселення. Про це свідчать археологічні знахідки ліпленого посуду, бронзових дзеркал та прикрас у звіриному стилі, притаманних скіфам.

Ольвія була рабовласницькою республікою. Законодавчі органи (напр. — збори, рада) та виконавча влада (колегії архонтів, стратегів, агораномів та ін.) були в руках рабовласницької частини населення. Значного розвитку набули землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство, якими займалися греки та вихідці з місцевих племен, що населяли городище і селища сільськогосподарської округи Ольвії. В самому місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткорізне, прядильно-ткацьке тощо, продукцію яких збували населенню Ольвії, а також скіфам, сарматам та іншим племенам, що населяли тоді значну частину території сучасної України. В обмін на ремісничу продукцію в Ольвію надходили хліб, худоба, вовна, риба, а головне - раби. Чимало з цього ольвійські купці продавали у державах грецької метрополії, звідки вивозили вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, твори мистецтва тощо. Для потреб внутрішньої і зовнішньої торгівлі Ольвія випускала свою монету — здебільшого мідну і срібну, рідше золоту. Населення Ольвії підтримувало зв'язки з Афінами, Коринфом, Родосом, Пергамом, Александрією та Малою Азією.

У 2—1 ст. до н. е. Ольвія спіткала глибока економічна і соціальна криза. В той час Ольвія постійно перебувала під загрозою нападів ворожих племен. Деякий час була під зверхністю Скіфської держави, а потім — понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В 48 до н. е. гети на чолі з царем Буребістою захопили і зруйнували місто. В 1 ст. н. е. місто було відбудоване лише на частині його колишньої території. Знову почався розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства, але попереднього розквіту вони не досягли. В І ст. н. е. Ольвія була в залежності від скіфських царів — Фарзоя і Інексімея. У складі населення того періоду значно збільшився скіфський прошарок, заможна частина якого брала участь в управлінні державою. У 2 ст. н. е. була під владою Риму і ще у 251 р. мала римську залогу, розміщену у новозбудованій цитаделі, що знаходилась в гористій частині міста, над балкою Заяча. У 3 ст. її зруйнували готи. На поч. 4 ст. напади гунів привели до остаточного знищення Ольвії. [3]

Після витіснення скіфів, на теренах Миколаївської області запанували кочові племена сарматів, котрі залишили по собі велику кількість курганів на теренах Миколаївщини. Ведучи кочовий спосіб життя, сармати протягом довгого часу вели війни з Римською імперією, що стало одною із головних причин того, що Римська імперія не змогла глибоко просунутися на терени України.

Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я та конкретно Миколаївської області. У середині III ст. н. е. на цю територію вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до заснування Готського королівства (Гетика) зі столицею «Данпарстад» (городище біля с.Башмачка в нинішній Дніпропетровській області). Деякі вчені[4] вважають, що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ — середина V ст. н. е.) — одного з найцікавіших явищ у дописемній історії на землях Миколаївщини.[5] Цю державу знищили у 375 р. н. е. кочове азійське плем'я гунів, що невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла (за деякими джерелами - князь Гатило (помер 451). Після кількох поразок від римлян і союзників вона втрачає силу і розпадається.

У 7 ст. було засновано державу Велика Булгарія на території  від Карпат на заході до Уралу на сході, від Кавказу на півдні до Десни на півночі. При хані Кубраті вона досягає найвищого розквіту. Після його смерті Велика Болгарія була поділена на три частини між його синами. Старший син Кубрата, Батбаян виконав заповіт батька і залишився у Великій Болгарії, на теренах сучасної України, але після відходу своїх братів з окремими племенами не зміг стримати натиск хозарів і був підкорений ними, зобов'язавшись платити їм данину.

територія Хозарського каганату

672 року Батбаян зазнав від хозар поразки і визнав залежність від Хозарського каганату. Під залежність від нього підпадають і  слов'янські племена.

У 9 ст. до Північного Причорномор'я переселились угорці які визнали владу хозар. У 895 році угорці під проводом Алмоша, вступивши в союз з візантійським імператором Левом VI Мудрим, вдерлися до Болгарії, але були розбиті в битві на Південному Бузі болгарським царем Симеоном I і його союзниками печенігами, що змусило їх покинути Північне Причорномор'я і мігрувати в район сучасної Угорщини. Цей похід очолив вже син Алмоша, Арпад, родоначальник династії Арпадів. 

У 890-х роках печеніги зазнали поразки від гузів й хозарів і змушені були тікати, прориваючись через хозарські терени, переселились до північно-причорноморських степів включно до гирла Дунаю, витіснивши звідти інші племена на захід від Дніпра, зокрема напали на численніших угрів (мадяр), котрі кочували між Доном та р. Дніпро у 889 р. У 892 р. печеніги перейшли з Південного Правобережжя України та осіли на нинішніх українських землях між Доном на сході і Дунаєм на заході, і продовжували набіги на хозарські володіння в басейні річки Дон, на річці Кубані та в Криму. 

Варязькі дружини, що проникли до Східної Європи, почали успішно воювати з хозарами за гегемонію над слов'янськими племенами. Від хозар звільнилися поляни (864), сіверяни (884) і радимичі (885).

Після падіння Хозарського каганату кількість печенігів у Північному Причорномор'ї значно збільшилась.968 року відбувся їх перший напад на Київ. Візантія найняла печенігів проти Русі і у 972 році печеніги у засідці розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава.

На початку 1040-х років до Північного Причорномор'я під натиском половців вторглися гузи (торки), які відтіснили основну частину печенігів до Нижнього Подунав'я на візантійські землі: печеніги втратили у 1050-х роках все Лівобережжя і Правобережжя.В 1146 році племена торків і печенігів об'єднались в союз військових племен. Після цього їх стали називати на Русі «чорними клобуками» - через високу чорну шерстяну шапку, яка нагадувала руським головний убір православного священика. Чорні клобуки стають прикордонниками раннього руського Середньовіччя, які несли службу за князівську платню. 

Для Київської Русі територія Миколаївщини стратегічного значення не мала, хоча здавна київські князі намагалися утримувати контроль над Дніпро-Бузьким лиманом, який грав стратегічну роль у військових походах Русі на Візантію. Контроль над південними теренами Миколаївщини у княжу добу здійснювався із міста Олешшя, більша ж частина територій Миколаївщини поступово заселилася кочовими племенами половців близько 12 століття.

1055 року кипчацька (половецька) орда на чолі з ханом Болушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, в 11-15 ст. називалась Дешт-і-Кипчак (Половецьке поле).

1223 року половці були розбиті на річці Калка. Після утворення Монгольської імперії частина половців приєдналася до війська монголів. Вихідці з половецьких земель складали значну частину урядовців та військовиків Золотої Орди. 

Володіння Золотої Орди у південній Україні (1360).

Через відсутність осілого населення та великі міста, Миколаївщина майже не відчула на собі монгольського нашестя, на її теренах не відбувалося значних битв, порівняно із руськими землями, половці через схожу з монголами віру доволі безкоровно влилися у Монгольську імперію. У 1240 році, улус Джучі стає Золотою Ордою. Золотоординський період майже ніяк не відразився на житті Миколаївщини. На короткий період контроль над Дніпро-Бузьким лиманом був у руках Великого князівства Литовського, на теренах Миколаївщини литовцями було засновано Очаків. Проте довго утримувати неспокійні степові землі, наповнені кочовиками було складно, що змусило литовців покинути Миколаївщину.

У 1449 році від Золотої орди відокремлюється Кримське ханство, на територіях Миколаївщини утверджується іслам, як державна релігія,проте вже у 1475 році, ханство попадає у васальну залежність від Османської імперії.

Період правління Османів, як і попередні періоди не приніс значних змін у життя підконтрольної туркам території Миколаївщини.

Тоді як південна частина Миколаївщини була під контролем васала Османської імперії — Кримського Ханства, північна її частина була під контролем Запорізької Січі, саме у цей час, території Дикого Поля почали заселяти руські переселенці, загалом — це були втікачі від утисків з боку Речі Посполитої..

1769 - створення Бузького козацького війська.

У ході війни з Туреччиною за Кючук-Кайнарджійський мирним договором(1774), Миколаївщина переходить під владу Росії та входить до складу Новоросійської губернії. Після чого на теренах Миколаївщни починається активне зростання населення, в основному - вихідців із Сербії та Гетьманщини, будується місто Миколаїв.