Лучко Клара Степанівна

Клара Лучко народилася 1 липня 1925 року в селищі Чутове (за іншими даними — в селі Старі Санжари) на Полтавщині в українській селянській родині. Її батько — Степан Григорович — був родом з села Лучки (звідси і прізвище — Лучко), людина м'яка й інтелігентна від природи, працював директором радгоспу села Яківці під Полтавою. Мати — Ганна Іванівна, працьовита, розумна, вольова жінка, головувала в колгоспі іншого району. За словами Клари, «у мами був прекрасний голос і навіть прізвисько таке — "срібний голос". У молодості вона співала у нас в церкві разом з Іваном Семеновичем Козловським, брала участь у самодіяльності. Після революції були такі театри — актори ходили по селах і грали українську класику. Мабуть, від мами мені передалася тяга до мистецтва, хоча сама вона потім займалася вихованням безпритульних і кинула театр». Клара отримала своє ім'я на честь знаменитої революціонерки Клари Цеткін. Батько і дядько Клари (Терентій Манько) в 1930-х роках опинився в рядах «парттисячників», людей спрямованих партією на навчання до вищих навчальних закладів, і сім'я переїхала в Полтаву. Степан Лучко, закінчивши Полтавський педінститут, став викладачем історії партії в Школі міліції, а Терентія Манька після закінчення будівельного інституту рекомендували на посаду директора цього учбового закладу.

На долю Клари і її двоюрідної сестри Галі Манько випало довоєнне дитинство. Галя народилася на рік раніше Клари, і дівчатка росли разом. Галина відзначала, що її сестра «пластичних операцій не робила, Кларочка була схожа на свою бабусю — маму батька, про яку розповідали, що коли вона заходила до церкви, всі дивилися тільки на неї». За спогадами Галини Бертовської (шкільна подруга Клари Лучко, яка дружила з нею з 4-го класу), крім навчання в школі, вони з Кларою активно відвідували Палац піонерів і зустрічалися на лижному трампліні, який прокладали взимку навколо Корпусного парку. Любили кататися і на ковзанці, що заливали близько 2-ї полтавської школи. Також серед спільних захоплень того часу Клари — були стрибки з вишки з парашутом, яка до війни знаходилася посеред Полтави. У 6-му класі Клара закохалася в красеня-дев'ятикласника. Для того щоб привернути його увагу, вона стрибнула з парашутом з цієї вишки, але на хлопця це враження не справило. «Зате завдяки такому вчинку я відчула величезну насолоду від польоту», — зізнавалася Клара Степанівна. «Клара була завжди усміхненою, ніколи не підвищувала голос і не брала участь у всіляких шкільних розборках». Вихованням дівчинки займалася її тітка, сувора і безграмотна жінка, в родині її називали «баба Кіля». У школі Клара вчилася досить старанно і добре. Як і мільйони її однолітків, вона захоплювалася кінематографом. Улюбленою акторкою у неї була Тамара Макарова.[1] Клара росла боязкою і замкнутою дівчинкою. У дитинстві, дивлячись на Клару, ніхто з знали її людей не міг припустити, що вона стане зіркою радянського екрану. За її словами, виглядала вона дуже безглуздо, погано одягненою, за довгу і нескладну фігуру носила серед однолітків образливе прізвисько «Жирафа». Але одного разу все змінилося. Лучко згадувала свої перші модельні туфельки блакитного кольору і ошатне плаття, які перетворили її з Попелюшки на «принцесу». Помітивши захоплені погляди молодих людей, вона раптом зрозуміла, що може подобатися.

У 1941 році Клара Лучко закінчила сьомий клас, менше ніж через місяць по тому, почалася Німецько-радянська війна. Сім'ю Лучко евакуювали в Казахстан. Тут, в місті Джамбулі Клара закінчила школу-десятирічку, треба було визначатися з професією, в руки Лучко раптово потрапила газета з оголошенням про набір студентів на перший курс ВДІКу. У школі вона займалася в театральному гуртку і мріяла в майбутньому стати акторкою, такою, як її кумир Тамара Макарова. Сусідкою сім'ї Лучко в евакуації була Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка. Вона і почала з нею займатися декламуванням. З газети Клара дізналася, що Сергій Герасимов набирає в Алма-Аті акторський клас. Вона написала лист в Москву з проханням пояснити, що потрібно для вступу до інституту. Незабаром їй прийшла відповідь. Дізнавшись, що її дочка зібралася їхати «поступати на артистку», мати Клари спочатку була проти цього рішення. Їй хотілося, щоб дочка стала лікарем або юристом, але тільки не артисткою. Але «тиха і слухняна» Клара, раптом з твердістю заявила, що обов'язково буде акторкою, бачачи наполегливість дочки, мати здалася. Думки батька запитати було не можна — він був на фронті. Так у 1943 році Лучко опинилася в Алма-Аті, де тоді в евакуації перебував ВДІК.

Був великий конкурс, на п'ятнадцять місць поданих заяв виявилося більше трьохсот претендентів. Лучко приїхала на іспити вивчивши байку, вірш та уривок з популярної в ті роки поеми «Зоя». Однак прочитати їх їй так і не довелося. Коли вона увійшла в кабінет і стала перед обличчям екзаменаційної комісії, її раптово охопив панічний страх, і вона не змогла вимовити жодного слова. На щастя, їй на допомогу прийшов знаменитий педагог Борис Бібіков, який очолював приймальну комісію. Він не став вимагати від неї читання віршів і байок, а попросив зіграти незвичайний етюд. «Уявіть собі, що в річці тоне ваша улюблена подруга. Що б ви стали робити?» — вимовив Бібіков і з зацікавленням глянув на абітурієнтку. Після цих слів заціпеніння, що охопило Лучко, пройшло, і дівчина сміливо кинулася виконувати запропоноване завдання. Вона так природно заметушилася «по березі», так переконливо плакала і заламувала руки, що приймальній комісії нічого не залишалося, як поставити їй «відмінно» і зарахувати на перший курс. Клара була прийнята у ВДІК, в майстерню Бориса Бібікова і Ольги Пижової. Незабаром ВДІКу дозволили повернутися в Москву, і Клара продовжила там навчання на курсі Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Клара належала до знаменитого «військового» курсу ВДІКу, який набирався в липні 1943 року в Алма-Аті, куди інститут був евакуйований разом з «Мосфільмом» і «Ленфільмом». Роки навчання йшли з усіма належними труднощами: брудний і замерзлий взимку гуртожиток, копійчана стипендія і постійний голод.[2]

Довгий час Клара Лучко не могла по-справжньому розкритися як акторка. Вона не вважалася ні серед «обдарованих», ні серед «талановитих» учнів. Але педагоги вірили в ученицю. Тамара Макарова, порівнювала Клару Лучко з квіткою-петунією. Як пояснювала згодом Клара Степанівна, поруч зі Всеросійським державним інститутом кінематографії перебувала клумба, і одного разу вона попросила показати невідому їй до цього петунію. І на подив побачила — нещасний, засохлий, хирлявий блідо-бузковий грамофончик, який пробивався з потрісканої землі. Тоді вона зрозуміла, що педагог мала на увазі її незламний характер. Тамара Макарова вчила її правильної вимови російської мови. У Клари був сильний український акцент. Особливо він проявлявся, коли студентка поверталася після канікул, проведених в Полтаві. За спогадами сестри, вдома Клара завжди розмовляла українською, ніколи не забувала рідної мови. Як тільки чула голос сестри у телефонній трубці, тут же переходила на українську.

Зніматися в кіно вона почала ще будучи студенткою. Першою її роботою стала невелика роль геолога Белли у фільмі «Три зустрічі» 1948 року. Фільм був невдалим, що дуже розчарувало молоду акторку. Вона навіть задумалася про відхід з кіно. В студентські роки Лучко, грала в основному романтичних героїнь і на майбутнє визначала себе саме таке амплуа, її цікавили складні, психологічні характери, для яких потрібні «яскраві, насичені кольори». І згодом їй чимало довелося грати саме такі ролі. Після інституту у Клари в дипломі стояла рекомендація: «Лучко — тургенівська героїня, їй підійдуть ліричні класичні ролі...». Фахівці рекомендували їй грати ліричні класичні ролі. Але дипломна роль акторки Лучко була дуже далека від образу тургенівських панянок. Дипломним спектаклем Лучко стала «Молода гвардія» Олександра Фадєєва, в якому вона зіграла Уляну Громову. Цю роль вона зіграла настільки яскраво і талановито, за що отримала оцінку «відмінно» від Сергія Герасимова. У 1948 році Герасимов взявся за постановку художнього фільму за цим твором. На головні ролі він взяв студентів свого курсу, які брали участь в дипломному спектаклі. У залі, де проходив спектакль, майже щовечора, крім Герасимова, сиділи Олександр Довженко і Олександр Фадєєв, які дивилися на акторів. Актори розуміли, що вони вирішують: кого затвердити на головні ролі у фільм. Лучко розраховувала отримати в цій постановці роль Громової. Герасимов взяв її на зйомки «Молодої гвардії», але не на головну роль — Уляни Громової, а на епізодичну — тітоньки Марини. Фільм, який став щасливим квитком для багатьох радянських акторів, для Лучко став справжнім горем. Роль Уляни дісталася Нонні Мордюковій, ця робота принесла їй визнання і Сталінську премію, як і всім акторам, що зіграли головні ролі. Герасимов хотів, щоб Клара вийшла зі свого звичного амплуа, яке було зумовлене її зовнішніми даними. Але для молодої акторки це рішення стало великим потрясінням. Вона довго не могла забути і зрозуміти педагогічного прийому свого вчителя. Затверджуючи свою ученицю на цю роль, Герасимов сказав їй: «Оскільки ти українка, я тобі повністю довіряю — полопочі у фільмі на своїй». Як пізніше зізнавалася Лучко, вона легко увійшла в цей образ тому що це було «її, рідне». Ласкава Марія у вишиванці стала втіленням України. За цю роботу акторка також отримала оцінку «відмінно».

Після закінчення ВДІКу Клару Лучко запросили працювати в Театр кіноактора. У той час Театр кіноактора був дуже популярний в Москві. Вистави на його сцені ставили відомі режисери, а грали в них багато зірок радянського кіно, коли були вільні від зйомок.

Одного разу, в театр, де працювала Лучко, прийшов режисер Іван Пир'єв і став читати сценарій фільму «Веселий ярмарок» — так спочатку називалися стрічка «Кубанські козаки», що вийшла у 1949 році. Усім присутнім на читанні, як і Кларі, яку помітив Пир'єв, запропонували взяти участь у фотопробах до фільму. Лучко не сподівалася на головні ролі, тому що Герасимов вважав її «тургенівською героїнею», але вона все ж зважилася з великим небажанням прийти на проби, зніматися в масовці вона категорично не хотіла. Але попри скептичні сподівання Лучко, вона була затверджена на роль Даші Шелест, цю звістку їй першим повідомив Олександр Довженко, додавши: «Вітаю і бажаю успіху. Ви будете багато і успішно зніматися в кіно». Перше знайомство Лучко з Довженком відбулося ще до зйомок «Кубанських козаків», вони зустрілася в коридорі студії «Мосфільму», де він запросив її на зйомки фільму «Мічурін», що вийшов у 1948 році. Довженко пройшов повз Лучко і раптом повернувшись сказав: «Дівчина, мені потрібне ваше обличчя. Я знімаю картину „Мічурін“. Для вас у мене немає ролі, але ми будемо знімати сцену, дуже важливу, коли академік Пашкевич виголошує промову перед студентами на зустрічі Нового року. І мені потрібен тільки один ваш великий план».

Лучко була вражена особистістю Пир'єва і дуже боялася, що не зможе грати. Пир'єв був відомий гарячим характером, міг накричати на артиста, образити. Спочатку Лучко боялася, що буде губитися від грубості, через що він зніме її з ролі. Але потім, за словами Лучко, вона зрозуміла, що Пир'єв, про який всі говорили, як про диктатора, виявився дуже чуйною людиною і хорошим психологом. Клара Степанівна згадувала: «Якщо я щось не так робила, він начебто комусь вимовляв, але я відразу все розуміла». Для картини «Веселий ярмарок» Пир'єв зібрав чудовий акторський ансамбль, у фільмі знімалися: Марина Ладиніна, Сергій Лук'янов, Владлен Давидов, Володимир Володін, Борис Андрєєв й інші зірки радянського кіно. Лучко була щаслива опинитися в такій компанії. Картину знімали в радгоспі-мільйонері «Кубань». В ту пору це було відоме на всю країну господарство. У радгоспі якраз починалася жнива, і Пир'єв, для того щоб актори краще відчули колгоспне життя, змусив всіх трудитися. Акторам довелося працювати на комбайні, згрібати зерно на току. І це ще більше надихало колектив.

Фільм мав великий успіх, він змінив життя Клари Лучко, нікому невідома акторка стала лауреатом Сталінської премії і зіркою всесоюзного масштабу. До акторки стало приходити дуже багато захоплених листів, знаючи, що вона незаміжня, численні шанувальники пропонували їй руку і серце.[1]

Після «Кубанських козаків» Клара Лучко стала дуже затребуваною в кіно. Відразу після тріумфу фільму режисер Л. Луков запросив Лучко зніматися в його фільмі «Донецькі шахтарі» (1951). Акторка вважала цю роботу невдалою, оскільки невдалим був і сам фільм, незважаючи на те, що в ньому знімалися такі блискучі майстри, як Борис Чирков, Петро Алейников, Володимир Дружников, а музику написав відомий композитор Тихон Хренніков.[1]

У 1952 році Лучко разом зі своїм чоловіком на запрошення Всеволода Пудовкіна знялася у фільмі «Повернення Василя Бортнікова». За її словами, зйомки цього фільму для неї були дуже важкими. Пудовкін запросив її зіграти роль головного інженера МТС. Розповідалася історія жінки, яка вирушила з великого заводу в село налагоджувати роботу машинно-тракторної станції напередодні посівної. Будучи невиразною, схематичною і суто виробничої, роль вважалася однією з найгірших у фільмі, так як, окрім турботи щодо справності тракторів і забезпечення їх запчастинами, не була показане особисте життя і особливості особистості героїні Лучко. Від цих аспектів залежало запам'ятовування цього персонажа серед глядачів. Лучко спочатку хотіла відмовитися від пропозиції, але потім вирішила, що зніматися у Пудовкіна — рідкісна удача, тому що його в усьому світі визнавали як режисера-класика, до того ж, невідомо було чи випаде їй ще раз честь працювати з ним. Хоча Пудовкін вважав, що Лучко краще всіх підходить для цієї ролі, зйомки саме її ролі змушували його найбільше нервувати, вони проходили з великими труднощами. Нервувала і Лучко, яка, за її словами, кожен раз йшла на зйомку «як на каторгу». Особливо Лучко не давалася роль де її героїня мало не впадає зі сльозами на очах в істерику через те, що не готовий до посівної трактор, їй потрібно було зіграти це так, ніби це для її персонажу «кінець світу». Вдало завершити зйомку цієї сцени допоміг лише випадок, коли Лучко в стані істерики після багатьох невдалих дублів, налила з графина на столі, поставлених для кадру фільму, почала пити воду зі склянки, щоб зняти хвилювання, зі стукаючими об неї зубами і тремтячими руками. Пудовкін, випадково побачивши цю сцену, наказав негайно включити камеру і світло, зафіксувавши Лучко у тому стані, який потрібний для цієї сцени. Успішне завершення зйомок не принесло Лучко ні радості, ні внутрішнього задоволення, їй було прикро, що у Пудовкіна вона зіграла саме таку роль.

Після зйомок у «Поверненні Василя Бортникова» Лучко включили до складу делегації, яка поїхала на Каннський кінофестиваль представляти цей фільм. Радість від новини, що Лучко поїде на знаменитий фестиваль, в свідомості молодої акторки дуже швидко змінилася проблемою: в якій сукні вона вийде на червону доріжку. Ситуацію врятувала акторка Людмила Целіковська, яка позичила їй свою червону сукню, які європейські ЗМІ згодом охрестили «червоною бомбою».[3] До радянської делегації також входили Сергій Юткевич, Григорій Александров, Любов Орлова і Акакій Хорава. Фільм не отримав жодного призу, але цей фестиваль запам'ятався акторці на все життя: місцева публіка захоплювалася її красою, Пабло Пікассо подарував їй власноруч розписане блюдо, а Фернан Леже — керамічну картину, виявилося, він дивився «Кубанських козаків» і був дуже вражений Лучко ще до її приїзду до Франції. Коли через багато років дружина художника, Надія Леже, приїхала в Радянський Союз помандрувати, Клара Степанівна запросила її у гості до своїх родичів у Полтаву. Тітка Лучко, «Баба Кіля», гідно прийняла закордонних гостей: наварила для французів борщу, напекла пирогів, поставила горілку. Вперше Орлову Лучко зустріла ще в дитинстві, коли акторка приїхала в Полтаву. Клара побігла в театр подивитися на живу Орлову. А після концерту з подружками довго йшла слідом за кінодивою. І Орлова чомусь саме до неї, звернулася з питанням: «Дівчинка, а де тут букіністичний магазин?», на яке вона не змогла відповісти.

У 1954 році Лучко подзвонили з кіностудії «Ленфільм», запропонувавши приїхати на проби до Йосипа Хейфіца, талановитого режисера-класика, який починав роботу над картиною «Велика родина» за мотивами роману Всеволода Кочетова «Дні Журбіних», який їй, як і роль, після прочитання сподобалися. До цього вона ніколи не знімалася на цій студії, та й в Ленінграді їй не доводилося бувати. Вона повинна була пробуватися на побутову характерну роль персонажа Ліди, невістки Журбіних. Її персонаж — ще зовсім молода жінка, була дружиною одного з членів знаменитої династії будівників кораблів. Але вона розчарована в своїй родині, роботі, і нездійсненному, як вона вважає, коханні. У сценарії фільму була сцена, де Ліда говорить монолог про те, чого вона хоче в житті, що ніхто нею не цікавиться, тому що в сім'ї всі зайняті тільки кораблями і заводом, будучи чужою в родині Журбіних. На репетиції Хейфіц запропонував Лучко зобразити цю сцену, при цьому, поставив завдання, що Ліда, взявши бухгалтерські рахунки, розмовляючи, хвилюється і не може правильно порахувати. Хейфіцу репетиція сподобалася, він попросив повторити те ж саме на кінопробі, яка пройшла з успіхом, після чого Лучко затвердили на цю роль. Душевна драма Ліди Журбіної була дуже вдало зіграна Лучко. Після запрошення Хейфіца, Лучко стала часто зніматися в картинах «Ленфільму», багато з яких йшли на екранах не тільки Радянського Союзу, але й інших країн. Акторський ансамбль фільму отримав на Каннському фестивалі колективний приз.

Другий пік популярності у глядачів Лучко зазнала всього через п'ять років після першого. У 1955 році на екрани СРСР вийшов фільм режисера Яна Фріда «Дванадцята ніч» за п'єсою Вільяма Шекспіра. Акторці належало зіграти відразу три ролі — Віолу, її брата-близнюка Себастьяна і Цезаріо. Роль у цьому фільмі стала найважчим випробуванням для акторки. Спочатку Лучко категорично відмовлялася зніматися в цій картині — саме через велику кількість ролей. Лучко боялася «провалити» Шекспіра, що вона не впорається з таким перетворенням. Провал ролі міг привести її до відходу з кіно. Однак асистент режисера хитрістю заманив її в Ленінград — сказавши, що всі претендентки на роль провалилися, і Лучко залишилася останньою надією знімальної групи. Однак, коли Лучко все ж приїхала до Ленінграда, з'ясувалося, що проби на роль ще навіть не проводилися і їй доведеться змагатися з двадцятьма іншими кандидатками. Лучко була дуже обурена цим обманом, але повертатися назад було вже пізно. Вона відзнялася в кінопробах (не надто сподіваючись на успіх) і відбула в Москву. А незабаром з Ленінграда прийшла звістка — її затвердили на роль. Вибір режисера викликав загальне здивування, художня рада сумнівався, як Лучко з її українським акцентом буде грати Шекспіра. Однак Ян Фрід залишився непохитний. Перед Лучко стояло непросте завдання, тому що в усьому світі в пам'яті ще була стрічка «Дванадцята ніч» зі знаменитою Вів'єн Лі у головній ролі. Але Лучко не побоялася і взялася за ролі з великим ентузіазмом. Відмовившись від дублерів, вона наполегливо вчилася фехтуванню і верховій їзді, під час якої мало не загинула. Ролі в фільмі були буквально вистраждані акторкою. На зйомках їй часом здавалося, що у неї не виходить чергова сцена, і вона крадькома за декораціями плакала, мучилася думкою, чи правильно грає. Але після цього вона знову поверталася на майданчик і з завзятістю продовжувала роботу. Вона міркувала з Аллою Ларіоновою як конкретно зіграти ту чи іншу сцену, також їм допомагали Михайло Яншин і Василь Меркур'єв. Але фільм виявився вдалим. У всесоюзному прокаті «Дванадцята ніч» посіла 7-ме місце, зібравши на своїх сеансах 29.78 млн глядачів. Після закінчення зйомок Клара Лучко разом з картиною відправилася на Единбурзький фестиваль. На батьківщині Шекспіра її чекав великий успіх. Картина отримала чудові рецензії, і в першу чергу відзначалася гра Лучко.[1]

Завдяки фільму «Дванадцята ніч» Лучко потрапила не тільки до Англії, але й до Індії, куди вона вирушила на Фестиваль радянського фільму у складі делегації, до якої входили Людмила Касаткіна, Сергій Юткевич, Микола Крючков, Йосип Хейфіц і Сергій Столяров. Індійські глядачі із захопленням приймали радянських акторів, в їхню честь влаштовували безліч прийомів, радянські фільми йшли з великим успіхом. Делегація побувала в Делі, Бомбеї і Калькутті. Акторів запросили в гості родичі індійського поета Рабіндраната Тагора, потім вони удостоєні честі бути прийнятими в будинку Джавахарлала Неру, який познайомив їх зі своєю дочкою Індірою Ганді і свого онука — Раджива Ганді. Також в них була зустріч і з Раджем Капуром.

Персонаж зовсім іншої долі і образу життя в порівнянні з попередніми ролями довелося зіграти Лучко в наступному фільмі — «Поруч з нами» 1957 року. Вона знімалася тут з такими відомими акторами як: Георгій Юматов, Леонід Биков, Людмила Шагалова і Інокентій Смоктуновський. Лучко створила образ Антоніни Ковригіної, що добре запам'ятовується, — жінки з незаданою долею. Акторку було важко впізнати у цій ролі. Замість сліпучої, життєрадісної красуні, як це було в попередніх картинах, перед глядачами постав образ жалюгідної, приниженої, покинутої жінки. Її героїня — молода жінка («сучасна Катерина»), яка чекає дитину, відчуває трагедію і наважується безуспішно покінчити з життям, кинувшись в річку, після пропозиції батька дитини (у виконанні Юматова), зробити аборт. Однак, в деяких епізодах, за визнанням оглядачів, зовнішня краса Лучко все ж проглядалася крізь ущербність героїні, що ще більше посилювало сприйняття образу, викликаючи у глядачів співчуття до долі нещасної жінки. Спочатку Лучко була запропонована роль не Антоніни, а лікаря-хірурга. Юматов і Биков також спочатку вважали, що вона не підходить для цієї ролі. На думку Лучко, на зміну вибору режисером ролі для неї на користь Антоніни, вплинув різний одяг під час її співбесіди з ним, першого разу вона була в халаті, який наділа після відвідин перед цим в лікарні своєї подруги, а другого разу — в простому платті. Після проб Лучко полетіла на тиждень радянського фільму в Люксембург представляти фільм «Велика сім'я» в місті Еш, де вона отримала телеграму від посла СРСР про затвердження її на цю роль. Хоча Лучко подобалася її роль і відчувала великий інтерес до праці в цій картині, тому що в ній було задіяно багато іменитих акторів, вона вважала стрічку «Поруч з нами» далеко не шедевром і середньою картиною[1].

Також у 1957 році Лучко проходила кінопроби на роль Маші у знаменитому фільмі Олександра Зархі «Висота», яка була віддана Маріанні Стриженовій.[4]

Не менш популярним у глядачів виявився й інший фільм, в якому знялася Лучко, — картина режисера Володимира Корш-Сабліна «Червоне листя» 1958 року. Лучко настільки перейнялася стражданнями своєї героїні в попередньому фільмі, що потім навіть відмовилася від іншої драматичної ролі у цьому фільмі — Стасі, відданої подруги революціонера Андрія Метельского. До того ж, Лучко позитивний образ Стасі видався надто нудним, і вона загорілася бажанням зіграти діаметрально протилежне — красиву співачку кабаре Ядвігу, коханку жандарма, жінку-вамп. Режисер був дуже здивований таким рішенням акторки, «Вам ніколи не зіграти цю порочну жінку!» — заявив він. Однак інтуїція підвела режисера, роль Ядвіги у виконанні Лучко виявилася настільки яскравою, цікавою, що «забила» не тільки персонаж тихої, мовчазної Стасі, але й головного героя Метельського. У прокаті 1958 року фільм посів 5-те місце, зібравши на своїх сеансах 33.14 млн глядачів.

У 1959 році режисери Олексій Сахаров і Ельдар Шенгелая запросили Лучко в свій перший фільм «Снігова казка». Лучко зіграла в ньому злу чарівницю, снігову бабу, що ожила, яку прозвали «Чорна душа». «Чорна душа» буквально в кожному кадрі змінювала свій образ в залежності від обставин, і акторка дуже природно переходила від одного стану в інший. Ця роль — одна з найбільш незвичайних в репертуарі Лучко і, як виявилося, одна з її найулюбленіших. Її героїня до неможливості ексцентрична, що ще більше підкреслюється манерою гри, яка доходить до гротеску, безглуздістю вигляду і костюма. Ця роль була цікава для акторки і як професійна школа майстерності. Вона зайвий раз підкреслила широту творчих можливостей Лучко. Крім Лучко, в картині зіграли тоді вже відомі актори Євген Леонов і Зінаїда Наришкіна, а музику для стрічки написав лауреат Сталінської премії Юрій Левітін. Спочатку «Снігову казку» планували випустити не тільки в радянський прокат, але й показати на великих міжнародних фестивалях, у тому числі в Каннах. Однак керівництво «Мосфільму» побачило в картині сатиру на генсека Микиту Хрущова. Фільм не тільки не висунули на премії, але й обмежили в прокаті.

У 1960-х роках Клара Лучко знялася в фільмах Миколи Розанцева «У твоїх руках життя» і «Державний злочинець», військовому кіноромані Станіслава Ростоцького «На семи вітрах». В кожному фільмі героїні акторки виглядали органічно. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Театру кіноактора[1].

Після смерті чоловіка у 1965 році в житті Клари Лучко почалася чорна смуга. Вона перестала красиво одягатися — не вистачало грошей. Популярній до цього акторці стали рідше пропонувати зйомки. Дочка артистки дбала про невтішну вдову, готувала для неї їжу, яку насилу добувала через матеріальних нестатків. Хвороба Лук'янова підірвала не лише сімейний бюджет, але і здоров'я Клари Степанівни. Темні кола під очима, змарніле обличчя — в ній було важко впізнати зірку екрану. У гардеробі вдови залишилися тільки чорні траурні наряди. Вона ніби поховала себе разом з чоловіком. Турботи раптово лягли на плечі Лучко, до цього вона покладалася в усьому на чоловіка. Лучко було під 40, а режисери віддавали перевагу юним акторкам. Однак Лучко не здавалася. Акторка наполегливо продовжувала роботу в Театрі кіноактора, пропоновані ролі не подобалися відомої артистці, але вона погоджувалася на все, тільки б не «простоювати» і не втрачати майстерності. Прикладом цього став фільм цієї пори «Чуже ім'я» (1966), де Лучко грала долю героїні протягом двадцяти п'яти років. Картина стала прикладом її переходу на вікові ролі, гримерам не довелося особливо «зістарювати» акторку. Перехід на вікові ролі для багатьох акторок відбувається болісно, або ставав фатальним. Відчувала такий стан і Лучко, поки знову не знайшла упевненість в собі, не навчилася відмовлятися від ролей, які були вже не по літах. Лучко гідно переживши цю «чорну смугу» свого життя — дочекалася «білої», після чого вона зіграла ще багато одних зі своїх найкращих ролей. Пережите позначилося на грі Клари Степанівни. Тепер втілювані нею образи стали ще більш глибокими, психологічно наповненими і багатовимірними. У фільмах вона постала зрілою й досвідченою артисткою, якщо порівнювати Клару Лучко в перших її картинах і з фільмами, що виходили починаючи з 1970-х років. Режисери заново «відкрили» зірку кіно в якості серйозної вікової акторки.[5]

У 1968 році Леонід Гайдай запропонував Лучко зіграти роль спокусниці Анни Сергіївни у фільмі «Діамантова рука», від якої вона відмовилася. Лучко згадувала:

«В „Діамантовій руці“ у мене була тільки фотопроба. Я йшла по студії, назустріч йшов Гайдай. Він гукнув: "Клара, хочеш спробувати себе в мою картину?" Я кажу: "Знаєш, в купальнику мені зніматися не дуже". "Ну давай спробуємо!" Мені дали якийсь купальник, розповіли сцену. Я спробувалася для фото, і все. Роль мені здалася несерйозною. Поїхала зніматися в іншій картині. Коли повернулася, Світлична вже була затверджена.»[6].

У 1968 році Лучко зіграла роль камео у новорічному фільмі-концерті «Викрадення». Це була її перша роль в комедії часів фільму «Кубанські козаки». У 1970-х роках Лучко знялася ще у двох комедіях. У фільмі «Опікун» (1970) вона зіграла офіціантку Любу, а іншій, фільм «Дача» (1973), — роль Ксюші, жвавої українки, чиє життя сповнене турбот про дітей, чоловіка, будинок.

На початку 1970-х років Лучко зіграла чотири реальні історичні персонажі. У військовій драмі «Море у вогні» 1970 року про оборону Севастополя Лучко зіграла епізодичну роль партійної діячки — секретарки міськкому Антоніни Саріної. У прокат фільм з невідомої причини не потрапив, його показ відбувся лише через 40 років, коли в архіві кіновідеопрокату Севастополя знайшли єдину вцілілу його копію.[7] В угорсько-радянському фільмі Мартона Келеті «Ференц Ліст. Мрії любові» того ж року вона зіграла аристократку Марі д'Агу, коханку композитора Ференца Ліста (зіграв Імре Шинкович) — це також була перша й остання у її кар'єрі роль в картині іноземного режисера. За словами Лучко під час зйомок любовної сцени фільму з нею трапився кумедний випадок, який запам'ятався їй на все життя: «Режисер перед зйомками каже: "Кларочка, тут ви цілуєтеся ..." Ми репетируємо: "Чмок!" Думаю: так і будемо знімати. Почалася зйомка. І раптом "Лист" як почав мене цілувати! Я думала, що задихнусь. Виявляється, актор з режисером уклали парі на тривалість і стежили за годинником...».[8] Того ж року вона зіграла російську революціонерку Євгенію Бош, одну з головних ролей у фільмі «Мир хатам, війна палацам». У фільмі «Іду до тебе…» 1971 року Лучко виконала епізодичну роль української письменниці Ольги Кобилянської. Останні два комуністично-революційно-пропагандистські фільми — були першою появою акторки у стрічках Кіностудії ім. О. Довженка. Також цього періоду, окрім фільму «Море у вогні», Лучко зіграла ще у двох стрічках пов'язаних з Другою світовою війною — «Невідомий, якого знали всі» (роль Анни Ліберс, радянської розвідниці) і «Гарячі стежки» (роль Катерини Василівни, члена наукової експедиції).

У 1974 році Лучко знялася у фільмі молдовського режисера Миколи Гібу «Гнів». Це була її перша картина у Гібу, потім вона знялася ще в шести його фільмах. За словами Гібу, Лучко було «тісно» в амплуа романтичних героїнь, тому він часто давав їй ролі злодійок. В картині «Гнів», що оповідала про Татарбунарське повстання, де Лучко зіграла роль жорстокої поміщиці, за словами режисера, «розпочалося друге коло її життя». Однак стрічка стала маловідомою. До кінця зйомок до Гібу зателефонувала Зоя Федорова, яка благала дати їй будь-яку роль, хоч в масовці, і режисеру довелося спішно дописати для неї епізод. Але через від'їзд її дочки Вікторії в Америку, до батька, фільм «поклали на полицю».[9]

У 1977 році Микола Гібу запросив Лучко знятися у фільмі «Корінь життя». Згодом режисер пишався, що саме з цієї картини виник акторський тандем Міхая Волонтира і Клари Лучко. Згодом цей тандем зіграв головні ролі у фільмах «Циган» і «Повернення Будулая». За сюжетом героїня Лучко (як в інтерв'ю зазначала сама Клара Степанівна), енергійна агрономка, що закладає в Молдові сади нового типу, що дають багаті врожаї, довго страждала від нерозділеного кохання до героя Волонтира.[10] Кадрів з Волонтиром і Лучко у фільмі було помірно мало, так як режисерові була дана установка зняти «щось для підняття соціалістичного змагального духу», більше уваги було приділено сільськогосподарській теми, тобто розвитку плодових садів.[11][12]

У 1979 році Микола Гібу запросив Лучко зіграти роль військлікаря Машу у фільмі «Кодова назва „Південний грім“», що розповідав про Яссько-Кишинівську військову операцію 1944 року в Молдові, де вона зобразила жінку «великої сердечності і теплоти», яка рятує життя багатьом бійцям і командирам.[10]

Також у 1979 році Володимир Меньшов запропонував Лучко зіграти негативну роль матері Рудольфа у фільмі «Москва сльозам не вірить», але акторка відмовилася від неї. В результаті цю роль блискуче зіграла Євгенія Ханаєва.[13]

У 1980 році Лучко знялася у фільмі «Скринька Марії Медичі», це була її перша робота з Рудольфом Фрунтовим, згодом вона знялася у цілому ряді кінокартин цього режисера. За словами акторки, Фрунтов був готовий знімати її майже в кожному свому фільмі. Фільм був першою самостійною режисерською роботою Фрунтова. Вона зіграла роль аристократки-француженки Мадлен Локкар. Сценарій Лучко сподобався, та й цю роль їй захотілося зіграти, тому що вона раніше в детективах ніколи не знімалася. Фільм пройшов по екранах з великим успіхом. Потім Фрунтов спеціально для Лучко написав роль жінки-мера портового міста, в фільмі-катастрофі «Тривожна неділя» 1983 року, яка переживає за життя свого сина, що став заручником аварії на танкері в порту. Ця роль, за словами акторки, була для неї важливою і цікавою, тому що у її героїні був дуже сильний характер. Їй було дуже складно зіграти сильну драматичну сцену — зобразити стан внутрішнього занепокоєння героїні, її внутрішні метання між боргом і материнським почуттям. У наступному фільмі Фрунтова, «Жив відважний капітан» 1985 року, вона зіграла бригадирку малярів — Агнію. Хоча за сценарієм її героїня була здоровою, сильною жінкою, з низьким сиплим голосом, що закохалася в моряка, Лучко, за власною ініціативою, зімпровізувала у одній зі сцен, зробивши роль Агнії, за її словами, більш «живою і людяною».

Також у 1980 році Тетяна Ліознова запропонувала зіграти Лучко роль персонажа Нуйкіної у двосерійній психологічній драмі «Ми, що нижче підписалися». До цього ця п'єса вже ставилася в трьох московських театрах. Глядачі ходили дивитися, як грає актор в одному театрі, і як ту ж роль грають в іншому театрі. Вистави мали великий успіх. За складовою це був сучасний, соціально-моральний фільм, детектив зі складними характерами. За сценарієм, Нуйкіна — це бюрократ-інтелігент, чиновник високого класу, яка має чоловіка-професора, виконує тільки те, що їй скаже начальник, незважаючи на її особисту думку. Вона вважає, що все, що вона робить — добрі справи і правильно. Для Лучко зйомки фільму були дуже цікавими, так як в ньому був підібраний ансамбль таких першокласних акторів як: Олег Янковський, Юрій Яковлєв, Леонід Куравльов, Ірина Муравйова. Фільм вийшов на екрани у 1981 році і викликав величезний відгук — і в глядацькій аудиторії, і в пресі. Акторів висунули на здобуття Державної премії СРСР, яку їм так і не дали, хоча на засіданні Комітету з Держпремій на захист картини виступали найбільші діячі культури. Після трьох прем'єр в найкращих кінотеатрах Москви, не тільки глядачі, але й критики одностайно високо оцінили роботу Лучко. Ліознова вважала що Лучко зіграла найкращу свою роль у цьому фільмі, завдяки якому вона відкрилася як серйозна психологічна акторка.

У тому ж 1981 році Ірина Муравйова, Юрій Яковлєв і Клара Лучко знялися в наступному фільмі Ліознової «Карнавал». Причому Яковлєв і Лучко зіграли подружню пару, а Муравйовій дісталася головна роль.

Також у 1981 році Лучко знялася у ще одному фільмі, комедії «Бідна Маша» Михайла Александровича, де вона зіграла роль Ольги Павлівни — матері головної героїні, яка захоплюється спортом. Для акторки фільм став примітним тим, що їй довелося протягом п'яти дублів виконувати складний трюк.[14] За задумом режисера, в одному з кадрів, вона повинна була стояти на голові, а персонаж Миколи Трофімова, який виконував роль чоловіка Ольги Павлівни, грати на віолончели. Режисер, який навіть хотів запросити тренера, щоб він навчив акторку цьому трюку, був дуже здивований, коли Клара Степанівна сказала, що вона ітак вміє стояти на голові. Під час зйомок цієї сцени відбувся кумедний випадок, який Лучко згадувала словами: «Я стою на голові, а Трофімов грає на віолончелі. Він починає сцену і... забуває текст. А я стою на голові. Починаємо спочатку. І він знову забуває. Ще раз... А я все стою на голові. І так — п'ять дублів. Відчуваю, що зараз упаду. Мені захотілося стукнути Трофімова по його голові. Але я цього, звичайно, не зробила. А на екрані все виглядало легко і просто».

У 1983 році Лучко пережила третій зліт популярності. Тоді на телеекрани країни вийшов багатосерійний фільм «Циган», який був знятий за романом Анатолія Калініна «Суворе поле» у 1979 році. Вперше роман екранізував у 1966 році Євген Матвєєв. Повість так захопила режисера Театру кіноактора Дмитра Вуроса, що він створив п'єсу і поставив її на сцені. У цьому спектаклі грали Нонна Мордюкова, Анатолій Кузнецов та Клара Лучко. Калініну, що приїхав з Дону в Москву на прем'єру, спектакль сподобався. Він дякував режисеру і акторам. Через кілька років Калінін разом з дочкою Наташею завершили працю над сценарієм для зйомок чотирисерійного телевізійного фільму «Циган» за мотивами своєї однойменної повісті, за екранізацію якої взявся Олександр Бланк. Коли йшло обговорення з режисером, кого запросити на головну роль Клавдії Пухлякової, Калінін твердо сказав, що він бачить тільки Лучко, тому що він запам'ятав її в спектаклі «Суворе поле» і був упевнений, що вона краще за всіх підходить, тим більше що вона за походженням козачка. Лучко була запропонована роль Клавдії Степанівни, закріваючи очі навіть на те, що за сценарієм головній героїні було 40 років, а їй було вже 54. Поки йшли кінопроби, виникла нова, що серіал не вийде: високі начальники намагалися відтягнути початок зйомок. Режисер Олександр Бланк і письменник Анатолій Калінін склали лист секретарю ЦК КПРС по ідеології Михайлу Суслову. Але справа з мертвої точки не зрушила. Тоді у справу знову втрутилася Клара Лучко. Вона попрямувала до Сергія Лапіна, голови Держтелерадіо СРСР, розповівши сценарій, вмовила його посприяти дозволу на створення фільму, через три дні було отримано дозвіл на зйомки. На роль Будулая довгий час не могли знайти відповідного актора (перепробували безліч акторів, серед яких були: цигани, грузини, українці, вірмени, татари й інші). Зіграти цигана Будулая хотіли багато артистів. Серед претендентів був навіть Армен Джигарханян, але він не зміг приїхати на проби, а інші категорично не підходили. Ситуацію врятувала Клара Лучко. Вона згадала про колоритного молдовського актора, з яким грала пару років назад у фільмі «Корінь життя» (1977). «Шкода, він говорить з диким акцентом, зате типаж — точно ваш Будулай», — переконувала Лучко знімальну групу. Після того як Міхай Волонтир прибув на знімальний майданчик і пройшов кінопроби, після яких Анатолій Калінін, вигукнув: «Так ось же мій Будулай!», — він був затверджений на роль Будулая, його гра привела всіх у захват. Перед пробами Лучко нервувала, акторка дуже боялася, що буде погано виглядати на тлі партнера, який був майже на десять років молодше. Щоб вирішити її сумніви, вистачило одного дубля: поруч з бородатим Будулаєм її Клавдія виглядала молодою і красивою. Коли стали домовлятися щодо зйомок Волонтира, виявилося, що керівництво його драматичного театру у місті Бєльці категорично проти, мотивуючи це тим що на ньому у них тримається весь репертуар і йому «нема чого прославляти донські простори», тоді в ситуацію знову втрутилася Лучко, яка зв'язалася з Міністром культури Молдови і умовила його відпустити Волонтира. Фільм знімали на батьківщині самого автора роману Калініна — на хуторі Пухляковському в Ростовській області. Тільки-но вийшовши на екрани, серіал миттєво став надзвичайно популярним. На Клару Лучко, як і за часів «Кубанських козаків», обрушилася лавина листів. Вона згадувала: «Глядачки розповідали мені, а вірніше, моїй героїні, що у них не склалося життя, що, побачивши долю Клавдії, зрозуміли, що вони десь були не праві, що потрібно бути мудрішими, чекати, вірити, а вони нетерплячі. Напевно, фільм варто було робити хоча б тому, що він змушував людей замислюватися над своїм життям». За підсумками соціологічного опитування, проведеного «Російської газетою» у 1997 році, «Циган» увійшов до числа ста найкращих фільмів за всю історію російського кінематографа, а за числом показів на телеканалах Росії посів перше місце. Після виходу фільму на екрани поповзли чутки, що у виконавців головних ролей (Лучко і Волонтіра) і в житті — любов. «Ми дружили, але роману не було», — запевняла Лучко. Згодом з режисером Олександром Бланком Лучко знову зустрілися на зйомках багатосерійного фільму «Професія — слідчий», в житті вона подружилася не тільки з ним, але і з його родиною.

Хоча за сценарієм, Будулай повинен був померти в кінці останньої, четвертої серії, в 1986 році на екрани з тріумфом серед глядачів вийшло продовження фільму — «Повернення Будулая», після якого Клара Лучко і Міхай Волонтир були удостоєні звань «Народний артист СРСР». Волонтир, вражений зйомками, переглянувши відзнятий матеріал, став просити режисера «не вбивати» його героя. Несподівано актора підтримав і Анатолій Калінін. Проте остаточне рішення прийняли глядачі. «Коли Центральне телебачення вперше показало чотири серії „Цигана“, ніхто не збирався знімати продовження», — писала Клара Лучко в книзі „За все дякую тобі, доля“. — «Але на нас обрушився шквал листів. Тисячі, десятки тисяч листів… Глядачі вимагали продовження. І цей глядацький натиск дав результат. Анатолій Калінін написав продовження роману. Був написаний сценарій нового чотирьохсерійного фільму „Повернення Будулая“».

Також у 1983 році Лучко зіграла в черговій стрічці Миколи Гібу «Знайди на щастя підкову», де виконала роль сільської мешканки Варвари. Лучко створила персонаж, який вважався «совістю села», при його втіленні багато-що йшло і від життєвої позиції акторки, доброї і діяльної за своєю натурою.[10]

У 1984 році Лучко знялася у фільмі Олександра Косарєва «Перш, ніж розлучитися», зігравши роль буфетниці Тоні. За словами акторки подібний жіночий характер вона ще не грала, цю роль вона назвала «зворушливою». У цій картині у неї були як комедійні, так і драматичні сцени.

У середині 1980-х років Кларі Лучко попалася повість Галини Попової «Тітка Маруся», яка їй дуже сподобалася. Після її прочитання Лучко представляла себе в ролі її головного персонажа, яку звали «тітка Маруся». Лучко здавалося, що вона знає тітку Марусю все життя. Вона думала про те, що така картина була б потрібна, вважаючи що є дуже багато таких жінок, як ця Маруся, і не менше тих, хто потребує тепла і ласки. У цей час до Лучко прийшов кореспондент журналу «Радянський екран», який задав традиційне запитання, що б вона хотіла зараз зіграти, на що вона відповіла, що після прочитання повісті Галини Попової, вона була б щаслива зіграти тітку Марусю. Незабаром вона познайомилася з Поповою і подружилися з нею. Лучко вмовила її написати сценарій, який, коли він був готовий, включили в план студії «Білорусьфільм». У наказі було написано, що картина ставиться саме для Клари Лучко, виконавиці головної ролі, що дуже порадувало її. Саме важливим для Лучко було придумати характер, тому що, за її словами, важко просто так грати події з життя. Коли нарешті у 1985 році на телеекрані показали двосерійний фільм «Тітка Маруся», Лучко отримала сотні листів. Половина листів була написана дітьми. Багато листів прийшло від самотніх жінок, у яких ніколи не було дітей. Вони писали про те, що якби подивилися картину раніше, то, мабуть, спробували б змінити своє життя. Серед тих, що відгукнулися було чимало вихованців дитячих будинків та людей з неблагополучних сімей. Партнером Лучко у фільмі була Римма Маркова, яка грала Марусину подругу-наставницю, з якої у її героїні були абсолютно різні характери, що стало знахідкою для картини. Персонаж Маркової як би доповнював роль героїні Лучко, наставляючи і допомагаючи їй. Маруся до неї приходила як до старшої сестри. Володимир Конкін грав Петю. Іра Шевчук виконувала роль дружини Петі. Анатолій Ромашин зіграв людину-пізнє кохання тітки Марусі, що за словами Лучко було складною справою і вимагало крайньої делікатності. Ромашин був майстром психологічної гри.

Велика популярність Лучко заснована перш за все на тому, що вона в основному грала ролі позитивні. Але у трьох останніх фільмах Миколи Гібу вона вперше за довгі роки вирішила змінити цьому своєму правилу, зігравши складні жіночі характери. У фільмі «Ваш спеціальний кореспондент» 1987 року вона вперше на всю країну зіграла корумповану партійну чиновницю Маріанну Дреган. Створена в самий розпал горбачовської «перебудови», ця стрічка за своєю бойовитістю випередила багато фільмів того періоду.[10] У картині «Гра в смерть, або Сторонній» (1991) — мафіозну даму-мільйонерку, яка здала сина в дитячий будинок.[9] В кінці фільму вона кається в своїх справах і гине. В іншому фільмі — «Чи винна я?» (1992) — Лучко зіграла алкоголічку, але фільм вийшов світлим, що спонукає до надії. Картина була знята на гроші американського спонсора, з яким Лучко познайомилася за допомогою свого знайомого. Сюжет цього фільму народився випадково, він розповідав історію про закоханого моряка, який кидає пити, щоб врятувати від цього пороку кохану жінку. Сюжетом послужила особиста життєва історія, розказана Лучко попутницею по купе поїзда, коли вона поверталася до Москви після зйомок фільму «Гра в смерть» в Ізмаїлі. Історія так потрясла Лучко, що вона після повернення все переказала Зінаїді Чирковій, дружині режисера Гібу, яка була сценаристом. Чиркову ця історія зацікавила і вона з Лучко вирішили створити відверту мелодраму, назвавши її за словами пісні: «Чи винна я?». Потім вони зустрілися на концерті з Міхаєм Волонтиром в Волгограді, де також виступала і Лучко, вона розповіла йому сценарій і запропонувала йому зіграти роль закоханого моряка. Потім Лучко підвела Миколу Гібу до думки дати роль Волонтиру. Картина «Чи винна я?» була швидко знята. Для акторки це була одна з найцікавіших робіт завдяки абсолютно новій ролі, яку вона ніколи не грала раніше. Доля картини виявилася драматичною. Господиня картини довго не хотіла нікому її продавати: ні для телебаченню, ні для прокату, боячись, що їй не заплатять повної суми за фільм. Фільм вперше показали в 1994 році на жіночому кінофестивалі («Жіночий світ») в Набережних Челнах, де Лучко отримала премію за найкращу жіночу роль.

Клара Лучко активно знімалася в кіно до середини 1990-х років. Потім вона відійшла від кінематографа, але як і раніше, залишалася на увазі публіки. Після розпаду СРСР Клара Лучко стала працювати на телебаченні — туди артистку запросили друзі чоловіка Дмитра Мамлєєва. На каналі ОРТ вона вела програму «Фільми нашої пам'яті», а на каналі АСТ — «Кумири кіно». В обох передачах Лучко розмовляла з акторами і режисерами, авторами популярних радянських картин. В книзі «Чи винна я?» Лучко відгукувалася про працю на телебаченні словами:

«Як людина відповідальна, я нервувала, і мене стали долати сумніви — чи зможу бути автором і ведучою нової телевізійної рубрики? Не інтерв'юєром, а співрозмовником. <...> Вести телевізійну передачу важко. Я не просто ведуча, яка бере інтерв'ю у актора. Я — акторка, як і ті, хто приходить до студії. І тому потрібне не інтерв'ю, а бесіда для глядачів, щоб вони приєдналися до нас. Я приходжу до їхнього будинку, і ми всі сидимо, говоримо про те, що нас цікавить, а я тільки направляю цю бесіду. Це дуже важливий метод, і глядач прийняв його. Пошта була колосальна»[15]

Фільм-бойовик «Сонячний удар», що вийшов у 2002 році, став останньою роботою Лучко з режисером Рудольфом Фрунтовим. Зйомки у цьому фільмі, що відбувалися у Севастополі, виявилася незвичайними тим, що вона вперше грала в бойовику і виконала роль негативного персонажа Клари Міллер — досвідченого іноземного агента-диверсанта, що було рідкістю у її кінокар'єрі. Лучко казала:

«Я не люблю грати негативні ролі, це правда. Але ця роль здалася мені цікавою. Адже я ніколи не знімалася в бойовику. Це теж дуже цікаво. Цікаво просто як акторці. До того ж у мене тут ще й складний характер: я граю милу, чарівну жінку, і лише у фіналі з'ясовується, хто вона насправді, коли вона, цілячись в офіцера, випадково вбиває сина…».

Фільм став останньою великою роботою Лучко на знімальному майданчику.[16]

У 2002 році акторка випустила книгу «Чи винна я …», а на початку 2005 року випустила календар, розрахований на три роки вперед, зі своїми фотографіями в кіно. Останніми ролями акторки став фільм Юлія Гусмана «Парк радянського періоду», який вийшов у 2006 році і 13-серійний серіал «Розведені мости», що виходив в 2002—2009 роках. Акторка не встигла озвучити фільм через смерть, картина була своєрідним рімейком «Кубанських козаків».[1] У «Розведених мостах», які знімалися в Санкт-Петербурзі, за сценарієм, герой Кирила Лаврова закохався в героїню у виконанні Клари Лучко, господиню великої родини, українку за національністю. В останні дні свого життя, акторка, по суті, «жила в поїзді», яким їздила між Москвою і Санкт-Петербургом для зйомок у цьому серіалі. Спеціально для цих поїздок Лучко навіть купила валізу.[17]

У 2005 році акторка готувалася відзначити 80-річний ювілей. Особливих скарг на стан здоров'я вона не висловлювала, тому її смерть стала для рідних і колег справжнім шоком. Як завжди, суботнім ранком 26 березня 2005 року Клара Степанівна готувала сніданок. Накривши на стіл, покликала чоловіка — і несподівано втратила свідомість. Чоловік Дмитро Мамлєєв, побачивши дружину, що лежить на підлозі біля ліжка, тут же викликав «швидку». Але було вже пізно. За висновком лікарів бригади «швидкої», які прибули в квартиру акторки у висотці на Котельницькій набережній, де і сталося нещастя. Причина смерті актриси — відрив тромбу.

Похована на Новодівичому кладовищі, на ділянці № 10, поруч з хірургом Б. В. Петровським[1].

У липні 2006 року на могилі акторки відкрили пам'ятник з білого мармуру, виконаний скульпторами Дариною Успенською і Віталієм Шановим. Пам'ятник являє собою вертикальну стелу овальної форми, на вершині якої встановлено мармуровий чотирикінцевий хрест на бронзовій ажурній підставці, в центрі поміщений барельєфний бронзовий портрет акторки, оформлений в овал. Двоступеневий п'єдестал округлений з боків, з краю перед стелою помістилася дівчина-ангел в довгій сукні з драпіруванням. Надгробна біломармурова плита виконана в загальному стилі.

• 19 вересня 2005 року в місті Курганинську Краснодарського краю встановили пам'ятник акторці. Саме там півстоліття тому знімали сцени ярмарки для легендарного фільму «Кубанські козаки». Пам'ятник встановлено на центральній площі міста, яка носить ім'я Клари Лучко.
• 26 вересня 2008 року в Краснодарі був відкритий пам'ятник акторці. Скульптори — Д. Успенська і В. Шанов.
• В Краснодарі ім'ям акторки названий бульвар.

Після смерті Клари Степанівни її дочка передала деякі особисті речі з гардеробу акторки в колекцію історика моди Олександра Васильєва, зокрема:

• Вечірній костюм з оксамиту, оброблений шовком. Париж. 1-а половина 1990-х років;
• Коктейльне плаття з драпірованого нейлону "на металевих обручах". Торгова марка "NYLON". США. Початок 60-х років;
• Вечірня сукня з трикотажу і тюля, вишите стеклярусом і бісером. Торгова марка "Frank Usher". США. Кінець 80-х років.

Всі вищеперелічені фрагменти гардероба Клари Степанівни стали експонатами унікальної виставки «Мода за залізною завісою. Із гардероба зірок радянської епохи», відкриття якої пройшло 22 лютого 2012 року в Хлібному Будинку музею-заповідника Царіцино, а також потрапили в однойменний розкішно ілюстрований каталог, упорядником якого став Олександр Васильєв.

У 2010 році в Полтавському краєзнавчому музеї був відкритий відділ Клари Лучко. Сім'я акторки для музею передала кілька дрібних предметів а потім ще й речі з її гардеробу. Речі для відправки до Полтави відбирав особисто чоловік акторки, Дмитро Мамлєєв, для нього було дуже важливо, щоб на творчості Клари Лучко виховувалася місцева молодь. Він висловив побажання, щоб книгою «Чи винна я...» з написом «Від родини Клари Лучко», яка також була передана музею, нагороджували переможців шкільних творчих конкурсів, а диск з фільмом «Творчі образи Клари Лучко» використовували на уроках або позакласних заходах як історичний матеріал для виховання духовної культури у дітей.[35] Також відділи Клари Лучко були відкриті в Чутівському краєзнавчому музеї і Полтавській школі №2, в якій навчалася артистка.