Алчевськ
Алче́вськ (раніше також Ворошиловськ, Комунарськ) — місто обласного підпорядкування у Луганській області, великий промисловий центр. У 1926– 30 грудня 1961 — Ворошиловськ, адміністративний центр Ворошиловського району; 30 грудня 1961–1991 — Комунарськ. З 2014 року місто окуповане терористичною організацією «ЛНР».
| Алчевськ | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна | ||||||||
| Регіон | Луганська область | ||||||||
| Район | Алчевська міська рада | ||||||||
| Код КАТОТТГ | UA44020010010037242 | ||||||||
| Засноване | 1895 | ||||||||
| Статус міста | з 1932 року | ||||||||
| Населення | ▼ 107 438 (01.01.2019)[1] | ||||||||
| - повне | ▼ 107 438 (01.01.2019)[2] | ||||||||
| Агломерація | Алчевсько-Стахановська | ||||||||
| Площа | 50 км² | ||||||||
| Густота населення | 2149 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 94200—94299 | ||||||||
| Телефонний код | +380-6442 | ||||||||
| Координати | 48°28′49″ пн. ш. 38°47′52″ сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 240 м | ||||||||
| Водойма | р. Довга | ||||||||
| Назва мешканців | алче́вець, алче́вці | ||||||||
| Міста-побратими | Дунауйварош (Угорщина) Домброва-Гурнича (Польща) | ||||||||
| День міста | друга субота вересня | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Комунарськ | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 36 км | ||||||||
| - залізницею | 45 км | ||||||||
| - автошляхами | 42 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 636 км | ||||||||
| - залізницею | 772 км | ||||||||
| - автошляхами | 748 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 94220, Луганська обл., м. Алчевськ, вул. Леніна, 48. | ||||||||
| Вебсторінка | Алчевська міська рада | ||||||||
| Міський голова | виконувач обов'язків, П'яткова Наталья Петрівна | ||||||||
| |||||||||
В Алчевську виготовляється чверть промислової продукції Луганської області. Основа промислової могутності міста — Алчевський металургійний комбінат та Алчевський коксохімічний завод.
Назва
.JPG.webp)
З 1991 року місто отримало теперешню назву на честь засновника — купця, українського патріота і громадського діяча Олексія Алчевського.
З моменту заснування у 1895 році назва поселення кілька разів змінювали. Первинна назва «Юр'ївка» була змінена на «Алчевське» у 1903 році, після загибелі засновника. З 1926 року назву змінено на «Ворошиловське» — за іменем радянського діяча К. Є. Ворошилова, який працював на заводі ДЮМО. А з 1932 з отриманням статусу міста «Ворошиловьск». У 1959 році місто знов названо «Алчевськ», але вже з 30.12.1961 отримало нову назву «Комунарськ», яка проіснуала до 1991 року. Залізничну станцію було перейменовано також на «Комунарськ». Після проголошення Україною незалежності, на міському референдумі, який відбувся 1 грудня 1991, мешканці міста повернули назву «Алчевськ». Залізничну станцію ж перейменовано не було.
Історія
Як робітниче селище Алчевськ виник у середині 90-х років XIX століття завдяки будівництву біля залізничної станції Юр'ївка Катерининської залізниці (нині станція Комунарськ) металургійного заводу Донецько-Юріївського металургійного товариства. Він об'єднав селища Жилівка, Василівка. В останньому був розташований православний храм побудований ще на початку 19 століття.
Заснування
Засновником Донецько-Юріївського заводу (нинішнього Алчевського металургійного комбінату), як і акціонерного товариства ДЮМО, був український промисловець і банкір, купець першої гільдії Олексій Кирилович Алчевський. Заснований ним завод ДЮМО був у той час єдиним в Україні металургійним підприємством, побудованим на вітчизняні капітали.
Під час гострої економічної кризи початку XX століття, не витримавши конкуренції з пануючими на Донбасі іноземними компаніями, і, отримавши відмову від царського уряду на прохання про кредит, О. К. Алчевський 7 травня 1901 року кинувся під поїзд на Царськосельському вокзалі в Петербурзі. Знецінені після загибелі Алчевського акції ДЮМО зосередилися в руках франко-бельгійських компаній.
На пам'ять про засновника заводу ДЮМО станція Юр'ївка за клопотанням російських промисловців була перейменована в 1903 році в станцію Алчевське. Від станції отримало назву і заводське селище, з 1902 року перетворилося в місто.
Населення міста складалося переважно з робітників металургійного заводу — місцевих і приїжджих. Це були фахівці-іноземці (німці, французи, бельгійці), кваліфіковані робітники-металурги, запрошені з Юзовського, Брянського (м. Катеринослав) та інших заводів, і безземельні селяни із прилеглих губерній.
У 1913 році житловий фонд Алчевська склав 38 тисяч квадратних метрів. Це були приватні будинки, у тому числі хати-мазанки і «казенні» (заводські). З 5135 робітників заводу ДЮМО 3000 чоловік жили в бараках, 540 — в казармах і приблизно 1600 — в 270 кам'яних «сімейних будинках».
Рівень грамотності населення в Алчевську на початку XX століття був невисоким. До будівництва металургійного заводу в цій місцевості працювала тільки одна невелика церковно-приходська школа у Василівці. Незабаром з'явилася заводська школа на 700 учнів з 19-ма вчителями. У 1910 році відкрилася Василівська земська школа і приватне Алмазно-Юр'ївське комерційне (середнє) училище, у якому навчалося 190 учнів.
З 1913 до 1917 року в в Свято-Миколаївській церкві села Василівки Слов'яносербського повіту (нині частина Алчевська) служив священик Тимофій Драгожинський.
До культурних закладів у заводському селищі належали: приватний цирк, де виступали циркові та театральні трупи, кінематограф, так званий «літній театр», кегельбан і навіть казино.
Робітники Алчевська брали активну участь у революції 1905—1907 років, але повстання зазнало поразки.
Українська революція
У 1917—1920 роках влада в Алчевську змінювалася неодноразово. 26 квітня 1918 року в місто вступили війська Української Держави, у грудні 1918 — донські козаки генерала Краснова, влітку 1919 — денікінці. У проміжках між ними владу брали більшовики. 26 грудня 1919 року в місті надовго встановилася радянська окупація.
Радянський період
Після закінчення радянсько-української війни, з переходом до нової економічної політики, коли не було коштів на відновлення зруйнованих великих підприємств, Донецько-Юр'ївський завод, що став державним, 3 травня 1923 року був тимчасово законсервований. Закриття заводу призвело до значного зменшення населення: до кінця 1923 року в Алчевську залишилося всього 8000 жителів.
У 1925 році було прийнято рішення про зняття металургійного заводу з консервації і на початку 1926 року тут відновлюється одна з доменних печей (доменний цех стояв ще з 1918 року — з часу німецької окупації), а незабаром почалося спорудження нових доменних печей та інших об'єктів. Великою подією в житті міста було будівництво коксохімічного заводу, який запрацював у 1929 році.
Разом із підприємствами зростало й місто. Якщо у 1926 році його населення становило 16 тис. мешканців, то у 1939 році воно досягло 55 тис.
З 1932 року почалося будівництво багатоповерхових будинків, з'явився водопровід, каналізація. Міський житловий фонд перевищив у 1940 році 160 тис. квадратних метрів. Місто озеленювалося, площа зелених насаджень досягла 200 гектарів.
У 1938 році до міста було приєднано селище імені Паризької Комуни, у складі Комунарська воно отримало назву Перевальськ та стало райцентром Перевальського району.
Друга світова війна
З початком німецько-радянської війни підприємства міста перебудували роботу на військовий лад. Обладнання металургійного та коксохімічного заводів, у зв'язку з небезпекою захоплення міста німцями, було вивезено на Урал, до Кузбасу і Узбекистану. 12 липня 1942 року Алчевськ зайняли німці майже на 14 місяців. 15 листопада 1942 тут почали формувати козацьке Кавалерійське з'єднання фон Паннвіца Вермахту. Лише 2 вересня 1943 року радянська армія захопила місто.
Післявоєнна відбудова
Після взяття міста радянськими військами почалася його відбудова за участю фахівців з інших частин СРСР (зокрема, відновлювальний загін із Челябінська). У 1943 році був створений спеціалізований будівельно-монтажний трест «Алчевськбуд». Прискореними темпами велася реконструкція промислових підприємств, відновлювальні роботи у місті.
За роки першої післявоєнної п'ятирічки (1946—1950) був досягнутий і перевершений довоєнний рівень промислового виробництва. Трудівники тресту «Алчевськбуд» побудували нові доменні і мартенівські печі, вальцювальні стани, коксові та хімічні цехи, підприємства будівельної індустрії, легкої та харчової промисловості тощо.
.JPG.webp)
На місці старих виросли, фактично, нові підприємства, а з ними й нове місто. З'явилися великі підприємства будівельної індустрії — заводи будівельних конструкцій, залізобетонних виробів, великопанельного житлового будівництва, будівельних матеріалів, переробки шлаків та інші. Для задоволення потреб населення були побудовані хлібокомбінат, молокозавод, швейна та галантерейна фабрики, завод товарів народного споживання, запущений перший в області тролейбус тощо. Для розвитку соціальної сфери були побудовані нові будівлі навчальних закладів, палаци культури, бібліотеки, кінотеатри, стадіони, спортивні зали та інші установи соціально-культурного призначення.
Аварія тепломережі взимку 2006-го
22 січня 2006 року системи опалення в місті практично повністю заморозилися. Внаслідок помилки комунальних служб, незважаючи на морози та припинення опалення, воду з труб не злили, через що замерзаюча вода їх розірвала. В результаті опалювальне обладнання в більшості алчевських будинків було виведено з ладу. Близько 60 тисяч мешканців міста опалювали своє житло тільки індивідуальними обігрівачами. Через кілька днів каналізаційні системи частково також почали заморожуватися.
У місті була оголошена надзвичайна ситуація державного рівня.
Український уряд прийняв масові заходи щодо захисту алчевців від надзвичайної ситуації. Інженерні команди з інших регіонів країни поступово відновили опалювальні прилади. Однак, станом на 11 лютого, десятки будинків ще не опалювалися. Сотні дітей разом зі своїми вчителями були евакуйовані на курорти і готелі в інші регіони України. За словами тодішнього голови обласної державної адміністрації Луганської області Геннадія Москаля, це було найгіршою антропогенною катастрофою в історії незалежної України.
2014 — 2017
Весною 2014-го місто стало одним із осередків діяльності проросійських сил. Перші мітинги відбулися на початку березня, тоді ж проросійські активісти створили організацію «Алчевська гвардія»[3][4][5]. Згодом в їх осередку почали домінувати сепаратистські настрої, а дії стали набагато радикальнішими. 30 квітня 2014 року вони захопили будівлю мерії, зняли з неї український прапор та висунули міському голові вимогу організувати на території міста референдум на підтримку Луганської народної республіки[6][7].
З 5 по 7 березня 2014 року сепаратисти створили загони Алчевської «гвардії». Головою «Алчевської гвардії» став член КПУ, депутат Алчевської міської ради Бойко Микола Зельманович (народився 9 жовтня 1977 р. у м. Стаханов), який згодом проголосив себе «народним мером» Алчевська. Також сепаратистський рух очолив депутат Алчевської міської ради з ПР Дейнего Владислав Миколайович (народився 12 березня 1964 року).
У ніч з 4 на 5 квітня співробітниками «Альфи» СБУ під приводом допиту були затримані троє активістів «Алчевської гвардії»: Олександр Красько, Євген Верховод і Дмитро Солдатов. Представники проросійського руху за допомогою соцмереж зібрали мітинг протесту біля будівлі СБУ, у якому брали участь більше сотні людей. Була перекрита центральна вулиця і висунуто вимогу звільнити затриманих. До протестуючих вийшов начальник Алчевського міського відділу УСБУ полковник Есаулов Олег Миколайович (1968 року народження, прописаний у місті Алчевськ, 26 травня 2014 року купив квартиру в Києві, у той час як приміщення Алчевського відділу СБУ разом з його майном 6 червня 2014 року було захоплено сепаратистами з загону Мозгового). Есаулову вдалося вгамувати агресивно налаштований натовп.
Вдень, після допиту, затримані були звільнені.[8]
В Алчевську також діяли проукраїнські активісти, 2 травня їм навіть вдалося на деякий час повернути на будівлю міськради український стяг[9].
Однак у місті домінували проросійські сили, яким 11 травня вдалося організувати власний референдум та зірвати проведення президентських виборів, які мали відбутися 25 травня[10][11].
В організації цих перших та ряду наступних акцій брали активну участь багаторічні жителі Алчевська: Солдатов Дмитро Володимирович (народився 23 грудня 1954 р., м. Алчевськ), Верховод Євгеній Васильович (народився 17 грудня 1985 року, м. Алчевськ), Дубина Владислав Віталійович (народився 31 жовтня 1965 року, м. Алчевськ, очолив бандформування «Дружина Олександра Невського»), Михайлов Денис Євгенович (народився 18 лютого 1979 року, м. Алчевськ), а також Литвинюк Сергій Євгенович (народився 6 грудня 1975 року, с. Ковалівка Миколаївської області, згодом став мешканцем Алчевська), і його мати Литвинюк Галина Тимофіївна (народилась 5 листопада 1946 року, прописана у м. Алчевськ), які нині переховуються від правоохоронних органів України на території Росії.
Спонсором сепаратизму був Давиденко Руслан Володимирович (народився 27 травня 1973 року, м. Алчевськ).
6 червня озброєними людьми була захоплена будівля місцевого відділення СБУ, таким чином на початок червня Алчевськ повністю перейшов під контроль сепаратистів, а саме так званих, донських козаків[12][13]. Начальник Алчевського міського відділу УСБУ полковник СБУ Олег Есаулов з Алчевська, за твердженням алчевського блоґера Галини Литвинюк, разом з родиною перебрався до Києва, де купив квартиру[14]. Під час активної фази бойових дій, боїв в самому місті не було, однак воно все ж таки постраждало від війни.
23 серпня деякі ЗМІ повідомляли, що через обстріл газорозподільчої станції Алчевськ залишився без газу[15], але перебоїв з газопостачаннм ані у місті, ані на металургійному комбінаті помічено не було.
Вранці 28 серпня район вулиць Волгоградської та Гмирі потрапив під обстріл терористів реактивними системами залпового вогню, внаслідок чого 1 жінка загинула та ще 9 людей дістали поранення, крім того були пошкоджені вікна та покрівлі багатоповерхівок, приватних будинків і транспорту[16].
Під час боїв за Дебальцеве місто та його околиці використовувалися підрозділами сепаратистів як плацдарм для наступу на українські війська, що обороняли Дебальцевський виступ[17]. Згодом Алчевськ перейшов під контроль бригади «Прізрак», якою командував Олексій Мозговий. Війна негативно позначилася на соціально-економічній ситуації в Алчевську. На початку 2017-го припинило роботу найбільше підприємство міста — Алчевський металургійний комбінат[18][19]. А з грудня 2017 він повністю перейшов під контроль бойовиків.
Адміністрація
21 березня 2013 року Верховна Рада України призначила на 2 червня позачергові вибори міського голови у м. Алчевську[20].
Населення
| Зміни населення | ||
|---|---|---|
| Рік | Населення | Зміна |
| 1914 | 16 200 | — |
| 1923 | 8640 | −46.7% |
| 1926 | 17 280 | +100.0% |
| 1939 | 59 400 | +243.8% |
| 1959 | 59 404 | +0.0% |
| 1970 | 90 120 | +51.7% |
| 1979 | 111 000 | +23.2% |
| 1989 | 134 000 | +20.7% |
| 1994 | 133 100 | −0.7% |
| 2003 | 118 758 | −10.8% |
| 2004 | 117 675 | −0.9% |
| 2005 | 116 854 | −0.7% |
| 2006 | 115 457 | −1.2% |
| 2007 | 114 568 | −0.8% |
| 2008 | 114 000 | −0.5% |
| 2009 | 113 568 | −0.4% |
| 2010 | 112 998 | −0.5% |
| 2013 | 111 360 | −1.4% |
| 2018 | 108 024 | −3.0% |
За даними перепису 1989 року в місті проживало 125 тисяч осіб. Національний склад: 50,2 % (63 000 осіб) — росіяни, 45,7 % (57 400) — українці, 4,1 % — білоруси, татари, євреї, вірмени, молдовани, поляки, цигани, грузини і представники інших національностей.
За даними перепису 2001 року в Алчевську проживало 119 тисяч осіб[21].
Станом на 2010 рік в Алчевську проживає 113 тисяч осіб[22].
Згідно дослідженню, проведеному у вересні 2015 року, місто залишила чверть довоєнного населення. Кількість жителів у місті склала 82 370 осіб[23].
Етнічний склад населення міста на 2001 рік був представлений наступним чином:
- українці — 51,6 %;
- росіяни — 44,7 %;
- білоруси — 1,1 %
- інші національності — 2,6 %[24].
У зв'язку з бойовими діями та переходом території під контроль ЛНР, починаючи з 2014 року місто покинула велика частина населення, що не відображає державна статистика через відсутність контролю над територію.
Економіка
Промисловість
У місті розташовано два промислових гіганти українського масштабу:
Загальний обсяг реалізованої продукції у місті (2008) — 20,8 млрд грн., (2009) — 14,6 млрд грн.
Крім того у місті працює багато підприємств харчової та легкої промисловості, сфери послуг.
Енергетика
Газифікація міста почалася у 1972 році з підключення меткомбінату, а вже з 1974 року і побутових споживачів.
Теплопостачання міста майже повністю забезпечують дві котельні «Східна» та «Заводська»
Місто на 100 % електрифіковано. Електропостачання здійснюється від підстанцій «Комунарська-220», «Паркомуна-110», «Лиман-35» та частково від енергосистеми металургійного комбінату. З 2013 року при металургійному комбінаті стала до роботи промислова теплоелектростанція
Транспорт
Міський
Пасажирські перевезення містом забезпечуються:
- тролейбусами;
- маршрутними таксі;
- таксі.
Тролейбусний рух було відкрито в 1954 році. Наприкінці 90-х років до тролейбусу додалися приватні маршрутки. Станом на 01.02.2017 року у місті працюють 14 тролейбусів на 8 маршрутах, та близько 35 маршрутних таксі на 17 маршрутах
Маршрути тролейбусного руху:
- № 3 — Автовокзал 2 — Залізничний вокзал
- № 4 — Депо 2 — Прокат
- № 6 — Проспект Металургів — Хімзавод
- № 8 — Квартал 58 — Залізничний вокзал
- № 8А — Депо 2 — Залізничний вокзал
- № 9 — Вулиця Волгоградська — Прокат
- № 10 — Залізничний вокзал — сел. Адміністративне
- № 11 — Вулиця Волгоградська — Хімзавод
Приміський
Приміські перевезення в основному здійснюються автобусами:
- Автостанція біля центрального ринку.
- Маршрутні таксі до міст Брянка та Стаханов з вулиці Горького (район центрального ринку).
- Автобуси до Ісаківського водосховища — від кільця проспекту Металургів.
Міжміський
Міжміські пасажирські перевезення:
- Залізничний вокзал — станція Комунарськ Донецької залізниці. Зараз функціонує лише як станція приміського сполучення та для вантажних потягів АМК. Потяги далекого прямування скасовані через проведення Антитерористичної операції.
- Автовокзал — розташований на трасі E40 (М04) — автобусне сполучення з містами Донецьк, Луганськ, Ростов-на-Дону, а також мікроавтобуси у Київ та Харків через КПВВ «Майорське».
- Маршрутні таксі до міста Луганська від кільця проспекту Металургів і з вулиці Горького (район центрального ринку).
- Приватний вертодром — поруч із заводоуправлінням Алчевського металургійного комбінату — з 2014 не працює.
Освіта
Дошкільна освіта
- 25 дошкільних навчальних закладів.
Середня освіта
- 7 середніх загальноосвітніх шкіл;
- 3 навчально-виховних комплекси;
- 1 приватна школа;
- 2 середні спеціалізовані школи:
- з поглибленим вивченням іноземної мови з першого класу (СШ № 1);
- з поглибленим вивченням предметів фізико-математичного циклу[недоступне посилання з червня 2019];
- 4 гімназії:
- Алчевська гімназія (АГ, раніше СШ № 9);
- Алчевська гуманітарна гімназія (АГГ, раніше АУГГ, СШ № 16);
- Алчевська соціально-економічна гімназія (АСЕГ, раніше СШ № 2);
- Алчевська інформаційно-технологічна гімназія (АІТГ, раніше СШ № 4);
- Міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МНВК).
Позашкільна освіта
- 2 музичні школи;
- 1 художня школа;
- 2 спортивні школи;
- Алчевський центр дитячої та юнацької творчості (АЦДЮТ);
- Алчевський центр науково-технічної творчості учнівської молоді (АЦНТТУМ);
- Алчевський центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді (АЦЕНТУМ);
- Алчевський дитячо-юнацький центр туризму, екскурсій і краєзнавства (АДЮЦТЕК);
- Мережа дитячо-юнацьких клубів (ДЮК) з мистецьким, технічними, спортивними та іншими групами.
Професійно-технічна освіта
- Алчевський професійний металургійний ліцей (АПМЛ);
- Алчевський професійний торгово-кулінарний ліцей (АПТКЛ);
- Вище професійне училище № 40 (ВПУ № 40);
- Індустріальний технікум (ІТ ДонДТУ).
Вища освіта
В місті залишився навчальний комплекс. Сам університет переїхав у листопаді 2014 до міста Лисичанськ. Фактично, навчання проводиться в обох містах, у Лисичанську видають українські дипломи, а в Алчевську — невизнаної «ЛНР».
Культура
В 1967 році заснований Міський історичний музей.
Відомі люди
Родом з Алчевська
- Бублейник Людмила Василівна — доктор філологічних наук, професор;
- Гайко Геннадій Іванович — український вчений-гірник, доктор технічних наук.
- Долженко Михайло Олександрович (1989—2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Дяченко Віктор Костянтинович — український баяніст, заслужений працівник культури України.
- Каплієнко Ніна Германівна. — співачка сопрано;
- Козлов Володимир Володимирович (нар. 1951) — український живописець, графік.
- Коломієць Федір Федорович — боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув у бою під Луганськом.
- Кошовий Євген Вікторович — учасник «95 кварталу»
- Литвинов Федір Олександрович (1912—1989) — український радянський графік.
- Немченко Євген Костянтинович (1906—1970) — радянський і російський актор театру і кіно, кінорежисер.
- Нестеренко Микола Васильович (нар. 1926) — український живописець.
- Плехов Микола Дмитрович — радянський архітектор;
- Чернявський Костянтин Михайлович (1920—2008) — український графік.
Проживали
- Грушевський Лев Григорович — юрист, небіж Михайла Грушевського.
Перебували
- Параджанов Сергій Йосипович, відбував у місцевій «колонії» ув'язнення.
Міста-побратими
Примітки
- Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
- Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
- На митинге в Алчевске поклонники имперской России побили ещё большего её поклонника
- На митинге в Алчевске потребовали референдум 7 марта
- В Алчевске триста человек ждали фашистов, но не дождались. nedelya.net.ua. Процитовано 1 лютого 2019.
- З міськради в Алчевську зняли український прапор, мер виступив за референдум
- Дзеркало Тижня: Проросійські активісти мають намір встановити на будівлі прапор «Луганської народної республіки». Мер Алчевська після нетривалих перемовин з сепаратистами підтримав їх вимоги.
- Алчевцы договорились: над зданием мэрии никаких флагов. Кроме городского
- Волеизъявление в Алчевске: относительно высокая явка, отсутствие наблюдателей, трудности в работе СМИ, флаги Луганской народной республики и песня «Русские идут»
- В Алчевске в день выборов Президента Украины не открылся ни один участок
- «На Луганщине „казаки“ вытесняют анархические отряды Болотова — активист.» glavred.info, 9.06.2014.
- Алчевский отдел СБУ перешёл под контроль неизвестных вооруженных людей
- https://gal-lytvynyuk.livejournal.com/310.html
- Бойовики залишили Алчевськ без газу. Архів оригіналу за 24 серпня 2014. Процитовано 24 серпня 2014.
- Терористи з «Градів» обстріляли Алчевськ. Є загиблі, — соцмережі
- Алчевськом артилерія накрила вогневі позиції бойовиків, які обстрілювали Чорнухине
- http://ru.golos.ua/ekonomika/alchevskiy_metallurgicheskiy_kombinat_zayavil_ob_ostanovke_7064
- http://interfax.com.ua/news/economic/407693.html
- Напругу знято: Верховна Рада призначила вибори у Василькові і Алчевську. Українська правда. 21.03.2013.
- Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення та його розподіл за статтю, місто Алчевськ, перепис 2001
- Головне управління статистики у Луганській області. Чисельність населення на 1 вересня 2010 року та середня за січень-серпень 2010 року[недоступне посилання з лютого 2019](укр.)
- http://map.dopomozhemo.tv/city.php?id=34&cat=1&dt=1
- Дністрянський М. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2006. — 490 с.
Посилання
Література
- Верменич Я. В. Алчевськ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 69. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
- Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
- Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
- Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
- Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.