Президентство Джорджа Герберта Вокера Буша

Буш призначив двох суддів до Верховного Суду США. У 1990 році Буш призначив майже невідомого апеляційного суддю штату Девіда Саутера на заміну ліберальному Вільяму Бренану. Саутер розглянув питання про вакантність Верховного суду завдяки зусиллям начальника апарату Сунуну, товариша з Нью-Гемпширу. Саутер був легко підтверджений і служив до 2009 року, але приєднався до ліберального блоку суду, розчарувавши Буша.[7] У 1991 році Буш призначив консервативного федерального суддю Кларенса Томаса на зміну Тургуду Маршаллу, давно ліберальному прихильнику. Томас, колишній керівник Комісії з рівних можливостей зайнятості (EEOC) зіткнувся з сильною протидією в Сенаті, а також з групами, що пропонують вибір, та NAACP. Його висунення зіткнулося з черговою складністю, коли Аніта Хілл звинуватила Томаса в сексуальному домаганні її за час його перебування на посаді голови ЕЕOK. Томас виграв підтвердження у вузькому голосуванні 52-48, 43 республіканці та 9 демократів проголосували за підтвердження кандидатури Томаса, тоді як 46 демократів та 2 республіканці проголосували проти підтвердження. Томас став одним із найбільш консервативних суддів своєї епохи.[8]

Окрім двох призначень до Верховного Суду, Буш призначив 42 суддів до апеляційних судів Сполучених Штатів та 148 суддів окружних судів Сполучених Штатів. Серед цих призначень були майбутні судді Верховного Суду Семюел Аліто, а також Вон Р. Уокер, який згодом був визнаний як найдавніший відомий федеральний суддя гей.[9] Буш також зазнав низку суперечок щодо призначення судових рішень, оскільки 11 кандидатур на 10 федеральних апеляційних суддів не оброблялися Комітетом з питань управління судом Сенату. Тим не менш, наприкінці терміну перебування на посаді Буша республіканські кандидатури складали більшість членів кожного з тринадцяти федеральних апеляційних судів.

Рейган та генеральний секретар Радянського Союзу Михайло Горбачов послабили напруження в холодній війні під час другого терміну Рейгана, але Буш спочатку скептично ставився до радянських намірів. Протягом першого року перебування на посаді Буш проводив те, що в Союзі називали «паузою», перервою в політиці Рейгана на розряд. Поки Буш здійснював свою політику «паузи» у 1989 році, радянські супутники у Східній Європі кинули виклик радянському пануванню. У 1989 році комуністичні уряди впали в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, а уряди Болгарії та Румунії розпочали основні реформи. У листопаді 1989 р. Уряд Східної Німеччини відкрив Берлінську стіну, і згодом її знесли берлінці. Багато радянських лідерів закликали Горбачова придушити дисидентів у Східній Європі, але Горбачов відмовився направляти радянських військових, фактично відмовившись від доктрини Брежнєва. США не брали безпосередньої участі в цих потрясіннях, але адміністрація Буша уникала появи злорадства над падінням Східного блоку, щоб уникнути подальших демократичних реформ. Буш також допоміг переконати польських лідерів дозволити проведення демократичних виборів і став першим діючим президентом США, який відвідав Угорщину.

До середини 1989 року, коли у Східній Європі спалахнуло заворушення, Буш попросив зустрічі з Горбачовим, і вони домовились про проведення в грудні 1989 року саміту Мальти. Після саміту в Мальті Буш прагнув до співпраці з Горбачовим впродовж усього його президентства, вважаючи, що радянський лідер є ключем до мирного припинення панування радянської влади у Східній Європі. Ключовим питанням на саміті в Мальті було потенційне возз'єднання Німеччини. Поки Британія та Франція насторожено ставилися до об'єднаної Німеччини, Буш відправився на возз'єднання Німеччини разом із канцлером Західної Німеччини Гельмутом Колем. Горбачов також протистояв ідеї возз'єднання Німеччини, особливо якщо вона стане частиною НАТО, але потрясіння минулого року перемогли його владу вдома та за кордоном. Горбачов погодився провести переговори «Два плюс чотири» між США, Радянським Союзом, Францією, Британією, Західною Німеччиною та Східною Німеччиною, які розпочалися в 1990 році. Після широких переговорів Горбачов врешті погодився дозволити возз'єднанній Німеччині бути частиною НАТО. З підписанням Договору про остаточне врегулювання з повагою до Німеччини Німеччина офіційно возз'єдналася в жовтні 1990 р.

Радянський Союз у 1991 році розпався на п'ятнадцять незалежних республік

Хоча Горбачов примирився до демократизації радянських держав-супутників, він придушив націоналістичні рухи всередині Радянського Союзу. Радянський Союз окупував і приєднав Прибалтику з Литви, Латвії та Естонії в 1940-х роках, і багато громадян цих країн ніколи не визнавали радянську владу. Проголошення незалежності Литви у березні 1990 року було рішуче проти Горбачова, який побоювався, що Радянський Союз може розпатися, якщо він дозволить незалежність Литви. США ніколи не визнавали радянської інкорпорації прибалтійських країн, а криза в Литві залишила Буша у важкому становищі. Бушу була потрібна співпраця Горбачова у справі возз'єднання Німеччини, і він побоювався, що розпад Радянського Союзу може залишити ядерну зброю в небезпечних руках. Адміністрація Буша м'яко протестувала проти придушення Горбачовим руху за незалежність Литви, але не вживала жодних дій щодо прямого втручання. Буш попередив рухи незалежності про розлад, який може статися з відокремленням від Радянського Союзу, у зверненні 1991 р., яке критики позначили «Котлета по-київськи», він застеріг від «суїцидального націоналізму».

У липні 1991 р. Буш та Горбачов підписали Договір про стратегічне скорочення озброєнь (START I), першу велику угоду про озброєння після Договору про ядерні сили 1987 року.[10] Обидві країни погодилися скоротити свою стратегічну ядерну зброю на 30 відсотків, і Радянський Союз пообіцяв зменшити свою міжконтинентальну балістичну ракетну зброю на 50 відсотків. У серпні 1991 року комуністи розпочали переворот проти Горбачова, поки переворот швидко розпався, він зламав владу Горбачова та центральну радянську владу. Пізніше того ж місяця Горбачов пішов у відставку з посади генерального секретаря Комуністичної Партії, а президент Росії Борис Єльцин наказав вилучити радянське майно. Горбачов чіплявся за владу президента Радянського Союзу до грудня 1991 року, коли Радянський Союз остаточно розпався. П'ятнадцять держав вийшли з Радянського Союзу, і з цих держав Росія була найбільшою і найбільш населеною. Буш та Єльцин познайомилися в лютому 1992 року, оголосивши нову еру «дружби та партнерства».[11] У січні 1993 р. Буш та Єльцин домовились про START II, який передбачав подальше скорочення ядерної зброї поверх попереднього договору.

Радянський Союз і США вважалися двома наддержавами епохи «холодної війни», з розпадом Радянського Союзу деякі почали позначати Сполучені Штати як «гіпердержаву». Політолог Френсіс Фукуяма припускав, що людство досягло «кінця історії» в тій ліберальній, капіталістичній демократії, яка назавжди перемогла над комунізмом і фашизмом. Однак розпад Радянського Союзу та інших комуністичних урядів призвів до конфліктів у Центральній Європі, Східній Європі, Центральній Азії та Африці. Югославські війни спалахнули у 1991 р., коли декілька республік Югославії прагнули незалежності, а адміністрація Буша підтримала зусилля щодо полегшення та спроби сприяти досягненню миру.

Президент Буш відвідав американські війська в Саудівській Аравії в День Подяки 1990 року

У січні 1991 р. Буш попросив Конгрес схвалити спільну резолюцію, яка дозволить війну проти Іраку. Буш вважав, що резолюція ООН вже надала йому необхідний дозвіл на початок військової операції проти Іраку, але він хотів показати, що нація об'єдналася за військовими діями. Виступаючи перед спільною сесією Конгресу з приводу дозволу на повітряні та сухопутні атаки, Буш виклав чотири безпосередні завдання: «Ірак повинен вийти з Кувейту повністю, негайно і без будь-яких умов. Легітимний уряд Кувейту повинен бути відновлений. Безпека та стабільність Перської затоки повинна бути забезпечена. І американські громадяни за кордоном повинні бути захищені». Потім він окреслив п'яту, довгострокову мету: «З цих проблемних часів може з'явитися наша п'ята мета — новий світовий порядок: нова ера — звільнитися від загрози терору, сильніша у прагненні справедливості тощо» Епоха, в якій нації світу, Сходу і Заходу, Півночі та Півдня можуть процвітати і жити в гармонії… Світ, де верховенство закону витісняє верховенство джунглів. Світ, в якому нації визнають спільну відповідальність за свободу та справедливість. Світ, де сильні шанують права слабких".[12] Незважаючи на протидію більшості демократів і в Палаті, і в Сенаті, Конгрес схвалив дозвіл на використання військової сили проти резолюції Іраку 1991 року.

Після закінчення терміну, що відбувся 15 січня, без виходу Іраку з Кувейту, сили США та коаліції розпочали тридцяти дев'яти денний обстріл столиці Іраку Багдаду та інших іракських позицій. Вибух спустошив іракську електромережу та мережу зв'язку та призвів до дезертирства близько 100 000 іракських солдатів. В якості помсти Ірак запустив ракети Scud на Ізраїль та Саудівську Аравію, однак більшість ракет не нанесло шкоди. 23 лютого коаліційні сили почали наземне вторгнення в Кувейт, виселивши іракські сили до кінця 27 лютого. Під час військових дій загинуло близько 300 американців, а також приблизно 65 солдатів з інших країн коаліції. 3 березня було організовано припинення вогню, і ООН ухвалила резолюцію про створення миротворчих сил у демілітаризованій зоні між Кувейтом та Іраком. У березні 1991 року опитування Геллапа показало, що Буш отримав рейтинг схвалення 89 відсотків, що є найвищим рейтингом схвалення президента за всю історію опитування Геллапа.

Під час військових дій коаліційні сили не переслідували іракські сили через кордон, залишивши Хусейна та його елітну республіканську гвардію під контролем Іраку. Буш пояснив, що він не давав наказу скинути уряд Іраку, оскільки це «понесло б незмінні людські та політичні витрати… Ми були б змушені окупувати Багдад і фактично правити Іраком».[13] Його рішення не атакувати залишається спірним. Як зазначив міністр оборони Чейні, «раз ми округлили Хуссейна і позбулися його уряду, тоді питання полягає в тому, що ви ставите на його місце?» У період після війни, адміністрація Буша закликала бунти проти Іраку, а також курдів і шиїтів арабів проти Хусейна. США відмовилися втручатися у заколот, і Хуссейн жорстоко придушив повстання. Після 1991 року ООН підтримувала економічні санкції проти Іраку, і Спеціальна комісія ООН була призначена забезпечити, щоб Ірак не відновив свою зброю для програми масового знищення.

Одним із пріоритетів Буша було зміцнення відносин між США та Китайською Народною Республікою (КНР), і Буш розвинув теплі стосунки з китайським лідером Ден Сяопіном до вступу на посаду. Незважаючи на особисту взаємодію між Бушем і Денгом, питання прав людини становили серйозний виклик для політики Буша в Китаї. У середині 1989 року студенти та інші люди протестували проти Демократії та інтелектуальної свободи у двохстах містах КНР. У червні 1989 р. Народно-визвольна армія жорстоко придушила демонстрацію в Пекіні внаслідок того, що стало відомим як розправа на площі Тяньаньмень. Буш прагнув підтримувати добрі стосунки з КНР, яка все більше наближалася до Сполучених Штатів з 1970-х років, але його обурило поводження з протестами КНР. У відповідь на різанину на площі Тяньаньмень США ввели економічні санкції та перервали військові зв'язки. Таємний тиск з боку Буша та японського уряду врешті-решт допоміг переконати КНР звільнити ув'язнених дисидентів.

Основна стаття: Північноамериканська зона вільної торгівлі

У 1987 р. США та Канада уклали угоду про вільну торгівлю, яка усунула багато тарифів між двома країнами. Президент Рейган задумав це як перший крок до розширення торговельної угоди для усунення більшості тарифів між США, Канадою та Мексикою. Мексика пручалася залучатися в договір в той час, але Карлос Салінас висловив готовність вести переговори щодо угоди про вільну торгівлю після того, як він вступив в посаду в 1988 році. Адміністрація Буша разом з Прогресивно Консервативним канадським прем'єр-міністром Браяном Малруні очолили переговори щодо Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA) з Мексикою. Окрім зниження тарифів, пропонований договір обмежуватиме патенти, авторські права та торговельні марки.

У 1991 рік Буш прагнув швидко відслідковувати владу, яка дає президенту право представити угоду про міжнародну торгівлю Конгресу без можливості внесення поправок. Незважаючи на опозиційність конгресу на чолі з лідером більшості Діком Гефардом, обидві палати Конгресу проголосували за надання Бушу повноважень. NAFTA була підписана в грудні 1992 року, після того як Буш програв переобрання але, президент Клінтон виграв ратифікацію NAFTA в 1993 році.NAFTA залишається суперечливою за вплив на зарплату, робочі місця та загальний економічний ріст.[14]

Економіка США, як правило, успішно працювала з часу виходу із спаду в кінці 1982 року, але, перейшла у легкий спад у 1990 році. Рівень безробіття зріс з 5,9 відсотка в 1989 році до максимального рівня 7,8 відсотка в середині 1991 року. Ряд високооголошених ранніх звільнень таких компаній, як «Етна», призвели до того, що дехто називав це «рецесією». Насправді, до кінця 1991 року було втрачено понад мільйон робочих місць у порівнянні з приблизно 200 000 робочих місць, втрачених за співвідношення 5 до 1. Тим не менш, це порівняно з рецесією «білого комірця», ніж рецесія з подвійним зниженням на початку 1980-х. Пояснення щодо економічного уповільнення різнилися, деякі прихильники Буша звинувачували голову Федеральної резервної системи Алана Грінспана в тому, що він не зміг знизити процентні ставки.

Великий федеральний дефіцит, що виник у роки Рейгана, зріс із 152,1 млрд. Дол. У 1989 р. до 220 млрд. Дол. США за 1990 рік.[15] Оскільки громадськість все більше переймалася економікою та іншими внутрішніми справами, добре сприйняте Бушем питання зовнішньої справи стало меншою проблемою для більшості виборців. Кілька конгресів республіканців та економістів закликали Буша реагувати на спад, але адміністрація не змогла розробити економічний план.

Хоча Буш взагалі утримувався від великих пропозицій щодо нових вітчизняних програм, він заявив про намір бути президентом з питань освіти та навколишнього середовища.[18] Доповідь 1983 року під назвою «A Nation at Risk» викликає занепокоєння якістю американської освітньої системи. Буш запропонував Закон про здобуття освіти 1989 р. План нагородження високоефективних шкіл федеральними грантами та надання підтримки для створення шкіл-магнітів. Освітня платформа Буша полягала в основному з надання федеральної підтримки різноманітних нововведень, таких як відкрите зарахування, заохочувальна оплата видатних вчителів та винагорода для шкіл, що покращують результативність дітей з малозабезпеченими дітьми. Консерватори, які взагалі прагнули зменшити роль федерального уряду в освіті, виступили проти законопроекту. Ліберали виступили проти запропонованих ваучерів для приватних шкіл, з обережністю ставились до тестування учнів, спрямованого на забезпечення вищих освітніх стандартів, і виступали за більш високий рівень федеральних витрат на освітні програми для меншин та економічно неблагополучних. Буш вважав, що витрати на освіту в першу чергу повинні нести державні та місцеві органи влади, і він не підтримує кардинального підвищення загального рівня федерального фінансування освіти. Через відсутність підтримки як лібералів, так і консерваторів Конгрес не діяв на його пропозиції щодо освіти. Пізніше Буш представив добровільну програму «Америка 2000», яка прагнула об'єднати лідерів бізнесу та місцевого самоврядування навколо реформи освіти. Незважаючи на те, що Буш не прийняв основного пакету освітніх реформ під час свого президентства, його ідеї вплинули на пізніші реформаторські зусилля, включаючи Цілі 2000 та Закон про освіту.

Буш підписує закон про американців з інвалідністю 1990 року

Інваліди не отримали правовий захист в відповідно з епохальним Законом про громадянські права 1964 року, і багато хто стикався з дискримінацією і сегрегацією, коли Буш вступив на посаду. У 1988 році Лоуелл П. Вайкер-молодший та Тоні Коельо ввели закон про американців з обмеженими фізичними можливостями, який забороняв дискримінацію в галузі зайнятості щодо кваліфікованих осіб з обмеженими можливостями. Законопроект був прийнятий Сенатом, але не Палатою, і він був знову введений в 1989 році. Хоча деякі консерватори виступили проти законопроекту через його витрати та потенційне навантаження на бізнес, Буш рішуче підтримав його, почасти тому, що його син Ніл боровся з дислексією. Після прийняття законопроекту обома палатами Конгресу Буш підписав його, Закон про американців з інвалідністю 1990 року прийняв закон у липні 1990 року. Цей закон вимагав від роботодавців та громадських приміщень зробити «розумне житло» для інвалідів, при цьому передбачаючи виняток, коли таке житло накладало «надмірні труднощі».[19]

Після того, як Верховний Суд виніс постанови, які обмежували виконання дискримінації у сфері зайнятості, сенатор Тед Кеннеді прийняв законопроект про цивільні права, покликаний сприяти порушенню позовів про дискримінацію в галузі зайнятості. Наклавши вето на законопроект, Буш стверджував, що це призведе до расових квот при наймі на роботу. Конгрес не зміг подолати вето, але повторно вніс законопроект у 1991 році. У листопаді 1991 року Буш підписав Закон про цивільні права 1991 року, що значною мірою був подібний до законопроекту, на який він наклав вето попереднього року.

У червні 1989 року адміністрація Буша запропонувала законопроект про внесення змін до Закону про чисте повітря. Працюючи з лідером більшості у сенаті Джорджем Мітчеллом, адміністрація виграла поправки щодо опозиції членів Конгресу, орієнтованих на бізнес, які побоюються впливу жорстких регламентів. Законодавство прагнуло стримати кислотний дощ та смог, вимагаючи зменшення викидів хімічних речовин, таких як діоксид сірки. Цей захід був першим значним оновленням Закону про чисте повітря з 1977 року.[20] Буш також підписав Закон про забруднення нафти 1990 року у відповідь на розлив нафти Ексон Вальдез. Однак Ліга виборців, що охороняють захист, критикувала деякі інші екологічні дії Буша, зокрема його протидію суворішим стандартам автопробігу.[21]

Як це робили інші президенти, Буш випустив низку помилувань в останні дні свого перебування на посаді. 24 грудня 1992 року він надав виконавчу послугу шести колишнім урядовим службовцям, причетним до справи Іран-Контрас кінця 1980-х років, найбільш помітного колишнього міністра оборони Каспара Вайнбергера. Буш охарактеризував Вайнбергера, над який повинен був відбутися суд 5 січня 1993 року, за кримінальні звинувачення, пов'язані з Іран-Контрас, як «справжнього американського патріота». Окрім Вайнбергера, Буш помилував Дуена Р. Кларріджа, Клер Е. Джорджа, Роберта К. Макфарлана, Елліотта Абрамса та Алана Фірса, усіх яких було обвинувачено та/або засуджено у кримінальних справах незалежним захисником на чолі з Лоуренсом Уолшем.[22] Помилування фактично поклало кінець слідству Уолша щодо скандалу Іран-Контрас.