Потьомкін Григорій Олександрович

Григо́рій Олекса́ндрович Потьо́мкін (нар. 13 (24) вересня 1739(17390924), Чижово — пом. 5 (16) жовтня 1791) — російський державний і військовий діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал (з 1784), князь. Великий Гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ, прозваний козаками Гриць Нечеса (у деяких селянських переказах з'являється під іменем Катеринич).

Потьомкін Григорій Олександрович
Потьомкін Григорій Олександрович
Псевдо Гриць Нечеса
Народився 13 (24) вересня 1739(1739-09-24)
Чижово
Помер 5 (16) жовтня 1791(1791-10-16) (52 роки)
на шляху з Ясс до Миколаєва
Поховання Катериненський собор (Херсон)
Громадянство Російська імперія
Місце проживання Москва
Діяльність мовознавець, військовослужбовець, політик
Alma mater Імператорський Московський університетd
Знання мов російська[1]
Учасник Російсько-турецька війна, Облога Хотина (1769)d, Битва при Ларзі, Битва при Кагулі, Російсько-турецька війна і Облога Очакова
Роки активності з 1762
Титул князь Таврійський,
Великий гетьман Катеринославських та Чорноморських козацьких військ
Військове звання генерал-фельдмаршал
Конфесія синодальне Православ'я
Рід Potemkind
Батько Олександр Васильович Потьомкін(нар.1673-пом.1743)
Мати Дарія Василівна Кондирева(нар.1704-пом.1780)
Родичі сестри: Дарія, Пелагея, Марія(пом.1774), Олена(нар.1737-пом.1769)
У шлюбі з Катерина ІІ
Діти донька Єлизавета Григорівна Тьомкіна
Нагороди
Герб

Біографія

Народився у селі Чижово Духовщинського повіту (тепер Смоленська область, Росія). Мати — Дарія Василівна. З 1756 навчався в Московській університетській гімназії, звідки в 1760 виключений. Військову службу розпочав у кінній гвардії. За участь у палацовому перевороті 1762, внаслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол, отримав чин гвардійського підпоручика. Учасник Російсько-турецької війни 1768-74, з 1768 — генерал-майор, з 1771 — генерал-поручик.

Керував приєднанням до Російської імперії і первісним устроєм Новоросії, де володів колосальними земельними наділами і заснував ряд міст, включно з теперішніми обласними центрами Дніпром (1776), Херсоном (1778) і Миколаєвом (1789). Піднісся як фаворит, а з 8 червня 1774 року (за непідтвердженими відомостями) морганатичний чоловік Катерини II[2]. У 1784 році нагороджений чином генерал-фельдмаршала. У Петербурзі вибудував для себе Таврійський палац. З 1770 став фаворитом Катерини II, набув вирішального впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні справи Російської імперії. Обіймав ряд високих державних і військових посад — член Державної Ради, генерал-ад'ютант (з 1774) та генерал-фельдмаршал (з 1784), Президент Військової колегії (з 1784).

У 1772 на одній з козацьких рад Потьомкін був записаний до Кущівського куреня Коша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса, через його перуку.[3] В 1775 за ініціативою Потьомкіна було ліквідовано Запорізьку Січ. Обіймав посади: у 1774—1783 рр. генерал-губернатора Новоросійської губернії, 1775—1783 рр. — азовського губернатора, у 1783—1791 — катеринославський генерал-губернатор, з 1784 — таврійського губернатора, у 1785—1791 — астраханського губернатора, 1785—1791 — саратовського губернатора, 1787—1791 — Харківського губернатора. У 1783 Потьомкин зреалізував проєкт загарбання Криму Російською імперією, за що дістав титул «князя Таврійського».

З 1783 Потьомкін управляв новоствореним Катеринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південноукраїнських земель. Потьомкін, будучи добрим адміністратором і володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи з колонізації Півдня України й Криму. 1776-го Потьомкін наказав не повертати селян-утікачів з Лівобережної та Правобережної України, чим сприяв заселенню та господарському освоєнню краю (найпаче після юридичного запровадження кріпацтва 1783 року в Лівобережжі та Слобожанщині). У період правління Потьомкіна почалося будівництво Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Севастополя, було розпочато вивчення покладів руд і кам'яного вугілля на півдні України.

Потьомкін, розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту (особливо після захоплення Росією території Кримського ханства) та спостерігаючи перехід колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі[4], вважав за потрібне відновити українське козацтво. З 1783 Потьомкін вів перемовини з представниками колишньої запорізької старшини (Сидором Білим (Легкоступом), Захарієм Чепігою) про створення нового добровільного козацького формування. В 1788-му Потьомкін підтримав проєкт В. В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв організації Катеринославського козацького війська та Війська Вірних козаків (згодом — Чорноморське козацьке військо). У 1790 Потьомкіну було присвоєно титул великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацького війська. 13 травня 1790 року став ініціатором створення Корпусу малоросійських піших стрільців, сформованого з українських козаків, міщан і селян для участі у війнах Російської імперії з Туреччиною та Швецією[5].

Підтримував стосунки з відомими діячами української культури — як-от Володимиром Золотницьким, Василем Рубаном, Лукою Січкарівим та іншими. У 1786 домігся затвердження проєкту відкриття університету в Катеринославі (не встиг його реалізувати). Толерантно ставився до діяльності греко-католицької церкви, підтримував єдиного в Російській імперії греко-католицького єпископа полоцького І. Лісовського.

Був головнокомандувачем російської армії впродовж російсько-турецької війни 1787-92 рр. Під час мирних російсько-турецьких перемовин 1791 Потьомкін захворів і помер на шляху з Ясс до Миколаєва. Похований у Херсоні.

Галерея
  • Мати, Дарія Василівна
  • Донька, Єлизавета
  • Катерининський собор заснований Потьомкіним у Херсоні, де він був похований в 1791
  • Могила в Херсоні у Катерининському соборі

Див. також

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Елисеева О. И. Геополитические проекты Г. Потёмкина
  3. Гетьман Грицько Нечеса
  4. Устное повъствованіе бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уъзда, селенія Михайловки,Никиты Леонтьевича Коржа. Варіант 2. Одеса 1842, ст.54
  5. Петренко Є. Д. Малоросійських піших стрільців корпус // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  6. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела та література

Література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.