Ета (літера)

Ета, іта (велика Η, мала η; грец. ἦτα, новогрец. ήτα) — сьома літера грецької абетки. Первісно вживана для позначення приголосного [h], надалі в аттичному діалекті (класичній давньогрецькій) стала означати довгий голосний [ɛː]. У середньогрецькій й новогрецькій вимові цей звук перейшов у [i]: процес, відомий як йотацизм.

Ета (літера)
Вимова
давня [ɛː]
сучасна [i]
Схожі
латиниця H
кирилиця И
гебрейська ח
арабська خ
Транскрипція
Із давньої e
Із сучасної i
Кодування
Велика
Код Юнікод U+0397
Назва Юнікод GREEK CAPITAL LETTER ETA
HTML Η
HTML-сутність Η
Мала
Код Юнікод U+03B7
Назва Юнікод GREEK SMALL LETTER ETA
HTML η
HTML-сутність η
Грецька абетка
Α α — альфа Β β — бета
Γ γ — гамма Δ δ — дельта
Ε ε — епсилон Ζ ζ — дзета
Η η — ета Θ θ — тета
Ι ι — йота Κ κ — каппа
Λ λ — лямбда Μ μ — мю
Ν ν — ню Ξ ξ — ксі
Ο ο — омікрон Π π — пі
Ρ ρ — ро Σ σ ς — сигма
Τ τ — тау Υ υ — іпсилон
Φ φ — фі Χ χ — хі
Ψ ψ — псі Ω ω — омега
Застарілі
Ϝ ϝ — дигамма Ϛ ϛ — стигма
Ͱ ͱ — хета Ϻ ϻ — сан
Ϟ(Ϙ) — коппа Ϡ(Ͳ) — сампі
Ϸ ϸ — шо

У системі грецьких чисел ета/іта має значення 8.

Історія

Приголосна

Літера η веде своє походження від хети — літери архаїчної грецької абетки, яка, у свою чергу, походить від фінікійської букви  — «хет». У багатьох давньогрецьких діалектах вона первісно вживалась для позначення глухого гортанного фрикативного звука [h]. Саме з таким фонетичним змістом вона була запозичена у VIII ст. до н. е. до етруської й інших італьських абеток, що ґрунтувались на евбейському варіанті грецької абетки. До них належить і латинський алфавіт, нащадком «хети» в якому є літера H.

В інших варіантах грецької абетки поряд із приголосною «хетою» з'явилась друга її форма — для позначення голосних. У грецьких італьських колоніях Гераклеї і Таренті, давню літеру перетворили на «напівхету», прибравши праву вертикальну рису (Ͱ). З цього знака надалі розвинувся символ грубого придиху, що замінив «хету» на початку слів у посткласичній (політонічній) орфографії[1]. Діонісій Фракійський свідчив у ІІ ст. до н. е. про збереження літерою своєї давньої назви «хета» (ἥτα), і пояснював це: «у старі часи, літера η слугувала позначенням грубого придиху, як зараз у римлян»[2].

Голосна

У східних іонійських діалектах звук [h] на VI ст. до н. е. зник. «Хета» стала спочатку передавати довгий голосний [aː], що пізніше злився з довгим голосним [ɛː]. У 403 році до н. е. афіняни перейняли іонійську систему письма, з вокалічним (голосним) вживанням η, хоча звук [h] в аттичному діалекті зберігся. Надалі таке звукове значення літери стало загальноприйнятим по всій Греції.

Ітацизм

У період посткласичної грецької мови-койне звук [ɛː] став більш припіднятим і злився з деякими іншими голосними, вимова яких первісно різнилась. Це явище одержало назву ітацизму — вимови η близько до [i], замість [ɛː] (етацизму). Відповідно новій вимові, назва літери стала читатись як «іта».

Читання η як [і] існувало в середньогрецькій (візантійській) мові, воно є орфоепічною нормою й у новогрецькій. Від унціальної форми цієї літери Η походить і кирилична И, що означала схожий звук у старослов'янській мові. Поряд з η, цей звук також передають інші літери — ι (йота), υ (іпсилон), а також диграфи ει, οι. Всі явища уподібнення вимови голосних до «йоти» прийнято звати загальним терміном йотацизм.

Нащадки
  • У латинській абетці — літера «H»
  • У кирилиці — літери «И», «Й»

Транслітерація
  • У латинській транслітерації давньогрецьких слів η передають латинською «e», для відрізнення від транслітерації ε латинську літеру пишуть з макроном, знаком довготи (σχῆμα — schēma, χημεία — chēmia, αἰθήρ — ethēr).
  • У транслітерації новогрецької мови η передають літерою «i».

Використовування

Велика літера
  • У хімії позначенням ентальпії слугує символ Η, який іноді читають як «ета». Втім, оригінальне написання слова «енталпія» (від грец. ἐνθάλπος) не містить цієї літери.

Мала літера

Передавання слів з η в українській мові

В українській мові існує значна кількість грецизмів — слів грецького походження, чиїм джерелом є переважно давньогрецька, рідше — середьногрецька мова. До української грецизми надходили різними шляхами: як через старослов'янську, так і через західноєвропейські мови. Старослов'янське передавання грецьких слів орієнтувалось на середньогрецьку вимову, а західноєвропейське, латинське — на класичну, тому існують деякі розбіжності у передаванні кирилицею слів з літерами β, θ, η, а також слів, що починаються на голосний звук.

Оскільки літера η у середньогрецькій (візантійській) мові вже вимовлялась як «і», у старослов'янському письмі її передавали літерою «иже», яка була, по суті, кириличним варіантом цієї грецької літери (навіть їхнє накреслення тоді було тотожним — «Η»). Але грецизми надходили до української не тільки зі старослов'янської. Із часів Середньовіччя до української було запозичено тисячі латинських слів і слів західноєвропейських мов грецького походження. У латині, а разом за нею — у більшості європейських мов було прийняте класичне читання грецьких слів, що залишилось з часів, коли η ще вимовляли як «е». Отже, грецькі слова, а також грецькі неологізми стали потрапляти до польської, німецької і російської мов вже в латинській передачі.

На XIX ст. у різних частинах сучасної України склались дві традиції передачі грецизмів. У західноукраїнських землях, під впливом польської й німецької традицій, а також поширення католицизму, усталився «європейський» стандарт — передавати η завжди буквою «е»[3], старослов'янське посередництво було нею відкинуте. Так, слова Ἀθηνᾶ, Θήβαι, χημεία, αἰθήρ там передавали як «Атена», «Теби», «хемія», «етер» (через лат. Athena, Thebae, chemia, ether). У східноукраїнських же землях, що зазнали меншого впливу Польщі, залишились вірними старослов'янській традиції, де «ета/іта» читається як [і]: «Афіна», «Фіви», «хімія», «ефір». Певні труднощі спричинила реформа орфографії («правопис Русалки Дністрової»). Відоме, що літера «и» первісно передавала звук [і], а надалі, після злиття звуків [і] і [ɨ] в один звук [ɪ], її читання в українській мові змінилось; для звука ж [і], який вона доти означала, реформа приписувала ж лише літеру «і». Виникли розбіжності й у самій східноукраїнській традиції: в одних випадках η записували кирилицею як «і», (напр. Афіни, Фіви, ефір); в інших — як «и» (напр. «Псалтир» (Ψαλτήριον), «Никодим» (Νικόδημος), «Микита» (Νικήτας), «Єрусалим» (Ιερουσαλήμ), «Вифлеєм» (Βηθλεέμ)). У російській мові було простіше: буква «и» зберегла своє давнє читання, а «і» у «гражданці» вживалася лише в окремих словах і позиціях (перед голосними, «й» і в слові «міръ»).

Під час створення стандарту літературної української мови постала проблема й передавання грецьких слів. Харківський Правопис 1928 року («скрипниківка») передбачав передавання «ети» переважно літерою «е» (за винятком церковнослов'янізмів і деяких особових імен). Пізніший правопис 1946 року, на якому в цілому заснований сучасний варіант української орфографії, наслідує російську традицію запису грецизмів: у разі запозичення через старослов'янську/церковнослов'янську мову (або напряму з новогрецької) η передається як «і» (або «и» — за «правилом дев'ятки» та в деяких винятках), через латинську (або західноєвропейські) — як «е»[4]: Іраклій, але Геракл (Ηρακλής), Никодим, димотика, але демократія (δῆμος — «народ»), схима, але схема (σχῆμα — «образ»). У 1990-х роках знов підняли питання «правильного» передавання η. Було запропоновано проекти орфографії, які базувались на харківському правопису: з її передаванням тільки буквою «е»[5][6]. Деякі видання, як друковані, так і електронні, перейшли на цю систему, але офіційним залишається правопис 1993 року, що в питанні «ети» повторює затверджений у 1946 році. Цей правопис прийнятий наразі й у Вікіпедії.

Примітки
  1. Nick Nicholas (2003), «Greek /h/». Архів оригіналу за 1 вересня 2013. Процитовано 25 січня 2016.
  2. παρὰ τοῖς ἀρχαίοις ὁ τύπος τοῦ Η ἐν τύπῳ δασείας ἔκειτο, ὥσπερ καὶ νῦν <παρὰ> τοῖς Ῥωμαίοις Alfredus Hilgard (ed), «In artis Dionysianae § 6» in Grammatici Graeci. Scholia in Dionysii Thracis Artem Grammaticam (1901), p. 486.
  3. Про «ф», «фіту» і «тету».. Російсько-українські словники.
  4. From the notes of Andrusyshen's dictionary.
  5. М. В. Снаговський. каТедрою по каФедрі, чи навпаки, або Спогад про майбутнє української мови.
  6. Г. П. Євсєєва. Державна мовна політика в соціокультурному контексті України.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.