Президентство Джеральда Форда

Після вступу на посаду, Форд успадкував кабінет Ніксона, хоча Форд швидко замінив начальника штабу Александра Гейга на Дональда Рамсфельда, який служив в якості радника президента Ніксона. Рамсфельд та заступник глави штабу Дік Чейні швидко стали одними з найвпливовіших людей адміністрації Форда. Форд також призначив Едварда Г. Леві генеральним прокурором, доручивши Леві прибрати Департамент юстиції, який був політизований до безпрецедентного рівня під час адміністрації Ніксона. Форд призначив Філіпа В. Бухена, Роберта Т. Хартмана, Вільяма Сейдмана та Джона О. Марша, як старших радників. Форд відзначив набагато більшу цінність у своїх посадових осіб кабінету, ніж Ніксон, хоча члени кабінету не повернули ступінь впливу, який вони мали до Другої світової війни. Леві, радник держсекретаря та національної безпеки Генрі Кіссінджер, міністр фінансів Вільям Еймон Саймон та міністр оборони Джеймс Р. Шлезінгер виступили в якості впливових чиновників кабінету на початку перебування на посаді Форда.

Більшість затримань у кабінеті Ніксона залишилися на місці до драматичної реорганізації Форда восени 1975 року, акції, яку політичні коментатори назвали «Хелловінською різаниною».[5]  Форд призначив Джорджа Буша в якості директора в Центральному розвідувальному управлінні,[6] в той час як Рамсфелд став міністром оборони і Чейні замінив Рамсфелда в якості начальника штабу, ставши наймолодшим хто займав цю посаду. Ці кроки мали на меті зміцнити правий фланг Форда проти первинного виклику з боку Рональда Рейгана. Хоча Кіссінджер залишався державним секретарем, Брент Скоукрофт замінив Кіссінджера на посаді радника з національної безпеки.

Введення Форда до президентства залишило посаду віце-президента вакантною. 20 серпня 1974 року Форд висунув на посаду віце-президента Нельсона Рокфеллера, лідера ліберального крила партії. Рокфеллер та колишній конгресмен Джордж Г. В. Буш з Техасу були двома фіналістами для висування на посаду віце-президента, а Форд вибрав Рокфеллера частково завдяки звіту Newsweek, який показав, що Буш прийняв гроші з чорного фонду Ніксона під час кампанії в сенаті 1970 року. Рокфеллер пройшов слухання перед Конгресом, що спричинило збентеження, коли було виявлено, що він робив великі подарунки старшим помічникам, включаючи Кіссінджера. Хоча консервативні республіканці не були задоволені тим, що було обрано Рокфеллера, більшість з них проголосували за його підтвердження, і його кандидатура пройшла і Палатою, і Сенатом.[7] Він був приведений до присяги як 41-й віце-президент США 19 грудня 1974 року. До підтвердження Рокфеллера спікер палати Карл Альберт був черговим у черзі на пост президента. Форд пообіцяв надати Рокфеллеру головну роль у формуванні внутрішньої політики адміністрації, але Рокфеллер був швидко відсторонений Рамсфельдом та іншими посадовими особами адміністрації.

Президент Форд оголошує по телебаченню про своє рішення помилувати Ніксона 8 вересня 1974 року в Овальному кабінеті.

Поряд із досвідом війни у В'єтнамі та іншими питаннями, Вотергейт сприяв занепаду віри, яку американці розміщували в політичних інститутах. Низька довіра громадськості додала вже грізному виклику Форда створити власну адміністрацію без перехідного періоду президента або народного мандату президентських виборів. Хоча Форд набув широкої популярності протягом свого першого місяця на посаді, він зіткнувся зі складною ситуацією щодо долі колишнього президента Ніксона, статус якого загрожував підірвати адміністрацію Форда. Тим не менше, коли Форд вступив на посаду, більшість членів адміністрації Ніксона у виконавчій владі, включаючи Хейга та Кіссінджера, наполягали на помилуванні. Протягом першого місяця свого перебування на посаді Форд публічно відкрив свої варіанти щодо помилування, але він вважав, що триваюче судочинство проти Ніксона не завадить його адміністрації вирішувати будь-яке інше питання. Форд намагався витягнути Ніксона на публічну заяву про страждання перед тим, як видати помилування, але Ніксон відмовився.

8 вересня 1974 року Форд видав Прокламацію 4311,[9] яка дала Ніксону повне і безумовне помилування за будь-які злочини, які він, можливо, вчинив проти США під час президентства.[10] У телевізійному ефірі нації Форд пояснив, що вважає, що помилування є в найкращих інтересах країни, і що ситуація в сім'ї Ніксонів «- це трагедія, в якій всі ми грали роль. Це може продовжуватись і продовжуватись, або хтось повинен довести це до кінця. Я зробив висновок, що тільки я це можу зробити, і якщо можу, то повинен».[11]

Заява про помилування Ніксона була дуже суперечливою, і опитування Геллапа показало, що рейтинг схвалення Форда впав з 71 відсотка до помилування до 50 відсотків одразу після помилування. Критики висміювали цей крок і заявили, що між ними була здійснена «корумпована угода». У той час в редакції The New York Times зазначалося, що помилування Ніксона було «глибоко нерозумним, розбіжним і несправедливим діянням», яке в результаті зруйнувало довіру нового президента до «людини судження, відвертості та компетентності». Близький друг Форда та прес-секретар, Джеральд Хорст, пішов з посади в знак протесту. Помилування «висіло» над Фордом до кінця його президентства і пошкодило його стосунки з членами Конгресу обох сторін. Незважаючи на поради більшості своїх радників, Форд погодився з'явитися перед підкомітетом Палати, який вимагав отримати додаткову інформацію про помилування. 17 жовтня 1974 року Форд давав свідчення перед Конгресом, ставши першим діючим президентом після Авраама Лінкольна, який давав такі свідчення.[12]

Після того, як Форд покинув Білий дім, колишній президент приватно виправдав своє прощення Ніксона, взявши частину тексту «Бердіка проти США», рішення Верховного суду 1915 р., в якому зазначалося, що помилування вказує на презумпцію вини, і що прийняття помилування було рівнозначним визнанню вини.

Під час війни у ​​В'єтнамі близько одного відсотка американських чоловіків, які мали право на призови, не змогли зареєструватися, і приблизно один відсоток тих, кого призвали на службу, відмовилися від служби. Тих, хто відмовився від призову, позначали як «ухильник призову», багато таких людей виїхали з країни до Канади, але інші залишились у Сполучених Штатах. Форд виступив проти будь-якої форми амністії щодо недоброзичливців, перебуваючи в Конгресі, але його президентські радники переконали його, що програма милосердя допоможе вирішити суперечливу проблему та підвищить суспільний статус Форда.16 вересня 1974 року, незабаром після того, як він оголосив про помилування Ніксона, Форд запровадив президентську програму про помилування ухильників від В'єтнаму. Умови помилування вимагали підтвердження вірності США та двох років роботи на державній службі. Програмою повернення В'єтнамських епох ухильників та військових дезертирів було створено Комісію з питань помилування для перегляду записів та надання рекомендацій щодо отримання президентського помилування та зміни статусу військового звільнення. Програма помилування Форда була прийнята більшістю консерваторів, але їх атакували ті, хто хотів отримати повну програму амністії. Повне помилування за ухил від призову пізніше з'явилося у Адміністрації Картера.

Проміжні вибори в Конгрес 1974 року відбулися менше ніж через три місяці після того, як Форд вступив на посаду. Демократична партія перетворила невдоволення виборців на великі виграші на виборах до Палати представників, зайнявши 49 місць Республіканської партії, збільшивши їх більшість до 291 із 435 місць. Навіть колишнє місце Форда виграв демократ. На виборах до Сенату демократи збільшили свою більшість до 61 місця зі 100. Наступний 94-й конгрес скасував найвищий відсоток вето з моменту, коли Ендрю Джонсон обіймав посаду президента у 1860-х. Успішне вето Форда, однак, призвело до найменших щорічного збільшення витрат з часу адміністрації Ейзенхауера. Побудований новим класом «Вотергейтських немовлят», ліберальні демократи впровадили реформи, спрямовані на полегшення прийняття законодавства. Палата почала підбивати голів комітетів таємним голосуванням, а не за вислугою років, в результаті чого було усунуто деяких консервативних голів Південного комітету. Сенат тим часом зменшив кількість голосів, необхідних для припинення винищувача, з 67 до 60.

На той час, коли Форд вступив на посаду, економіка США вступила в період стагфляції, яку економісти пояснили різними причинами, включаючи нафтову кризу 1973 року та посилення конкуренції з боку таких країн, як Японія. Стагфляція бентежила традиційні економічні теорії 1970-х, оскільки економісти, як правило, вважали, що економіка не буде одночасно відчувати інфляцію та низькі темпи економічного зростання. Традиційні економічні засоби для погіршення темпів економічного зростання, такі як зниження податків та збільшення витрат, ризикують посилити інфляцію. Звичайна реакція на інфляцію, підвищення податків та скорочення державних витрат, ризикує завдати шкоди економіці. Економічні неприємності, що означали закінчення післявоєнного буму, створили виклик для виборчої домінації кейнсіанської економіки, а прихильники лайсес-файру, такі як Алан Грінспан, здобули вплив у адміністрації Форда.

Форд в Овальному кабінеті, 1974 рік

У той час, коли він вступив на посаду, Форд вважав, що найбільшу загрозу економіці представляє інфляція, а не потенційний спад. Він вважав, що інфляцію можна зменшити не за рахунок зменшення кількості нової валюти, що надходить в обіг, а заохочуючи людей зменшити свої витрати. У жовтні 1974 року Форд вийшов перед американською громадськістю і попросив їх « W hip I nflation N ow». В рамках цієї програми він закликав людей носити кнопки «WIN». Щоб спробувати домогтися служіння та жертвувати, «WIN» закликав американців зменшити свої витрати та споживання, особливо щодо бензину. Форд сподівався, що громадськість відреагує на цей заклик до самообмеження, як і на заклики президента Франкліна Д. Рузвельта до жертвоприношень під час Другої світової війни, але громадськість сприйняла «WIN» зі скептицизмом. Приблизно в той же час, коли він випустив «WIN», Ford також запропонував економічний план в десять балів. Основним пунктом цього плану було підвищення податків на корпорації та високу заробітну плату, яким Форд сподівався знизити інфляцію та скоротити дефіцит державного бюджету.

Економічна спрямованість Форда змінилася, коли країна впала в найгірший спад після Великої депресії.[13] У листопаді 1974 року Форд відкликав запропоноване підвищення податку. Через два місяці Форд запропонував 1-річне зниження податку на 16 мільярдів доларів для стимулювання економічного зростання, а також скорочення витрат, щоб уникнути інфляції. Перейшовши від обстоювання підвищення податку до відстоювання зниження податку всього за два місяці, Форд був підданий сильній критиці за його «перекид». Конгрес відповів, прийнявши план, який реалізував більш глибокі зниження податків та збільшення державних витрат. Форд серйозно розглядав накладення вето, але врешті вирішив підписав Закон про зменшення податку 1975 року. У жовтні 1975 року Форд представив законопроект, покликаний боротися з інфляцією за допомогою поєднання скорочень податків та витрат. В грудні Форд підписав Закон про коригування доходу 1975 року, який здійснював скорочення податків та витрат, хоча і не на рівнях, запропонованих Фордом. Економіка відновилася в 1976 році, коли зменшилась і інфляція, і безробіття. Тим не менш, до кінця 1976 року Форд зіткнувся із значним невдоволенням щодо керованості економікою, і уряд мав дефіцит у 74 мільярди доларів.

Дік Чейні, Дональд Рамсфельд і президент Форд в Овальному кабінеті. 1975 рік.

До президентства Форда Центральне Розвідувальне Управління (ЦРУ) незаконно збирало досьє про вітчизняних антивоєнних активістів. Після Вотергейту директор ЦРУ Вільям Колбі склав звіт про всю внутрішню діяльність ЦРУ, і значна частина звіту стала публічною, починаючи з публікації статті у журналі у розслідуванні Сеймура Герша у грудні 1974 року. Виявлення викликали обурення серед громадськості та членів Конгресу. У відповідь на зростаючий тиск на розслідування та реформування ЦРУ, Форд створив комісію Рокфеллера. Комісія Рокфеллера вперше відзначила, що була створена президентська комісія з розслідування апарату національної безпеки. Доповідь Комісії Рокфеллера, подана у червні 1975 р., як правило, захищала ЦРУ, хоча зазначала, що «ЦРУ займається деякими діями, які слід критикувати і не дозволяти повторювати». Преса рішуче розкритикувала комісію за те, що вона не включила розділ про сюжетні вбивства ЦРУ. Сенат створив власний комітет на чолі з сенатором Франком Черчом для розслідування зловживань ЦРУ. Форд побоювався, що Комісія Черча буде використана для партизанських цілей і чинив опір передачі секретних матеріалів, але Колбі співпрацював з комітетом. У відповідь на звіт Комісії Черча обидві палати Конгресу створили відбіркові комітети для здійснення контролю над розвідувальною спільнотою.

Форд і його дружина були відвертими прихильниками поправки про рівні права (ERA), конституційної поправки, яка була представлена державі для ратифікації в 1972 р. ЕРА була розроблена, щоб забезпечити рівні права для всіх громадян, незалежно від статі. Незважаючи на підтримку Форда, ERA не змогла здобути ратифікацію необхідною кількістю державних законодавчих органів.

Як президента, позиція Форда щодо абортів полягала в тому, що він підтримує «поправку Федеральної конституції, яка дозволить кожному з 50 штатів зробити свій вибір». Це було також його посадою лідера палат меншин у відповідь на справу Верховного суду 1973 року «Роу проти Вейда», проти якої він виступав. Форд піддався критиці за інтерв'ю на 60 хвилин, яке його дружина Бетті дала в 1975 році, в якому вона заявила, що «Роу проти Вейда» було «чудовим рішенням». Протягом свого подальшого життя Форд визначив себе як прочойс.[16]

На розчарування екологів, що залишилися від часів Ніксона, включаючи керівника Агентства охорони навколишнього середовища Рассела Е. Траіна, екологізм був периферійним питанням протягом років Форда. Секретар внутрішніх справ Томас С. Клеппе був лідером «Повстання Індійців», руху західних ранчорів та інших груп, які прагнули скасувати захист навколишнього середовища на федеральних землях. Вони неодноразово програвали у федеральних судах, особливо це стосується рішення Верховного суду 1976 року «Клеппе проти Нью-Мексико». Успіхи Форда включали в себе додавання двох національних пам'ятників, шести історичних пам'яток, трьох історичних парків та двох національних заповідників. Жоден не був суперечливим. У міжнародній галузі договори та угоди з Канадою, Мексикою, Китаєм, Японією, Радянським Союзом та кількома європейськими країнами включили положення щодо охорони вимираючих видів.

Після виборів 1972 р. хороші урядові групи, такі як «Загальна справа», чинили тиск на Конгрес для внесення змін до закону про фінансування виборчих кампаній, щоб обмежити роль грошей у політичних кампаніях. У 1974 р. Конгрес схвалив поправки до закону про Федеральну виборчу кампанію, створивши Федеральну виборчу комісію для нагляду за законами про фінансування виборчих кампаній. Поправки також встановили систему державного фінансування президентських виборів, обмежили розмір внесків на виборчі кампанії, обмежили кількість грошей, які кандидати могли витратити на власні кампанії, та вимагали розкриття майже всіх внесків передвиборчої кампанії. Форд неохоче підписав законопроект в жовтні 1974 року. У справі «Баклі проти Валео» 1976 року, Верховний Суд скасував обмеження на самофінансування політичних кандидатів, вважаючи, що таке обмеження порушує права на свободу слова. Реформи фінансування агітаційних кампаній 1970-х років значною мірою не мали успіху в зменшенні впливу грошей на політику, оскільки більший внесок переміщувався на комітети з політичних дій та державні та місцеві комітети партій.

Коли в 1975 році Нью-Йорк зіткнувся з банкрутством, мер Авраам Беам виявився невдалим у підтримці Форда для федеральної допомоги. Інцидент підштовхнув відомий заголовок New York Daily News «Форд у місто: Drop Dead», посилаючись на промову, в якій "Форд заявив прямо …що він буде накладати вето на будь-який законопроект із закликом до федеральної застави Нью-Йорка.[17][18] Наступного місяця, в листопаді 1975 року, Форд змінив свою позицію і попросив Конгрес затвердити федеральні позики в Нью-Йорку, за умови, що місто погодиться на більш суворі бюджети, введені Вашингтоном, округом Колумбія, в грудні 1975 року Форд підписав законопроект, що надає Нью-Йорку доступ до 2,3 мільярдів доларів позик.

Незважаючи на свої застереження щодо того, як програма в кінцевому рахунку буде фінансуватися в епоху жорсткого державного бюджету, Форд підписав Закон про освіту для дітей з обмеженими фізичними можливостями 1975 року, який встановив спеціальну освіту по всій території США. Форд висловив «сильну підтримку повних можливостей для навчання дітей з обмеженими можливостями» після підписання законопроекту.

Форд зіткнувся з потенційною пандемією свинячого грипу. На початку 1970-х років штам грипу H1N1 мутував від форми грипу, який вражав насамперед свиней і перейшов на людину. 5 лютого 1976 року військовозобов'язаний у Форт Дікс загадково помер, а чотирьох солдатів госпіталізували, чиновники охорони здоров'я оголосили, що причиною став «свинячий грип». Незабаром посадовці охорони здоров'я в адміністрації Форда закликали зробити вакцинацію кожної людини в США.[19] Незважаючи на те, що програма вакцинації зазнала затримок та проблем із зв'язками з громадськістю, приблизно 25 % населення були вакциновані до моменту скасування програми у грудні 1976 р. Вакцину звинувачували у смерті двадцяти п'яти осіб, від пострілів зброї померло більше людей, ніж від свинячого грипу.[20]

Форд продовжував політику Ніксона щодо розрядки як з Радянським Союзом, так і з Китаєм, послаблюючи напруженість холодної війни. Роблячи це, він подолав опозицію членів Конгресу — установи, яка на початку 1970-х років все більше наповнювалась закордонними справами. Цю опозицію очолив сенатор Генрі М. Джексон, який розіграв торговельну угоду між США та Радянським Союзом, перемігши прийняття поправки Джексона — Ваніка. Розморожені відносини з Китаєм, спричинені візитом Ніксона в 1972 році в Китай, були підкріплені черговим візитом президента в грудні 1975 р.

Незважаючи на розвал торговельної угоди з Радянським Союзом, Форд і радянський лідер Леонід Брежнєв продовжили переговори щодо обмеження стратегічної зброї, які розпочалися при Ніксоні. У 1972 р. США та Радянський Союз уклали договір про обмеження стратегічних озброєнь, який встановлював верхні межі ядерного арсеналу кожної держави. Форд зустрівся з Брежнєвим на саміті у Владивостоці в листопаді 1974 року, і тоді два лідери погодилися на створення ще одного договору про обмеження. Опоненти розрядки на чолі з Джексоном затримали розгляд договору в Сенаті до того моменту, поки Форд не пішов з посади.

Основна стаття: Гельсінські угоди

Коли Форд вступив на посаду в серпні 1974 року, у Гельсінкі, Фінляндія, вже майже два роки велися переговори Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Протягом більшої частини переговорів американські лідери були відсторонені та незацікавлені процесом, Кіссінджер заявив Форду у 1974 році, що «ми цього ніколи не хотіли, але ми йшли разом з європейцями… безглуздо — це просто грандіозна гра вліво. Ми йдемо разом з цим». У місяці, що закінчилися завершенням переговорів та підписанням Гельсінського заключного акту в серпні 1975 року, американці східноєвропейського походження висловили свою стурбованість тим, що угода означатиме прийняття радянського панування над Східною Європою та постійне включення в країнах Балтії СРСР. Незадовго до того, як президент Форд вирушив до Гельсінкі, він провів зустріч з делегацією американців східноєвропейського походження, і остаточно заявив, що політика США щодо країн Балтії не зміниться, а буде посилена, оскільки угода заперечує анексію території з порушенням міжнародного права та дозволяє здійснювати мирну зміну кордонів.[21]

Американська громадськість залишається не переконаною, що Американська політика щодо приєднання країн Балтії не буде змінена Гельсінським заключним актом. Незважаючи на протести з усіх куточків, Форд вирішив рухатися вперед і підписати Гельсінську угоду.[22] Під час вітчизняної критики Форд ухилявся від своєї підтримки Гельсінських угод, що впливало на загальне послаблення його зовнішньополітичного статусу. Незважаючи на те, що Форда критикували за очевидне визнання радянського домінування у Східній Європі, новий акцент на правах людини в кінцевому підсумку сприятиме ослабленню Східного блоку у 1980-х роках та прискоренню його краху в 1989 році.

Однією з найбільших проблем Форда було вирішення проблеми, що триває у В'єтнамі. Американські наступальні операції проти Північного В'єтнаму закінчилися Паризькими мирними угодами, підписаними 27 січня 1973 р. Угоди оголосили про припинення вогню по всій території Північного та Південного В'єтнаму і вимагали звільнення американських військовополонених. Угода гарантувала територіальну цілісність В'єтнаму і, як і Женевська конференція 1954 року, закликала до проведення національних виборів на Півночі та Півдні. Президент Південного В'єтнаму Нгуен Ван Тієне брав участі в остаточних переговорах і публічно критикував запропоновану угоду, але на Ніксона та Кіссінджера тиснули на підписання угоди. У кількох листах до президента Південної В'єтнаму Ніксон пообіцяв, що США захистять уряд Тіє, якщо північні в'єтнамці порушують домовленості.

Боротьба у В'єтнамі тривала і після виведення більшості збройних сил США на початку 1973 р. По мірі того, як сили Північної В'єтнаму просунулися на початку 1975 року, Форд просив Конгрес схвалити пакет допомоги на суму 722 мільйони доларів для Південного В'єтнаму, кошти, які були обіцяні адміністрацією Ніксона. Конгрес проголосував проти цієї пропозиції з широким відривом. Сенатор Якоб К. Явіц запропонував «…великі суми за евакуацію, а не одну нікель за військову допомогу». Президент Тіє подав у відставку 21 квітня 1975 року, публічно звинувачуючи у відсутності підтримки США за падіння своєї країни. Через два дні, 23 квітня, Форд виступив з промовою в університеті Тулан, оголосивши, що війна у В'єтнамі закінчилася, «…що стосується Америки».

Коли війська Північного В'єтнаму просувалися до столиці Південного В'єтнаму Сайгон, Форд наказав евакуювати американський персонал, а також дозволив американським силам надати допомогу іншим, хто хотів врятуватися від просування комуністів. Сорок тисяч громадян США та південно-в'єтнамців були евакуйовані літаком, поки атаки противника не зробили подальші такі евакуації неможливими. Під час операції «Частий вітер», завершальної фази евакуації, що передувала падінню Сайгону 30 квітня, військові вертольоти авіакомпанії «Air America» вивезли евакуйованих на берег судна ВМС США. Під час операції багато вертольотів Південного В'єтнаму приземлилися на судна, приймаючи евакуйованих людей, що деякі були витіснені за борт, щоб звільнити місце для більшої кількості людей.[23]

Війна у В'єтнамі, яка тривала з 50-х років, нарешті закінчилася падінням Сайгону, і В'єтнам було об'єднано в одну країну. Багатьом в'єтнамським евакуйованим було дозволено в'їхати до США згідно із Законом про міграцію та допомогу біженцям Індокитаю. Закон 1975 року виділив 455 мільйонів доларів на витрати на допомогу врегулюванню індокитайських біженців. Загалом 130 000 В'єтнамських біженців приїхали до США у 1975 році. Тисячі втекли в наступні роки.[24] Після закінчення війни Форд розширив ембарго Північного В'єтнаму, щоб охопити весь В'єтнам, заблокував вступ В'єтнаму до ООН і відмовився встановлювати повноцінні дипломатичні відносини.

На Близькому Сході та в Східному Середземномор'ї під час президентства Форда дві міжнародні суперечки переросли в кризи. Суперечка Кіпру перетворилася на кризу з 1974 року турецького вторгнення на Кіпр. Суперечка поставила США у скрутне становище, оскільки і Греція, і Туреччина були членами НАТО. У середині серпня уряд Греції вивів Грецію з військової структури НАТО, в середині вересня 1974 року Сенат та Палата представників переважно проголосували за припинення військової допомоги Туреччині. Форд наклав вето на законопроект через занепокоєння щодо його впливу на турецько-американські відносини та погіршення безпеки на східному фронті НАТО. Потім Конгрес прийняв другий законопроект, на який Форд також наклав вето, хоча був прийнятий компроміс щодо продовження допомоги до кінця року. Як очікував Форд, стосунки з Туреччиною були істотно порушені до 1978 року.

У 1973 р. Єгипет та Сирія розпочали спільну несподівану атаку проти Ізраїлю, прагнучи повернути землю, втрачену в Шестиденній війні 1967 р. Однак ранній успіх арабських країн поступився місцем військовій перемозі Ізраїлю в тому, що стало відомим як Йом Кіппурська війна. Незважаючи на те, що початкове припинення вогню було здійснено для припинення активного конфлікту у війні Йом Кіппура, продовження дипломатії Кіссінджера мало прогресувало. Форду не подобалося, що він бачив, як ізраїль «затримується» на мирній угоді, і написав, «тактика розчарувала єгиптян і змусила мене злитись, як пекло». Під час переїзду Кіссінджера до Ізраїлю на початку березня 1975 року в останню хвилину розвернувся, щоб розглянути питання про подальше відкликання, спонукав телеграму від Форда до прем'єр-міністра Іцхака Рабіна, яка включала:

Я хочу висловити своє глибоке розчарування щодо ставлення Ізраїлю в ході переговорів… Невдача переговорів матиме далекосяжний вплив на регіон та на наші відносини. Я дав вказівки щодо переоцінки політики Сполучених Штатів у регіоні, включаючи наші відносини з Ізраїлем, з метою забезпечити захист загальних американських інтересів… Вам буде повідомлено про наше рішення.

24 березня Форд повідомив керівників Конгресу обох сторін про переоцінку політики адміністрації на Близькому Сході. «Переоцінка» на практиці означала скасування або призупинення подальшої допомоги Ізраїлю. Шість місяців між березнем і вереснем 1975 року США відмовлялися укладати з Ізраїлем будь-які нові угоди про озброєння. Рабін зазначає, що це був «невинно звуковий термін, який оголосив один з найгірших періодів в американсько-ізраїльських відносинах». Оголошені перегляди засмутили багатьох американських прихильників Ізраїлю. 21 травня Форд «пережив справжній шок», коли сімдесят шість сенаторів США написали йому лист, в якому закликали «відповідати» на прохання Ізраїлю про 2,59 мільярда доларів військової та економічної допомоги. Форд був справді роздратований і думав, що шанс на мир загрожує небезпекою. Це було, з вересня 1974 р. забороною на озброєння Туреччині, другим великим втручанням конгресу на прерогативи президента. Наступні літні місяці Форд описав як американсько-ізраїльську «війну нервів» або «випробування волі». Після великих угод, Синайська тимчасова угода (Синай II) між Єгиптом та Ізраїлем була офіційно підписана, і допомога відновилася.

Громадянська війна розгорілася в Анголі після того, як нова країна Африки отримала незалежність від Португалії в 1975 році. Радянський Союз і Куба сильно втягнулися в конфлікт, підтримавши ліву MPLA, одну з головних фракцій громадянської війни. У відповідь ЦРУ спрямувало допомогу ще двом фракціям війни, UNITA та FNLA. Після того, як члени Конгресу дізналися про операцію ЦРУ, Конгрес проголосував за припинення допомоги ангольським групам. Громадянська війна в Анголі продовжуватиметься і в наступні роки, але роль радянської війни у ​​війні перешкоджала детенте. Роль Конгресу у припиненні присутності ЦРУ ознаменувала зростаючу силу законодавчої гілки у закордонних справах.

Політикою США з 1940-х рр. була підтримка Індонезії, яка приймала американські інвестиції у нафтопродукти та сировину та контролювала високостратегічне розташування поблизу життєво важливих смуг. У 1975 р. ліва партія Фретілін захопила владу після громадянської війни в Східному Тиморі (нині Тимор-Леште), колишній колонії Португалії, яка розділяла острів Тимор з індонезійським регіоном Західний Тимор. Індонезійські лідери побоюються, що Східний Тимор буде служити ворожою лівою базою, яка сприятиме сепаратистським рухам всередині Індонезії.[25] Антифретилінські активісти інших основних партій втекли до Західного Тимору і закликали Індонезію анексувати Східний Тимор та припинити комуністичну загрозу. 7 грудня 1975 року Форд і Кіссінджер зустрілися з президентом Індонезії Сухарто в Джакарті і вказали, що США не будуть займати позицію щодо Східного Тимору. На наступний день Індонезія вторглась і взяла під контроль країну. Організація Об'єднаних Націй за підтримки США закликала вивести індонезійські сили. Розгорілася кривава громадянська війна, і понад сто тисяч людей загинули в боях від розстрілів чи голоду. Більше половини населення Східного Тимору стали біженцями, які тікали у підконтрольні Фретіліну райони. Східному Тимору знадобилося два десятиліття, щоб врегулюватися, і, нарешті, після міжнародної інтервенції в кризі Східного Тиморесу 1999 року, Східний Тимор став незалежною нацією у 2002 р.